Раді Вас бачити!

Алекс

–Вона мене відшила, – жаліюся Ліні, коли та запитує про Світі. Мене гримують перед зйомками кліпу. Сьогодні стилісту допомагає Настя, наш костюмер. В Туреччину дівчину ми не брали, адже вона вагітна. Вирішили не мучити перельотами. Ліна прекрасно справилась сама.

–Не може бути! – вигукує Настя, відірвавшись від одягу. – Ти, мабуть, жартуєш!

Дівчина розвертається та дивиться на мене через зображення дзеркала. Киваю. Бачу, що їй прикро.

–Я не встиг, вона подивилась випуск. Якби не чекав, поки ви мене загримуєте, то прийшов би раніше. Можливо, й умовив. А так...

Розчаровано розводжу руками та стискаю губи від досади. Дівчата мовчки приймаються до роботи. Бачу їх жалісливі погляди, котрі вони кидають час від часу. Неприємно.

Зйомки проходять посеред невеликого поля неподалік Києва. Мені не вдається зосередитись, часто лажаю, збиваюсь і плутаюсь в рухах.

–Алексе! – не витримує режисер-постановник. – В чому справа?

Він не сердиться, просто дивується. А я здивований тим, що він майже весь день тримав себе в руках та намагався спокійно ставитись до моїх помилок. Відповідаю щось просте, типу «не виспався». Хоча всі прекрасно розуміють, що трапилося.

Під час невеличкої перерви залишаюсь наодинці. Відходжу якнайдалі від місця зйомок та сідаю прямо на землю серед біло-жовтих дрібненьких ромашок. Сподіваюсь, одяг не забрудниться..

Небо на півдні темніє, воно сіро-синє. А значить, скоро почнеться гроза. Сьогодні точно не встигнемо закінчити.

Спостерігаю за тим, як на горизонті спалахують перші сліди блискавок. Хоч сонце досі нещадно пече, в повітрі уже відчувається свіжий вітерець, котрий приємно охолоджує шкіру.

Не хочеться нікого бачити та чути. Можливо, наодинці з природою вдасться щось вигадати. Проте на думку нічого не спадає, а в голові крутяться її останні слова: «Досить. Забудь мене. Нічого у нас не вийде.»

Коли вона тулилась до мене там, у парку, здавалось, що все стає на свої місця. Що вона перестала боятись. Що довірилась. Але ні...

Це як спіймати пташку. Спершу ти радієш, не можеш повірити у своє щастя. А потім вона вислизає з твоїх рук... І все. Вдруге ти її вже не впіймаєш, адже вона налякана, буде обережною тепер. Тут залишається тільки чекати. Чекати та шукати нові сильця.

–Гей, Алексе! – приходить до мене Андрій. – Ми там збираємось вже. Погода псується. Ходім.

Хоч менеджер і пропонує вертатись, все ж сідає поряд, постеливши на землю якійсь папери.

Навіть не знаю чому, але я все ж пробачив йому те шоу. Мабуть, причина в тому, що ми друзі. Можливо, я пожалію про це. Але зараз чомусь хочеться вірити в те, що все залишиться, як було до.

–Невже причина в тій дівчині? – Андрюха першим починає розмову.

–Можливо, й у ній, – знизую плечима та зриваю невеличку ромашку. Поворожити, як в дитинстві мама вчила? Кохає чи ні?

Ні, це все неправда. Дитячі забавки.

–Не розумію, що в ній такого особливого, – обурюється, ніби це має для нього якесь значення.

Кручу в руках квіточку, розглядаючи її ніжні пелюсточки. Здається, ніби вони зроблені з білосніжних хмар, настільки ідеально виглядають. Мовчу, тому Андрій продовжує:

–Хіба вона ідеальна?

Пальці самі тягнуться до пелюсток. «Любить», «не любить».

–Ідеальних людей не буває, Андрюхо.

Блискавки з'являються на небі щохвилини, а до нас долітає перший слабкий грім.

«Любить».

