Спочатку:
На сторінку книги
–Ти хто? – запитав сердитий чоловічий голос. Саша уже відкрив рот, щоб відповісти, але його перебили. – Це ти? Ти її дістаєш? Вона моя, чуєш, дурню? Навіть не смій підходити до неї. І не торкайся її телефона своїми ботанськими руками! Де Світі? Вона в порядку? – Здається чоловік допетрав, що щось не так. – Що з нею? Я тобі голову відірву, якщо з нею щось трапиться, зрозумів?
–Чувак, охолонь, – вирвалось у Ясіна зовсім не професійне словечко. – Твоя «Світі» загубила свій телефон в аудиторії, а я його знайшов.
–Як згубила? – запитав Алекс. Тоді Ясін зрозумів, що голос цей йому знайомий. Маючи ідеальний слух, він не міг помилятись. Довелось прикинутися, що не розуміє про кого мовиться.
–Не знаю, впав, мабуть, коли пробувала списувати на моїй парі. Я викладач у другого курсу економістів. Твоя Світі, чи як ти її там називаєш, моя студентка.
–Твоя студентка? – перепитав Алекс.
–Так. Як її звуть?
–Світлана.
–Ну у нас їх три чи навіть чотири на потоці. Прізвище?
Ясін уже давно зрозумів, про кого йдеться. Світлан і справді було три. А Світі – одна.
«Ну ж бо! Я маю впевнитись, що це ти! Говори більше!»
–Я...я не знаю...
–Соромно не знати прізвища своєї дівчини. Чи вона не твоя? Опиши хоча б зовнішність.
–Моя, – твердо сказав Алекс і.... бінго! Саме це «моя» звучить один в один, як в одній з пісень. – Вона моя. Висока блондинка з карими очима. Симпатична така.
–Ну я не знаю, які там у неї очі, не придивлявся. Але висока блондинка Світлана у нас одна. Петриченко. Завтра передам їй телефон. Гарного вечора!
–Зачекай!
–Так...
–Можу я попросити тебе купити для неї квіти? Гроші перекажу.
–Головою думаєш? Вона моя студентка, а я – її викладач. Уявляєш, як це виглядатиме? Будуть ходити плітки. А в мене, до речі, наречена є. Ревнувати буде.
–Ну так, не дуже... – Саша прямо таки уявив, як співрозмовник задумливо чухає потилицю.
–Бувай, Алексе.
–Звідки...
–Ти підписаний у Петриченко в телефоні так. Справжнє ім'я?
–Ну майже.
–Всього найкращого!
–І тобі не хворіти!
Саша закінчив розмову і повернувся до схвильованої Даринки:
–Я щойно розмовляв з Алексом Ріксом.
****
Зрозуміла, що згубила смартфон тільки тоді, коли мав зателефонувати Алекс. В автобусі, як на зле, ніде було ступити, тому телефон навіть не намагалась дістати. Як тільки зайшла в піцерію, Ростислав Степанович попросив чим швидше йти, бо на кухні аврал. Посудомийка зламалась, а Надя навідріз відмовилася сунути руки в «гидкі мийні засоби» – в неї на них алергія.
Опам'яталась лиш о пів на восьму, коли випадково глянула на годинник. Швидко відпросилась на перекур і побігла в роздягальню, щоб взяти телефон, а його там не було. В сумці його не було.
Мало не розплакалась од відчаю, попросила в адміністратора Рити телефон і набрала свій номер.
–Слухаю, – відповідає м'який чоловічий голос. На секунду....на одну малесеньку секунду мені здається, що це Алекс.
–Я... я згубила свій телефон. Ви його знайшли? – пищу жадібним голосочком.
–Петриченко, ви мені дасте спокійно повечеряти чи ні? – невдоволено відповідає мужчина. – Спочатку цей ваш Алекс погрожує мені. Тепер ви плачетесь в трубку! А він навіть вашого прізвища не знав! Сором!
Ясін?
–Олександре Макаровичу, це ви?
–Я, я! Хто ж іще! Все, завтра приходьте перед першою парою в 433 аудиторію. Заберете свою мобілку.
–Дякую! Дякую Вам! – я вже майже кладу слухавку.
–Світлано?
–Що?
–Бібер? Ви серйозно?
–Я зміню! Обов'язково зміню! До побачення!
Знову не поговорили з Алексом. Доля нас розводить чи що?
Наступного дня, я, як сама чемна і чесна студентка (ну і Кітті зі мною) приходжу за 20 хвилин до першої пари, щоб забрати свою трубку. Ясін же приходить за три хвилини до початку заняття.
–З вас автограф, – тихо каже Олександр Макарович. Я дивлюсь на подругу, а в тої очі лізуть на лоб. – Для Дарини, моєї нареченої.
–Навіщо їй мій автограф? – вирішую впасти на дурнюню, а що як проканає?
–Автограф вашого хлопця, – хитро посміхається Ясін. Катя ахає, прикривши долонею рот.
–Він не мій...хлопець, – ноги від страху німіють, а язик починає заплітатись.
–Не хвилюйтесь, Петриченко, я – могила. Якщо автограф дістанете, звісно. Вам ще іспит складати в кінці семестру.
Ні фіга собі натяки прозорі! Я не вірю, що Ясін здатний шантажувати людей. Відкриваю рот від здивування.
–Та жартую я, Петриченко. Але вважаю, що ви переді мною в боргу. Весь вечір ваш телефон пищав, а я навіть не зміг його вимкнути.
–Буде вам автограф, Олександре Макаровичу. Тільки через два з половиною тижні. За кордоном він. Дякую за телефон.
–Розряджений, – жаліюся Каті розчаровано, коли ми приходимо до нашої аудиторії. – Зарядне залишилось вдома. Міг би й зарядити.
–Світі, з розуму зійшла? Він і так натерпівся. Судячи з усього, Алекс твій наговорив йому приємних словечок.
Мій Алекс. А звучить!
