Раді Вас бачити!

Глава 20. Королева пентаклів

Порада від карт: «Не слухайте нікого та не давайте вами маніпулювати. Спокійно та послідовно робіть те, що задумали раніше. Адже ви знаєте, що добре вино визріває роками. Ось і не забувайте про свої довгострокові плани. Обробляйте свій виноградник терпляче та старанно, щоб він одного прекрасного дня дав багатий врожай»

Від внутрішнього болю майже нічого не залишилося. Він ніби чорний пацюк, злякавшись кота-феліса, втік крізь щілину у підлозі. Про сьогоднішні смертоносні пригоди залишилося лише нагадування у вигляді ронського татуювання на спині. Пригоди. Коли мене наймали, то про ніякі пригоди навіть слова не було. У вухах пролунали слова Гийома, який пританцьовуючи від азарту, вмовляв мене погодитися:

- Давай, погоджуйся, ну поїхали, що там може бути складного? Наїмося стиглих фруктів, помацаємо дівок на Святі першого колоса, отримаємо грошенята та джмеликом назад до столиці! Просте діло!

Просте діло. Ще доїхати не встигли, а вже почалась халепа за халепою. Білі примари, смертоносні тіні, таємничі амулети, танці мерців та все інше в угоду не входило. Правду кажуть, дурні гроші аби за що не платять. Можна було одразу здогадатися, що десь поміж рядків договору надійно приховали диявольський хвіст.

Вдягання кіраси не склало проблем, а ось з іншими частинам обладунків прийшлось помучитися. Кінцівки досі не дуже добро мене слухалися. В маєтку мені видали бархатний червоний плащ з гербом бургомістра, який тепер приходилися постійно вдягати. З ним на плечах я відчував себе ляльковим героєм, з яким грається примхливе дитя.

Знайомство з пані Летицією пройшло просто та без ускладнень. Ніжна та чутлива дівчина не скільки не злякалися мене, не вередувала і взагалі вела себе дуже чемно та ввічливо. Навіть привітно. Очима я вишукував тінь хвороби на її обличчі, але панянка була настільки квітучою, що в мене закралися сумніви, що вона взагалі існує. Весь час вона весело щебетала, читала романтичні вірші та розмовляла зі своєю мовчазною покоївкою. Чи покоївками? Важко було зрозуміти. Дві абсолютно однакові дівчини були копіями одна одною. Вони то з’являлися, то пропадали, але хтось з них завжди тримався поруч, завжди готовий відгукнутися. Таке ж чорне блискуче коротко стрижене волосся, великі мигдалевидні темні очі, худорлява статура та майже повна відсутність слів. Ні, вони були ні німі, як руда дівчина, що мене зустрічала, проте вони мовчки вислуховувала доньку бургомістра і ніколи не відповідали. Я чув, що в деяких шанованих домах прислугу вчать бути не примітною, наче тіні, але тут такого ніби не потребували. Мене напоїли гарячим смачним чаєм, добре покормили і змусили помитися в лазнях. Хоча я і сам був не проти відмити від себе дорожній пил та кінський піт.

Ронського коня я залишив в стайнях замку та збирався завтра повернути хазяїну, доробити татуювання та щиро подякувати дзвінкою монетою за своє спасіння. Життя за золото – гарна платня. Не можу сказати, що мене не здивував вчинок Жакері. Роздивляючись всі події в ретроспективі, я обдумував - як би я вчинив в такій ситуації. Можливо так само.

Левина з того часу від мене не відходила, пильно вдивляючись в мої рухи великими блакитними очима. Вона вела себе тихо, майже як тінь, ходила поруч і навіть дозволяла себе почухати за вухами леді Летиції. Саме зараз моїм очам видавалась не реальна картина – молода дівчина лежала на софі, декламуючи якусь романтичну п’єсу, а Левина розлягалася у її ніг і муркотіла. Молода панянка відкинула золоті коси та натхненно занурилася в чаруючий світ рукописних почуттів. Насолоджуючись поезією, вона купалася в останніх променях сонця та проникливих віршах когось з новітніх авторів. Я мовчки сидів і зачаровано її слухав. Чесно кажучи, я не розумів абсолютно нічого з душевних мук головного героя віршованої п’єси, але вона мені сподобалася. Там було усе - палке кохання та бурхливі розставання, пристрасть та розпач, сльози та радість. Ніколи цього не розумів, навіть коли мені це пробувала пояснити колишня дружина. Поглянувши в перший раз на Летицію, я одразу побачив в її очах тінь Манури. Тримай себе в руках лицарю, треба гнати її зі свого розуму. Її вже нема і ніколи не буде.

