Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
— Лікаря! Негайно покличте лікаря! — відчайдушно кричав граф, щосили притискаючи непритомну дівчину до грудей. — Приготуйте балію з теплою водою! — вихором помчав до купальні, геть не зважаючи на ревучий натовп, гнів якого вже обрушився на Ейліт. Охоронцям важко було стримувати натиск озлоблених людей, а Ідгар із донькою у липкому жаху продиралися до виходу з фортеці.
— Це вона вбивця! Брудна хвойда! — горлав хтось з чоловіків та шпурнув камінь.
— До стовпа її! Це несправедливо! — верещала та сама жінка, яка ще недавно бажала смерті Ерні. Здавалося, скаженому натовпу байдуже, кого саме покарати, бо люди жадали видовища й здійснення правосуддя.
+++
У безмежній небесній блакиті сяяло яскраве сонце, Ерна занурювалася в теплі хвилі, а тіло дрейфувало на поверхні безкрайнього моря… Тільки чому ж навколо так тихо й жодної душі? Чому не чути криків чайок, не видно берегів? І де ж відлуння плескоту води від весел гребців й чому вона не на палубі дракара?
Дівчина здригнулася й розплющила важкі повіки, повертаючись до реальності. Цієї миті вона лежала в теплій воді балії в графській купальні, в повітрі витав аромат лікарського відвару з трав, а також до болю знайомий запах… Його запах. Айк нерухомо стояв на колінах біля балії, стискаючи пальцями дерев’яний край та жадібно вдивлявся в обличчя Ерни. Образ графа розпливався перед очами дівчини темною плямою, але навіть зараз вона відчувала той погляд… Погляд, сповнений болю й каяття.
— Ось, я приніс мазь, треба буде накласти її на рани, щоб зараження не почалося… Та й швидше загоїться… — в приміщенні купальні почулося бурмотіння старця Мудрого.
— Облиш, я зроблю це сам, — пролунав хрипкий шепіт Айка.
— Ледь дитя ні в чому не винне не вбили… Скривдили, — старець докірливо й гірко зітхнув, шматуючи цими словами душу графа. — Але ж Господь не дозволив…
— Моя вина… Я був сліпий і не побачив правди, — стільки невимовного болю було в цих словах… Айк і гадки не мав, що Ейліт здатна на такий підступ, хоча розумів, що й сам винен. Варто було раніше знайти для неї нареченого та спровадити з фортеці, можливо, це Господь покарав його за гріховний зв’язок з жінкою без благословення…
— Дівчині потрібен ретельний догляд і турбота, вона міцна тілом й духом. Сподіваюся, житиме… В неї лихоманка, треба її закутати та віднести до ліжка, — Мудрий порався з черговим зіллям, розмішуючи його у глиняному посуді. — Оце на ніч треба буде їй дати, залишу вам тут, — вказав на невелике горнятко.
— Усе зроблю, як ти кажеш. Віднесу Ерну на своє ложе й буду поруч, — Айк піднявся та узяв в руки великий лляний рушник.
— Я вранці навідаюся, принесу лікарське зілля, — старець зітхнув та попрямував до виходу, а Ерна відчула, що знову пірнає в небуття.
З наближенням ночі дівоче тіло горіло, наче у вогні. Почався приступ лихоманки, Ерна здригалася, металася на ліжку, наче поранений птах та постійно когось кликала…
Айк був поряд. Кожний її крик і хрипкий подих озивався в чоловічому серці невимовним болем та мукою. Дівоча сорочка наскрізь просякла потом, граф періодично обтирав чоло Ерни лляним рушником. Усю ніч він лежав одягнений поверх вовняної ковдри на власному ліжку, не випускаючи з рук тонкий дівочий зап’ясток.
