Спочатку:
На сторінку книги
– Світі... Світі... прокидайся, люба.
Мамин голос, ніби гіпноз якийсь, заколисує, а не будить.
–Мам, ну я щойно заснула... – бурчу незадоволено.
–Яке «щойно», доню? Вже ранок. Тут кур'єр прийшов, посилку якусь приніс. Світлану Петриченко вимагає.
–Мене? – розліплюю очі здивовано.
Невже це він...? Невже Алекс щось мені надіслав?
–Тебе, – відповідає мама зі сміхом. Мабуть, я виглядаю кумедно. Рішуче зриваюся з місця та лечу до вхідних дверей. В коридорі стоїть молодий хлопець, переминається з ноги на ногу.
–Що там? – шукаю очима пакунок. Помічаю його в руках кур'єра.
–Тут простирадла з принтом, – говорить в ніс хлопчина, – компанія ПринтКо. Ви замовляли, я Вам вчора телефонував, але ніхто не відповів.
Простирадла... Це простирадла...
–У мене не було пропущених, – розчаровано відповідаю, втративши інтерес.
–Не знаю. Я телефонував, – кур'єр риється у своїх папірцях, щось шукаючи. – І приходив учора, але мені не відкрили. От вирішив раніше прийти. Пощастило, що застав Вас вдома. З Вас тисяча триста...
–Зачекайте, – перебиваю хлопчину, – я ж анулювала замовлення...
Він дивиться на мене з хвилину, ніби нічого не розуміє. Ніби я сказала якусь нісенітницю.
–Цього не може бути, – знову вертається до своїх чеків. – З Вас тисяча триста двадцять дві гривні. Це разом з доставленням.
–Послухайте! Я скасувала замовлення! – серджусь на хлопця, розмахуючи руками. – Я точно його скасувала!
–Світлано, не кричіть, – каже спокійно. – Замовлення активне. Ви його не скасовували.
–Я скасувала!
Чи ні...
Згадую, що хотіла анулювати, але чи зробила це... Не пам'ятаю...
–А можна я не буду забирати? – питаю, награно усміхнувшись. – Я ж можу просто закрити перед Вами двері. А Ви своїм керівникам скажете, що я відморозилась. Можна ж?
Кур'єр дивиться на мене, мов я навіжена. Хитає головою, а потім говорить, що сам собі начальник.
–Світі, все гаразд? – питає мама захвилювавшись.
–Так, мамо, просто твоя донька дурило дев'ятсот разів, – відповідаю їй сумно.
–Що? – сміється вона.
–Нічого, – зітхаю.
Йду до себе в кімнату, щоб взяти мало не останні гроші. Відраховую зароблені кров'ю та потом, мало не плачу та віддаю цьому дивному «самому собі начальнику», котрий дивиться на мене з кислим виразом обличчя. Зухвало видираю з його рук пакунок та закриваю двері перед самісіньким носом.
У себе в кімнаті розпаковую посилку. Простирадло, підковдра та наволочки зі зображенням Алекса. Можливо, ще місяць тому я зраділа б. Але зараз... Коли ми знайомі... Він міг подумати б, що я божевільна. Якби це побачив...
Залишаю все це на ліжку. Мабуть, ввечері заховаю чим глибше у шафу й забуду на віки. А зараз пора на навчання. Скоро прийде Катя.
В автобусі їдемо з подругою похнюплені. Я – через те, що картаю себе з приводу Алекса. А Катя засмучена, бо Ярослав через кілька днів їде в Польщу – навчання. Хочеться її втішити, але у самої на серці кішки шкребуться. Сьогодні подруга зла й роздратована, кричить на пасажирів автобуса, що заважають їй та штовхаються.
–Вам місця мало чи що? – каже вона хлопцеві з нашого універа, що проходить повз, та штовхає бідолаху у відповідь.
–Обережніше, панянко! – усміхається він їй милою усмішкою, що нагадує голлівудську.
–Козел! – бурчить Кітті, коли він зникає серед натовпу. – Всі козли!
На заняття ми сьогодні, звісно ж, спізнюємось. Марія Мирославівна, наша найзліша викладачка не хоче впускати нас в аудиторію, сердиться та сварить за запізнення. Але, зрештою, коли я вже збираюся йти геть, Катя домовляється з нею тим, що вийде до дошки першою. Добре, хоч мене не підставила. Бо я ж, звісно, не готувалась.