В кімнату тихо зайшла чорнява покоївка та принесла вишукану сукню кольору жовтих нарцисів, повісила на ширму, зробила реверанс і тихо вийшла.

- Вибачте, пані, можна дещо спитати? – не витримав я.

Вона зупинилась на середині проникливого діалогу двох закоханий, та повернула обличчя до мене.

- Авжеж, можеш не просити дозволу в наступний раз.

- Ця покоївка. Як би правильно сказати? Вона одна чи їх дві?

Молода панянка розсміялася та відклала книгу. Її золотаве волосся заграло на сонці немов сусальне золото.

- Дві, я їх також не одразу почала розрізняти. У Мін ось тут є родинка, - вона вказала на кінчик лівого вуха, - А у Мун тут малопомітний шрам, - дівчина витягла праву руку, демонструючи мізинець, - Вони близнючки. Їх привіз з собою мій наречений з півдня.

Дівчина встала з софи та широко відчинила вікна. Тепле вечірнє повітря принесло з собою аромат стиглих фруктів та жоржин. В кімнату зайшла спочатку одна чорнява дівчина з тацею, а за нею друга з рушниками. І справді однакові, немов місяць який відображається в стоячій воді - не одразу розумієш де справжній.

- Час одягатися до вечері, міледі, - промовила та, що з тацею.

На підносі стояв графин з водою та різноманітними пляшками жовтих, зелених та навіть фіолетових олій. Дівчата пройшли до дверей в будуар, зупинилися та покірно чекали, поки молода панянка зверне на них увагу. Летиція, не витрачаючи час, прослідувала за ними.

- Чоловікам не місце в кімнаті де перевдягаються жінки, - промовила одна з покоївок.

- Згоден, я буду чекати біля дверей. Але мій палуг залишиться , - промовив я та пішов.

Левина проводила мене великими очима, потягнулася та позіхнула, виставивши на показ гострі як шабля ікла. Підпирати стіну я довго не зміг. Шкіра перестала боліти, але почала дико чухатися, ніби під кірасу заповзли сотні мурах. Я крутився як вугор на пательні, але крізь сталеву броню виправити ситуацію було неможливо. Наплювавши на умовності, я заскочив в бічні двері коридора, які вели до бічних сходів. Відстібнувши меч та скинув кірасу з сорочкою я почав щосили чухати спину об кут. Більшого задоволення я ще не відчував, принаймні мені так здалося в цю мить.

- Ви що робите? – хтось голосно крикнув та почувся дзвін битого скла.

В темному проході стояла міцна дівчина в білому чепчику та коричневій сукні покоївки, і дикими очима дивилася на мене. Її очі перебігли з обличчя на груди, затрималися на амулеті і перейшли на голий торс. Вона не червоніючи почала мене розглядати. Схопивши сорочку, я швидко натягнув її на себе.

- Вибачте пані, що налякав вас. У мене спину поранило і тепер чухається, що просто сил нема, - поскаржився я і відчув, що лице запалало.

- Ніяка я не пані. Дай подивитися, - не чекаючи моєї відповіді, вона підняла сорочку, оглянула спину і присвиснула, - Нічого так вас поранило, навіть високохудожньо. Було б, якби щось було зрозуміло. Де робили?

- У ронів, - я не став вдаватися в подробиці при яких обставинах вона була зроблена і ким.

- Воно і видно, ніякої гігієни. У вас сильне запалення, ходімо на кухню, треба обробити, - промовила вона і почала збирати скло на піднос.

- Я не можу, повинен охороняти покої леді Летиції, - відповів я, поправляючи сорочку.

- Не верзи дурниць. Вона без тебе якось обходилась стільки років і зараз не пропаде, якщо тебе не буде декілька хвилин.

Я ще раз почухав спину об стіну і здався. Довго отак все одно не вистою, та й панянка в кімнаті не сама. Навіть не враховуючи, що з нею дві покоївки, в кімнаті Левина. Певен, що вона нікого не впустить. З важким серцем я погодився.

- Вмовили. Ведіть.

