Раді Вас бачити!

Глава 3. Трійка пентаклів

Порада від карти: "Трійка Пентаклі описує ситуацію, в яку ми потрапили, наважившись на ризиковане підприємство. Нічого не бійтися, ви такі не одні. Ця карта — нагадування, що успіх — це не лише талант, а й здатність працювати разом. Вона закликає до відкритості, взаємоповаги та спільного творення."

Поля не закінчувалися. Дорога прямою стрілою розділяла їх навпіл та губилася десь за обрієм в ще доволі зелених садах. Відчувалося, що містечко десь ховається поряд. Залишки кісток від минулих битв поменшало, а от ознак живих людей ставало більше. Часто-густо можна було зустріти невеликі життєві аварії – залишки зламаних колес від возів чумаків, рвані мішки та биті глечики. Під час збору врожаю, тихе провінційне містечко, що губилося між гірським хребтом та безкрайніми плодючими землями, ставало центром торгівлі та притулком бродячих артистів, кочових народів та караванників зі всієї країни.

Цей край славився своєю родючістю. Земля тут була пишна, немов груди шинкарки, і така ж неосяжна. Справа та зліва за обрій простягалися, розділені на нерівні прямокутники, різнокольорові клаптики полів. Зелені, жовті, блідо-рожеві та волошкові - як клаптикова ковдра, зшита дбайливою господинею для великої родини.

Вершники, що супроводжували караван, похмуро перегукувалися, та неквапливо їхали по бокам возів. Хлопці отримали на горіхи від кермача каравану за вчорашні посиденьки біля вогнища. До головного болю від похмілля, долучився дзвін у вухах від голосних криків гладкого бородатого купця, який їх найняв. Вони потайки по одному під’їжджали до мого возу і за пару мідяків отримували склянку тонізуючої настоянки, щоб триматися в сідлі.

- Рано хлопці розслабилися, - подумав я, - За пів дня шляху в цих краях що завгодно може статися.

Це була чиста правда. З виду спокійний край хліборобів та каменярів по суті був прикордонною територією - з дикими землями з однієї сторони, а горцями з іншою. З горцями місцеві давно знайшли спільну мову і бізнес, а з нелюдами песиголовцями, що вешталися дикими землями, знаходити було нічого. А були ще степові коти, розміром з невелике теля, що боялися лише відкритого вогню. Гірські димчасті деспоти, що може і не осилять підняти дорослу людину, але запросто можуть вхопити дитину, та віднести високо в гори у своє гніздо. І ще багато всілякої дрібноти, що як не загризе то понадкушує.

Під'їхав молодший з вартових в якого ще вуса не почали рости, на прізвисько Вагат і мовчки простягнув мені дві мідних монети. Я усміхнувся, налив в кухоль води зі шкіряного тюка та додав пару крапель смердючої болотного кольору настоянки. Він скривився, відчувши її ядучий запах, але мовчки взяв в мене з рук кухоль і випив за один ковток. Цей леґінь вчора всадив в себе пів пляшки Аметистової танцівниці. Середнього по міцності, доволі дешевого вина, яке свою назву отримало через те, що мало велику силу штовхати в танок всіх, хто його скуштує.

- Що ж поробиш, хлопче, - розвів я руками, - Ніщо так не приводить до тями після бурхливої ночі, як гнилі червоні водорості з кров’ю вулканічної гадюки та ніжками клопів альбіносів, що маринувалися в щурячій сечі.

Я не встиг закінчити фразу, а бравий лицар вже втратив гарне молоде лице та блював, схопившись однією рукою за живіт, а іншою за гриву свого коня. Щось занадто важка виявилася танцівниця, що їх всіх так прориває. Довго він буде лати відмивати. Хоча, правильно робить. Тримати все с собі - дуже погано для здоров’я та світосприйняття. На одній тонізуючій настоянці далеко вони не заїдуть, треба заспокоїти шлунок. А для цього немає нічого кращого в світі за м’ятну шлункову настоянку, яку я купив у столичній аптеці, та мого чорного гумору для пришвидшення процесу. Цим старим, як світ, фокусом користуються всі, хто хоч раз приймав участь у лікуванні людей.

