Спочатку:
На сторінку книги
Я проспала. Телефон відтворював відео на повторі, аж доки не розрядився повністю. Мене будить Катя дверним дзвінком.
–Дай мені пать вилин, – кричу їй з ванної кімнати, на ходу чищу зуби і одночасно одягаю джинси, – бляха, де мій павербанк? Катю, порийся у верхньому ящику, мені він потрібен! Ввечері буде дзвонити Алекс! Де батьки взагалі? І чого мама мене не розбудила?
–Тому що сьогодні немає першої пари. Твої батьки давно на роботі, – відповідає подруга, махаючи павербанком перед очима. – Розряджений.
–Аааа! – злюсь ще й через занадто скуйовджене волосся. – Пофіг! На парах заряджу! Сьогодні сідаємо біля розеток! Все! Готова!
–Світі... ти в ліфчику... – розгублено тицяє подруга пальцем на мої груди.
–Сьогодні однозначно не мій день! – одягаю перше, що попадається під руку. – Нормально?
Кітті киває, хоч і не дуже задоволено. Здається верх не пасує до джинсів, але зараз байдуже.
–Погнали! – кричу я, вхопивши телефон і зарядний пристрій. – Мені ще домашку списати потрібно.
Ми летимо, автобус приходить швидко і таки встигаємо на заняття. І місце біля розетки теж знаходиться. Не вмикаючи телефон, ставлю його на зарядку. І швидесенько переписую у Каті якусь тупу задачку. З помилками, щоб не придовбались, нібито я списувала. Хай краще неправильно, ніж взагалі нічого. Встигаю рівно до того моменту, як в аудиторію заходить викладач. Марія Мирославівна сувора, тому всю пару телефон лежить вимкненим. І нарешті в кінці заняття я його вмикаю, щоб відповісти Алексу на п'ять бентежливих запитань.
Чи то й справді ніч впливає на фантазію, чи то присутність одногрупників бентежить, картинки в голові уже не пролітають. Є лиш чітке бажання чим швидше відповісти на запитання. Але перш за все ділюсь емоціями:
«Ну й деньок в мене почався! Я сьогодні проспала.»
–Петриченко! В деканат! – я не одразу розумію, що це викликають мене. Відриваюсь від нашого з Алексом віртуального світу тільки тоді, коли Катя штовхає мене ліктем в бік.
–Що? – запитую її, не відриваючи голови від екрана. Саме придумала відповідь на перше запитання Алекса.
–Тебе в деканат викликають, ау!
–Що? Чого?
–А я звідки знаю! Ходімо дізнаватись.
Викликали мене через дрібницю. Їм виявляється потрібно було знати, чи працюю я чи ні. Для якоїсь там статистики...
–Могли б і подзвонити! – невдоволено буркаю до заступника декана – молоду низеньку жіночку з довжелезним волоссям.
–Та весь ранок дзвонила – говорять, що «відсутній зв'язок».
Як тупо вийшло!
На наступній парі я все ж встигаю відповісти на запитання. Нарешті!
«Моя подруга кльова! Я її обожнюю. І справді якось мені було соромно за неї, коли Катя захопилась милими корейськими хлопчиками. Ще в школі це було. Вона роздрукувала їх фотографії і всім розказувала, що вийде заміж за одного з них. Однокласниці лиш пальцем біля висків крутили і називали Катю «тупенькою». Ми дружимо ще з садочка. Живемо в одному домі. Тільки вона на восьмому, а я на сьомому поверсі.
Взагалі-то запитувати у жінки її вік не коректно. 18 мені уже є.
Адреси не скажу... Навіщо вона тобі?
А найкращий секс в мене ще попереду=)»
–Петриченко! – пролунало в мене під вухом. – Розповідати в переписуваннях про своє інтимне життя будете після занять!
–Некрасиво читати чужі повідомлення! – Обурено відповідаю Леонідівні (взагалі вона Олена Леонідівна, але поза очі ми називаємо її просто Леонідівною).
–Некрасиво буде, якщо ви залік завалите!
Що за погрози? Ховаю телефон в сумку і проводжу сердитим поглядом викладачку. От кобра!
Останньою парою у нас Ясін. Та сама контрольна. Чи готова я до неї? Ага, готова...(ні) Списати точно не вдасться, доведеться згадувати те, що розповідалось на лекціях. Більш менш справляюсь, хоча й не вчила нічого. Хоч в чомусь мені сьогодні пощастило. Після дзвінка одразу ж здаю листок з відповідями, хоча Олександр Макарович дозволяє зайняти ще 10 хвилин перерви (кльовий викладач!).
Якщо не побіжу зараз на роботу – запізнюсь. Катя залишається, тому я швиденько чмокаю її в щічку, хапаю сумку і... з неї все розлітається. Згрібаю похапцем косметику, конспекти з ручками й лечу на роботу. Сьогодні там знову буде Якс. Нудьга.
****
Як би Саша (він же Олександр Макарович) не хотів опинитись зараз вдома, разом зі своєю нареченою, йому довелось залишитись. Наступна пара у першокурсників-фінансистів проходила в цій самій аудиторії. Так щастило рідко. Лише в цьому семестрі, якщо бути точним. Коли студенти нарешті висипали з аудиторії (у деяких унікумів довелось мало не виривати з рук ті листочки), Саша дістав свій смартфон і став переглядати останні фотографії з посмішкою на обличчі.
Першокурсники ще не прийшли, тривала велика перерва, тому голодні студенти явно тусувались в їдальні. Однак розслабитись Ясін не зміг. Він почув мелодію пісні Алекса Рікса «Твоя».
Поки Олександр Макарович намагався залізти під вузенькі лавки, мелодія зупинилась, проте смартфон він все-таки знайшов. На екрані була заставка того самого співака, що стояв на рингтоні. А сам телефон з паролем.
–От молодь пішла! – сказав Саша уголос. – Кругом паролі. Коли я був їхнього віку – радів, що в мене взагалі є гаджет.
Ясін забрав телефон до своєї сумки і одразу ж забув про нього – на власному смартфоні висвітилось ім'я його маленької Даринки.
І тільки ввечері, коли з сумки заспівав Бібер, Саша згадав про мобілку. Вони саме сіли вечеряти, ділились тим, як провели свій день.
–Що це? – здивовано запитала наречена. Через секунду вона розпізнала мелодію. – Це Бібер? Над тобою студенти вирішили познущатися?
Саша покрутив своїм смартфоном, показуючи, що кохана помилилась. Дістав чужий телефон і поглянув на екран. Бібер не замовкав.
–Це хтось зі студентів згубив. Я вирішив забрати, щоб повернути. Алекс телефонує. Алло?
