Спочатку:
На сторінку книги
Світі
Їдемо з Кітті в університет. Автобус переповнений, дихати нічим. Подруга намагається мене розвеселити, але мені однаково сумно. Неприємне відчуття на душі, ніби вчора я зробила помилку. Не варто було говорити оте «Досить. Забудь мене. Нічого у нас не вийде».
–Ой, Олю, а ти не бачила мій пістолет? – Катя риється у своїй сумочці, ніби й справді його не може там знайти. Жінка похилого віку дивиться на подругу, витріщивши очі. Підлітки регочуть, прикриваючи обличчя руками. А мені не до сміху.
–Кітті, не варто, – кажу й відвертаюся до вікна, – мені не до цього зараз.
–А я говорила! Говорила тобі, щоб ти вийшла на балкон! А якщо він не зателефонує більше? Якщо й справді забуде?
–Вмієш ти підбадьорити.
–Бо потрібно слухатись Катю. Катя знає краще.
Важко зітхаю у відповідь. Далі їдемо мовчки.
На заняттях наука не йде до голови – там засів один відомий співак. Шкрябаю ручкою в конспекті закарлючки, уявляючи себе поряд з ним. Ех, а все могло б бути так чудово. Я, він, переплетені пальці на заході сонця. Усмішки. Поцілунки.
–Кать, – шепочу подрузі. Сьогодні Кітті, як ніколи, все старанно конспектує. От і добре. В неї й перепишу сьогоднішню лекцію.
–Гу? – мукає подруга, не відриваючись від письма. Мабуть, все ще дується, що я не погодилась приймати учать в її «рольових автобусних іграх».
–А скинь мені відео з ним? – прошу з мольбою в голосі, маючи на увазі вчорашній виступ під нашими вікнами.
Катя сердито кладе ручку на зошит і складає руки на грудях, свердлячи мене поглядом.
–Серйозно, Світі? – тоненькі брови зводяться докупи. – Вчора ти мене мало не вигнала зі своєї кімнати, коли я намагалася його показати, а зараз просиш надіслати тобі? Обійдешся!
–Петриченко й Рудник! – звертається до нас викладачка. – Попрошу вас поводитися тихіше!
Ми винувато опускаємо голови та обидві беремося за ручки. Я – щоб продовжити удавати, ніби занотовую, а Катя – щоб насправді конспектувати лекцію.
–Будь ласочка... – шепочу подрузі тихо-тихо.
–Гаразд, тримай, – байдуже штовхає до мене свій смартфон, – пароль знаєш.
Пишу на полях її конспекту: «Дякую! Ти найкраща у Світі подруга❤», вкладаючи в цю фразу подвійне значення. Катя сором'язливо всміхається, не відриваючись від письма.
Беру її телефон, знаходжу відео, перегорнувши зо два десятки ранішніх селфі подруги, і надсилаю собі через месенджер.
Натискаю на «плей» і миттю усмішка з'являється на обличчі. Такий кумедний, з довгим білим волоссям та чорними вусами. Таким його точно ніхто не впізнає. Катя почала фільмувати, коли він уже розмовляв зі мною телефоном, тому співу не чути. Та і якість не найкраща, адже світла, що дає наш ліхтар, недостатньо, а приближення завжди споганює картинку. Однак, переглядаю відео разів зо двадцять, аж поки не закінчується лекція.
–Шкодуєш? – питає подруга під час перерви, коли ми мовчки бредемо коридором до авдиторії.
–Шкодую, – чесно зізнаюся.
–Тоді зателефонуй йому.
–Ще чого!
–Значить, напиши! – не відступає Катя.
–Ні, не можу я... боюся, відмовить.
–Ох, Світі! Як же з тобою складно! Хочеш, я напишу? – цілком серйозно запитує Катя, зупинившись перед дверима потрібного нам кабінету.
–Ні! – перелякано махаю головою. – Він зателефонує. Я точно знаю!
–Як хочеш, – вдавано байдуже знизує плечима подруга. Це означає, що потім знову буде: «Я ж говорила!»
Ми заходимо до авдиторії, Катя займає місця, а я несміливо йду до Ясіна віддавати автограф Алекса.
–Олександре Макаровичу, тут Вам просили передати одну записочку... – відкриваю блокнот та обережно вириваю аркуш з автографом, віддаючи викладачеві. Помічаю одразу ж за ним ще один. З іншим посланням...