Проте мене теж викликають і я не готова. Стою посеред аудиторії, червонію та намагаюся згадати хоча б щось. Кінець кінцем, Марія Мирославівна, з невдоволеним виразом обличчя просить мене зайняти своє місце. Відчуваю сором перед одногрупниками. А коли в кінці заняття, вона особисто мене попереджає про завтрашню контрольну, мені взагалі хочеться провалитись під землю.
Приймаю рішення відпроситись з роботи, щоб підготуватись до контрольної. Тому на перерві шукаю телефон, хочу поговорити з Ростиславом Степановичем.
–Кать, ти не бачила мій...
В сумці його немає. І гаманця теж...
–Катю, здається, мене обікрали... – видаю, зупинившись посеред коридору. На очі навертаються сльози, відходжу вбік, щоб не налетіти на когось.
–Це точно? – питає подруга та бере мою сумку, щоб дослідити кожну кишеню.
–Точно... – шепочу, підраховуючи скільки доведеться працювати, щоб купити новий телефон. Багато.
Подруга бере свій мобільний, щось в нього тицяє та прикладає до вуха, нервово кусаючи губи.
–Вимкнений, – констатує гірко, опустивши погляд в підлогу.
А потім як розізлиться:
– Це все той козел, що штовхався! Точно він! Я дивилась передачу, там показували, що таким чином...
–Катю, то не він... – хитаю головою сумно. – Він не зміг би!
–Звідки знаєш? – питає здивовано.
–Бо в нас англійська спільна була. Не впізнала його чи що? Не важливо, забудь. То точно не він. Просто забудьмо і все.
Катя неохоче погоджується і ми йдемо на пару.
Після занять їду на роботу, щоб відпроситись, проте мене просять попрацювати хоча б кілька годин, поки не прийде Якс, котрий мене й замінить. Погоджуюся, адже не в моєму стані їм відмовляти.
Коли приходить Матвій, намагаюся швидко втекти, щоб він не почав розмову. Не виходить.
–Світі! – гукає мене, коли я вдаю, ніби не помічаю його та лечу до роздягальні.
–Так, Яксе. Ти щось хотів? – питаю невимушено.
–То це правда? Ти з ним? – дивиться на мене жадібно, немов я остання цукерка та столі.
–Правда, – киваю, усміхаючись. А в серці аж коле від болю. Не з ним я, не з ним! Здається, ще хвилька й підуть сльози. Але ні, втримуюсь. Якс пригнічено киває та йде працювати.
Мені здавалось, що найгірше, що приніс мені сьогоднішній день, я вже пережила. Проте, коли я потрапляю під зливу, вирішивши зекономити гроші, котрі й так довелося позичити в Каті, тоді й розумію – ось воно. Ось та вишенька на торті, котра прикрашає мій нікчемний, безглуздий день.
Змокла, втомлена, голодна та змерзла я заходжу у квартиру та одразу ж бреду до ванної, залишаючи на підлозі мокрі сліди.
–Світі! – з емоціями в голосі кричить мама, побачивши мене. Здається, вона схвильована через мій зовнішній вигляд. – У нас...
–Мамо, не зараз! Я так змерзла, що зуб до зуба скаче! Потім, все потім! – зупиняю її та закриваю двері. А потім вмикаю стареньке радіо та починаю у весь голос підспівувати Алексу, котрого саме транслюють в ефірі.
–МОЯ! МОЯ! МОЯ! ЛЮБОВ МОЯ! – кричу та відчуваю, як підіймається настрій.
Шосте чуття підказує, що він зателефонує. Точно зателефонує. Ось тільки відновлю сім-карту, знайду стареньку вишневу жабку, котрій понад десять років, і він мені зателефонує. Він же сказав, що не опустить руки. А я поки почекаю...
З такими думками й виходжу з ванної, обмотавшись двома рушниками. Один на голові, інший – на тілі. Уже майже доходжу до своєї кімнати, коли в коридорі дзвонить домашній телефон.
–Я візьму! – кричу мамі. – Алло?
–Світі! – горланить Катя. – Тут таке! Ти!... Інстаграм!... Зайди!... Я не!... Боже, це... Ти... Я нічого....
–Алло, Катю, – серджусь, бо нічого не розумію. – Заспокойся та скажи нормально.
Заходжу в кімнату і бачу його...
–Він викинув у інсту фото ТВОЄЇ кімнати! – кричить подруга в слухавку.
–Бачу... – кажу пересохлими вмить губами.
