Спочатку:
На сторінку книги
–Як вважаєш, він це серйозно з побаченням? – запитую подругу, коли ми залишаємось наодинці під аудиторією, в котрі проходитиме наступна лекція.
–Ти бачила його засмучене обличчя? Звичайно, що серйозно! Я перед цим з ним мило бесідувала і він, мабуть, як завжди, подумав про те, що подобається мені. Він мені, звичайно подобався. Але сама розумієш. Ця неприємна кликуха....
Катя ніколи не називає вголос своє прізвисько. Мабуть, боїться його, як Волан-де-Морта боялись герої всесвітньо відомої саги.
–Я взагалі про Алекса говорила. Але добре, що ми це теж обговорили.
–Світі, звичайно, що серйозно, – подруга риється у своїй сумочці в пошуках чогось, що там загубилось. – Він тобі довірився. Я це ще на Бібері зрозуміла.
–До чого цей Бібер взагалі? – серджуся я. Ніколи не любила його музики. Інша справа Алекс. У нього свій стиль, відмінний від інших. Це щось середнє між попсою і репом. Те, що популярне уже тривалий час і те, що так подобається молоді.
–Бібер – це щоякнайголовніше у вашій розмові! Як ти не допетраєш?
Я застогнала од відчаю і злості, що змішались в мені зараз. Вона просто знущається наді мною!
–Ненавиджу Бібера! – сердито вигукую в серцях і розумію, що на мене витріщаються одногрупники.
–Вона програла спір і тепер їй доведеться перед лекцією співати Бібера, – розводить руками Катя, пояснюючи мою істерику.
–Кітті, я тебе зараз прикінчу! – сварю подругу та одночасно дістаю телефон. Прийшло нове повідомлення.
–Не прикінчиш! Ти мене любиш! – тараторить Катя, наче я й не сердилась на неї, наче й не називала її японським Кітті. – Так от. Повернемось до Бібера. Ти раніше знала про цю історію? Про Бібера? Знала?
Ховаю телефон в кишеню, так і не прочитавши повідомлення.
–Не називай ім’я цього ванільного співака.
–Його ім’я – Джастін, – розмахує емоційно руками Катя. – Ти не відповіла.
–Ні, я не знала цю історію. Задоволена?
Лунає дзвінок і ми повільно йдемо до дверей, за котрими проходитиме найнудніша лекція у світі. Зате один плюс – зможу поспати. Макогін Лілія Олександрівна має найзаспокійливіший голос в нашому універі. Я засну за хвилину її лекції.
–Він довірив тобі історію, котру ніхто не знав про нього. І, повір, її нелегко було приховати. А ти могла б просто зробити скрін і викласти її буквально одразу ж. Може він тебе взагалі перевіряв?
–Оу... оооо... Катя, ти...
Справді, я не знала цієї історії. Не знала, що Бібер привів його до слави. Смішно звучить.
–Так, так, я сонечко, – усміхається подруга, коли ми сідаємо на задню парту. На цій лекції краще сидіти подалі від викладача. Я вмощуюсь зручно, щоб забутись солодким сном, в котрому до мене прийде мій Алекс... Ех, якби ж він був моїм... Знову приходить повідомлення і я нарешті витягую смартфон, щоб прочитати його.
Alexreecks: Привіт, Цукерочко! Як спалось?
Alexreecks: Сподіваюсь, що так солодко, як і мені. Хоча після сну все ж довелось приймати льодяний душ...
Гадаю, що я усміхалась аж до вух, тому що Катя все зрозуміла і вихопила в мене телефон. Подруга аж присвиснула і багатозначно закивала, розтягнувши губи в хитрій посмішці.
Sweetie3343: Привіт, Алексе! Я не спала і навряд чи засну до опівночі. Хоча не проти побачити тебе у своїх снах.
Відповідаю і затамовую подих. Сон, наче рукою зняло.
Зараз не існує ні викладача, ні пари, ні Каті. Нічого. Тільки я і телефон.
Alexreecks: Я приємно вражений, красуне????
Alexreecks: До речі, у мене є новини. І вони погані. Вони навіть трохи огидні. Ми не зможемо побачитись післязавтра. І не зможемо найближчий місяць. Мене втягнули в один проєкт, через котрий тепер доведеться перенести десяток концертів. А ще я не зможу спілкуватись з тобою часто. Година в день – максимум.
Чи то посмішка моя перетворилась в кислий вираз обличчя, чи Каті інтуїція підказала, що повідомлення неприємне. Подруга вкотре вихопила телефон і прочитала текст. Знову присвиснула, тільки уже якось сумно і захитала головою. А потім знизала плечима:
–Думаю, це правда. Шосте чуття.
Подружка постукала по виску, вернула телефон і прийнялась конспектувати лекцію з економіки підприємства – однієї з тисячі економік нашого факультету.
Alexreecks: Світі, ти справді мені подобаєшся. І я хотів би побачитись. Чесно. Просто мій друг – козел. Не можу всього розповісти. Потім. Все потім. Мені пора. Сподіваюсь ввечері в мене буде час на спілкування. Не засмучуйся. І прошу пробачення наперед.
Розчарування налетіло неприємною холодною хвилею. Ну і як не засмучуватись? Як? Так от воно яке відчуття, коли кішки шкребуться на душі. Неприємно, гидко і болісно.
Sweetie3343: Та нічого, Алексе. Казок не буває, я все розумію. Що ж... Буду рада поспілкуватися з тобою знову, коли в тебе знайдеться час.
Sweetie3343: Дякую за приємну ніч!
Звучить так, ніби ми перестали. Їй Богу!
