Раді Вас бачити!

Глава 6. Четвірка мечів та Аркан 16 Палаюча Вежа

Порада від карт: "Іноді ми відповідаємо на труднощі втечею або ховаємось у своїх раковинах. Але доля може кинути виклик, коли це не варіант"

Я блукав довгими білими коридорами в темряві. З крихких кришталевих ліхтарів звисали гірлянди павутиння. В коридорі було багато дверей, але всі вони не піддавалися. Десь далеко було чутно тихий пульсуючий стукіт. В кінці коридора з’явилося світло і я пішов до нього. Кожен крок давався дуже тяжко, ніби я йшов по болоту. Смужка світла була все ближче і я нарешті опинився на порозі білої кімнати. Полум'я в каміні тьмяно догорало практично не освітлюючи великі вази з багряно-червоними букетами. На пуфі спиною до мене сиділа жінка в білій нічній сорочці. Її довге волосся здавалося молочним у не вірному нічному світлі. Через широко відчинені вікна було видно високий червоний млин і чутно як літають кажани. Їх пискляві голоси лунали в темряві ночі. Чи то так млин скрипить? Я вже був у цій кімнаті.

- Вибачте, я мабуть ходив уві сні. В мене такого не було з дитинства.

- Ну що ж, заходь, якщо вже прийшов, - промовила жінка в білому. Її тихий, бляклий голос був схожий не перегортання сторінок в книзі.

- Ти знаєш як насправді отримав золотий перстень твій вчитель?

- Ні. Майстри передають такі секрети тільки улюбленим учням, які мають успадкувати їхню практику в майбутньому. Я таким не є.

- Це добре. Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже. З яких причин тебе запросив бургомістр?

- В договорі не було нічого конкретного. Вибачте, але хто ви?

- Хто я? Я та, хто може силою витягнути всі секрети з тебе. Отже, не варто навіть починати мені брехати.

Вона підвелася, та розвернулася. Обличчя жінки було бліде та висохле, наче урюк. Бліда, кольору золи, шкіра була схожа на потріскану стару штукатурку і відвалювалася клаптями від її гострого підборіддя. Замість очей були два тьмяних кратера, від яких не було сили відвернути погляд. В мене захололи всі нутрощі. Від чорних губ відходили пожовклі зморшки, що робило її вуста схожими на піщане провалля. Руки були задовгими для людини і мали покручені кістляві пальці. Вона протягнула до мене свою мерзенну руку. Засмерділо тухлятиною. Я відступів від неї на декілька років, закричав та вивалився у відчинене вікно.

Велика шорстка рука, від якої різко тхнуло ялівцем, затулила мені рота. Ялівець перебивав запах мертв’ячини, але не до кінця. Серце сильно колотилось в грудях. Я відкрив очі і побачив силует білої стелі.

- Тихо, за вікном хтось є, - почув я чоловічий шепіт у правому вусі.

- Де я? – спробував промовити я, але вийшло тільки мугикання.

- Тихо, кажу. Я Гийом. Ти в монастирі. Спав, аж хропів і зненацька почав кричати. Я встав, щоб подивитися, що з тобою і побачив бліду постать, яка тулилася ззовні до вікна. Вона ще там. Відчуваєш сморід? Я зараз відпущу тебе і ти будеш дуже тихо себе вести, наче нічого не сталося. Щоб це не було, воно не розбудило мого палугла, коли піднімається на підвіконня. А це дивно, бо в нього дуже чутливі вуха. Щось хиже може водитися в цих місцях?

Запах ялівцю пропав і я відчув, що мене більше не тримають.

- Не знаю. Тут багато чого може водитися. Поряд дикі землі і хребти Черлених гір. Проте ми в передмісті де багато людей. Жоден хижак, що має сповна розуму, не буде тут полювати.

Я повернувся на правий бік і впритул побачив знайоме широке лице лицаря з бородою заплетену декількома косичками. Він приклав вказівний палець до свого рота та різко кинув тонкого довгого ножа в закрите вікно. Дзвін розбитого скла перебив гучний крик з вулиці. За вікном щось голосно завило на декілька голосів одночасно, немов лісова шишига. Тонкий, сталевий стилет неочікувано пролетів у зворотному напрямку і встряв в дерев’яну стійку ліжка. Лицар схопив свою сокиру та кинувся у розбите вікно, виламуючи раму своїм тілом. Палуг з гучним ревом стрибнув за хазяїном. В коридорі почулось тупотіння і гуркіт. Хтось вибив двері та в малій кімнаті швидко стало дуже людно. На мене навалилися одразу декілька чоловіків в латах та скрутивши притулили до стіни.

