Спочатку:
На сторінку книги
Алекс
– Віддай!
Помічаю в її очах сльози. Це вперше, коли вона так відкрито їх мені показує. Хитаю мовчки головою, мовляв, ні.
– Віддай! – з відчаєм вигукує Світі.
– Ні, не віддам. Я не хочу, щоб ти отруювала себе, – відповідаю серйозно, підвівшись на ноги.
Шмигає носом та підходить ближче.
– Віддай, інакше я ображуся, – каже серйозно. – Чому вони в тебе?
– Ти їх згубила, а я знайшов.
Витирає долонями сльози зі щік і стає за пів метра до мене. Намагається забрати пачку, видерти її. Підіймаю цигарки вгору, якомога вище. Цукерочка підходить впритул та тягнеться до своєї згуби. Відводжу руку трохи назад і вона притискається до мене всім тілом. Притискаю її до себе вільною рукою та вдихаю аромат ніжних парфумів, що нагадують тепле вечірнє повітря на березі океану. Ого... її аромат дурманить так, що я не одразу розумію, – Світі все ж забрала свої цигарки та тепер намагається вибратись з моїх обіймів. А я не хочу її відпускати. Занадто приємно та тепло. Занурююсь обличчям біля її шиї у світле волосся та, опустивши другу руку на її талію, притискаю ще дужче до себе, від чого в тілі прокидаються зовсім недитячі бажання. Сам не розумію, як з мене виривається жадібний стогін, котрий змушує мою Цукерочку ще дужче вириватись. Чую неспокійне серцебиття дівчини, котре ще більше дражнить. Чи то воно моє?...
Дівчині вдається трохи відхилитись від мене. Я з неохотою відриваюсь від її волосся, але руки з тоненької талії не забираю. Не хочеться відпускати. Я занадто довго чекав ту, котра так сильно припаде до серця. Світі мовчки дивиться на мене знизу вверх жадібним поглядом, а в очах стоять сльози. Здається, от-от почне скавчати від досади. Чому? Невже їй так неприємна моя близькість? Вона впирається своїми маленькими кулачками в мої груди та намагається відштовхнути. Не відпущу! Моя! На мить вона закриває очі, щоб стримати сльози, але нічого в неї не виходить. Маленькі краплинки стікають по її щоках вниз.
Якась невідома сила змушує мене потягнутись до її губ. Всього лиш торкаюсь її вологих ніжних уст своїми. На декілька секунд, на одну мить. Вони такі теплі, приємні. Тепер точно чую, як неспокійно б'ється її серце. І моє теж.
Дівчині все ж вдається вибратися. Вона сильно штовхає мене в груди маленькими кулачками, від чого мої руки зісковзують з її талії. Світі відвертається та йде понад обривом, підпалюючи на ходу цигарку.
Здається, я все зіпсував. Вона сідає на краю, звісивши вниз ноги. Викуривши одну сигарету, береться одразу ж за другу. Не витримую – йду та сідаю поряд. Вона вже не плаче, проте добряче засмучена. Кидає на мене сумний погляд, а потім дивиться на червонястий захід сонця. Скоро стемніє.
– Земля ще не дуже нагрілась. Ходімо на ковдру.
Світі тушить недопалок об пісок, кладе його в кишеню і дістає уже третю цигарку, підпалюючи її синьою запальничкою. Спокійно спостерігаю за нею, а потім одним рухом забираю нікотинову заразу та затягуюсь задушливим димом.
– Ей, ти що робиш? – її очі округлюються від здивування, а милий носик стає ще більш задертим.
– Гадаєш, я не палив ніколи? Палив, але покинув. Важко було не зірватись. Аж руки свербіли. Думаєш, мені не хочеться спробувати, коли ти поряд маниш цим димом? – блефую. Насправді не хочеться. Давно вже не хочеться. І не тягне. Легені відвиклі, тому дуже хочеться кашляти, але стримую себе. – Чудові цигарки, до речі.
– Фіолетова акцизна марка свідчить про те, що вони з тютюну, а не підфарбованого смолами паперу, – відповідає, усміхаючись.
– Цікаво, не знав, – дивлюсь у її карі очі, випускаючи дим.
– Не хочу, щоб ти палив, – морщить вона свого милого носика.
– Тоді не пали, коли я поряд. Мені й не хотітиметься.
– Ти збираєшся бути поряд? – обережно, тихо запитує, опустивши погляд на свої руки.
– Тебе це бентежить?
– Мене хвилює те, що ти для мене занадто...
