Спочатку:
На сторінку книги
–Саме час кричати, – виривається з мене невдалий жарт.
Ми уже кілька хвилин отак стоїмо – моє обличчя на грудях в Алекса, а сам хлопець веде діалог з фанаткою.
Доводиться трохи згинатися. Незручно. Ось ця сцена точно нагадує мені бойовик, в якому я – жертва, дівчина з телефоном в руках – злочинниця, а поліціянт, котрий обов'язково всіх врятує, – Алекс.
–Припини знімати, – просить він спокійно.
–Ні! Нізащо! – каже фанатка грубим неприємним голосом та захоплено регоче.
А я тим часом насолоджуюсь ароматом парфумів Алекса. Хоч цей приємний запах і не дуже яскраво виражений, я все ж кайфую. Аж в голові паморочиться.
–Мені, знаєш, які гроші за це відео дадуть... оооо!!! – зле сміється ця папараці.
–Скільки ти хочеш? – питає Алекс. Клянусь, що чула, як скрипнули від злості його зуби.
–А знаєш, справа не в грошах, – дівчина йде вбік, намагаючись спіймати камерою моє обличчя.
Хлопець затуляє мене плечем, ще дужче притискаючи мою голову до себе. Дивлюсь на білосніжну сорочку та бачу на ній чорні плями.
–Алексе, – тихо пищу, – косметика... твоя біло...
–Тсс, мовчи, Світі. Не можна, щоб вона зняла твоє обличчя, – шепоче, схилившись близько-близько. – Мені було легко тебе знайти, а тепер уяви, якщо цим займуться люди, які в цьому тямлять.
Я чіпляюсь руками за його сорочку, щоб тримати рівновагу. Відверто кажучи, зараз мені байдуже до цієї фанатки та її фільмування. Мене настільки п'янить близькість хлопця, що моя голівонька ледве може міркувати.
–А в чому справа? – питає голосно Алекс.
–Люблю цікаві новини людям розповідати, хах!
–Тобто пліткувати? – перепитує хлопець.
–Кажи, як хочеш. Розкрий свою мордочку, незнайомко, – це вже до мене. Показую їй навмання непристойний жест з одного пальця.
–Як тебе звати? – запитує несподівано співак. Познайомитись вирішив чи що?
Від того, що мій ніс притиснутий до тіла хлопця, кінчик починає свербіти. Просовую свою руку між нами, пробуючи прес Алекса на дотик. Пружний! Ех, ну чому він одягнений в цю сорочку? Тільки-но дотягуюся до носа, як хлопець мене ще дужче притискає до себе, обійнявши за спину, та додає тихе «Краще не ворушись». Пальці затискаються між моїми губами та твердими грудьми співака. Прекрасно! Добре, хоч ніс перестав свербіти. Тільки після таких міцних обіймів він стане ще більш задертим. Двічі прекрасно!
–Називай мене Алі! – каже дівчина і знову обходить нас. Алекс повертається до неї боком. Добре, хоч не підходить. Знаю я цих фанаток...
–Алі, давай ти просто залишиш нас та підеш далі, – просить мій «полісмен».
–Та дзуськи! Я ще й подруг покличу! – знову регоче.
Алекс дістає свій телефон, послабивши трохи обійми, тому я швидко чухаю носа і знову чіпляюсь вільною рукою за хлопця.
–Ало? Дане, в мене проблеми.
Співак розповідає, як нас знайти, а «злочинниця» тим часом розмовляє зі своїми друзями, голосно вмовляючи їх приїхати. Здається, вони проти.
Через 20 хвилин безрезультатних переговорів приходить підмога. Облич я не бачу, а чую лиш, як чоловічі голоси ведуть діалог з дівчиною. Її вмовляють видалити відео, викупити його, але все марно – Алі не погоджується. Зрештою мене прикривають чиєюсь курткою і я можу хоч трохи випрямитись. А потім Алекс мене довго веде кудись, обережно прихиливши до себе. Чую верески, свист та викрики «Алекс Рікс!».
Здається, все ж впізнали!