Поля змінилися садами. Дорога ставала кращою, вози трясло менше. Я, як корінний мешканець столиці, не звик їздити на далекі відстані і вже думав сам прийняти трохи шлункової настоянки. Лучниця мовчки їхала попереду, моєї повозки, а я дивився їй в спину і гадав - що може замовчувати моя нова знайома. Позаду нас наздоганяв караван кочового народу. Солодкий аромат пахощів, які вони везли з собою на продаж, змішувався в повітрі з кінським потом і мене від цього нудило. Наші вози значно пришвидшили темп. Мабуть, вже під’їжджаємо. Чим швидше їдемо, тем менше трясе. Візок гучно скрипнув, покосився і завалився на один бік. Мене хитнуло та ледь не викинуло на дорогу.

- Срака, дошка, три горошка! Колесо відвалилося, – гаркнув Старий Тім, та зістрибнув донизу. Я вилаявся. Зістрибнув з візка, ледь не підвернувши ногу об каменюку, на яку ми наїхали. Вози, які повзли перед нами, почали звертати до узбіччя.

До нас під’їхав один з вершників, Гийом, та присвиснув:

– Хлопці! Гайда сюди! Треба лагодити, бо під брамою будемо ночувати.

Правду говорить. Сонце дійшло до обрію, а брами всіх міст зазвичай зачиняються на заході сонця. Караван ронів наздогнав нас. Перший смугастий, різнокольоровий віз порівнявся з моїм поламаним. Візником була старезна біловолоса бабця. Вона гучно сміялася, махала нам та щось кричала на своїй мові, коли нас об’їжджала. Її довге білосніжне волосся було заплетене в багато довгих тонких косичок, схожих на вужів альбіносів, які розвивалися за вітром. На кожній косі висіло золотисте брязкальце і вітер грав мелодію її сивими локонами. Старий Тім гучно сплюнув на землю, побачивши це диво. На наступному возі сидів смуглявий широкоплечий хлопець, трохи старший за мене. Його волосся було чорним та довгим і також було заплетено в косички, але без прикрас. Він зупинив свій віз та крикнув нам:

- Мео, граце, хлопці! Допомога потрібна? – спитав він.

З возу висунула голову чорнява молода дівчина. Її довге волосся було розплетене і було схожа на стиглу кульбабку. На плечах лежала яскрава хустка, розшита жовтими соняшниками та білими маками. У вухах дівчини майоріли довжелезні золоті сережки с червоними коралами, та таке ж коралове намисто на шиї.

- Жакері! Доро, не будуть в нас просити допомоги. Давай швидше! Бо будемо знову в полі ночувати, а я хочу добре виспатися та помитися, перед ранковою виставою. Доро, не люблять коли я погано виглядаю і мало платять. – гучно крикнула вона. Хлопець аж здригнувся від її крику, ніби його батогом по спині вдарили.

- Ежен! Запропонувати допомогу в дорозі мандрівниками - це гарний тон! Якщо цього не робити, то можна накликати на табір біду. А я не доро, щоб так робити! Іди зараз спи, якщо тобі так це треба. – крикнув він у відповідь. Дівчина, яку він назвав Ежен, нахмурила чорні брови.

- Жакері! Тітка Вотаме бачила вночі в полі муло! Муло, Жакері! – ці слова вона проверещала ще гучніше, а її очі були сповнені непідробним жахом.

- Хой-вей, мієлє мео! – махнув він на неї рукою, - Вотаме треба рідше вдихати аромати фіміамів, бо то їй порескоро ввижається, то джукламуши, то муло. А нам після цього треба давати джмелика по гівняній дорозі.

Дівчина надула пухлі червоні губки та зникла за барвистим пологом возу.

–Вибачте її, хлопці. Ми багато тижнів в дорозі, та всі трохи стомилися. Та й ночі неспокійні тут. Коні лякаються кожного шурхоту. Ще й нічні завивання любих родичів не додають оптимізму. Ми встали рано, щоб швидше доїхати до міста, але також с п'ять сотень ликів тому поламалися. Дорога препаскудніша тут, – сказав рон та сплюнув на дорогу.

