Раді Вас бачити!

Все було б чудово, якби не стало так паскудно. Поодинокі смс-ки, в основному серед ночі тільки дражнили. Я писала Алексу, що хвилююсь, а він мені – що скоро це закінчиться. Одного разу я проснулась серед ночі від його дзвінка. Спочатку не зрозуміла, чого Бібер горланить під самим вухом, а коли допетрала – то впустила телефон від незграбності.

–Алекс! – вигукую у слухавку. – Все в порядку?

–Привіт, Цукерочко! – голос співака звучить бадьоро і схвильовано. – Вибач, що розбудив. Мені дали можливість поговорити з тобою. Я скучив. Розкажи, як в тебе справи?

Не знаю, скільки ми розмовляємо, можливо годину, а може й менше. Про різні дрібниці, нічого важливого. Але, як приємно чути його голос.Шовковистий, такий, од якого мурахи по тілу бігають. Хочеться слухати, слухати й слухати! Перед тим, як попрощатись, Алекс стає серйозним і крапля смутку в його голосі насторожує:

–Світі, залишились п'ять днів. П'ять найгірших для мене днів і я повернусь. Скажи, ти зустрінеш мене? Я хочу, щоб ти зустріла мене в аеропорту. Хочу одразу все тобі пояснити.

–Я не знаю, Алексе... мені... В мене робота. Припустимо, навчання я можу прогуляти, а з роботою важче.

По правді кажучи, я більше хвилююсь з приводу того, щоб сподобатись йому, ніж з приводу роботи. Знаєте, як іноді буває, що дуже чогось бажаєш, але боїшся налажати? От це саме той випадок.

– Ти ж попередиш мене за кілька днів?

–Я постараюсь, Світі. Мені пора. Я...я часто думаю про тебе. Ти думаєш про мене? – хлопець говорить ці слова вимучено, наче йому важко зізнаватись.

–Думаю, – тихо відповідаю. На задньому фоні у Алекса хтось говорить про те, що пора йти.

–Світі, благаю... я... Мене кличуть. Як би я хотів пояснити зараз... Потрібно було одразу. Бувай, Цукерочко.

–Бувай, Алексе Ріксе.

А через два дні я дізнаюся про той самий таємничий проєкт. Можливо, якби я продовжувала лазити по форумах і пабліках, присвячених Алексу, то дізналась би про це ще тиждень тому, але...

Отож, в середу, після занять вертаюся додому, оскільки на роботі мені дали вихідний, готую собі бомбезний обід, прибираю у своїй кімнаті, роблю домашні завдання на тиждень наперед, передивляюсь улюблений фільм, розказую про це Алексу. Перед сном хочу уже навіть познімати плакати Алекса зі стін, але телефонує Катя.

–Світ... – не подобається мені її голос з першого слова. – Включи, будь ласка, телик. Восьмий канал. Я зараз буду.

Голос подруги тремтить, і я аж присідаю на ліжко. Батьки уже сплять, тому вирішую подивитись те, що просить подруга, онлайн з ноутбука.

–Що сталось, Катю?

–Я уже в тебе під дверима. Відчиняй! – каже Кітті це наказовим тоном і я йду відкривати.

–Катю, ти можеш пояснити? – шепочу подрузі в коридорі.

–Восьмий канал. Ходімо, – Катя тягне мене за руку в мою кімнату.

Вмикаю 8-мий канал і кімната наповнюється звуками реклами.

–Катю, ти мене нервуєш через рекламу?

–Хвилина.

Я чекаю. Чекаю понад хвилину. Мовчки, зціпивши зуби. А потім в мені щось надривається. На екрані з'являються яскраві картинки, котрі супроводжує повільна музика. Спочатку зображують різні квіти – лілії, троянди, ромашки, піони. На їх фоні виникає напис «Я схиляюсь перед тобою на одне коліно». Мить і слова зникають, а на їх місці, все ще на фоні різнобарвних квітів, з'являється Алекс. Усміхнений, чарівний, він протягує руку з маленькою коробочкою вперед. Крихітна каблучка з діамантом всередині тієї синьої оксамитової шкатулки блищить зовсім не природно, але гарно. Закадровий чоловічий гарний голос говорить одразу ж, як тільки зникає заставка:

–Отож, наш герой уже сходив на побачення з п'ятьма дівчатами, тепер черга фаворитки глядачів – Оксани Лугової. Нагадаю, що Ксенія, як її називають друзі, з Івано-Франківська.

