Раді Вас бачити!

Глава 14. Вісімка та Дев’ятка пентаклів

Порада від карт: «Зараз у вас піднесення престижу та популярності. Слава йде попереду вас і починає привертати увагу можновладців. Спробуйте допомогти щасливому випадку та вирушайте на пошуки можливостей»

До міської брами різнобарвною змією тягнулися вози. Святковий ярмарок починався завтра зранку і тому караванники хотіли скоріше потрапити на ринкову площу, щоб зайняти кращі собі місця. Стояв страшенний ґвалт - воли та мули ревіли, коні іржали, діти кричали, чоловіки лаялися. За браму пропускали партіями по п’ять-шість возів за раз. Варта оглядала товар, записувала в книгу ім’я торговців і брала плату за прохід. З піших по п’ять мідяків, з кінних по сім, за віз брали пів срібла. Після пропуску кожної партії, вартовий бив в барабан, підзиваючи наступних бажаючих проїхати. Гарно придумано. Система працювала, як годинник, майже без штовханини. Поговоривши з одним молодим візником, я вмостився на його возі з килимами. Сидячи очікувати свою чергу було на багато зручніше. Тим паче, за два мідяка він погодився провести мене через пів міста одразу до ринкової площі.

Місто Шарт не дарма називали перлиною підгір’я. Мощені широкі вулиці, гарні маєтки та охайні садиби починалися одразу за міською брамою. Можливо, десь і були бідні квартали хліборобів, вівчарів та каменярів, але мені вони ще не траплялися. Центральною вулицею розміщалися різномасні гарні будиночки, подекуди висіли яскраві вивіски шинків, таверн, магазинів та чайних. Чай – заморське трав’яне зілля, яке підкорило столицю, дійшло вже і сюди.

Візник, виявився хлопом з сусіднього містечка і відчував тут себе майже як вдома. Ми жваво балакали, обговорюючи місцевість. Базарна площа Шарту розміщалася між старою та новою міськими брамами, займаючи декілька кварталів. Раніше, ще до того, як місто почало розростатися, ця місцина була околицями та носила назву майдан Прядивної краватки. Згодом, влада вирішила, що в місті стояти шибеницям не доречно і перенесла їх світ за очі, а майдан перетворили на торгівельну площу.

З однією сторони стояв новий публічний театр, перед яким рони зводили вуличну сцену, з іншого розміщувалася низка гончарень, пекарень, магазинів з травами, м’ясом та бакалією. Середина площі була вщент заповнена людьми, худобою, різнокольоровими палатками прянощів, торговцями солодощів, возами з тканиною, хутром, барвниками та багато чим ще. Я глибоко вдихнув - у повітрі вітав аромат кориці, яблук, свіжих булочок, мускусу та їдкого тютюну, а звідкись було чутно звуки мандоліни чи домри. Ось це моє справжнє природне середовище – чудернацькі крамниці заморських товарів з гучним натовпом людей, а не безкінечні дороги та безкрайні поля.

Встигнувши пройти не більше ніж з десять кроків, я схопив за руку мале дівча в потертій хустці, що ніби випадково запустило руку в мою сумку. Особливо цінного для неї там нічого не було, тільки пляшки за настоянками та порошками. Вона з легкістю могла ними отруїтися. Дівча почало лаятися, та смикати рукою, пробуючи висвободитися.

- Стій! Та не рипайся ти, я нічого тобі не зроблю! Хочеш мідяк? – вигукнув я. Вона завмерла та вишкірилася на мене.

- Що для цього треба робити? – пропищала вона мені у відповідь та почала подавати дивні знаки вільною рукою кудись в натовп.

- Де тут вулиця Фортуніо Лицетті? Мені потрібна аптека.

- А не надурите, пане? – зацікавлено запитала вона.

Крізь щільний натовп до нас пробиралися пара дебелих парубків. В одного виднілася палиця з цвяхами, яку він невдало ховав під курткою. Мабуть, вона покликала кавалерію на підмогу секретним жестом. Не випускаючи руку дівчинки, іншою рукою я витяг з нагрудної сумку дрібну монетку та показав їй. Дівча жваво замахала перед собою, ніби відлякуючи невидимого метелика. Хлопці зупинилися та почали з удаваною цікавістю роздивлятися фрукти на візку молодої торговки.

