Спочатку:
На сторінку книги
Світі
–Мамо! – гукаю з кімнати.
–Що? – сердито відзивається. – Я не маю часу, в мене пиріжки! Йди сюди!
Стогну, тому що мені так хочеться ще трохи повалятися в ліжку. Сьогодні п'ятниця, вечір, у мене вихідний. Не потрібно ходити хвостиком за Алексом. Ні, мені звісно ж таке подобається. Маю на увазі, бути поряд з ним. Але сьогодні хотілося б просто полежати, адже минулі два дні співак мене тероризував – постійно допитувався, що мені сказав Андрій. Алекс хотів серйозно поговорити про щось, але я все зводила до жартів, або змінювала тему. Він сердився, проте мовчав. Ще в той вечір, після концерту я усвідомила, що в мене немає шансів. Можливо, він досі кохає ту дівчину, з якою колись зустрічався. Можливо, він і хотів затягнути мене в ліжко. Не знаю. У всякому разі, я точно не збираюся спати з ним. Або тим більше претендувати на щось більше. До того ж він не виявляє ніяких знаків уваги, значить, немає і почуттів до мене. Розмріялася тут, наївна.
–Що за дурна звичка, кричати зі своєї кімнати. Наче дитина, Світі! – дратується мама, коли я приходжу на кухню.
–Вибач, мам, – підлещуюся до рідненької – обіймаю її зі спини, – завтра я їду на батьківщину Алекса, він попросив.
Мама розвертається, кидає загадковий погляд на мене, усміхається.
–Що? – питаю насупившись.
–З батьками його будеш знайомитись?
–Ні, мамо! Перестань...
Мама сміється, хитаючи головою, а я вертаюсь до себе трохи спантеличеною. Сумніви бігають у голові.
Наступного ранку ми зустрічаємось біля метро. Ледве плетусь після важкого пробудження. Ненавиджу ранні підйоми. Але ж це робота чи не так? Довелося знехтувати сніданком, щоб мати хоча б нормальний вигляд.
Сідаю в автомобіль та відкидаюсь на спинку. Алекс вітається, причаровує усмішкою. Сон враз розвіюється. Куди там... Хочеться ловити кожен момент з ним. Запам'ятовувати кожну посмішку та погляд.
–Куди їдемо? – питаю та пристібаю ремінь безпеки.
–Чернігівщина. Мій рідний край.
–Круто! Ніколи там не була!
Алекс усміхається й ми вирушаємо. Дорога виявляється не довгою, проте цікавою. Ми весь час спілкуємось, розповідаючи одне про одного. Він досі дивує своєю простотою, хоча ми провели поряд доволі багато часу. Хлопець розповідає про село, де прожив сімнадцять років. Про свою бунтарську юність після смерті батька. А ще обіцяє, що ми обов’язково підемо з ним на риболовлю. До річки, де пройшла значна частина його дитинства. Сміюся, бо не уявляю себе з вудкою в руках.
Через годину ми зупиняємося на автозаправці й хлопець змушує мене йти до каси, щоб заплатити за бензин. А ще наказує прихопити десяток плиток шоколаду, на який миттю накидається, щойно я вертаюсь в авто.
–Пригощайся, – дивиться серйозно в очі.
–Ні, не дуже люблю солодке, – хитаю головою, сміюсь, думаючи про те, що він мій головний десерт. – Для чого так багато?
–Побачиш, – загадково усміхається. Знову помічаю вогники в його очах.
Село, куди ми приїжджаємо, виявляється невеличким. У всякому разі, я це розумію з розмов хлопця. Я відвідала не так багато сіл у своєму житті, тому мені важко сказати, чим воно відрізняється від інших. Можливо, воно таке ж, як і всі. Тут гарно. Багато дерев покрито білим цвітом. А ще біля багатьох будинків є розлогі кущі білого й голубого бузку.
Селом їдемо недовго, проте по дорозі зустрічаємо багато людей, які радісно махають Алексу. Дорослі й малі. Хлопець опускає скло біля себе й махає їм у відповідь.
–Ого, ти тут не ховаєшся... – вражено промовляю, розглядаючи хлопчика років десяти, що біжить до нас. Він геть замурзаний, волосся скуйовджене, одяг теж брудний. Позаду стоїть дівчинка. У неї довге світле волосся, заплетене в кіски і яскраво-рожеве плаття. Вона виглядає охайно.
–Я тут виріс, вони всі знають мене. Знають хто я, – відповідає Алекс мені та витягує руку, щоб привітатись. – Привіт, розбійнику!