–Тоді поясни. Хочу зрозуміти, як знайти ту єдину. Адже, ти саме такої про неї думки.

«Не любить».

–Я її не цікавлю. Вона мене відшиває уже вкотре.

Сміється. Справжня «дружня» підтримка. Проте я не зважаю. Андрій ніколи не вважав, що варто мати лише одну жінку. Він справжній гульвіса.

«Любить», «не любить», «любить», «не любить».

–Це важко пояснити, – відповідаю, коли менеджер заспокоюється, – просто подобається у ній все.

Відриваю пелюстку, «любить».

– Зріст, фігура, волосся.

Ще одну, «не любить».

– Очі, що захоплено дивляться на мене.

«Любить».

– Почуття гумору.

«Не любить».

–Маленькі пальчики, котрі, здається, ніколи не бачили манікюру, але все-таки виглядають гарно.

«Любить».

–Усмішка, ніби вона відчуває блаженство поряд зі мною.

«Не любить».

–Солодкі губи – справжня Цукерочка, – усміхаюсь, згадуючи наш поцілунок.

«Любить».

–Ніжна шкіра, до якої хочеться доторкатись, ніби вона наркотик.

«Не любить».

–Неймовірне тяжіння, котре не дозволяє розслабитись навіть на відстані, як бачиш.

«Любить».

Одна. Залишилась одна пелюстка.

–Все. Все в ній прекрасне, хоч і не ідеальне, – «не любить». – Але вона мене не кохає.

Віддаю те, що залишилось від квітки, Андрієві й він бере, мовчки крутить негарну, проте пахучу серцевинку. Мабуть, я вдало пояснив.

Вертаюсь до всіх, покинувши друга наодинці. До бурі залишилось не довго.

–Хто в нас відповідальний за прогноз погоди? – чую крики, направляючись до гримерки. Оператор лютує.

–Я! – пищить у відповідь помічниця режисера, перелякано втягуючи шию.

–То якого дідька ти не попередила нас про це?! – показує обома руками на грозове небо. – Хто буде купувати нову апаратуру, якщо ця згорить?!

–Кожен день вони прогнозують дощ! – сердиться й собі дівчина. – І ніколи його нема!

–Та годі тобі, Ігорю, – втручається режисер, – ти ж знаєш, що ці прогнози до одного місця. Ми не встигли б навіть при хорошій погоді...

Далі я не чую, адже заходжу до гримерної. Неприємне відчуття, що я всіх підвів, мало не вперше за час моєї кар'єри осідає десь на дні душі. Це моя провина, що все так склалось. Ми б давно закінчили, адже приперлись сюди ще до сходу сонця. Зазвичай я викладаюсь більше, ніж на сто відсотків. Проте сьогодні я все зіпсував.

Ліна все ще дивиться на мене з жалістю в очах, коли я заходжу до неї.

–Та годі тобі! – не витримую. – Я все одно не опущу руки, ти ж знаєш. Просто потрібно щось вигадати. Я в пошуках ідеального варіанту.

Падаю в крісло, щоб дівчина зняла грим.

–Знаю, що не відступишся. Просто боляче дивитись на тебе... такого.

Ми дивимось одне на одного в дзеркалі. Тепер в її очах ніжність та захоплення. Пригадується наша відверта розмова на зйомках шоу. Тоді вона зізналась, що закохана в мене. Хоча я й досі в це не вірю. Якби ж на її місці стояла Світі...

Ідея, мов та грозова блискавка, за одну мить проковзує у свідомість.

–Ліно, ти геній! – підіймаюся на ноги та шукаю свій телефон. – Я знаю, що потрібно робити.

Телефоную Світі, проте у моєї Цукерочки вимкнений телефон .

–А! До біса! Поїду до неї! – швидко переодягаюсь та прощаюся з Ліною.

–А грим?! – кричить стиліст мені в слід.

–Немає на це часу! Вологими серветками зітру!