- Добре, проводити мене не треба, тільки вкажи куди йти. Попереджаю, якщо надуриш і в якомусь темному провулку, куди я потраплю за твоєю вказівкою, мене обікрадуть або приріжуть, то вам всім буде непереливки.

- Будеш зуби до скону у кишені носити, якщо мене зараз не відпустиш, - прошипіло дівча у відповідь.

- Женило, ще не виросло мені погрожувати. Клянуся, якщо що, мене буде шукати вся варта міста.

- Правда? – дівчина дивилася на мене, зневажливо оглядаючи з ніг до голови.

- А що по мені не видно?

- Добре, вже побачила. І по очам, і по татуюванню на зап’ясті, - кисло промовила вона, - Не звернула увагу одразу. Камзол у вас гарний, столичного крою і торби великі. Подумала, що ви купець і маєте щось цінне, бо сумки дуже обережно несли.

Мене не здивувала сповідь дівчини і я поглянув на своє татуювання - Руку філософа, алхімічний символ апофеозу надання людині іскри творіння, яка за сумісництвом була гербом нашої гільдії. Метафорично малюнок означав, що до неофітів простягнули руку, коли вони увійшли в храм мудрості. Над пальцями Руки філософа стояли символи ключа, ліхтаря, сонця, зірки та корони. Кожен з них алегорично відображає стадію навчання, яку проходить алхімік, розкриваючи таємниці світу. Тобто перстень який ми отримали. Ці малюнки зрозумілі тільки для втаємничених, іншим вони нічого не скажуть.

Ключ - свинцевий перстень, уособлює таємниці, без допомоги яких людина не може відчинити численні кімнати своєї власної істоти. Ліхтар – мідний перстень, це людське знання, світло для шукачів, за допомогою якого вони йдуть по стопах істини. Сонце, світло всесвіту - бронзовий, уособлює світлість творіння, через яку людина може пізнати таємниці всього сущого, яке виражаються через форму і зміст. Зірка – срібний, це універсальне світло, яке розкриває небесні сфери та таємниці метаморфозів. І нарешті, корона – золотий, є абсолютне світло, невідоме і нерозкрите, чия сила сяє крізь всесвіт. Всі інші світила, є лише іскрами цього вічного сяяння. Після золотої печатки ще є платинова, але її знаку на гербу гільдії немає. Можливо через те, що ніхто з нині живих не бачив її володарів.

Треба було на лобі собі мітку намалювати, щоб всі одразу бачили. Грабіжники не люблять мати справу з нашою братією. Грошей, зазвичай в нас нема, а дороге та крихке обладнання має цінність лише для втаємничених, тобто для інших алхіміків. Гра не варта свічок.

Багато років тому, ще до народження мого вчителя, було кілька гучних справ про невдалі спроби пограбування алхімічних лабораторій. Горе-крадії йшли за омріяними скарбами та філософським камнем, а отримували повільну та болісну смерть від хімікатів. Після цих випадків, охочих залазити до нас у вікна, або понишпорити по кишеням, набагато поменшало. Проте, при пограбуваннях, окрім побитих приладів також загинули доволі видатні алхіміки. Тому цим вся історія не завершилася - наша миролюбива гільдія почала мститися. Вчені мужі, трохи обдумавши ситуацію, вирішили дати болісний урок майбутнім поколінням всіх охочих на легку наживу. Протягом тижня, за загадковими обставинами загинули ватажки великих сімей крадіїв та контрабандистів, які були дотичні до пограбувань. Ті відповіли погромами аптек і спаленням наших виробничих майстерень. Алхіміки обурилися і розійшлися не на жарт. Випадків ставало все більше і епідемія раптових гучних смертей розповсюдилася по всій країні. Грабіжники та алхіміки - це дві великих суперечливих касти. Підтримати одних, означає розв’язати війну проти інших, а королівська влада і святий престол на це не були готові. Тому, просто вирішили закрити очі і потім підтримати переможців. Тим часом, понівечені від вибухів та отруєнь тіла грабіжників мовчки виносили з їх домівок, ховаючи за парканами погостів.