- Ось ми тебе і вловили, бісівська сила!

- Негайно відпустіть його! Він наш гість та прибув на прохання бургомістра зі столиці, - викрикнув знервований жіночий голос.

- Що? Гість? А очі чому світяться в темряви, як у голодного гуля?

- Він з алхіміків. Що тут сталося?

Хватка трохи ослабла, але повністю мене не відпускали.

- Я спав, мене розбудили, бо у вікні щось було. Може хижак якійсь – не знаю, не бачив. Гийом, мій друг, який ночував в цій же кімнаті, кинув ножа у вікно. Воно як заверещить і тут ви прибігли. Відпустіть руки, бо ще зламаєте.

- Ахіз, Мерок, Вун - до зброї і на двір. Хто з наших на чатуванні?

- Четверо вже пів години як не повернулися з обходу. Ще четверо пішли їх шукати.

- Довбню, і я тільки зараз про це чую? Підіймай всіх!

Спальний поверх миттю перетворився з поверху прочан на справжню казарму. Почувся дзвін зброї та тупотіння великої кількості ніг. Мене відпустили, та навіть отряхнули. Монахиня підбігла до мене і почала щось розпитувати, але я відмахнувся від неї і побіг до Кальма з Левоною, що прорвалися через натовп монахів у латах, до мене в кімнату.

- Що сталося? Де Гийом?

- Виламав раму і вистрибнув у вікно.

- Це його джин так взяв?

- Чорт би його взяв, а не джин. Він щось побачив у вікні, кинув туди ножа, а потім стрибнув.

- А верещало так гучно що?

- Те, у що він попав.

- Хлопці, я ж просив себе поводити, як нормальні люди. Не на хвильку не можна вас залишити самих, - з цими словами рудий лицар побіг до вікна і вистрибнув.

Я брудно вилаявся, але через шум та метушню мене ніхто не почув. Подивившись на стилет Гийома, який застряг в стійці ліжка, я зробив не найкращій вибір в своєму житті, але можливо один з найзахопливіших – вихопив зі своєї сумки кілька пляшок із заготовками для веселих вогнів, з другої спроби витягнув застряглий ніж і слідом за лицарями вистрибнув у вибите вікно.

Базарні віщунки часто-густо кажуть – зроби крок і ти зрозумієш, що все не так страшно. В багатьох випадках страх - це лише твоя уява і серед тіней у куті кімнати за шафою не ховаються монстри. Я можу точно сказати, що багато речей в житті виявляються зовсім не такими, якими ми їх уявляємо. Морозиво не таке вже і смачне і після нього болить горло. Нічні витівки в барах, які тобі здаються веселими і вражаючими, обертаються важким похміллям і зіпсованими стосунками з місцевими барменами. Стрибок у вікно в темряву ночі з двометрової висоти – вивернутою ногою та подряпинами по всьому тілу. І бачив же, що тут троянди всюди ростуть, але хто ж про це подумав в моменті. Шкутильгаючи на одну ногу, я продирався через терени трояндових пахучих кущів до зірок. У кожної троянди є шипи, ви кажете? Їх як завжди виявилося набагато більше ніж квітів.

Діставшись до мощеної доріжки, що оминала колом будівлю, я, як зміг, пішов по ній по внутрішньому дворі. Куди ж вони могли побігти? В мене немає палуга, який покаже мені дорогу в темряві. Нічний двір освітлювався декількома ліхтарями, але це не покращило мого становища через нічний туман. Тягнучи ногу і тримаючи на готові ніж, я блукав серед мовчазних комор, шукаючи хоч якусь підказку і голосно лаявся. Навіщо було стрибати за лицарями? Тут швидше можна впасти на власного ножа, перечепившись в цій клятій імлі, ніж їх знайти. Скрип. Монотонний скрип звучав в такт мого прискореного дихання. Я вже його чув уві сні. Млин. Більше ідей в цей момент не було, а йти кудись було треба. Я пішов в сторону, звідки було чутно скрип.

- Пси би на вас нагидили. Чим я можу допомогти двом лицарям? Вони ж не леді у біді, - розмовляв я з темрявою.

Темрява відгукнулася брязкотом зброї та звірячим гарчанням. На ганку млина два дебелих хлопчини молотили зброєю – туман? Чи там ще щось є і я просто його не бачу? Я спіткнувся та ледь не впав. Один з палугів валявся біля моїх ніг, інший з гарчанням стрибав у згусток димки. Прижмурившись, серед завихрень молочного марева я побачив довгу кістляву руку. Об неї вдарився лабрис Гийома, але замість крові з рани посипалося щось на кшталт сірого піску.