Дівчина підморгнула і повела за собою. Бічні сходи вивели нас в центральний хол, який потопав в квітах. Біля ганку стояла ронська барвиста карета біля якою метушилися лакеї. Дівчина взяла мене за руку та потягнула в бічні двері. На кухні було пекло. З десяток кухарів чаклували над чанами страв, перевертали м’ясо на рожні та прикрашали цукровими квітами тістечка. Аромат стояв просто дико смачний.

- Сиди тут і чекай, я зараз, - промовила вона, відкривши одні з дверей.

Я слухняно зайшов в кімнату, поклав речі та сів на стілець. З сусідньої кімнати почулися чоловічі голоси.

- Ти хоч розумієш всю важливість справи? – сказав один з них, - Чому немає результатів?

- Вони будуть пане, я клянуся.

- Коли? Коли вони будуть? – перший голос перейшов на крик, - Де Санті вже в місті, завтра після турніру відбудеться ритуал знайомства. Ти хоч розумієш, що ми можемо втратити шанс? Такі можливості бувають раз в житті.

Знайомі голоси. Це ж сивий кардинал відчитує свого монаха. Може піти привітатися і розповісти як я сьогодні ледь копита не відкинув, як моя кобила? Дурна ідея. Я зараз повинен бути на пості. Краще потім якось.

- Ми працюємо над цим, - відповів чернець.

- Навіщо ти задіяв ту дівку? Ти хоч розумієш хто вона і що може накоїти? – продовжував кричати Ре Отін.

- Вона повністю під моїм контролем – спокійно відповів чернець.

- Такі як вона не можуть бути під контролем! Ти не розумієш з чим маєш справу! Мені треба з нею поговорити, поклич її.

- Зараз це неможливо. Вона повинна відзвітувати мені після вечері.

- Добре, тоді я чекаю звіту до опівночі. Ти знаєш де мене шукати.

Грюкнули двері і крізь тонку стіну почулася тиха лайка. Я закинув ногу на ногу, з насолодою вислуховуючи гнівну тираду монаха.

- Я вражений. А він полюбляє свого патрона. Таких смачних слів для нього не жаліє, - подумки посміхнувся я.

В сусідні двері тихо постукали та увійшли. Крізь лайку почувся звук каблучків. Монах перестав буботіти та звернувся до гості.

- Це ти? Не чекав так рано. Пощастило, що цей єретик тільки що пішов, - промовив монах. У відповідь була лише тиша.

- Що було біля обелісків? – запитав він, - Як це нічого? Такого не може бути. Ти певна?

На його слова ніхто не відповів. Це що Лі прийшла? Гийом говорив, що вона йому не сподобалася. Хоча знаючи його стільки років, я б поставив десять проти одного, що все навпаки і він в неї втріскався. Тому і провокував.

- В нас мало часу, він тисне на мене. Треба щось робити і швидко! Якщо весілля відбудеться, то мене покарають. Що? Ти вже зробила? Дурне дівчисько, - я почув гучний звук розбитого скла, - Ти могла все зіпсувати! Геть з моїх очей!

- Нічого собі! - я присвиснув.

Весілля не повинно відбутися? Але нас наймали якраз для протилежного. Навіщо простому канцеляристу Святого престолу заважати весіллю? Сивий кардинал веде свою гру? Не розумію, він зі штанів вистрибував перед бургомістром, так хотів вислужитися. Власне, а звідки така покора? Ре Отін герцог, а Де Гійяр тільки барон, хоча і голова міста. Треба розповісти комусь і разом подумати. Тим часом в кімнату зайшли і я почув голос алхіміка. Він запитав що сталося, проте далі підслухати мені не дали.

- Ну що? Я довго буду тебе чекати? - в кімнату забігла вже знайома мені дівчина і скомандувала роздягатися, - Ще не один парубок так довго не м’явся, коли я просила роздягатися. Показуй свою спину.

- Зараз, - промовив я, знімаючи сорочку.

- Підвіску також знімай.

Поклавши амулет в кишеню я підставив їй спину. Дівчина, ще раз оглянула запалення, покривила губами та почала змащувати шкіру якоюсь пахучою зеленою речовиною.

- Мене звуть Луїза, а тебе як?

- Кальм, - відповів я. Аромат трав заспокоював сверблячку та нерви.

- Кальм? Чудернацьке ім’ячко, тобі не пасує, - зухвало сказала дівчина.