Врешті решт, не витримавши тиску, король всіх грабіжників заключив таємний пакт з магістром гільдії алхіміків – вони не чіпали нас, а ми забували про їхне існування. Гарантом виконання угоди став Орден Воронячого ока. Офіційно - один з багатьох орденів під крилом Святого престолу, який перший відвернувся від ченців старої віри, примкнувши до нової. По суті ж, це була організація найманих вбивць. Серед алхімічної братії одразу почалась мода носити татуювання з гербом гільдії на видимих місцях, хоча серед натовпу нас і так можна було впізнати неозброєним оком по чудернацькій зовнішності. Згодом, до народу вийшов тодішній король і оголосив себе головним поборником злочинності, який приніс мир та злагоду в країну. Все як завжди - як мед, так і ложкою. З нього всі посміялися, але цим оголошенням королівська влада остаточно поставила крапку у ворожнечі між гільдією та королем крадіїв.

З тих пір грабіжники обходили нас стороною, а ми, якщо подорожуємо, повинні були реєструватися в міських ратушах, або у сільських голів, щоб визначити своє місцезнаходження. Алхімічна спільнота була не проти такого контролю, по перше – подорожували ми не часто, а коли вже це траплялося, то в міських ратушах для нас завжди знаходилася робота, за яку гарно платили.

- Руку відпусти, паскудо! - прошипіла дівчина, вириваючи мене з думок, - Люди вже озираються, - вона вишкірилася та стала схожа на малого голодного палуга.

- Що тут коїться, Аїша?

З натовпу винирнула молода жінка. Її яскрава жовта хустка була обмотана навколо високої зачіски та підкреслювала насичений темний тон шкіри. Пласкі золоті сережки у вухах та багатошарова спідниця з оборками похитувалися в такт її ходьби. Вона м’яко взяла дівчинку за вільну руку.

- Нічого, пан просто дорогу питав, - з острахом забелькотіло дівча, потупивши очі.

- Вона приносить вам вибачення за це неподобство. Аїша, будь чемною дівчинкою і дай відповідь на питання пану алхіміку.

Було видно, що дівчинка помітно боялася привітної чужинки. Смагляве, доволі красиве обличчя, чорнявої незнайомки всміхалося тільки губами, чорні очі залишилися холодними та колючими, як зірки з обсидіану.

- Аптека одразу за площею. Тримайтесь лівої сторони і пройдіть три квартали на північ. Ви її одразу помітите, - відповіла дівчина та, швидко вихопивши з моєї руки мідяк, розчинилося в натовпі.

- Ви прямуєте в аптеку? Мені потрібно в ту ж сторону, - продовжила холодно всміхатися чорнява жінка.

- Не треба, я сам знайду шлях, - без зайвої поваги відповів я, вже розуміючи хто переді мною.

- Облиште, я складу вам компанію, щоб уникнули можливих непорозумінь, – промовила вона і, галантно взявши мене під лікоть, повела крізь натовп.

Профіль незнайомки нагадував когось зі старовинних богинь пустелі, гравюру якої я бачив в одному з гримуарів. Наче її звали Балкіс чи Ісіда, щось в цьому дусі. Великі золоті сережки на її вухах були роботою острівних майстрів і коштували не дешево. Тонкі тендітні пальці були унизані каблучками з різнокольоровими камінцями.

- Ви надовго завітали до нас в місто? – спитала вона, починаючи світську бесіду.

- Не знаю, - знизив я плечима, - Поки не виконаю роботу. Ви тут головна?

- Це моя спадщина, родичів не обирають.

- З ронами не конфліктуєте? Вони з іншого боку площі розташувалися, - я кивнув на яскраві гірлянди вимпелів та повітряних зміїв, що майоріли в небі. Незнайомка кинула погляд на сцену вуличного театру, але крізь маску спокою не можливо було зрозуміти її емоції.

- В нас є домовленості з ними.

Жінка, повільною впевненою ходою вела мене крізь натовп, оминаючи торгівельні лотки купців та усюдисущих бігаючих дітей. Я помітив, що доволі багато людей злегка кивають їй, або роблять малопомітні поклони.

- Я вірно здогадуюсь, що ви місцева королева крадіїв?, - посміхнувся я, та поглянув в її мигдалевидні карі очі. Жінка на це ствердження ніяк не відреагувала та продовжила бесіду.

