Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Обіцяю… — дівчина важко зітхнула й опустила погляд, намагаючись не дивитися Айку в очі. Не вміла вона брехати, але зараз саме це і робила, оскільки твердо вирішила, що також візьме в руки зброю та попрямує до одного з високих пагорбів, де спостерігатиме за битвою. Не виключено, що й вийде на поле битви. Хай там що, вона буде поряд з Айком. Не зуміє спокійно сидіти в таборі, доки коханий в небезпеці…
— Тільки-но спробуй, Ерно, — чоловік наче відчував її думки. Він скрушно похитав головою й опісля зім’яв дівочі вуста жадібним цілунком, наче робив останній ковток життя перед битвою та похмурою невідомістю.
Коли Айк неохоче відсторонився, по щоках Ерни скочувалися сльози, в смарагдових очах вирували біль і смуток.
— Пообіцяй, що повернешся живим… — її голос тремтів, дівчина з ніжністю торкнулася пальцями жорсткої щетини на різких вилицях графа.
— Я не маю наміру прямувати зараз до Господа, — він пильно дивився в заплакані очі, обережно витираючи великим пальцем сльозини на дівочих щоках. — Бо ти моє життя і я повернуся до тебе… Обіцяю…
+++
Найвища точка пагорбу Хенгестдун мала назву Кіт Хілл, звідти відкривався огляд на південний захід. Саме тут, на самісінькій вершині, облаштував глядацький майданчик король Еґберт. Сидячи верхи на вороному коні, він напружено вдивлявся вдалину. Доречно би милуватися мальовничою красою долини Тамар, вкритою килимом зеленої густої трави, але похмурий монарх був у напруженому передчутті неминучої й запеклої битви.
Біля короля перебували воїни-охоронці, син Етельвульф та бойовий єпископ Ехстан, на шиї якого у променях висхідного сонця виблискувало золоте розп’яття.
Хоч на Його Величності й були обладунки, але участі в битві він не брав, не ті вже літа… Натомість волів спостерігати й керувати, оскільки мав великий досвід воїна, також був гарним стратегом. Його Високість Етельвульф не поспішав на поле битви, батько не хотів ризикувати життям спадкоємця, який завжди був поруч і слідував за владним монархом, мов тінь.
Королівське військо перебувало у повній бойовій готовності, Еґберт з гордістю споглядав вишикувану довгу фалангу з кількох шеренг. В перших рядах спостерігалися здебільшого знатні олдермени й тени, воїни з гарним захисним спорядженням, в задніх рядах — списники й лучники. Окремо від загального строю були напоготові бувалі королівські тени, добре озброєна кіннота. Ці воїни володіли неабиякими навичками й військовим досвідом. Саме вони були резервом війська й могли переломити хід битви. Серед цих воїнів перебував і Айк Лютий з частиною загону.
Будучи завжди напоготові, граф спрямував напружений погляд в бік вершини Кіт Хілл, де височіла велична постать монарха верхи на коні. Будь-якої миті король міг подати знак вирушати на поле битви.
Зрештою вдалині, з боку берегів затоки, з’являлося величезне військо бритів і вікінгів, яке повільно насувалося грозовою хмарою, прямуючи вздовж Ріки Тамар.
— Господи Ісусе… — єпископ Ехстан судомно видихнув і перехрестився. — Погань язичницька… Їх чимало…
— Чимало... — король стиснув щелепи, а його суворе обличчя здавалося напруженим. — Нас також немало…
Вороже військо наближалося щільним лінійним строєм, в авангарді йшли брити. В перших рядах були відчайдушні й безстрашні воїни, які готові віддати життя за свої землі й незалежність, не воліли миритися з владою англосаксів у Думнонії. Так, ці люди жахали лише одним своїм виглядом… Оголені й кремезні торси вимащені синьою фарбою, скуйовджене волосся — червоною глиною. Воїни гучно вдаряли зброєю по щитах й видавали моторошне гарчання, нагадуючи диких хижаків. У такий спосіб лякали ворогів. Величезне військо вікінгів також мало войовничий вигляд і зважаючи на загальний настрій, мирних перемовин не буде. Ворог готовий битися до останнього подиху.
На одному з високих пагорбів в оточенні вірних охоронців верхи на коні сидів король Думгарт, він напружено вдивлявся в англосаксонське військо, намагаючись оцінити сили противника.
Трублячи в роги, озброєні списами й сокирами брити та вікінги кинулися в атаку першими. Здавалося, вони готові рвати ворога на шмаття...
Перші ряди війська Еґберта лише щільніше зімкнули щити, готовлячись відбити напад. Коли ворог наблизився майже впритул, то стоячі в авангарді англосакси наїжилися довгими списами, а лучники й списники з задніх рядів рясно закидали ворогів стрілами й сулицями. Пролилася перша кров...
Охоплені жагою битви, оскаженілі брити намагалися пробити перші ряди фаланги англосаксів, віддаючи власні життя… Зрештою, ця спроба вдалася і до бритів приєдналися вікінги, серед яких здебільшого спостерігалися данці. Почався рукопашний бій, справжнє пекло… Тамарська долина занурилася у кривавий хаос, звідусіль лунали несамовиті крики поранених й брязкіт зброї, а хтось із бритів відчайдушно трубив у ріг, закликаючи й надихаючи битися до останнього.
+++
Після того, як військо англосаксів попрямувало на поле битви, Ерна зуміла непомітно вислизнути з табору. Щільно закутавшись у плащ, вона разом з кількома теслярами покинула територію стоянки.
Дівчина вирішила йти пішки, так буде непомітно… Наразі не збиралася брати участь в битві, а лише хотіла спостерігати з вершини пагорбу. Ерна взяла з собою невеликий спис та клинок.
Вітер тріпав мідні прядки, що вибилися з довгої коси, а серце калатало, мов навіжене. Зрештою, вона ослухалася Айка й не залишилася в таборі… Та і як можна спокійно сидіти в павільйоні, коли коханий в небезпеці?
Дівчина невідривно дивилася услід війська короля Еґберта, яке віддалялося в бік великого пагорба Хенгестдун, вона тихенько кралася крізь чагарники й високу траву та озираючись довкола, нервово стискала пальцями древко списа.
Зрештою Ерна піднялася на один з високих пагорбів, де мала змогу споглядати битву. Напруженим поглядом відшукала резервних королівських тенів, серед яких навіть здалеку виокремлювалася чорна постать Айка верхи на коні, а серце з грудей рвалося туди, до нього…
Затамувавши подих, Ерна спостерігала за запеклою битвою. Десь там серед данців її батько, брат… Душа розривалася від усвідомлення якоїсь неправильності того, що відбувається… Хотілося відчайдушно й пронизливо кричати, благати усіх богів, щоб зупинили це жахливе кровопролиття! Саме цієї миті, коли хочеться подарувати світу життя, Ерна споглядала смерть.
Зелена трава долини Тамар обагрявся кров’ю, з поля битви лунали крики й брязкіт зброї. Невже богам потрібні ті численні жертви? Два війська, мов смертоносні лавини, зійшлися в рукопашній битві…
Якоїсь миті король Еґберт подав знак, у бій кинулися резервні сили й кіннота. Охоплена жахом Ерна заціпеніла, спостерігаючи за Айком. Ще цієї ночі ті його руки жадібно пестили її тіло, дарували кохання, а зараз вони сіяли смерть… Граф чорним вихором увірвався в гущавину битви верхи на коні, майстерно й нещадно орудуючи мечем. Це був не той Айк, якого вона знала, а дикий, холоднокровний звір, який безжалісно шматував ворогів.