–Привіт! Покатай! – оченята дитини аж горять, погляд благає про розвагу. Здається, що мене він і не помічає.
–Ти свою маму щодня бачиш, Федьку? – питає в малого. Хлопчик киває. – А я свою – ні! Завтра покатаю, приходь після обіду. А поки тримай шоколад. І подружку свою пригостиш.
Алекс дає йому солодощі й додає тихіше:
– Тільки вмийся, шибенику. Жінки люблять красунчиків, пам'ятаєш? – сміється й тріпає світле волосся хлопця, а потім ми від'їжджаємо.
–Чому він такий брудний? – питаю в Алекса.
–Батьки його майже не доглядають. Постійно працюють. От він і тиняється по селі, наче неприкаяний. Хороший пацан. Розумний і хвацький. Тільки батьківської уваги йому не вистачає.
Більше нічого не запитую, стає сумно. Шкода Федьку.
Співак зупиняє автомобіль біля високого зеленого паркана, вимикає двигун. Я хочу вийти, проте він просить залишитись на хвилину. Тихим, настороженим голосом. Я й собі напружуюсь. Ті секунди, поки він мовчить, видаються мені годинами. Запитливо вглядаюсь в його обличчя, чекаю. Алекс не дивиться на мене, його голова трохи нахилена на бік, а погляд прикутий до керма. Він стукає по ньому пальцями, поклавши обидві руки зверху.
–Ти мене лякаєш... – кажу абсолютну правду.
–Моя мама думає, що ми зустрічаємось.
Слова мене не те що вражають, вони змушують сказати обурене «Що?!»
–Вибач мені, – жадібно дивиться в очі, нагадуючи синіми зіницями про мої почуття до хлопця. Не можу сердитись на нього. Хоча й лячно.
Мама мала рацію – я приїхала знайомитись сюди з його сім'єю. Правильніше – з мамою. Адже батько Алекса помер, коли хлопцеві було десять. Це знає кожен фанат.
–Гаразд, – закочую очі та виходжу з автомобіля.
Всього лиш два дні. Потерпіти два дні. Навіть менше, адже завтра о шостій маємо бути в Києві. Якась там важлива фотосесія.
Алекс теж виходить, дістає з багажника величезну коробку, огорнуту подарунковим папером, підморгує мені, щоб підбадьорити, та протягує вільну руку. Так, ніби хоче взяти мою. Серце пропускає удар. Він це серйозно. Проковтую їжака, що застряв у горлі, та витріщаюся на його пальці.
–Ходімо, не бійся, – каже заспокійливим голосом.
–А це обов'язково?
Я наче приростаю до землі. Здається, ще дихаю. А можливо й ні...
–Для правдоподібності, – якось занадто байдуже знизує плечима.
–Але...але чому?
Все ще не віриться, що це відбувається зі мною. Це щось нереальне. Сон.
–Я тобі пізніше все поясню, домовились? – бере сам мою руку. Живіт миттєво наповнюється теплом – метелики народились. Чи вилупились. Бог їх зна. Киваю та йду за хлопцем.
Він відпускає мою руку, щоб відчинити хвіртку. Пропускає мене вперед, а потім знову знаходить мої пальці. Зараз вони тремтять.
Вибігає високий кудлатий пес звідкілясь, кілька разів гавкає, але потім впізнає Алекса й біжить до нас, покірно дивлячись і махаючи довгим пухнастим хвостом.
–Грицик! – радісно гукає хлопець, кладе коробку на дерев'яний стіл і береться гладити пса, проте мою руку не відпускає. – Постарів, друже!
–Олексійчику! – чую жіночий голос та озираюсь на нього. На порозі будинку жінка. Вона хутко шукає взуття та біжить в нашу сторону. Вона старша від моєї мами, а її темне волосся розріджує сивина. Особливо на скронях. Знаходжу схожість між ними – темні брови, усмішка й навіть ніс в хлопця від мами. Але очі – ні. В жінки вони карі, трохи темніші, ніж мої.
–Синочку мій! – вона обіймає його, притулившись до грудей щокою.
Тільки тепер, коли вона поряд з сином, помічаю – мама Алекса низенька, навіть не дістає йому до плечей. Хлопець теж її пригортає до себе однією рукою, а мою стискає міцніше. Мабуть, намагається заспокоїти таким чином. Мене ж більше хвилює сам Алекс, його близькість та приємна тепла долоня, ніж знайомство з його мамою.
Це ж все не навсправжки, несерйозно. Запевнюю себе, що граю роль.