- Дійсно паскудна. Таке заможне місто і така погана дорога. Немов каменюками хтось спеціально притрусив, - погодився з ним Гийом, – Нас багато, ми самі впораємося. Але дякую від всього серця, що запропонував допомогу. – Він приклав руку до серця склавши великий та вказівний палець та зробив символічний поклон. – А що то таке за муло, що стільки галасу?

- Ходячій живий мрець. Передвісник смерті та невдачі для всіх оточуючих. Хто побачить, той може померти. Але не зважайте, то все чутливі жінки, - Жакері йому кивнув, підморгнув, швидко пробіг чорними очима по нашій повозці та спитав - А що везете?

- Всього потроху. Як розкладемося на торговій площі - приходьте торгуватися, – також підморгнув йому Гийом.

- Ми будемо ставити сцену на площі біля ратуші. Нас запросив бургомістр зіграти пару вистав для містян та гостей ярмарку. Ви також приходьте, у нас заготовлено кілька особливих спектаклів та чарівне нічне шоу з вогнями. По три бронзи з носу за денні вистави і по п’ять за нічні. Ми тут до кінця ярмарку. Будемо вас ради бачити, – сказав Жакері поставленим глибоким баритоном та щиро посміхнувся.

- Прийдемо, прийдемо, що тут ще робити, – вліз в розмову я, – Якщо доїдемо колись. Хлопці, гайда вже цей скрипучий шмат лайна на колеса ставити.

Жакері це почув, вдоволено кивнув і, вдаривши батогами по конях, поїхав, залишаючи нас в хмарі сірої дорожньої пилюки.

- А, щоб тобі пси писки лизали! Ні, ви тільки-но дивіться! Якісь срані кочівники мені допомагати збираються! – загримав Старий Тім. - Я думав та кудлата чорна дівка на возі до ранку буде тебе клеїти! – сплюнув він на дорогу та витріщився на Гийома.

Лицар скривився та забубнів собі під ніс щось про старих схиблених дідуганів, у яких мізки давно перетворилися на лайно і вилізли через вуха, але голосно сказав:

- Старий, дай сраці сіна. Зараз будемо лагодити.

Поряд з нами промайнв ще один яскравий віз розшитий золотими та вогняними птахами. Він був прикрашений кольоровими прапорцями і в ньому їхали десь з десяток дівчат різного віку. Чи не тільки дівчат? Чоловіки ронів не цураються довгого волосся. Всі вони нам радісно махали, наспівуючи щось мелодійне. Їх обличчя були яскраво розмальовані різними фарбами. Кіньми правила статна жінка середніх років з високою зачіскою, яку прикрашали яскраві квіти та пухке, зелене пір'я. Вона тримала різьблену дерев’яну люльку в руці та випускала з носу клуби їдкого лимонного диму.

- Щоб під вами земля тряслась, кляті збоченці! – не міг вгамуватися Старий Тім, - А ну всі взялися! Колесо лагодити, це тобі не в муку пердiти. Зараз інше дістану, а це лагодити вже в місті у будемо, – голосно гримнув він.

Шарт, містечко, яким керував пан Де Гійяр, було майже все побудовано з буро-червоної цегли. Глину та каміння для будівель, видобувають численні каменоломні, що простягалися біля підніжжя гір. Їх білі піки, зараз були вкриті вечірнім туманом. Для того щоб відчути величність цих монументальних витворів природи не треба було їх бачити. Вони не зримо нависали над тобою, даючи зрозуміти, наскільки ти насправді малий та дріб’язковий. Буро-червоний колір пейзажу нагадував запечену кров і виглядав химерно. Особливо тепер, коли підкреслювався по осінньому барвистим листям садів.