- Мій батько першим привіз в місто чай і відкрив низку закладів де його готують та продають. Щоб ви не чули, це не мої люди залізли до Червоного замку та все там потрощили. Ми шанована сім’я і чесно платимо податки, - вона відкрито глянула мені в очі, - Нам немає сенсу псувати відносини з бургомістром, про що я його одразу сповістила.

- Чому ви думаєте, що я щось про це чув? – спитав я зацікавлено.

- Пташки нацвірінькали, - посміхнулася жінка, - Я знаю про проблему в сім’ї бургомістра та про заручини. Заможні люди багато говорять, не звертаючи увагу на таких, як ми. Це ж ви спалили пів монастиря та довели до сказу папессу?

- Швидко у вас чутки розносяться, - трохи зніяковів я, - Монастир стоїть як і стояв, і майже цілий. Згорів тільки млин.

- І це все? – щиро обурилася вона. Це була її перша виразна емоція на обличчі за весь час бесіди, - Руда бестія, як завжди біситься через дрібниці.

Чесно кажучи, я не вважав спалений млин дрібницею. Боюся, що коли ця звістка дійде до столиці, то мене проголосять новим творцем вулканів , який спалив усе місто з околицями.

- Який жаль, відьма знову змогла уникнути аутодафе, - жінка драматично позіхнула та закотила очі, - А я вже хотіла влаштувати свято.

- Бачу, ви не сильно полюбляєте матір ігуменю, - посміхнувся я, - Чесно кажучи, можу вас в дечому зрозуміти.

- Біс з нею. Зарозуміла хвойда носить свій сірий каптур, наче золоту тіару, яку не змогла надягнути свого часу.

- Золоту тіару? – перепитав я здивовано, пригадуючи, як вона лаяла діючого монарха, - Цікаве тут місто. Кодло змій в одному маленькому вишуканому глечику. Аби тільки всі разом не кусали одночасно. Стільки отрути ніякий антидот не зможе нейтралізувати.

- Ви навіть не уявляєте наскільки ви праві, - усміхнулася вона і зупинилися навпроти зеленої крамнички з білим ґанком, - Ось аптека. Прошу ще раз вибачення за Аїшу. З ваших рідко хто до нас приїжджає, а вона ще мала і завзята.

- Та то пусте, я б все одно не став кликати варту, - махнув я рукою.

- І все таки, я відчуваю, що мені треба залагодити провину і поспілкуватися з вами без зайвих вух, - наполягла жінка, - Приходьте до чайної Мадам Моро, це в центрі міста біля ратуши. В мене кращі сорти чаю, ви такі навіть в столиці не знайдете.

- Мадам Моро? – зацікавлено запитав я, - Вас так звуть?

- Ні, не так, - заперечила незнайомка та примружила очі, - Чекаю вас завтра по обіді. І не треба хвилюватися, вам ніхто не зашкодить. Принаймні з живих.

Цікаве доповнення. Ще одна прихильниця містики? Ніби не схожа, такі завжди мислять матеріалістично. Тим часом, жінка розвернулася та покрокувала у натовп, граціозно похитуючи складками широкої спідниці. Треба скористатися її запрошенням на чай. Є відчуття, що можна багато почути. Хто знає місто краще за крадіїв? Тільки, про всяк випадок, краще з собою взяти когось на кшталт Гийома. Пакт - пактом, але я абсолютно певен, що наша зустріч на площі не могла бути випадковою. Десяти хвилин не пройшло з того часу, як я проїхав міські ворота, а мене вже випадково зустрічає королева ворів Шарту. Ця робота мене постійно вражає. Забагато діючих осіб з колоди випадають мені в розкладі.

Аптека розмістилася в невеликому двоповерховому будиночку, який втиснувся між великою швацька майстернею та магазином готового одягу мсьє Равело. Дзвіночком на вході слугували тонкі металеві трубки різного розміру. Коли я відчинив двері, вони весело забренчали на різну тональність. Доволі велика кімната була заставлена стелажами, шафками, коробками та ящиками з різного розміру баночками кольорових порошків, глечиками з оліями та склянками з настоянками. Стелю прикрашала натягнута риболовецька сітка, яка була густо увішана сушеними пучками трав, квітів, корінців та іншими інгредієнтами. Складалося враження, що ти знаходишся десь в лісовій хижі знахаря. В столичних аптеках все це добро не виставляли на показ, ховаючи в підсобних приміщеннях. Не всім леді хочеться бачити баночки коров’ячої жовчі, топленого борсучого жиру, або ще щось не менш огидне на вигляд, але беззаперечно корисне для організму.