–Петриченко... – привертає мою увагу Ясін. – Дякую, звісно... Але моя наречена не любить, коли її Дашею називають. Дариною її звуть. До того ж я пожартував... Це був жарт...
Дивлюсь у розгублені блакитні очі викладача і не до кінця розумію, що він говорить, адже подумки я там, у своєму блокноті, читаю те, що він для мене написав.
–Петриченко? – проводить рукою перед моїми очима, коли я ненадовго «зависаю».
–Ох, як же з Вами складно! – повторюю Катіну фразу та йду геть.
Дариною, бачте, її звуть, а не Дашею! А я Світі, а не Світлана, але ж мовчу, коли мене повним іменем називають.
–Ну що там? – питає Катя, коли сідаю поряд з нею.
–Як наречену Ясіна звуть? – вирішую завалити подругу, мов на екзамені.
–Дарина, а що? – зводить брови, не розуміючи, що відбувається.
–Нічого, проїхали, – зітхаю, вертаючись нарешті до мого блокнота.
«Цукерочко, не варто мене боятися! Нам з тобою ще все життя поряд бути. Ти ж не проти?»
А потім смайл та автограф.
–Ох і дурило ти, Світі, – хитає головою подруга, зазираючи в мій блокнот. А я падаю лобом на текст. Дурило. Справді дурило. На всі сто п'ятдесят відсотків.
–Я йому напишу! – сміливо кажу, хоча й досі боюся, що відмовить. Я ж відмовила. Можливо, зачепила його гордість або що...
«Привіт! Щодо вчорашнього...»
Ні, не те!
«Я тут записку твою прочитала...»
Арггг! Як це тупо звучить!
«Я – ДУРИЛО...» – друкую та починаю одразу ж стирати. Катя риється в сумці та ненароком мене підбиває. Палець зісковзує, додає до тексту «х9» та надсилає повідомлення...
Дивлюсь на екран та не вірю в те, що бачу... Я надіслала йому «Я - ДУРх9».
–Кітті! – серджусь на подругу, тицяючи телефоном їй під ніс. – Дивись, що ти накоїла!
Катя притримує телефон, щоб роздивитися, а потім заливається сміхом, плескаючи долонею об парту:
–Ти – дурило дев'ять разів!
–Дуже смішно... – бурчу, видаляючи повідомлення, поки він не прочитав. Добре, що нині в месенджерах є така функція. Щоправда, слід «Світі видалив(ла) повідомлення» залишиться. Краще вже так, ніж дурило... Ховаю телефон якомога далі, кинувши спроби написати про те, що я шкодую дурило.
Після занять і роботи приходжу додому та падаю на ліжко. Настільки почуваюся втомленою, що сил вистачає лиш на те, щоб посерфити інтернетом. Лежу, тримаючи телефон над собою, і читаю новини, що пропустила за день.
«Алекс Рікс зізнався, що знайшов «ту єдину». Вся правда про те, як важко бути в стосунках, коли тебе всюди переслідують фани.»
Від шоку, здивування та, здається, ревності телефон падає на обличчя. Боляче! Сідаю на ліжку та перш за все біжу в інстаграм. Справді, серед останніх оновлень є пост Алекса з... нами в парку. Це оброблений фільтрами та фотошопом не дуже вдалий скріншот з відео, яке виклала в мережу фанатка Алі, чи як там звали ту навіжену. Хлопець обіймає мене, схилившись до вуха, та щось шепоче. Фото виглядає мило. На нього приємно дивитись. Хочеться знову відчути ті парфуми. А ще тверді м'язи щокою. І невеличку щіпочку щастя...
«Моя Цукерочка...»
Я – дурило 9 разів... Бо відштовхнула від себе власну мрію.
Але ж він обіймав іншу... Та ще й не одну! Він цілував їх, пестив... Хіба таке прощають?
Дивлюсь на усміхненого Алекса, що висить на стіні, й повільно приходить розуміння, що я не перемогла. Я програла сама собі.
Наступного ранку прокидаюсь занадто пізно, тому доводиться збиратись квапливо, наче вихор. Швидесенько чищу зуби, умиваюся та біжу на кухню, щоб схопити бутерброд, сьорбнути чаю та цьомнути маму в щічку.
–Світі! – гукає вона вслід мені. – Поїж нормально!