- Справді? – здивувався я її слова, - А яке тоді пасує?

- Дай подумати, - вона замислено потерла ніс, взяла пляшку з пахучою рідиною та почала щедро поливати нею мою спину та шию, - Щось легендарне, Олександр або Лоуренс, чи Метатрон.

- Метатрон? – засміявся я, відвертість дівчини мене виселила, але заважала підслухати розмову в сусідній кімнаті, - Де я і де легендарність.

- Ну, не знаю, спина та торс в тебе справді легендарні. Про інше не можу сказати, бо ще не бачила, - розсміялася вона.

- Ще? – здивувався я, - Я тут на роботі.

- Я теж, і що з цього? Чи тобі більше припав до душі автор малюнку? – засміялася Луїза.

Я нервово смикнув спиною, згадуючи рона. Нічого він мені не припав до душі! Він нагадав друга і врятував життя. Хоча, цього мабуть повинно вистачити, щоб людина подобалася.

- Та не смикайся так, я ж пожартувала. Ти завтра будеш битися на турнірі? – зацікавлено спитала вона.

- На якому турнірі? – не зрозумів я.

- На якому турнірі? - спародувала вона мій голос, - Ти ж наче лицар? На лицарському турнірі. Завтра буде велика вистава.

- Я не наче лицар, а лицар. Тобто, справжній лицар, - заплутався я у відповіді.

- Як нам пощастило, - бравурно промовила вона, та знову розсміялася, - Хоч один справжній лицар буде на турнірі цього року.

- Я тут не один.

- О, так ти тут з другом? Тому я тебе не цікавлю?

Я підвівся зі стільця у весь зріст. Дівчина так і залишилася стояти, дивлячись на мене. З її рук повільно стікала лікувальна рідина, а в карих очах грали золотаві бісики.

- Ти мене не «не цікавиш». Я на роботі і мені треба охороняти молодшу пані замку. Так що, дякую за допомогу, але мені вже треба йти.

- Зрозуміла, як скажеш, - промовила вона.

Накинувши на себе сорочку, яка одразу пішла зеленими плямами, я взяв речі, підійшов до дверей і щось мене зупинило. Щось всередині змусило мене повернутися до неї і сказати:

- Чув, що завтра буде ронська вистава на торговій площі. Зайду за тобою після вечері.

- Це вже краще звучить, - хмикнула вона та сіла на стілець, - Як для людини, що занадто часто використовую «не».

Одягнувши обладунки і накинувши плащ я повертався на свій пост. Піднімаючись на четвертий поверх, мене не покидали схвильовані думки. Скільки мене не було? Може хвилин п’ятнадцять чи трохи більше. Двері до покоїв Летиції були зачинені. Я двічі постукав, у відповідь була лише тиша. Наважившись зайти, я зрозумів, що в кімнати вже темно. Як швидко сонце закотилося за горизонт, чи це мене так довго не було? Левина лежала на дивані, посапуючи на всю кімнату. Їй снилися бентежні котячи сни, вона дриґала задньою ніжкою, ніби когось переслідуючи. Двері до будуару були відчинені, у вікна лилося місячне світло. Я гучно покликав панянку на ім’я, але у відповідь почув лише храп свого палуга. Дивно, може вона вже пішла, не дочекавшись мене? В будуарі було темно і порожньо, як і у всій кімнаті. Я підійшов до декорованої ширми, на якій висіло розкішне жовте вбрання. Воно було розшите жовтим блискучим камінням, цитрином чи жовтим сардоніксом. Ніколи не розбирався в прикрасах, але завжди любив нарциси. Їх тонкий аромат мені нагадували про дитинство та маму. Скільки часу пройшло. Я вже майже не пам’ятаю її обличчя, лише волосся. Такі ж як і в мене, руде.

Стоп. Це ж наряд повинна була надягти Летиція на вечерю. Вона в іншому пішла? Я відклав сукню на пуф за ширмою, поглянув у вікно і закляк – внизу, біля ставка стояла дівчина в білій сорочці. Вона танцювала на кам’яному бортику, подекуди занурюючи тендітну ніжку у воду. Її волосся коливалося в такт. Сіре обличчя, підсвічене невірним світлом старого рогатого місяця, виглядало наче старий пергамент. Від роздратування я пнув ногою софу, на якій розглялася Левіна. Від цього вона прокинулася та здивовано подивилась на мене мерехтливими очима.