Лицарі билися як леви, завзято та натхненно. Їх зброя витанцьовувала в повітрі як пара гримучих змій, що звиваючись, кидалися на здобич. Укол, випад, розворот. Ніколи не бачив, щоб тяжкі дворучні мечі, один з який був зараз Кальма, могли так порхати метеликом в повітрі. Рубили вони в основному білу димку, якій гостра сталь не несла загрози. Але їх фінти та випади не були даремні. Лицарі своєю зброєю заганяли невидиму здобич до стіни. Щось було в центрі тумані. Його не брала ні гартована сталь мечей, ні пазури звірів. Кістлява рука висунулася з білого кокону тумана та відмахнулась від лицаря. Він відлетів, наче пір'їнка на декілька метрів та гулко вдарився об стіну комори. Дерев’яна комора заскрипіла. Скільки сили потрібно мати, щоб отак просто шпурнути такого велета? По грудях Гийома стікала кров, але він підвівся і знову почав махати сокирою, ніби нічого і не відчув. Через туман було важко дихати. Звідки в підгір’ї взявся туман в цю пору року? Чому він має так знайомий запах? Я вихопив зелену пляшку та зрізав корок. Відірвав в сорочки клапоть та почав скручувати.

- Зараз ми освітлимо це місце, - сказав я сам собі.

Відкривши другу пляшку, я швидко змочив в ній тканину. Вставив її в першу пляшку та почав шкребти ножем по камінню сусідньої комори в надії добути іскру. Нарешті іскра з’явилася і маленький веселий вогник замерехтів на кінці тканини.

- А ну, хлопці, стережіться! Всі на землю!

Що є хорошого в лицарях? Мабуть, багато плюсів яскраво перехрещуються з ще більшою кількістю мінусів. Але чого в них не відняти - це дисципліна та вміння дослуховуватися до команд. І іноді проблиски здорового глузду. Проте, не так часто, як хотілося би. Почувши мій крик вони швидко лягли на землю і я жбурнув палаючу суміш у імлу. Палуг відскочив в тінь. Гучно вибухнуло. Весь туман поряд з млином спалахнув так, що від жара в мене скрутилося волосся на бороді. Чесно кажучи, саме такого я і очікував. Можна було б обмежитися і свічкою, але по перше в мене її не було, а по друге – вона могла згаснути під час польоту. Добре, що я не додумався обидві пляшки жбурнути.

Імлистий згусток палав і верещав. Від цього вию охолола кров в жилах та заклякло все нутро. Млин загорівся і почав завалюватися на бік. Пожежа освітила весь монастир. До нас бігла зграя людей. Вони щось кричали, метушилися, один з монахів в блакитному каптурі кричав та розмахував руками. Дихати було нічим від жару та чорного диму. Лицарі повставали з землі і, ухиляючись від падаючих шматків колишнього млина, бігли до мене.

- Вогонь – завжди перша відповідь темряві. Ти молодець, хлопче, що швидко зрозумів це.

Я розвернувся. За мною спокійно стояв сивий чоловік одягнений в синій бархатний костюм. Його гладко поголене обличчя було настільки безтурботне, ніби він дивився не на будівлю, яка поглинула своїми палаючими нутрощами виючу кістляву тварюку, а милувався весняним заходом сонця. Полум’я вило диким звіром та облизувало своїми довгими язиками все, до чого могло дотягнутися. Люди перелякано бігали та пробували його стримати водою та рудим піском. Монахині шматтями тканини молотили палаючу траву. Подоли їх каптурів почорніли від попелу.

- Вибачте пане, ви давно тут стоїте?

- Доволі довго, щоб достатньо побачити. Без цього полум’я, ваші друзі скоріш за все були б вже мертві.

- З чого ви це взяли? Вони браві лицарі.

- Не так просто вбити те, що вже померло.

- Ви про що?

- Бліда тінь. Не думаю, що ви її позбулися, але точно зашкодили. Що було в пляшці яку ви жбурнули?

- Секретний рецепт алхіміків, - автоматично випалив я.

В пляшці був звичайний кольоровий вогонь для нічної вистави, але бозна кому цього повідомляти не було потреби. Взявши його з собою, я збирався розважити людей. Ну що ж - розвага вийшла файна.

- Щоб це не було - буде потрібно значно більше.

- Кому потрібно?

- Всім, хто бажає вижити, - сивий вказав на мене рукою в шкіряній рукавиці, - Вам в першу чергу, юначе. Це у ваше вікно воно хотіло влізти, просто їй не пощастило з лицарем. Світла богине, якщо б він одразу не зреагував, то все могло закінчитися зовсім по іншому, - сивий майже всміхався.