Колись, бідне поселення хліборобів та каменярів Чеветтіс, яке ледь нараховувало пару-трійку вулиць, зараз собою являло багатий та значущій центр всієї північно східної провінції. За це чарівне перетворення можна подякувати блискучім камінцям та комусь з місцевих прохвостів, зусиллями якого, були налагоджені відносини з горцями та введена мода на прикраси з райдужних опалів в столиці. А що носить столиця, то носять і всі інші. Як тільки камінці увійшли до побуту вищого світу багатих та видатних осіб - гроші в місто потекли нескінченним потоком. Сюди привозили дорогий заморський чорний граніт з золотими прожилками, для мощення вулиць, білий та рожевий мармур, з якого робили малі та великих статуї, прикрашаючи ними чисельні фонтани, бювети та площі. Різьбярі зі всього королівства мали за честь працювати з коштовними видами деревини, якою був оформлений міський парк. Столичні можновладці скуповували землю, будуючи на ній багатоповерхові резиденції, та влаштовуючи в них першокласні бали з танцями для своїх друзів та прийоми для всіх містян. З часом, не милозвучну сільську назву Чеветтіс замінили на більш лаконічну та елегантну – Шарт, щоб звучало на заморський манер. Місто дуже активно розросталося. Через це міську стіну вже декілька разів переносили, кожен раз роблячи її вищою та неприступною, надійно захищаючи статні маєтки та простий люд від ймовірних набігів пустельних диких племен та ворожих армій. Набігів вже давно не було, але в останній війні ця стіна повністю себе виправдала, ставши міцним кордоном, та відбиваючи хвилю за хвилею нападів ворогів. Місту пощастило, бо воно мало розгалужену систему водяних колодязів та повні комори запасів городини. Шарт витримав облогу, не будучи розграбованим чи зруйнованим, та зберіг свою чудернацьку красу.

До заходу сонця ми не встигали та почали думали що робити далі. Коли караван промайнув останні садиби, почалися ряди заміських маєтків. Сонце наполовину зайшло за лінію горизонту та осяювало нас останніми багряними променями. До мого ледь ковиляючого візка під’їхав Кальм, та ткнув мене в бік батогом. Його палуг жваво біг на ряду з конем, не уступаючи в швидкості.

- Чуєш? Як тобі ідея пошукати в передмісті таверну, де можна за пару мідяків взяти пива, нормального їдла та запитати за кімнати? Мені вже остогидло свої кістки кидати деінде в полі. Думки про нашого наймача обговоримо.

Чому б і ні, задумався я. З однієї сторони, в кімнатах таверни можуть бути клопи або інша живність, з іншою – все краще ніж на твердій землі. Та й колективно подумати з приводу пана бургомістра було б не зайвим. – Згода, їдьте роздивіться, чим нас може привітати Шарт.

Пройшло не менше ніж пів години, коли в клубах пилу під'їхав Гийом, стишуючи свого коня з галопу до рисі, а потім і на ступ. Рікон заскочив до мого возу та широко позіхнув у всю пащу. Візок небезпечно захитався під вагою звіра.

- Все зайнято через ярмарок. Кальм виторгував нам пару кімнат у доволі пристойному місці. Тридцять медиків за ніч, харчування входить. Дорого, зате місця є.

Я присвиснув. Ціна, як у великому місті, але можна спробувати вибити доплату в пана бургомістра, щоб покрити не передбачувані витрати. В контракті не було прописано, що треба полишати столицю заради цієї роботи, але відмовитися та повернути аванс в повному обсязі, я вже не міг.

- Згоден. А чому тільки пару кімнат?- здивувався я.

- Торгаші не хочуть марно витрачати грошей та бояться, щоб товар не розікрали та мулів не звели. Вони будуть ночувати табором під брамою, - відповів він, - Збирай речі та застрибуй на коня. Мій Гонзо прокотить нас джмеликом, - посміхнувся він та похлопав білого коня в яблуках по кремезному крупу.

Я скривився, як після повного кухля настоянки вогняного перцю з лимонним сорго, та почав збирати свої лахи. Похідний шкіряний рюкзак, великий тюк з інструментами та інгредієнтами, і невеличка поясна сумка з найнеобхіднішим. Все це було поступово прив’язано до крупу Гонзо. З дитинства не люблю коней. Хитрі, пруткі створіння, яких важко передбачити.

