Раді Вас бачити!

— Мої найкращі тени… — судомно видихнувши, король Еґберт, напружено спостерігав за ходом битви. — Айк нещадний в бою… Б’ється, мов лев...

— Недарма його Лютим прозвали, сам Господь його послав, аби знищував непокірних язичників… — єпископ Ехстан ствердно кивнув. — Страшний він у власній величі… — насправді неабияк жадав перемоги англосаксів, у цьому разі він отримає обіцяні королем землі в графстві Кернов.

— Наші воїни більш злагоджені, ніж ворог, — розмірковував Еґберт, погладжуючи густу бороду. — Та й за кількістю людей ворог поступається нашому війську… Їхні дії хаотичні, здебільшого керуються емоціями й жагою битися, хоча… Ворога не варто недооцінювати...

Вправно орудуючи мечем, Айк занурився у бойовий транс. Вороги перед ним з’являлися, мов рухомі мішені на тренуваннях, які граф холоднокровно вражав одну за однією. Оточуючий світ вибухав кривавими бризками, що зловісно виблискували у променях сонця. Кожний удар, кожний рух виважений, зрештою, виснажливі щоденні тренування давалися взнаки. Айк бився, мов звір, немов кружляючи у смертоносному танці.

— Лютий! — серед кривавого хаосу пролунав грізний рев Торвальда, запеклий ворог щодуху мчав верхи назустріч графу несамовитим вихором, розмахуючи величезним молотом. — Я вб’ю тебе! Розчавлю, поганцю!

Айк ледь встиг закритися щитом, але удар молота був доволі сильним. Граф не зумів утриматися в сідлі та впав з коня на землю. Попри біль від падіння, він відразу піднявся, вихопив з піхов невеликий клинок й кинув у Торвальда, поціливши в ногу вище коліна. Через різкий біль на мить ярл втратив пильність. Не зволікаючи, Айк рвучко смикнув коня ворога за поводдя й налякана тварина стала дибки. Торвальд не зміг утриматися в сідлі й також рухнув на землю, але йому вдалося уникнути удару графа мечем. Не зважаючи на поранену ногу, ярл швидко встав. Біль не лякав його, бо це невід’ємна частина життя… Розлючений данець із гучним ревом відкинув молот вбік і схопив величезну сокиру-лабрис з двостороннім лезом, яка висіла на ланцюзі його поясу.

— Прощайся зі своїм нікчемним життям, Лютий! — зревів оскаженілий ярл та кинувся до Айка.

Мов скажені звірі, чоловіки зчепилися у запеклій бійці, вони розчинялися в агонії ненависті й водночас розуміли, що в цьому поєдинку залишиться живим лише один. Давні запеклі вороги… Айк майстерно орудував мечем, а Торвальд із гучним гарчанням розмахував сокирою. Зрештою, йому вдалося поранити графа у передпліччя, а також у стегно. Не зважаючи на нестерпний біль, Айк продовжував відбивати атаки. Якоїсь миті не зумів втриматися на ногах та впав на землю, а Торвальд зі зловісним риком замахнувся сокирою, щоб завдати вирішального удару.

— Батьку! — відчайдушний пронизливий крик Ерни зненацька відволік ярла. Торвальд зціпив зуби від раптового болю, адже донька кинула в нього списом та влучила в ногу. Чоловік різко розвернувся до Ерни, яка стояла посеред поля битви за десять кроків, очі ярла наливалися кров’ю від несамовитого гніву й ненависті.

— Хвойдо! Ганьба мого роду! То ось де ти?! Стала на бік ворога?! То прямуй до Гельгейму! — загорлав данець та кинув в доньку невеликим клинком-саксом, який встромився в дівочі груди.

Ерна застигла на місці, повільно опускаючись на коліна. Вона обхопила пальцями руків’я клинка й з останніх сил намагалася його висмикнути з власного тіла, але сили блискавично танули і оточуюча вакханалія битви зливалася суцільною багряною плямою. Відчуття реальності зникало, за мить дівчина рухнула на землю… Зробила усе, що зуміла. Не могла ж вона стояти осторонь і спостерігати за смертю коханого, цього не пробачила би собі довіку…

З відчайдушним ревом Айк завдав сильного удару мечем в спину Торвальда, він шматував свого ворога у приступі божевільної ненависті, а очі застилало кривавою пеленою. Із судомний хрипом ярл впав на землю у передчутті неминучої смерті, зрештою він загине у битві, як справжній воїн і попрямує до Вальгалли на бенкет до Одіна.

Поранений Айк шпурнув меч у траву, з останніх сил наблизився до лежачої Ерни та рухнув біля неї на коліна.

— Навіщо, вогнику? Чому ти мене ослухалася? — хрипко й розпачливо прошепотів граф, а його тіло охопило слабкістю через глибокі рани, завдані ворогом… Водночас розривалася й душа, цей несамовитий біль поглинав усі сили й жагу до життя. Кохана... Невже втратив?

Айк ліг на траву біля нерухомої дівчини й провів пальцями по її холодному обличчю, залишаючи кривавий слід… Невідомо, чия саме це кров, його власна чи чужа, адже нею чоловік був увесь замащений… Жахало лише те, що його Ерна лежить і не дихає, нічого вже не чує й не бачить. Можливо, прямує в інші, невідомі світи до Господа чи до своїх богів, а він воліє йти слідом за коханою й байдуже, куди саме… Чи до пекла, чи до раю, аби лише разом із нею…

Граф стиснув пальцями холодний зап’ясток Ерни, вони лежали на обагреній кров’ю траві. Здавалося, вже ніхто й ніколи не зуміє їх розлучити… Крізь густу товщу темряви, яка повільно накочувалася, до свідомості Айка долинули чиїсь крики й вигуки, серед них наче був голос Селвіна, а опісля світ розчинився у всепоглинаючій тиші. Десь там продовжувалася запекла битва й лунали відчайдушні голоси поранених та брязкіт зброї, але для графа це вже неважливо, бо зараз він з Ерною, з нею навіки…

Під сильним і злагодженим натиском війська англосаксів брити й вікінги відступали, у цій кровопролитній битві Думгарт зазнав поразки, зрештою, Думнонія втратила суверенітет. Король з гіркотою і відчаєм споглядав своє розбите військо й усвідомив, що англосакси перемогли. Навіть у союзі з вікінгами Думгарт не зумів їх здолати.

Ця битва біля Хенгестдуна навіки увійде в історію, поклавши кінець незалежності Думнонії, ті землі приєднаються до могутньої держави короля англосаксів. Безкрайня Тамарська долина зловісно рясніла тисячами вбитих, наче смерть особисто завітала сюди…

— Ми перемогли, — задоволено констатував Його Високість Етельвульф, звертаючись до батька-короля. Саме тієї миті вороги відступали до південних берегів затоки. — Нарешті брити скоряться нам…

— Це повинно було статися, адже з нами Господь, — похмуро мовив суворий монарх, а в сталевому погляді сірих очей крижаними іскрами виблискувало сонце.