Спочатку:
На сторінку книги
Коли чую у своєму телефоні чоловічий голос, одразу ж починає душити ревність. Думаю, що це той заучка, котрий дістає її на роботі. Хочеться покинути все і втекти додому. Знайти її та не відпускати. Здається, я влип. По самі вуха.
Пригрозив мудаку відірваною головою, розуміючи, що все так просто не закінчиться. Я його на шматочки розірву і на котлети відправлю. Але все виявляється простіше – Світі (моя Світі) загубила телефон і його знайшов викладач.
Підсвідомість неприємно шепоче, що це все обман. Що я їй набрид. Мужик щось розпитує про Світі і її прізвище, а я повільно переварюю нові для мене відчуття. Моя. Не віддам. Хай там що.
Сьогодні ввечері я не п'ю віскі. Приходить Андрюха і забирає усі мої запаси. Я й не перечу, бо в мене з'явилась гарна ідея. В самий раз на завтра, коли доведеться цілуватись з тигрицями.
Три побачення до вечора і всі три завалені. Нульовий розмір, Припадочна і Словесний Понос. Парк, прогулянка за містом і музей. Три зубчики часнику, три поцілунки і три злих погляди. А потім розлючений Владлен, розбирання з менеджером і, зрештою, Жак.
–Тебе попередили, Олексію, – стариган приїжджає на віллу спеціально для того, щоб відчитати мене. – Тобі ясно було сказано, що за твої витівки грозить покарання. Мої діти зараз в підлітковому віці, та вони себе розумніше ведуть, ніж ти. Телефон свій побачиш в кінці зйомок.
Скрипнувши зубами, терплю, не в тому стані, щоб грубити.
–Я врубався. Більше не буде. Можеш мені не платити гонорару, але телефон не забирай.
Нагадую сам собі щенятко, котре просить ласощі у хазяїна, округливши невинні оченятка.
–Ні, так не піде. Справа не в грошах.
–А в чому тоді?! – не витримую і переходжу на крик. – В чому, як не в грошах?
–На даному етапі не в грошах. Я маю зробити собі ім'я, а потім ним заробити грошей. Розумієш?
–Розумію. Далеко дивишся.
Жак розводить руками, на котрих виблискують каратами дорогоцінні камінці.
–В мене сьогодні чудовий настрій, синку. Я підписав ще один вигідний контракт.
–Я не твій син. Припини, – слова вилітають крізь зуби, ще трохи і я не стримаюсь.
–Вибач, Алексе, я забуваю, що ти у нас дуже вразливий. Так от. З приводу твоїх телефонних розмов. Можеш зробити сьогодні один дзвінок. Подарунок в честь мого гарного настрою.
–Ти обіцяв.
–Не обіцяв, помиляєшся, – Жак підіймається з крісла, в котрому сидить, і покидає кімнату не прощаючись.
Через цю неприємну розмову я телефоную набагато пізніше назначеного часу. Світі довго не відповідає і я починаю нервувати. Потрібно попросити в Ліни чогось заспокійливого. У неї точно має бути.
–Алло! – голос дівчини схвильований і мене одразу ж окутує страх.
–Все в порядку?
–Так, так, просто я заснула.
Ми розмовляємо про страхи і я розумію, що збрехав тоді... я боюсь, що вона дізнається про цю довбану істерію, назву котрої я досі ніяк не запам'ятаю правильно. Світі говорить про те, що сумнівається в мені, і я відчуваю, що спина покривається холодом, не дивлячись на спеку. Перебиваю дівчину, не маю сил слухати її.
Коли чую зі слухавки «Холостяк», затамовую дихання.
–Ти дивишся такі шоу? – голос майже тремтить. Зиркаю на своїх доглядачів, котрі уважно слухають. Як же хочеться все пояснити їй! Вони ж не прикінчать мене. Просто трохи поколотять. А потім знайдуть Світі і залякають її, щоб тримала язик за зубами. Якого дідька я одразу їй не розповів, коли ще був час?
–Мені було тринадцять! – Цукерочка оправдовується, а я повільно беру себе в руки. – Я уже давно виросла і не дивлюсь телик. Туфта ці всі холостяки, не вірю в них. Хоч і виглядають казково.
– Ну і правильно, не вір. Казок в реальному світі не існує, – мій голос тремтить, проте не від переживань, а від полегшення. Відлягло, як то кажуть.
Мене обов'язково пронесе, я ж везунчик.
Кожен наступний день виявляється гіршим од попереднього. Для того, щоб написати одне повідомлення Світі, я мушу викладатись не на 100, а на 200%.
–Хочеш один дзвіночок, Алексе? Хочеш? – дражнить Владен. – Тоді покажи свою пристрасть. Кому потрібні невинні поцілунки? Ти ж актор! Чи я не правий?
Режисер підбурює мене на відверті речі і я піддаюсь. Не відчуваю до учасниць нічого, просто граю свою роль, але все одно гидко.
–Одинокий вовк у зграї вовчиць, – каже Андрій замріяно.
–Якщо це тобі так до смаку, то чого сам не знімаєшся замість мене? – злюсь майже щодня. На всіх. Навіть Ліну не оминає мій настрій.
–Ти не правий, мені це не до смаку.
Андрій дивно на мене дивиться, але я не надаю значення цьому погляду. Все остогидло. І розбиратись в чужому настрої теж бажання немає.
–Де моя гітара?
–Завтра буде, – Андрій легенько постукує пальцями по кріслу в котрому сидить, а потім покидає мене.