Світі замовкає, так і не закінчивши того, що їй хотілось сказати. Беру її руки у свої та погладжую бережно пальцями долоньки. Вони, у порівнянні з моїми зовсім маленькі, тендітні. А шкіра тепла та ніжна. Так і манить до себе, просить, щоб я її пестив.
На мене, немов дурман який находить, так хочеться її пригорнути до себе та поцілувати, щоб з неї аж дух вибило. Неспроможний стриматись, притягую її обличчя до себе та накидаюсь, як на маленького кролика. Впиваюся губами, притискаю до себе. Її вуста солодкі, вони мають смак тих цукерків, котрі вона щойно їла. Чи, може, такі є завжди? Цілую з жадобою, обережно прикушуючи найніжніші у світі губи. Розумію, що вона намагається мене відштовхнути, але зупинитись не можу. Вона – мій дурман. Цілую, цілую й цілую...
– Алекс! – сердито вигукує, підірвавшись на ноги.
Вирвалась таки. Серце неспокійно колотиться. Дивлюсь в її очі, наповнені страхом, злістю і чимось ще... Панікою? Ненавистю? Тільки б не це...
– Я хочу додому, – каже. А потім дістає з сумочки фіолетову пачку і бере звідти цигарку. Сердито підпалює та йде до дороги. Мовчить, лиш нервово кожні кілька секунд підносить цигарку до губ. Здається, я все зіпсував...
Пишу Максу, що скоро будемо. За пів хвилини збираю речі та доганяю Світі. Знову палить. Уже, мабуть, сьому за останню годину.
Вона сідає на заднє сидіння, я – поряд з нею. Не розмовляємо.
За нами одразу ж їде ще одне авто. Не охорона, всього лиш хлопці з команди. Вони слідкували, щоб нам сьогодні не завадив ніхто.
Дивлюсь на дівчину – відвернулась, спостерігає за пейзажем у вікні. Так, Макс їздить набагато повільніше, можна хоч щось розгледіти. Чомусь згадую, як сьогодні побачив дівчину вперше. Така змучена, втомлена. А ще сумна. Скільки страху було в її очах, коли вона мене впізнала. Так, Світі мене точно боїться. А ще дивиться так, ніби то вона голодний вовк, а не я. Не став їй цього говорити, щоб не бентежити лишній раз.
В'їжджаємо в Київ, Світі, немов оживає, та говорить до Макса:
– Мені біля метро. Будь-якого. Я доберуся сама.
– Чому? – запитую. – Уже доволі пізно.
Світі зітхає, але мовчить.
– Не ображайся, – кажу обережно, намагаючись взяти її за руку. Відсмикує мовчки та знову відвертається. Зустрічаюся поглядом з Максом у дзеркалі заднього виду. Доходить, що вона соромиться його.
Коли приїжджаємо до станції, прошу Макса залишити нас на хвилинку. Світі нарешті повертає голову в мою сторону.
– Вибач, не хотів тебе образити, – кажу, дивлячись у її гарні очі.
– Але образив. Ти всіх так силою береш? – запитує, гнівно дивлячись з-під лоба. – Але ж тобі можна, ти ж зірка!
– Я не цілував за власною волею нікого дуже давно. – кажу серйозним, навіть трохи суворим тоном. –Не варто судити мене по тому, що ти бачиш та читаєш в мережі. Я вже тобі говорив, що то просто імідж. Насправді я зовсім не такий.
– Бувай, Алексе, – каже сумно. Тримається за ручку дверей, але не виходить. Здається, хоче щось додати. Запитливий погляд не відводить.
– Що? – питаю з якоюсь надією в голосі. Хочеться почути щось приємне.
– Гадаю, нам не варто бачитись, – каже. А мене, наче обухом по голові, так її слова б'ють.
– Ти не хочеш?
– Справа не в цьому. Я занадто проста для тебе. Швидко набридну.
– Гадаєш, я з викрутасами в голові? – чогось бере сміх. – Я такий же простий, як і ти. Дай мені шанс. Дай!
– Я не знаю. Бувай, Алексе, – прощається та все ж виходить з авто. Бачу її високу худеньку фігуру в темноті, котра неспішно рухається в сторону зеленої букви «М».
Макс вертається за кермо.
– Іди за нею, – наказую, спостерігаючи, як Світі ховається в переході.
– Нащо? – питає зі смішком, обернувшись до мене.
– Уже пізно. Мало що може трапитися.
– Вона мене бачила, чувак. Впізнає на раз-два, – Макс дивується, звівши брови.
– Значить, нехай Дан іде.
Макс розводить сердито руками та виходить з машини. Через хвилину я бачу, як Дан забігає в підземку. Тепер можна спокійно їхати додому.