Показують блондинку з явно нарощеним волоссям, довжелезними нігтями, природною засмагою та яскраво-червоними губами. Ксенія щось розповідає про себе, але я не розумію жодного слова через шум в моїй голові.

Кадр вкотре перемикається. Показують Алекса з тією самою новою стрижкою в гарному чорному костюмі, білій сорочці. Він стоїть на пристані з букетом рожевих троянд. Усміхається. Щасливий. Дівчина Оксана в легкому білому платті підбігає ззаду і закриває очі хлопцеві. На його устах з'являється усмішка. Не та, котру я так люблю. Інакша. Незнайома мені. Хто він взагалі такий? Що коїться?

Парочка гуляє біля моря, вони розмовляють про різні речі, сміються. Потім заходять у кафе, де грає жива музика. Ксенія виглядає щасливою. Алекс теж.

Наче ножем по серцю.

Вони мило щебечуть щось про любов, Алекс на ходу римує їй вірш...

А я вмираю зсередини. Відчуваю, як душа чорніє. Помаленьку. Спочатку трішки, а потім ця темна гіркота розтікається далі, мов вино, котре пролили на білу скатертину.

–Алексе, а як ти потрапив у шоу-біз? – запитує Ксенія і я затамовую подих. Зараз буде Бібер.

Проте артист розповідає про те, як він прийшов на прослухування до одного відомого продюсера і той оцінив його голос. Виявляється, і тут мені не сказали правди. Катя бере мою руку і притискає до свого серця.

–Можемо виключити, Світі. Якщо не хочеш...

–Ні. Нехай... – тільки й вистачає сил, щоб сказати.

–Оксенія вирішила провести класичне побачення за чашкою кави і теплою бесідою. – говорить ведучий. – Алекс в захваті від першого побачення з улюбленицею наших глядачів.

І справді хлопець усміхається перед тим, як попрощатись, а потім обіймає дівчину. Розчарування накриває потужною неприємною хвилею. Тепер зрозуміло, який проєкт мав на увазі Алекс і як йому «нестерпно» ходити на побачення з моделями, що мають штучне волосся. Для чого він це все видумував? Для чого? Невже всі ці три дивовижні тижні були несправжніми? Він співав мені нову пісню....

–Не перемикайте, здається, наш герой закохався з першого погляду.

Кадр з поцілунком, наче клинком по серцю. Крупним планом він цілує високу блондинку, котра вішається на його шию. Вони безсоромно смокчуться у натовпі, намагаються втекти від камер, але їм не вдається.

Я встигаю сфотографувати на телефон і щосили захрьопую кришку ноутбука. Відводжу голову на стіни, проте знову бачу Алекса. З моєю улюбленою посмішкою. Я не можу бачити його... не можу...

–Я не буду тут спати. Не можу... – шепчу Каті і вона пропонує познімати Алекса зі стін.

–Ні. Не можу, ні... – сльози збираються в очах і застилають пеленою все кругом. Почуваюсь дурепою, котру розвели, познущались і на останок обтерли об неї ноги. Боляче. Навіть більше, як тоді, коли брат «зрадив», одружившись. Мовчки піднімаюсь на ноги і йду в сусідню, пусту кімнату, в котрій раніше жив Роман. Тут лише ліжко і невелика шафа.

–Світічко, маленька моя, хочеш у мене переночуєш? – запитує Катя, вона обіймає мене і гладить по спині. Від душі трішки відлягає. Добре, коли тебе підтримують та жаліють. Багато хто не переносить жалості, але не я. Коли мене жаліють, почуваюсь не самотньою, а з підтримкою.

–Дякую, Катю. Я тут спатиму. Зранку уже не буде так боляче.

Катя ще допомагає мені розстелити ліжко, а потім покидає в темноті, накривши мене ковдрою до самого підборіддя.

Раптом так хочеться цигарку, але ні... У братовій кімнаті балкона немає. А до своєї я не піду. Не можу.

Надсилаю Алексу останнє фото. Те, де він цілує симпатичну модель-блондинку. Нічого не пишу. Лиш одне фото. Вмикаю в смартфоні «режим польоту». Він точно вночі все побачить і зрозуміє. А я не хочу його чути. Подзвонить кілька разів (якщо йому звичайно «дозволять») і забуде. І я забуду. Змушу себе забути. Все одно в нас би нічого не вийшло.

От тільки чого сльози котяться такими здоровенними горошинами? Чого так боляче? Чого так хочеться шкребтись на стінку і скиглити від того, що відчуває серце?