Одного вечора мені настільки набридає моя клітка, що я вислизаю та йду прогулятись пляжем. Там то я й зустрічаю свою подругу по нещастю. Світлана сидить з шампанським, час від часу відпиваючи його маленькими ковтками.
–Чого сумуєш? – питаю у дівчини, котра помічає мене в сутінках. Сідаю поряд і тягнусь за шампанським. Справжнє, смачне.
–Хочу теплоти, любові, Алексе, – відповідає дівчина. – Мені важко тут поміж гарпій. Вони навмисне знущаються наді мною. Через те, що ти добре до мене відносишся.
Слова мене шокують.
–Пробач, я не знав. Більше не буду...показувати перед ними своє ставлення до тебе.
Ми сидимо мовчки і розглядаємо темно-багряну заграву, що розкинулась над морем. Картина вселяє в душу якісь дивні відчуття. Змішані між собою надію, щастя і душевний спокій.
–Знаєш Дорін? – запитую і роблю ще один ковток. Бульбашки кусають за язик.
–Реперка? – Світлана дивиться на мене глузливим поглядом. – Оте скандальне стерво?
–Їй би сподобалось, як ти її назвала, – усміхаюсь і падаю спиною на теплий пісок. Скоро він стане неприємно-холодним, ночі поки що не спекотні.
Дівчина повторює за мною й от ми обоє дивимось в темно-фіолетове небо, що нависає над нами.
– Дорін теж іноді зависає з дівчатами. Власне, вона бісексуалка. Можу познайомити вас. Кохання на все життя не обіцяю, але тимчасовий роман гарантовано.
–Я подумаю, – Світлана відповідає якось невпевнено, а потім тривалий час мовчить. Я уже навіть думаю, що вона заснула, але ні, вона говорить:
– Ти хороша людина, Алексе. Нащо тобі ця твоя репутація «козла»?
Стає смішно. Імідж мій було узгоджено ще на початку кар'єри. Тачки, дівчата, скандали, вечірки. З усього цього я захоплююсь лиш автомобілями. Все інше – постанова. Мене часто помічають в компанії топмоделей.
–Імідж, хайп, піар, популярність. Більше скандалів – більше уваги до моєї особистості. Це як аксіома.
–А Дорін? В неї теж так? – обережно запитує Світлана.
–Дорін без чужої допомоги себе піарить, – я намагаюсь приховати усмішку. Все-таки реперка зацікавила дівчину. Це добре.
–Розкажи про свою дівчину. Вона гарна? – Світлана лягає на бік, підклавши руку під голову, і я повторюю за нею. Ми дивимось одне одному в очі.
Я би віддав багато чого, щоб на її місці опинилась Світі.
–Я не бачив її. Ми познайомились в інтернеті.
–Ти жартуєш! – Світлана сміється. Здається, вона не повірила мені.
–Все чесно. Вона симпатична і добра. Студентка. А ще працює. Гадаю, їй приблизно дев'ятнадцять або двадцять років. Вона не зізналась мені, сказала, що у дам не заведено запитувати їхній вік. Коли я вперше почув її голос, по тілу начебто дурман розлився. Я уже мовчу про сни, які далеко не дитячі. Давно не відчував такого... Мене тягне до неї... А ще хочеться затиснути у своїх обіймах і не відпускати... І...
–Які щиросердечні розмови! – голос Владлена неприємно ріже по серцю. Що він тут забув? – Я випадково почув, що одна твоя подруга має незвичну орієнтацію. Ти ж не хочеш, щоб це почули наші глядачі?
От мерзота! Підриваюсь на ноги й дивлюсь на темний силует. Відчуваю, як зуби скриплять від злості. І винити нема кого, крім себе. Міг би й здогадатись, що за кожним кроком слідкують.
–Чого ти хочеш? – варіантів, крім йти на повідці, в мене немає. Дорін розкаже про своє особисте життя сама, якщо захоче. Я не маю такого права.
–Хочу скандальне шоу. З рейтингами вищими, ніж «Холостяк».
–Я не буду спати з твоїми ляльками.
Владлен підходить ближче, настільки близько, що ледь не впирається своїм неприємним носом мені в підборіддя. Я не рухаюсь.
– Будеш, – відповідає твердо, – ще й як будеш.
– Ні.
– Значить, Дорін грозить скандал.
Чортяка, ну от хто мене тягнув за язик? Владлен вперто дивиться своїми очиськами на мене і ніяк не збирається відступати. Руки самі лізуть у волосся. В думках пролітають одні лиш лайки. Чорт! Чорт! Чорт! Змушую себе зібратись та остаточно вирішую – зроблю це, а далі буду якось розгрібатись. Вона ж пробачить. Чи не так?
– Гаразд. Але я зіграю. Це буде всього лиш фільм, вистава.
Владлен змінюється на обличчі. Його темні очі сяють, здається, від щастя, а губи розтягуються в переможній посмішці. Мені так кортить врізати по його задоволеному обличчю, я навіть стискую руку в кулак. Проте вчасно зупиняюсь.
Я не впізнаю себе. Хто цей хлопець, який поводиться так агресивно та часом навіть неадекватно? Це ж не я! Не Алекс Рікс!
– Коли починаємо? – запитує режисер з якимось викликом в голосі.
– Та хоч зараз, – байдуже відповідаю йому та вертаюсь до Світлани. Дівчина весь цей час сиділа на піску, спостерігаючи за сценою, що розігралась на її очах. Вона боязко дивиться на мене, а я просто лягаю на досі теплий пісок, повернувшись обличчям до дівчини.
– У мене немає виходу, – шепочу їй, – пробач, я нас всіх підставив.
– Нічого, – відповідає вона тихо, лігши поряд, – ми впораємось.
