Спочатку:
На сторінку книги
Першим розвертається Якс. Повільно, ніби в якомусь бойовику, ніби очікує побачити там свого лютого ворога. Я не рухаюся. Панікую. Алекс плюс Якс, плюс величезна кількість перехожих – дорівнює сцена, де всі збігаються на популярного співака.
–Це він! – здивовано вигукує Матвій. Я млію. Навіть дихати не виходить. Колінця підкошуються. Впізнав. Упізнав!
–Той хлопець, що приходив до тебе вчора! – додає Якс. І я нарешті приходжу до тями. Не впізнав. Все гаразд...
Стаю перед Яксом, хапаюся за його лікті та кажу:
–Матвію, зараз ти поїдеш додому, гаразд? А ввечері я тобі зателефоную і ми про це поговоримо. А поки що... поки що ти мовчиш про нього. І не говориш, навіть якщо запідозриш щось незвичайне, гаразд?
Якс, здається, нічого не розуміє, бо дивиться за мою спину, проте все ж киває, поправляючи окуляри. Обіймаю його по-дружньому, мабуть, вперше в житті та розвертаю спиною до себе. Якс просто йде, не обертаючись. Мабуть, зараза, намагається згадати, де ж він бачив цього високого незнайомця.
Так і стою, проводжаючи поглядом друга. Недовго. Кілька секунд. А потім, набравши побільше повітря в легені, розвертаюся. Одразу ж доводиться ступити кілька кроків назад – він стоїть занадто близько. На голові модний капелюх та все ті ж окуляри на пів обличчя. Біла сорочка... ні, білосніжна сорочка обтягує м'язи. І знову джинси. Не ті, що були вчора. Сьогодні чорні, потерті та подерті. А ще кросівки, теж чорні, з білими смужками.
–Досить пожирати мене поглядом, Цукерочко. Краще обійми, – усміхається та розводить руки для обіймів, – я скучив!
–Ти не боїшся розгулювати серед народу? – і собі усміхаюсь, проте обіймати не спішу. Як не крути, рада його бачити, але до фізичного контакту не готова. – Не боїшся, що прихильниці тебе впізнають? Кинуться стадами, будуть чіпати. Якс, до речі, тебе майже впізнав.
Пригадую, як переглядала одне відео, де співака мало не задушили прихильниці, кинувшись гуртом йому на шию. Це трапилося після його концерту. Добре, що поряд знаходилась охорона. Тоді все закінчилося спокійно.
–Я в капелюсі, – показує рукою, мовляв, не впізнають, – до речі, про цього твого друга... Ти справді з ним...
–Ні, я не з ним. Я сама по собі, – хитаю головою, дивлячись в окуляри. Хотілося б побачити його очі, а не скло.
–Ходімо, – киває вперед та йде, навіть не почекавши, доки я отямлюся. Звісно, звідки ж йому знати, що я аж мерзну від напруження, попри міську спеку...
–Ти мене знову хочеш завести туди, де буде моторошно? – запитую, наздогнавши.
–Звісно, – усміхається, а потім опускає голову, ховаючи обличчя від перехожих, що звертають на хлопця увагу. Тааак, я на цього вишуканого чоловіка теж дивилася б із задоволення. Та й зараз дивлюсь нишком, розглядаючи татуювання, котрі виглядають із-за комірчика. А ще ідеальні плечі. І руки. Вони там, мабуть, під сорочкою зараз м'язами виграють...
Бум!
Не одразу розумію, що налетіла лобом прямо на стовп. Потираю місце, де вдарилась, і дивлюся на перешкоду. От недотепа! Миттю стає соромно...
–Світі, дивись краще на дорогу, мною ще встигнеш намилуватись! – усміхається Алекс та підходить ближче, знімаючи окуляри. – Боляче?
Сьогодні його очі ще красивіші, ніж учора. Мабуть, через те, що так яскраво світить сонце. А, можливо, нині вони занадто близько. Дивлюсь в ці гарнесенькі Маріанські впадини та усміхаюся широко. Розумію, що потопаю. В них. В його голосі. Вроді.
«Ні, Алексе, вже не боляче. Ти відволікаєш собою так, що всі негаразди відходять убік.»
–Одягни окуляри, бо ще впізнають, – кажу та продовжую йти, оминаючи клятий стовп.
Більше не дивлюся на хлопця, аби не дійшло знову до казусів. Просто йду, куди він веде. Навіщо? Сама й не знаю... Мабуть, хочеться просто бути поряд. А ще слухати його голос, насолоджуватися красою.
–Ти мене справді ведеш в якийсь закуток, – стверджую, коли ми, пройшовши невелику частину парку, який знаходиться неподалік звіринця, звертаємо на тоненьку доріжку.
–Боїшся? – питає, ховаючи усмішку.
–Я буду кричати, у випадку чого, – хитро відповідаю, озираючись навкруги. Високі дерева повністю закривають сонце. Тут навіть трава не дуже хоче рости. Якась млява та занадто світла. А ще доволі прохолодно, доводиться обійняти себе за плечі.
–Тоді я тебе засмучу – люди ходять цією доріжкою не часто.
Тут і справді пусто. Тепер зрозуміло, чого він привів мене сюди – тут немає нікого, хто міг би впізнати відомого співака.
Алекс, скинувши капелюха та окуляри, сідає на єдину в цій глушині лавку та запрошує мене приєднатися. Примощуюсь поряд, проте не дуже близько, щоб між нами залишилася відстань. Співак повертається до мене обличчям, зігнувши одну ногу.
–Все, тепер можеш дивитись, – задоволено каже, тим самим змушуючи мене засоромитись. Опускаю голову, щоб приховати рум'янець.
–Я не на тебе дивилась, – буркочу невиразно, стискаючи в руках сумочку. Краєм ока бачу, що хлопець підсувається ближче на декілька сантиметрів.
–Гаразд, нехай буде по-твоєму, – погоджується та схиляється до мене, одягаючи капелюха.
–Що ти робиш? – питаю, незрозуміло вирячившись на хлопця.
–Перехожі, – пояснює, ще нижче схиляючи голову. Завмираю, бо, здається, ще секунда і покладе її мені на плече. Але ні... Випрямляється, щойно жінка з величезною сумкою проходить повз нас. І знову сунеться ближче до мене. Я навмисне відсуваюся.
–Як ваше побачення-непобачення?
Алекс знімає капелюха та крутить його в руках.
–Це була дружня прогулянка, Алексе. Не більше. Якс – мій друг і...
–І так буде завжди? – перебиває мене та підсувається, дивлячись наївно-наївно. Мовчки з докором дивлюся на нього та відсуваюся.
Так ми і граємо в гру підсунься-відсунься, розмовляємо, фліртуємо, аж поки я не опиняюся на краєчку лавки. Розуміючи, що мені далі тікати нікуди, хочу встати та сісти з іншої сторони, проте Алекс мені не дає цього зробити. Він нахабно хапає мене та притискає обличчям до грудей. Нічого не розуміючи, починаю відштовхуватись, проте не виходить. Тримає міцно, але бережно. Звісно, такі руки інакше й не вміють...
–Алексе, це вже не смішно! – серджуся. – Відпусти!
–Не можу, Світі, нас знімають... – каже тихо, закриваючи моє обличчя руками.