За стійкою стояв чорнявий молодий хлопчина та щось товк в рудій гранітній ступці. Біля нього був великий чан, від якого йшов знайомий мені аромат. В мене сильно засвербіло в носі. Хлопчина не звернув на мій прихід ніякої уваги та продовжував активно працювати товкачем. Аромати трав змішувалися між собою та забивали ніс. Я не витримав та голосно чхнув.

- Чим вам допомогти? – не припиняючи роботи, спитав він та підняв на мене очі, оглянувши з ніг до голови.

Хлопець мав незвичну зовнішність. Хтось з його батьків точно були з осілих ронів. Чорні густі брови, ліва з яких була перекреслена великим шрамом, вольове підборіддя та гострий ніс. Голову прикрашала косичка чорного волосся з срібною прикрасою у вигляді пугача та густа охайна борідка. Типова ронська зовнішність крім очей. Вони були не чорні, як в більшості його пращурів, а кольору глибокої блакитної ріки.

- Колега, радий, що ви до нас зайшли! – весело прокричав він, - Вітаю вас в місті Шарт! Вже чув про вашу виставу в монастирі.

- Мабуть вже все місто про це чуло, - забурмотів я, навіть не питаючи як він в мені розпізнав колегу. Ми як кроти, бачимо один одного навіть у пітьмі, - Не довіряйте всьому, що кажуть на вулицях. Не все так погано.

- Невже? – посміхнувся він, та відклав товкач, - Монахині в нас всю мазь від опіків викупили, хоча зазвичай її виготовляють власними силами.

Я тільки знизав плечима. Не думаю, що йому потрібно було цілком чути всі подробиці нічних пригод.

- Бачу, що ваша справа процвітає. Хороший набір готової продукції, - сказав я, розглядаючи склянки на поличках, - Ваша аптека єдина в місті?

- Так, тут тільки ми з сестрою працюємо. Колись ще була аптека старого майстра Фергюса, але він не зміг знайти собі учнів в околицях, а їхати сюди вчитися – охочих не багато. Після смерті його справа занепала і ми залишилися самі.

- Яка у вас каблучка, якщо не секрет? – зацікавлено спитав я в молодика. Він розстібнув сорочку, та показав татуювання на грудях. Над Рукою філософа стояли два символи – ключ та ліхтар.

- Мідна, - буркнув він собі під носа, вже не так весело, - В сестри бронзова. Більшого ми не встигли навчитися в нашого вчителя.

- Співчуваю вам з сестрою.

Хлопець мовчки кивнув, продовжуючи працювати товкачем. Сподіваюсь, це прозвучало справді щиро, як і задумувалося. Я не був в цьому певен через сильну сверблячку в носі. Бронзова каблучка дозволяла працювати в аптеці, виготовляти готові мікстури і суміші за затвердженими гільдією рецептами. Мідна - тільки виконувати технічну роботу, на кшталт подрібнення та заготівлю інгредієнтів, збору трав та мінералів або підготовку основ для настоянок та мазей. Якщо в Шарті тільки вони, то майстер не встиг їх вивчити хоча б до отримання срібної каблучки, щоб передати справу та досліди в надійні руки. Тому, я зробив єдиний логічний висновок - їх вчитель раптово помер.

- Відкладіть товкач, якщо ваша ласка, бо я захекаю вам всю кімнату, - чесно сказав я, - Терпіти не можу запах цього рецепту.

Святий Трисмегист! Це ж провінція, звідки про нього взагалі тут дізналися?

- Перцева мʼята, корінь солодки обсмажений в меді, маринований імбир, корінь білої півонії, ласкавець. Це ж п’ять з восьми трав зі складу Сяо Яо Сань, чи не так? Ви готуєте Порошок чарівного життя?