- Поки ти спала, у нас панянка втекла. Бачиш, що сталося під час твого чергування? – крикнув я їй та побіг за дверей.

Вона позіхнула на всю щелепу і роздивившись кімнату, рикнула мені в спину, ніби кажучи:

- А де ти сам був в цей час? До дівок клинці підбивав по куткам?

Проте я її не вже слухав. Притримуючи настирливий плащ за спиною, я стрімко біг у внутрішній двір. Як добре, що мені зробили екскурсію і по приїзду провели чималим замком. Досягти потрібного місця майже не склало проблем, проте забрало багато часу. Вистрибнувши на доріжку, яка вела до ставка, я побіг, оминаючи клумби пахучих жоржин та підстрижених кипарисів. Палуг стрімкою тінню слідувала за мною, не відстаючи не на крок. Біля ставку було порожньо та тихо, лише старий місяць купав свої гостри роги у віддзеркаленні води та квакали потворні фіолетові жаби. Вони нахабно вилізли на білий мармур та грілися в місячному сяйві. По центру красувалася мармурова статуя - три жінки в тогах плескалися у воді. Їх прекрасні обличчя гіпнотизували мене незрячими очима.

Зверху почувся гуркіт і з даху впало кілька глиняних уламків. Там, у горі, дівочий силует безстрашно крокував по балюстраді, слідуючи за блакитним не земним сяйвом. Дідько! Як вона там опинилася? Я гукнув дівчину. Вона незграбно зробила колесо назад і, ледь втримавшись за потворну статую, повисла на краю будівлі. До мене бігла охорона замку.

- Що сталося? Чого рвеш горлянку? – крикнув міцний чоловік, зі срібною сережкою у вусі.

- На верх поглянь!

- Дідько! – він гучно вилаявся, - Що вона там робить?

- Ти знаєш чиї це вікна? – спитав я.

- Так, це покої молодшої хазяйки.

- Гукай підмогу, а я на верх.

Хлопець закричав, підзиваючи до себе інших вартових. Прямуючи на верх, я не розумів як вона там опинилася. Тільки що була в низу, а поки я біг опинилася на даху. Поки крім лайки в голову нічого не лізло, тільки находилися все нові і нові словесні обороти. Знав би, що так багато бігати прийдеться, не вдягав би стільки лат одразу.

- Йосип драний! ,- згадав я муки цього святого, - Як не одне - так інше! Ну що ж так не везе мені в цих проклятих землях, - я кляв Гийома про просту справу, - Сподіваюсь, в нього не тільки вуха буде горіти, а й зад, на який він знаходить пригоди не тільки собі, а й мені.

Будівля зустріла мене освітленими коридорами. Замок прокинувся. Всі кудись поспішали та були сильно схвильовані. Дами обмахувались віялами та поправляли вишукані сукні. Я вже майже пробіг центральний хол, як мене гукнули.

- Стійте, пане! Стійте! – я впізнав пажа, який мене з Гийомом наймав в столиці.

- Що ще сталося? – вигукнув я схвильовано.

- Будь ласка, тихіше, - зашикав він на мене, - В нас стався інцидент.

- Я вже в курсі, тому і біжу на верх!

- Стійте кажу! Треба бігти в іншу сторону.

- Справді? Ну тоді веди!

Він повів мене за собою заплутаними коридорами маєтку. В цій частині замку коридори були порожні, лише подекуди можна було побачити покоївок. Напівтемними коридорами мене довели до кімнати та відчинили двері, запрошуючи зайти.

- Це точно потрібні двері? – перепитав я.

- Абсолютно. Вас вже чекають, - відповів паж, та злегка підштовхнув мене в кімнату.

За мною зайшла Левіна, яка і не думала відставати весь цей час. Кімната була повністю червоною. Рубінові шпалери в тонку білу рисочку прикрашали стіни, меблі з червоного дерева та навіть пурпуровий килим. Я наче попав у нутрощі випотрошеної корови. Єдине, що виділялось на цьому кривавому фоні – оббита білим шовком софа та білосніжні букети жоржин та хризантем, якими обставили кімнату. Їх зірчасті квіти наче світилися на фоні цього червоного божевілля. Панам в цих краях точно потрібно замовити собі декоратора зі столиці, якось це не здорово виглядає.