Через 15 хвилин я вже під Києвом, повзу в заторі, проклинаючи все, що можна. Якого дідька ввечері всі стоять на в'їзді до міста?! Чому їм не сидиться вдома?!

Спроби відмити грим провалились. Тепер я виглядаю, ніби наді мною познущались. Нервую, стискаючи міцно кермо. Здається, ще мить і я зігну його, або навіть зламаю. Водії, що навколо, сигналять, дратуючи мене ще дужче. Опускаю лоба на кермо, зігнувшись.

–Все буде гаразд, Алексе, – заспокоюю себе. – Тобі нічого нервувати. Вона погодиться. Просто не варто дивитись в її очі, ніби тебе в них щось приворожує. Серйозність. Лише серйозність. Просто уяви, що це чергова роль. І все в тебе вийде.

Вагаюсь, куди краще їхати. Заняття Цукерочки в університеті давно закінчились, отже, вона або на роботі, або вдома. Швидше за все, сьогодні працює. Можна було б поїхати туди. Хоча, є ще той студентик-очкастик. І йому краще не бачити мене, інакше Остап цього разу мене прикінчить. Вистачило й того відео, котре досі гуляє інтернетом. PR-відділу довелось оголосити всім, що в мене справді тепер є дівчина. А мені заборонили розгулювати містом. Начебто я малюк. Ага, зараз. Просто буду обережнішим, поїду до неї додому.

Припарковуюсь біля дому Цукерочки, одягаю картуз і заходжу в під'їзд за бабцею, котрій допомагаю нести важелезні сумки. Звідки вона їх волочить і навіщо, тільки їй одній і відомо.

–Ой, дякую, внученьку, дякую тобі! – тисне руку жінка, розпливаючись в теплій усмішці, але очі її дивляться на мене зацікавлено знизу вверх. Впізнала чи що? Не віриться, що серед моїх кумирів, є такі... ееее... дорослі леді.

–Мені потрібно йти, – нарешті звільнюю руку та махаю нею. – До побачення!

– А ти часом не до Світлани йдеш? – питає, хитро посміхнувшись. Зупиняюсь на порозі та киваю:

–До неї. А що?

–Та нічого. Сама здогадалась, – каже задоволено. – У нас тут тільки двоє незаміжніх. Вона і подружка її, Катерина. То Катю хоч один і той самий привозить, а Світлана... То їй один пісні серед ночі співає, то з іншим вчора біля під'їзду цілується. Безсоромна! Прямо перед моїм вікном! А вона ще так відштовхувала його, ніби не хотіла. Ага, я ж бачила, як її очі від задоволення світились!

Серце гуркітливо б'ється в грудях. Стою, дивлюсь на жінку, та не знаю вірити їй чи ні. Можливо, то була не Світі, а, можливо, й вона... Очкастий... Відчуваю, як з глибин тіла підіймається злість, ревність та бажання вбити того студента.

–Непутяща вона, внученьку! Хочеш я тобі відео покажу? Мене мій Женьок, синочок навчив знімати. Там все добре видно. Як вона «противиться» йому... Зараз-зараз...

Жінка дістає з кишені смартфон і вказівним пальцем повільно натискає на екран, двічі потрапивши не туди. З третьої спроби вона знаходить те, що шукає, та дає мені телефон. Звісно, що якість не найкраща. І блиску очей там не роздивитись, адже сутінки. Але я бачу, що Світі цілують силою. Бачу, що вона відштовхує цього типа. Дає йому добрячого ляпаса, кричить, щоб навіть не думав телефонувати, інакше нацькує своїх знайомих. А потім дівчина зникає з кадру, а цей пацан сідає в автомобіль та їде геть. Хоч обличчя його роздивитись на екрані не можу, це точно не студентик. Його я впізнав би. Віддаю телефон та стискаю міцно руки в кулаки. Уб'ю.

–Як Вас звуть? – питаю в жінки, усміхнувшись.

–Галина Василівна я, – відповідає на усмішку.

–Олексій, – протягую руку для знайомства.