Хлопець голосно розсміявся, відсунув ступку та пішов відкривати вікна. В кімнаті побільшало свіжого повітря і мій ніс зміг дихати.

- На жаль, ви праві. Як раз ласкавець перетирав, коли ви прийшли. Моя сестра зовсім цю гидоту не витримує та ховається десь на задньому дворі, роблячи вигляд, що зайнята надважливими справами. Навіть наша кішка кудись щезла і вже декілька тижнів додому хвоста не показує. Це нова мода до нас дійшла з великих міст?

- Порошок чарівного життя? - я задумався, - Дивно, коти наче полюблять м’яту у всіх її видах. Та наче ні, він і для столиці доволі рідкісне замовлення. Останній раз я його робив багато років тому, але мій зіпсований хімікатами ніс до сих пір його пам’ятає. Звідки у вас рецепт?

- Камеристка бургомістра принесла десь з місяць тому. Тепер готуємо двічі на тиждень та відправляємо до Червоного замку, - він почав мити руки в бочці з водою.

- Думаю, я розумію навіщо воно їм, але питань стає тільки більше. Чому не лаванда, меліса, валер’яна чи інші заспокійливі трави для втамування нервів світських дівчат?

- Ми на задаємо питань, - знизав плечима хлопець, - Бургомістр гарно платить. Суміш не складна, інгредієнти не типові для наших країв, проте замовити їх не проблема. Більше питань - менше грошей, - хлопець повернувся до мене та протягнув руку, - Я Дієго, вчився у Бромоса з Акритусу.

- Фольфганг, вчився у майстра мессера Теареуса з Тарімуса, - я потиснув руку хлопцю.

- О, ви вчилися в майстра? – округлив очі Дієго, - Наш вчитель мав тільки срібну печатку. Як це, вчитися у справжнього володаря золотої?

- В мене теж срібна печатка, - скривився я, згадуючи свої роки навчання, - Все залежить від характеру вчителя. Якщо він паскуда, то багато треба вчити самому. Якщо нормальна людина, то також багато вчити, але синців від цього буде менше.

- Дядько Бромос був нормальний. Допомагав нам у всьому, навчив, передав справу. Він насправді був нам кровним дядьком по матері, хоч ми не були з ним схожі. Батьки загинули на шляху ронів і дядька Бром забрав нас до себе в Шарт.

- Мої співчуття, - кивнув я.

- Все добре, це було давно. Вам чимось допомогти? Ви ж напевно не просто привітатися до нас зайшли.

Я вийняв з кишені квітку, зірвану у вітальні ігумені в монастирі і поклав перед собою на стіл. Червона квітка серцевидної форми не давала мені спокою і сторчала ставим цвяхом в моєму розумі.

- Насправді так Дієго, я не знавець місцевої флори, мені потрібна ваша допомога. Можете щось розказати про це?

Хлопець взяв квітку до рук та роздивився на світлі. Напівпрозорі пелюстки світилися в променях сонця, як коштовні рубіни.

- Знаєте що мене захоплює в квітах, Фольфганг? - посміхнувся він мені, - Їх вроджена природня дуальність.

- Перепрошую, дуальність?

- Вони завжди щось приховують. Ось у чому суть - квіти можуть здаватися гарними, привабливими або розкішними, але відкривають свої секрети не одразу. В середині - вас може очікувати щось приховане,таємниче, інакше, - захоплено розповідав хлопець, - Щось за кордонами звичайного сприйняття. Що ви сам думаєте про неї?

- Вона прекрасна, - знизав плечима я.

- І це все? Який скутий висновок. Ви розчаровуєте мене, пане зі срібною печаткою, – удавано драматично засмутився Дієго, - Речі рідко виглядають тим, чим вони є насправді. Чому квіти повинні бути вийнятком? Увімкніть фантазію, вдихніть її аромат, опишіть деталі.

- Мій ніс вже не той, що раніше, - почав виправдовуватися я, - Особливості роботи, знаєте - хімічні досліди відбили мені майже весь нюх.

Дієго розтер пальцями пурпурово-рубінові пелюстки. Від них пішов аромат, який я почав вдихати.

- Складний, витончений аромат, схожий на гірську суницю та конвалію одночасно. Він наче змінюється, як у квітів нічного цереуса. Це не лісова рослина і не садова, а щось зовсім інше.