Я перекинувся парою слів зі Старим Тімом, віддав йому другу частину оплати за проїзд, побажав успіху та похлопав по плечу. Цей старий гівнюк мені чимось нагадував іншого старого гівнюка – мого батька. Такий же великий, як морський вепр і балакучий. Ніби і постійно лається та всіх кляне, але без особливої злоби. Як старий беззубий пес, який тільки гавкає безперестанку, проте кусати не буде. В дитинстві ми були не дуже близькі. Коли він помер від чорної хвороби, дядько наперекір волі матері, відправив мене світ за очі в столицю, вчитися у майстра алхімії мессера Тіареоса. І таким чином на моєму життєвому шляху з’явився ще один старий буркотливий гівнюк. Навчання дуже довге, складне і не дешеве. Свинцеву печатку дають після трьох років. В ці роки нас вчать читати та писати на декількох мовах, розбиратися в травах, мінералах та металах. Дають основи астрології та вчать сигілам. Дуже багато читання та письма, але жодної практики. Все суто теоретично. Основи письма принаймні двох мов я і так знав. Матір та гувернантка мене вчили змалечку. Тому свою першу печатку я отримав без жодних проблем. Для отримання мідної треба працювати ще довгих два роки освоюючи хімію, анатомію, обробляти благородні метали та проводити дуже багато практичних дослідів. Потім для бронзової ще два роки. В цей період, в основному, я виконував прості замовлення мого шановного мессера вчителя. Варив мило, виготовляв фарбники та чорнила. Дуже, дуже багато настоянок, есенцій та мазей були виготовлені мною. Все суворо по рецепту і в потрібних пропорціях. За відхилення від складу можна було легко отримати на горіхи. У мого вчителя була дуже важка рука та сталевий ціпок, яким він часто користувався, але ще частіше просто голосно кричав розмахуючи ним. І наостанок - чотири роки для отримання срібної печатки, що з гордим сяянням прикрашала мій вказівний палець на лівій руці. Мій єдиний справжній скарб у всьому буремному всесвіті. Мабуть, найбажаніший шматочок срібла, який понад усе не можна втрачати.

Принаймні, так завжди і всюди я казав. Буквально кричав на кожному перехресті. Всі простодушно вірили цій відвертій брехні. Печатку в мене крали десь разів шість-вісім, може й десять. Я закладав її в ломбардах за немалі гроші та ніколи не викупав. Дарував своїм коханкам і забував у друзів після нічних гулянок, та авжеж віддавав нею борги. Тільки в аптеці таке ніколи не спрацьовувало і, коли я вперше таке спробував зробити, з мене вголос всі посміялися.

Посвячені знають - справжньому алхіміку не потрібні якісь особливі регалії. Це або є в твоїй голові, або ні - іншого не дано. Наступна печатка була золота і, якщо я отримаю її, то стану повноправним майстром. Це непосильного дорого коштує, а вільно вести практику можна маючи срібну. Я отримав свою печатку і навіки розпрощався з мессером Тіареосом. Він мене благословив, ми тоді порядно випили і я дізнався з його одкровень, що його насправді звати Міут. Досвідченому майстру алхімії не до лиця носити таке простецьке ім’я. Це шкодить бізнесу.