Бабуся дає свою і я цілую її зап'ястя. Вона ніяково усміхається від сум'яття. Так, Алекс вміє бути галантним джентльменом, коли йому потрібно.

–А Ви, Галино Василівно, часом номер машини не запам'ятали?

–Я записала! – каже, піднявши палець вгору.

–І номер квартири моєї дівчини скажете? – питаю, щоб не йти навмання. Поверх я знаю, а куди далі... Жінка киває.

Перед квартирою Світі знову нервую. А раптом не пустить? Раптом прожене? Звісно, бачив, що вона не хотіла цілувати того неприємного типа. А що як насправді хотіла? Просто ціну собі набивала... Мене вона теж відштовхувала... Ні! Цукерочка не така! Вона щира. Чого тільки варті її перелякані погляди, коли ми залишились наодинці. Мабуть, він її силоміць цілував. Точно, силоміць. Я ж початку не бачив. Галина Василівна почала вести фільмування вже під час їх короткого (сподіваюся) поцілунку.

Наважуюся та натискаю на дверний дзвінок. Від хвилювання не можу встояти на місці, тому відходжу на кілька кроків назад, а потім знову вертаюсь. Клацає замок і за дверима з'являється світловолоса жінка років сорока. Мабуть, мама, бо помічаю схожість з Цукерочкою. Вона секунду розглядає мене з цікавістю, а потім її брови здивовано підводяться, і вона робить крок назад, притуливши руку до грудей. Впізнала.

–Доброго вечора! – вітаюся. Здається, мама Цукерочки шокована, адже не може й слова мовити. Нічого, варто кілька хвилин зачекати й все минеться.

–Доброго...вечора... – оговтується жінка. – А ти до Світі, так? Її немає вдома.

–Жаль, – вдаю, ніби засмутився.

–Світі на роботі зараз, – пояснює вона, так і не відірвавши руки від грудей.

–Добре, я тоді на дворі почекаю. Дякую, що сказали, – розвертаюся та повільно йду до ліфта, натискаю кнопку. Мама Цукерочки все ще стоїть у дверях та дивиться на мене, ніби зачарована. Ну ж бо.... наважся... Ліфт уже от-от приїде...

–А ти проходь до нас, – каже, нарешті опам'ятавшись, чому я радію, – у квартирі зачекаєш! На дворі зараз гроза почнеться. А дочка от-от повинна вернутись, сьогодні її відпускають раніше. Телефонувала щойно.

Двері ліфта відкриваються, дивлюсь всередину, але не заходжу.

–Не соромся, Алексе! – підходить до мене та обіймає за спину. – Я тебе нагодую! Ходім!

Зовсім інша справа! Можливо, трішки лишньої драми, зате спрацювало. Роззуваюся та прошуся до ванної, щоб змити нарешті грим.

Квартира у них проста. Зі звичайними біло-жовтими шпалерами в коридорі та блакитною плиткою у ванній. На підлозі - старий паркет. Почуваюся незвично після всіх готелів, котрі останнім часом були моїм домом.

Понад усе хотілося б побачити кімнату Світі. Цікаво, як там всередині? Думаю, там багато світла. Вона повинна бути широкою та просторою.

Мама Цукерочки чекає мене на кухні.

–Ірина Олексіївна, – протягує руку.

–Олексій, – приймаю вітання. Думаю, що лестити не варто, тому руку не цілую, а просто обережно стискаю. Не хочу показатися занадто солодкуватим.

–Це ж треба. Тебе звуть, як мого покійного батька, – усміхається жінка.

–Доля, – жартую, знизавши плечима. Ірина Олексіївна сміється. Це добрий знак.

За вікном починається гроза. Величезні краплини дощу гучно б'ють по шибках.

–Сідай, – каже мені. – Зараз буду тебе пригощати. Думаю, Світі затримається.

–Хотів би у Вас дещо попросити... – одразу ж переходжу до "справи", усміхаючись мило. Ірина Олексіївна зацікавлено слухає та піддається моїм чарам...