- Ви вже ближче до суті. Що вона вам каже? – азартно запитав хлопець.

Я ще раз глибоко вдихнув. Жагучий духмяний аромат почав пронизувати мене з голови до ніг і пробуджувати щось в середині. Те саме, давно загублене та забуте відчуття, від якого волосся на грудях ставало дибки, а по руках бігли мурахи. Воно заповзало глибоко під шкіру і одночасно гаряче шепотіло у вухо - торкнись мене, відчуй мій аромат на своїх губах, відкрий вуста, скуштуй мене. Я спітнів від цього жару. Моє серце почало частіше битися, вискакуючи з грудей. Подивившись на вродливе обличчя Дієго, я почервонів від думок, які почали з’являтися в моїй голові. Не зводячи з мене широко відкритих очей кольору глибокої ріки, хлопець посміхнувся.

- Обережніше, колего, під кущем троянд може ховатися гадюка, - промовив хлопець, - Ось ви і відчули смак жаги Кровоточивого серця. Це одна з її назв. Якщо науково - Дідецентра особлива. В народі її кличуть Жар-квіткою. Росте вона в основному в гірських долинах. Свій вплив на людину проявляє при великих температурах, її треба нагріти чи розтерти, щоб сік з пелюсток пішов. У великих дозах - отруйна.

Я оцінюючи подивився на серцеподібну пурпурову квітку на довгому стеблі та відсунувся на пів кроки від неї. Після його слів жар, у грудях не вщухнув, але в голові прояснішало і логіка взяла верх над первинними рефлексами. Я іншими очима подивився на квітку та промовив:

- Квітуча краса, яка може вбити. Мабуть, як і всі прекрасні речі, - відповів я і одвернувся до вікна, сподіваючись якнайшвидше позбутися недоречного, але спокусливого мороку.

- Природа нічого не створює просто так, Фольфганг, - продовжував Дієго посміхаючись, - У всього є не одна сторона.

Він точно знав, як подіяла квітка і це його веселило. Не виключено, що він наді мною трохи знущається, хизуючись знаннями, яких я не мав. Але вибору в мене не було.

- Здивуйте мене. Чим саме ця Дідецентра така особлива?

- Є багато легенд з приводу цих квітів, - хлопець витягнув хустинку та завернув в неї квітку, - Більшість з них - нісенітниці і вигадки, але є реальні факти. Дідецентра - не афродізіак. Жага раптового кохання, що їй приписують, викликана гіперболізованим впливом на органи відчуттів та підвищенням кров'яного тиску. І як слідство цього - суттєве підвищення лібідо. Також, вона дурманить розум, може викликати вертіго, чергування нападів жару та ознобу, сухість у роті та горлі, апатію, яка робить людину піддатливою. З іншого боку, ця спокусниця може запустити серце, якщо воно захололо і надія на життя в ньому згасла.

- Отак романтичні легенди і розбиваються об нещадну скелю реальності. Ви справжній знавець.

Звідкись з-за стелажів почувся гуркіт і в кімнату зайшла дівчина. Вона несла настільки велику коробку, що були видно тільки ноги в коричневих штанях з браслетами на литках. Її ноги були босі та замазані чимось зеленим.

- Що, ви, хлопчики-горобчики, квітами милуєтесь? Дієго! Досить теревенити з кожним покупцем, тобі що роботи мало? Народила мама базікало на мою голову, - нагримала вона на брата.

- Мірайя, це алхімік зі столиці. Той, що до бургомістра приїхав, - відповів їй хлопець, - В нього срібна печатка, як в нашого дядька.

Дівчина зойкнула, спіткнулася об глечик, що стояв у проході і гучно впала на підлогу. З коробки висипалися різноманітні бурі корінці та покотилися на всі боки. Дієго побіг піднімати дівчину, а я присів та почав збирати корінці.

- Нічогенькі у вас запаси бульбистого соняшника, - зазначив я, повзаючи по підлозі, - До темного періоду року готуєтесь?

- Вітаю вас, - відповіла дівчина, потираючи забите коліно, - Так, пробую його вирощувати на безхозній пустці за містом. Там нічого не садять, бо земля занадто кам’яниста, але він там добре себе почуває. Головне, перший рік його не викопувати, а далі сам росте як бур’ян.