- Як так можна взагалі жити? - Подумав я, чітко усвідомлюючи, що останню ніч ночував в монастирі, а до цього жив в столичній таверні, де килим був зроблений з пацючих шкурок. Іноді шкурки бігали.

В кімнаті сиділа Летиція в кремовому вбранні та спокійно пила чай з білої порцелянової чашки.

- Що тут коїться? Хто тоді був біля ставка та на даху? - промайнуло в моїй голові.

Поруч з нею сиділа дуже стара сива жінка. Срібне, напівпрозоре волосся було заплетено безліччю косичок та прикрашено срібними брязкальцями. Мережива зморшок заплели її обличчя. Багатошарове вбрання з кольорових лоскотів шовку та зачіска робили її схожою на кокон личинки, з якої повинен от-от вилупитися метелик. На шиї висіло безліч срібних ланцюжків та прикрас, вони ховали її шию під собою, ніби справжня броня. Ще в кімнаті був пан бургомістр, та алхімік, які про щось шепотілися біля каміну. В інший частині кімнаті стояла біля вікна незнайома дівчина в темно синьому, майже чорному, шовковому вбранні.

- Нарешті! – вигукнув бургомістр, - Ми вас вже зачекалися. Сідайте.

Я поклонився присутнім, але не сів, а став позаду софи, на якій сиділи панянки. Левина пройшла за мною та неочікувано застрибнула на крісло навпроти них і стала роздивлятися жінок.

- Яка вона у вас гарна. Ви знаєте, що коти провідники божественного прозріння? Моя феліс відмовилася мене супроводжувати в місто. Хоч палуги і метиси, поруч з ними завжди почуваєш себе комфортніше, - промовила стара жінка, посьорбуючи чай.

Я поглянув на Левину, яка відкрила пащу повну гострих як ятагани зубів, вона то витягувала остріг ікті, то ховала їх, ніби нервуючи. Від когось я вже чув щось подібне про котів, подумав я, розглядаючи стару леді.

- Тепер нас за столом троє, як і повинно бути, - вона відставила свою чашку та промовила, - Давай чашечку, дитино, я подивлюся.

Летиція акуратно передала свою порожню чашку жінці і вони почали розглядати її вміст.

- Все йде, своїм шляхом, люба, тобі нічого хвилюватися, - вона вказала на щось, в чашці. Дівчина захопливо ловила кожне її слово.

- Ось бачиш? Весілля відбудеться, як і заплановано. Доля визначена, завтра ти зустрінеш свого нареченого на турнірі.

- Чудово, - захоплено засміялася дівчина, - А тепер подивіться - скільки в нас буде дітей.

Мені конче потрібно було зрозуміти, що тут коїться. Я підійшов до алхіміка та спитав пошепки:

- Що тут відбувається?

- Жриця ронів побажала провести сеанс віщування на чайному листі для майбутньої нареченої, - прошепотів він мені у відповідь, - А після цього буде сеанс спілкування з духами.

- А що за інцидент? – здивувався я.

- Це він і є. Мене також покликали сюди, ніби тут хтось помер, - скривився він.

- Як довго тут Летиція?

- Не знаю, сам тільки прийшов.

- Зі мною таке сталося! – вигукнув я, забувши про манери, - Ти не повіриш!

- Хлопці, я вам не заважаю? – спитала стара жінка, примруживши очі. Їй помічниця перелякано дивилася на нас. Бургомістр суворо зиркнув в нашу сторону, але мовчав.

- Ось ти! Так, ти, рудий, – вказала вона на мене своєю зморшкуватою рукою, - Підійди до мене, - владно скомандувала вона, - Есфірь, подай будь ласка карти.

Дівчина піднесла старій леді дерев’яну скриньку та поставила її на столик. Жінка витягла велику колоду карт та почала повільно перемішувати, щось бубонівши собі під носа. Карти були гарні, майстерно намальовані вмілою рукою. Чорний птах на обкладинці розправив широкі крила та виглядав наче живий. Я підійшов до столу та сів на одне коліно поруч зі старою леді. Вона відклала карти, простягнула до мене руку та взяла за підборіддя.

- Який гарний, хоч картини пиши. Але впевненості тобі бракує, - закривши очі, жінка провела рукою перед моїм лицем, ніби знімаючи невидиме павутиння, - В тебе дивна аура. Ти недавно побував на межі життя та смерті і це залишило на тобі відбиток. Шляхи виглядають заплутаними, лише коли не маєш компасу, правда?- відкривши очі вона вгледілася в моє обличчя, ніби щось вишукуючи, - Витягни декілька карт, будь ласка.