Ми заходимо в мікроавтобус і тільки тоді Алекс обережно знімає з мене куртку та ніжно притуляє до себе, погладжуючи плече. Відчуваю якусь піднесену ейфорію. Здається, ці обійми п'янять.
Крім нас в автомобілі ще двоє людей – хлопець з дредами, здається, Макс, і ще один чоловік. Вони сидять навпроти нас.
–Чим. Ти. Думав? – питає Алекса цей перекачаний ведмідь з довгим темним волоссям, зібраним на потилиці в невеликий хвостик. Незнайомець здоровенний, масивний, а його темно-коричневі очі лякають мене так, що я ще більше притискаюсь до Алекса. Який, до речі, дивиться в підлогу. Соромно, чи що? А ще він мовчить, тому сердитий погляд автоматично переводиться на мене:
–А Ви, мабуть, Світлана, так?
Киваю невпевнено. Від страху аж долоні пітніють та ноги трясуться.
–Світі, Остапе. Ти знаєш, що її звуть Світі, – каже Алекс, піднявши голову, а потім вже мені додає: – Познайомся. Це Остап, керівник нашого PR-відділу.
Громило потискає своєю ведмедячою рукою мою крихітну заячу, щиро усміхається та зауважує, що втомився вже робити те, що не входить в його обов'язки, – витягувати Алекса з халеп. На що співак огризається, стверджуючи, що це вперше і взагалі з його преміальними можна й потерпіти.
–Ти про дівчину б подумав, – продовжує читати нотації Остап, – її ж могли завдати шкоди, не тобі.
–Я знаю, Остапе, – зітхає хлопець, – сподівався, що все обійдеться.
–Ой, бідна моя душа, не буде їй спокою, поки працюю з цим пуцьвірінком, – закочує очі.
–Досить! – сердиться Алекс. На цьому їх перепалка зупиняється.
–Леді, а Вам куди? – питає у мене Остап.
–Мене біля метро висадіть, будь ласка, – тихо відповідаю, – далі я своїх ходом.
–Ми відвеземо тебе додому, – заперечує Алекс, дивлячись в мої очі.
Він дуже близько до мене. Затамовую подих, вивчаючи красу його очей. Хоч в салоні темно через тонування, я все ж бачу ті світлі смужечки в його зіницях, котрі так мені подобаються. Розумію, що потопаю...
–Ні. Я сама, Алексе, – кажу, несміливо відсторонившись. Не хочеться, але все ж краще зараз зробити цей крок назад, поки не пізно. Стає так некомфортно без його теплого плеча, що хочеться скавчати. Помічаю в його прекрасних очах розчарування та біль. Відвертаюсь, щоб не напала на мене совість. Спочатку сама тулилась, а тепер відштовхую, тому що боюся потонути серед своїх почуттів.
Нападає. Соромно.
Дивлюсь вперед і бачу Остапа. От цій людині стид точно не відомий – глипає то на мене, то на Алекса. Вивчає нас обох, мабуть, сподіваючись знайти розгадку наших стосунків. «Все просто, Остапе. Немає їх і не буде...»
–На Житомирській висадимо її, – зненацька каже голосно комусь, але дивиться в очі мені, – подалі звідси.
–Добре, – чую голос спереду. Це водій, котрого я не помітила одразу.
Прибуваємо швидко, хочу вийти квапливо, проте Алекс хапає руку, не дозволяючи втекти.
–Залиште нас, будь ласка, – просить хлопців.
–Не варто, – обережно вивільнюю руку та зупиняю Остапа, котрий уже починає вставати.
Навмисне оминаю сині очі – все ще соромно.
–Нам не варто... – додаю та виходжу з прохолодного салону автомобіля на спеку.
–Світі, – гукає, намагається вийти за мною, але його не пускають. Не стримуюсь і дивлюся в очі. Так важко, що аж серце болить. Обертаюся та йду геть, витираючи сльози.
–Я однаково не опущу руки! – гукає вслід впевнено, навіть трохи весело. Від чого я сміюся крізь сльози.