Я взяв один з продовгуватих клубнів, протер рукавом сорочки та спробував. Смак був солодкуватий, але з неприємним післясмаком. Я скривившись та виплюнув шматок в хустинку.

- Це ви його ще не куштували відвареним у вині з вершковим маслом. Смакота тай годі, - обурилася дівчина, - І взагалі, це дуже корисна культура, моя подруга знахарка привезла. Свіже листя вживають при хворобах печінки, а з його стеблів виходять лікувальні ванни від проблем із суглобами.

- Може хочете пригоститися, пане Фольфганг? Сестра добре готує не тільки настоянки, - запропонував Дієго.

- Можна без «пана», я не настільки важлива персона, - сказав я, пробуючи дотягнутися до клубня, що застряг під шафою з оліями, - Сьогодні, не можу, треба їхати в Червоний замок. А завтра в мене справи в місті, може й загляну після обіду.

- Це чудово! Дуже раді будемо вас бачити за нашим столом, - привітно посміхнувся хлопець.

- В мене до вас ще одне невелике прохання. У вас стільки цікавого тут можна побачити, чого не зустрінеш в столиці. А про ось це, що можете сказати? - я вийняв хустку і висипав попіл з люльки ігумені на стіл.

Дівчина підвелася, підійшла та дістала з кишені монокль. Витягнувши сталеві щипчики з коричневого фартуху, вона почала виділяти окремі частинки рослин зі стлілої мішанини.

- Цікавий збір. З якої пічки ви його витрусили?

- Чим саме цікавий? – спитав я, кому потрібні ті зайві деталі.

- Ось цим, - вказала вона на дрібні червоні пелюстки, - Лобелія Кардинальська. Ця рослина має важливе значення, як засіб при ураженні задушливими та отруйними речовинами. Це не польова рослина і її не знайдеш в звичайному квітнику. Я взагалі не знаю де в окрузі її можна було б зібрати. До мене її привозять друзі знахарі. Вони вирощують її в оранжереях. Рослина ніжна і потребує спеціальних умов для росту. Якщо ви знайшли цей попіл в Шарті, то мені б було цікаве де саме.

Мірайя відклала пінцет та рішуче подивилися мені в очі. Я відзначив, що вона дуже схожа на брата, тільки на пару років старша. Такі ж яскраві прикраси, густе чорняве волосся та очі глибокого синього кольору. Красива суміш дивної ронської вроди та яскравих очей народів півночі.

- Кожен рік від задушливих гірських газів страждають працівники у штольнях. Застосовуючи її для інгаляції, можна було б допомогти постраждалим одужати.

- Вибачте, я не знаю звідки ця квітка взялась в попелі, - я трохи замислився і спитав. - А від впливу дідецентри вона може захистити?

Аптекарі переглянулися, Мірайя замислилися та потерла широкий лоб, але її випередив брат.

- Любелія полегшує дію отрут рослинного походження та суттєво знижує вплив хімікатів. Ми ніколи не проводили досліди, але так – вірогідно, що вона може частково нейтралізувати токсини жар-квітки. Може і з вашим носом допоможе. Варто спробувати.

Щось я геть заплутався. Виходить, що матір ігуменя обставила свою вітальню токсичною жар-квіткою, що викликає морок дурману в голові, і щоб самій не отруїтися, додавала антидот у свій тютюн. Дурня якась. Навіщо їй настільки багато цих квітів? В кожному з букетів був з десяток таких пурпурових сердець. Кого вона хотіла спокусити? Нас вона не чекала, бо ми і самі не знали, що будемо через зламане колесо, ночувати в монастирі. Звабити загін монахів? Незрозуміло навіщо. В її діях точно є якась логіка і річ не в спокусі, але я не розумію в чому тоді. Запустити мертве серце? Не знаю, чи під тим деревом я шукаю трюфелі, але багато чого виглядає дивним у цій справі. Треба розбиратися подалі від монастиря, але не в Червоному замку під наглядом бургомістра, шпигунів сивого кардинала і бозна ще кого. Я поглянув на молодих алхіміків і мене осяяло.

- Колеги, а у вас часом не знайдеться вільної кімнати? – запитав я і посміхнувся.