Замовники і клієнти, особливо заможні, полюбляють таємничість, містифікацію, сигіли, пентаклі, кольоровий дим, секстилі Венери до Нептуна та екстравагантні назви екзотичних інгредієнтів. Через це ми носимо дивні імена, талісмани, фарбуємо волосся та бороди, печатки та сережки. Робимо пірсинг і кольорові татуювання у заморських майстрів. В мене їх аж сім на різних частинах тіла. Мій вчитель завжди казав, що мені пощастило з очима і не треба нічого більше вигадувати. Такої диковини, як різнокольорові очі, ще ні в кого не було і мені не було потреби нічого зайвого робити, щоб відрізнятися поміж нашої строкатої братії. Така собі вдача, якщо чесно. Але краще, ніж вигадка Шванза Прутньостопа Великого. Що саме він вигадав, думаю зрозуміло з його прізвиська. Нову печатку я завжди можу зробити з будь якого шмата срібла, навіть зі Севілья - розхожої срібної монети королівства. Можу і золоту печатки зробити, але це нічого не змінить. Будь-який інший алхімік мене розкусить за пару хвилин. Майстрів майже всюди всі знають, бо не тільки гроші потрібні для здобуття цієї печатки, а й видатне відкриття. Хоча б одне. Не якась дурня на кшталт настоянки з афродизіаками під гучною рекламною назвою – «Найсильніше Любовне Зілля», а щось важливе та суттєве. Щось насправді значуще. Мабуть, в далекому минулому, коли алхімія тільки зароджувалася і кожне відкриття по іншому сприймалося - це було простіше. Але зараз…

Я вчився добре і багато знаю, але я не геній. Після золотої печатки ще є платинова. Її носили лише п’ятеро алхіміки за всі часи. Їх відзначили титулом Маестро. Мармурові статуї з їх обличчями стоять майже в кожному великому місті. В столиці барельєфи в їхню честь встановлені біля кожної другої аптеки. Вони відомі всім і кожному - Астанос, Плебехій, Марія Провидиця, Зосім із Панополіса і Камарій Великий. Вічна честь та вічна слава. Ще в нас є наше божество, єдиний святий якому ми поклонялися - Гермес Трисмегіст. Найкращий з найкращих. Легенда.

Мої думки перервав Гийом, пробасивши прямо мені у вухо, – Різноокий, ти полюбляєш зверху чи знизу?

- Що? – я взагалі не зрозумів, про що він верзе, - Ти про що? - витріщився я на нього.

- Не спи, хлопче! - хлопнув він перед моїми очима, - Двоярусні ліжка. Зверху чи знизу? – ще раз спитав він і голосно заіржав. Гонзо жваво його підтримав. Я помітив, що кінь іржав менш голосно і мерзенно.

- Які двоярусні ліжка? Ти знущаєшся з мене? Кімнати в шинку чи в монастирі?

- Саме в ньому. Монастир святого Брухоса Червонокілійського. До ваших послуг, - він жартома зробив уклін, - За тридцять мідяків - ніч. Я ж наче сказав, що все зайнято через ярмарок, - щиро здивувався він моїй реакції.

- А потім ти казав, що Кальм нам знайшов дві кімнати у пристойному місці.

- А що? Монастир і справді дуже пристойне місце, не для всілякої там розпусти, - він скорчив кумедну гримасу та приклав до серця зігнуті колом великий і вказівний палець у формі знаку Ув. Потім аідвів очі до вже майже чорного неба і додав, - За розпусту ще двадцять треба доплачувати. Тоді і ліжка будуть не двоярусні. Мабуть. – серйозно задумався він.

П’ятдесят мідних монет за ніч. Це п’ять срібних Сівілей, або цілий золотий Бартоломій. Сказитися можна. Стільки коштує в центрі столиці заночувати. В пристойних апартаментах, але не на краю світу в монастирі, на околицях міста. І наявність живності у твоєму ліжку при цьому не виключено.

- Ти повинен цьому радіти. Нас взагалі пускати не хотіли, поки не побачили палугів і не спитали хто ми, звідки і куди. Перелякані вони якійсь всі в цьому монастирі. Мабуть місцеві хлопці заздалегідь почали їх вітати зі святом Всіх Мертвих, - замислено пробуркотів він, прив’язуючи тюки з харчами до кінського крупу.

- Ну що ж. Поїхали, поки я не передумав настільки щиро жертвувати на праведне діло монахинь та всього Святого престолу. Да освятиться шлях богині, шляк би її трафив! - з цими словами я застрибнув на Гонзо.

Міцно тримаючись за широку спину Гийома, під його кінське іржання ми побрели вузькою тропою в зарослі пожовклих темних хащ.