Ронська жриця протягнула мені колоду, я взяв карти зверху і повернув їй.

- Що тут в нас? Ага, твою долю мені розповідають три трійки, - промовила вона та почала викладати карти на стіл по черзі, - Трійка пентаклів – це робота в команді, тебе оточують люди, яким можна довіритися. Довіряй їм і ви досягнете успіху. Трійка кубків – ти покохаєш знову, або може вже покохав. Проте, це не одна людина, я бачу декількох, - вона посміхнулася та продовжила, - Трійка жезлів – перед тобою відкритий шлях. Ти повинен обирати куди рухатися і будь певен, якою б дорогою ти не пішов, це буде правильний вибір.

Мені стало не по собі від її голосу, який пронизував наскрізь. Вона перевела свої чорні очі з золотими крапельками на мене. Вони були такі ж, як і в Жакері.

- Яку саме дорогу він обере вам карти не розповіли? – зацікавлено запитав алхімік.

- О, добре, що ти подав голос, - посміхнулася жінка, склала карти і почала перетасовувати, - Я майже забула про тебе. Підійди, будь ласка.

Алхімік поправив свій стьобаний жакет і сів на вільний пуф навпроти неї.

- Тягни карти, - веліла вона. Він витяг декілька карт. Першу взяв зверху, іншу з середини, а третю з дна колоди.

- Дурень. Ну тут все зрозуміло, - розсміялася вона, - Ти на шляху великих можливостей, перед тобою відчинилися нові двері. Треба тільки увійти, - вона підняла другу карту, - Сімка кубків. Вибір не очевидний, треба відкласти ілюзії і сконцентруватися на головному - зрозуміти суть. Зараз ти бачиш тільки наслідки, але потрібно з’ясувати причини. Іншого вибору в тебе нема. Без початку немає кінця, а без кінця не буде початку. Остання карта – Страшний суд. Важка карта випробувань та трансформації, - вона примружила очі, - Тебе чекає перехід, відкриття в собі нового потенціалу. Якщо вистачить сил та сміливості, звичайно.

Я вгледівся в зображення - в центрі карти було зображено казан, який стояв на вогні. В ньому щось булькало та знаходилося дві фігури, перша з них закрила обличчя, друга воспряла над першою і розставила руки, ніби збираючись злетіти. Тут до мене доперло - казан, це предмет в якому щось готовлять, змішуються прості складові і отримують з простого складне. Таро не так вже і важко, виявляється.

- Пані Вотаме, а можна і мені пару карт? – жваво промовив бургомістр.

- Пане, я вам вже робила розклад колись, - прохолодно відповіла стара жінка, - Майже певна, що нічого не змінилося, бо все ще попереду. Чекайте і самі все побачите.

Двері відчинилися і в кімнату зайшов лисий чоловік, за ним спотикаючись заслизнула тендітна дівчина. В її образі від Лі, яку я запам’ятав, залишилися лише великі чорні очі. Ніби це була вона, а ніби і ні. Корсаж вишуканої сукні робив її талію такою тонкою, що можна було охопити двома пальцями. Волосся були підстрижене та укладено романтичними локонами. Навіть вираз обличчя змінився. Вона впевнено крокувала високо піднявши підборіддя, не зважаючи на не зав’язану шнурівку сукні.

- Ми знайшли її в кімнаті на горі, біля покоїв молодшої хазяйки. Каже, що ваша небога.

Стара ронська жриця голосно розреготалася та сказала:

- Ось тепер точно всі в зборі, - вона на мить задумалася та поглянула кудись вгору, - Ні, все таки ще одного не вистачає, але ви йому потім перекажете. Часу чекати в мене, на жаль, не вистачає.

Всі здивовано поглянули на неї. Бургомістр замахав руками, виганяючи чоловіка з кімнаті. По кімнаті пройшов подих вітру, ніби хтось запустив в кімнату веселого сильфа, який заради розваги мерехтів ліхтарями та гасив свічки. Кімната поринула в темряву, всі затамували подих.

- Ну що ж, - промовила вона та кивнула чорнявій дівчини позаду себе, - Есфірь, почнемо справжній сеанс.