–Мамо, я спізнююсь! Зараз Катя вже прийде! – кричу їй з передпокою, взуваючись.
Відчиняю двері й наштовхуюся на подругу, мало не збивши її з ніг. Катя насуплена, похмура і сонна.
–Що трапилося? – питаю. – Що, Катю?
–З Ярославом вчора посварилась... – кривиться подруга. Ми заходимо в ліфт та спускаємось вниз. Обоє мовчимо, аж поки не опиняємося на вулиці.
–Він сказав, що я занадто багато від нього вимагаю...
Голос Кітті сердитий, роздратований. Здається, що в неї от-от пара через вуха повалить.
–А це так? – уточнюю, щоб справедливо оцінити ситуацію.
–Ні! – вигукує подруга, ляснувши себе по нозі. Від несподіванки підскакую. – Вибач... Ні. Я попросила провести час зі мною, а не з друзями. А він психанув...
–Катю, я не дуже розуміюся в стосунках, звісно, але мені здається, що ви обоє не праві. А ще не підходите одне одному.
Кітті не відповідає. Вона відвертається на хвилину, щоб заховати сльози, а потім вдає, ніби нічого не трапилось. Окееей... Остаточно вирішую, що мені не варто втручатись у їхні стосунки.
Після нуднющих занять біля університету нас зустрічають хлопці – Ярослав та його друг Марко. У Катіного бойфренда в руках здоровенний букет троянд, а на вустах усмішка. «Дурень, вона ж маки любить...» – тільки й встигаю подумати, як подруга вже кидається йому на шию. Він підхоплює її та крутить кілька разів кругом себе. Ну що тут скажеш... І навіщо було жалітися мені зранку, щоб зараз бігти до нього стрімголов, наче й не було ніякої сварки?
–Привіт! – усміхається до мене Марко, коли я підходжу ближче.
–Привіт... Як справи? – намагаюся й собі усміхнутись, але виходить якось вимучено.
–Добре, сходимо разом в кафе? – питає хлопець, киваючи на Ярослава і Катю, котрі щось мило обговорюють біля високого чорного автомобіля (якого, до речі, я раніше не бачила). Катя спирається спиною на дверцята, а хлопець щось їй розповідає, обпершись руками з двох сторін.
–Навіть не знаю... – невпевнено дивлюсь на хлопця, котрий, здається навмисне причепурився. Вклав волосся та одягнувся занадто офіційно – в блідо-рожеву сорочку й темні штани. Парубок хоч куди! Але не для мене...
–Ходімо, Світі! – щебече радісно Катя та скаче так, ніби в лотерею виграла, а не отримала букет нелюбих квітів у подарунок. – Ми так давно разом не були в кафе!
Вона споглядає на мене так жадібно, що аж в серці починає колоти. Хіба можна дивитись в ці гарні сірі оченята й відмовляти такому милому й пухнастому єноту? Здається, подруга вміє вмовити навіть диявола одним своїм поглядом.
–Ну гаразд... – погоджуюсь і ми сідаємо в позашляховик. Я з подругою на заднє сидіння, Марко – на водійське, а Ярослав поряд з ним. Значить, хазяїн дорогого авта – Марко.
У кафе мені нудно. Навіть більше, ніж на заняттях. Хлопці щось говорять про автомобілі. Катя намагається ущипнути Ярослава за бік, а Марко – взяти мою руку. Уже, напевно, вдесяте запитую себе: «Що я тут роблю? Нащо поїхала з ними?», але відповіді на запитання знайти не можу.
Непомітно думками перемикаюся на Алекса, на те, як він мене поцілував несподівано, і серце завмирає. Чому ми спочатку щось робимо (або навпаки, не допускаємо певні події), а потім шкодуємо про це? Чому не можна просто переступити через це все та піти далі? Чому потрібно обов'язково жалкувати про те, що зробила?
–Світі, – привертає увагу Катя, – то як? Ти не проти?
На мене дивляться три пари очей. Вони про щось говорили, але я ж літала десь там, не з ними.
–Звісно, що не проти, – знизую плечима, ніби так і має бути, поняття не маючи, на що я погодилася.
–Добре, тоді Марко завезе тебе додому, а ми в кіно! – весело оголошує Катя та горнеться до Ярослава, дивлячись йому в очі. – На задній ряд!
–Ееее... – тільки й можу витиснути з себе, блимаючи то на парочку, то на Марка, що задоволено всміхається.