Монахи бігали по внутрішньому двору таскаючи відра води з колодязя. Монахині заливали водою вогонь, що швидко підбирався по сухій траві та трояндових кущах до хліву де ревіла худоба. Крики та галас заполонив весь двір. Може допомогти їм? Якщо вогонь дійде до винокурні та комор з джином, то тут скоро почнуться нові Помпеї. Тільки замість лави по провулкам потече палаючий алкоголь. Буде превеликий жаль, якщо стільки цінного продукту дістанеться вогню.

- Треба не забути купити йому випити, коли нарешті доїдемо до міста.

- Йому та його другу ви вже віддячили вашою витівкою з вогнем. А примарі остаточно дали зрозуміти - що спроможні їй нашкодити.

Гийом підбіг до свого пораненого палуга. Насилу взяв його на руки та у супроводі пари тендітних монахинь побіг кудись, мабуть до лазарету. Сподіваюсь їх обох підлатають. Треба буде теж до них доєднатися, навряд чи святі сестри знають деякі особливості цих тварин. Але не зараз. Таємничий співрозмовник міг дати якісь відповіді.

- Що це за примара така?

- Не те місце та не той час. Зараз вам не про це треба думати, - сивий виразно подивився на мене. Його обличчя було ніби воскове, без жодної емоції. Навіть очі були як у великої лякаючої реалістичної ляльки – такі ж блакитні і ніби скляні.

- І про що ж мені треба зараз думати, пане..?

- Гюстав Ре Отін, до ваших послуг, юначе. Вибачте за мої манери, я зовсім забувся, поки споглядав цю красу.

Один з палаючих дощатих вітрил з купола вітряка впав на бігаючих по дворі монахів і їх привалило. Інші почали їх поспіхом витягувати з охоплених вогнем завалів. Галасу стало ще більше. Засмерділо горілою тканиною та паленою людською плоттю. Не знаю, що саме з цього він описував як красу, але сивому пану про це я казати не став. Його ім’я для мене нічого не означало, а от приставка до прізвища говорила, що він з роду князів або навіть герцогів.

- Про це, юначе. Зараз - тільки про це.

Він протягнув ліву руку до мене. В яскравому світлі пожежі виблискував срібний пентакль на сталевому ланцюгу, який зазвичай вішали на шиї палугів. Довга тріщина розділяла його майже навпіл, руйнуючи чітку геометрію плетіння з сигилів. Я голосно вилаявся.

- Трясця! Що за прокляте місце? Я тільки приїхав, а вже двічі встряв в неприємності. І це тільки перша ніч.

- І вона ще не закінчилася. До світанку дуже багато часу, - він кинув мені понівечений пентакль, - Чудово, що ви самі все зрозуміли. Жага крові цих звірів невпинна і пентаклі, це не просто гарна традиційна прикраса. З ним він гарний плюшевий котик, а без нього вже справжнісінький різник, - сивий широко позіхнув, прикривши вуста білою хусткою, - Ще й цей помпезний прийом з величними гостями. Не хотілось би псувати цей захід горами роздертих тіл на зелених газонах під вікнами знатних домів. Маючи одного монстра, заводити іншого – це вже перебір. Як гадаєте? Нам дуже пощастило, що пан бургомістр заздалегідь запросив майстерного алхіміка зі столиці.

- Я не майстер, в мене тільки срібна каблучка, - посперечався я. Сивий тільки відмахнувся хусткою від моїх слів.

- Це все деталі, юначе. Я певен, що вашої майстерності з головою вистачить, щоб виправити невеличку тріщинку. Невже ви думаєте, що за кожним загоном лицарів з палугами ходить майстер алхімії з золотим перснем і ремонтує їх кулони? Отож бо.

Я глибоко видихнув, розглядаючи срібний тріснути пентакль. Добре, що не розколовся. Срібло доволі м’який метал, але пентаклі для палугів роблять тільки з нього. Мабуть для цього є причини.

- Богиня була милостива і палуг зараз не при тямі. Але так буде не вічно. В монастирі є своя кузня, вам допоможуть з горном.

Він розвернувся і пішов в сторону житлового корпусу монастиря, прикриваючи ніс білою хусткою від смороду пожежі. Білий туман майже пропав, перетворившись на чорний смог. Я подивився сивому пану в слід в слід, сплюнув гірку слину та кульгаючи пішов шукати кузню. На небі, щоб підсвічувати пожежа, блимали мляві зірки. До ранку було не так вже і багато часу.