— Сігвальде… Сігвальде, де ти? — шепотіла вона у лихоманковому мареві. — Його немає… Там його немає… Сігвальде, там немає чудовиська…
Айк почувався безпорадним та розбитим, бо він винен в тому, що ледь не погубив Ерну, ледь не загасив той маленький рудий вогник, те єдине тепло, що зігрівало його серце… Попри все, дівчина відкрила душу, а він розтоптав її, немов розчавив підошвами власних черевиків, засліплений недовірою до чужинців, до ворогів. Варто ж було спершу розібратися у всьому, тоді Ерна би не постраждала! А якщо вона не зуміє вижити й піде навіки, забравши з собою його душу і прирікаючи на муки до кінця днів? А якщо житиме, чи зуміє пробачити?
Над ранок жар вщухнув, дівчина занурилася у глибокий сон. Айк усю ніч так і лежав поруч, не зімкнувши очей, наче сторожив дорогоцінну душу, яка мала намір покинути знесилене тіло й цей світ.
Рипнули двері покоїв, охоронці впустили лікаря Мудрого, який обіцяв навідатися.
— Огляньте її! Як вона? Що з нею буде? — блідий та виснажений граф схопився з ліжка, під сповненими гіркоти очима залягли глибокі тіні.
— Звичайний сон і це втішно. Жар наразі вщух… Вона неабияк застудилася у тій ямі під дощем, та ще й рани на спині... Їх варто знову обробити, — похмуро мовив старець, торкаючись липкого від поту дівочого чола. Він задумливо похитав головою й почав виймати з торбини необхідні зілля.
— Я вже наклав ту мазь, яку ти залишив, — Айк сутужно зітхнув, згадуючи набряклі червоні рани на білій шкірі, жахливі наслідки його помилки. Забрав би той біль собі й ще примножив, так було би легше йому…
— Ось зілля від застуди, коли прокинеться, відразу треба їй дати, — Мудрий поклав на стіл мішечок з травами. — Звеліть служницям приготувати.
— Чи відомо тобі, що Ейліт не приймала зілля і вона при надії? — задумливо поцікавився граф. — Можливо, ті твої зілля недієві?
— Та Господь з вами, мій пане! Це неможливо… — ошелешений лікар раптом завмер, розгублено зиркаючи на Айка, його завше примружені сірі очі неабияк округлилися. — Не могла вона зачати від вас та й від будь-кого… Ейліт безплідна, мов пустоцвіт. Не дарував їй Господь пізнати радість материнства… Я особисто з нею говорив, оглядав її… В неї навіть крові ніколи не було, як зазвичай в дівиць щомісяця… Отож, це або брехня, або диво, — Мудрий труснув сивою головою. — Але на диво не схоже…
— Я вірю тобі, старцю… — Айк видихнув з неабияким полегшенням, наче гора впала з плеч, але водночас охопило люттю. — Вона збрехала мені, щоб уникнути покарання… — процідив крізь зуби. — Мало для неї десять батогів…
— Жодних сумнівів, що це буде справедливо, мій пане. Ейліт очорнила ні в чому не винну дівчину і заслуговує на жорстоке покарання, — Мудрий похмуро насупився. — Хоч я і не прихильник насилля, але ж… Про дитину вона збрехала, бо не могла зачати…
Коли лікар вийшов з покоїв, Айк звелів покликати Дрого.
— Нехай негайно приведуть до мене Ейліт, вона заслуговує на суворе покарання… — в чорноті очей графа вирувала дика лють. — Негайно! Немає пощади для брехунів та наклепників, Дрого! Мало їй десять батогів!
— Як бажаєте, мій пане, — управитель важко зітхнув. — Я й сам таких ненавиджу…
Коли Дрого вийшов з покоїв, граф тихо зачинив за ним двері й сів на край ложа, де спала Ерна. Айк напружено прислухався до її дихання, що було переривчастим й хрипким. Раптом дівчина почала кашляти та розплющила опухлі повіки.
— Ерно! — Айк різко схилився над нею, вдивляючись у виснажене, бліде обличчя. – Вогнику… Подивися на мене…
Затуманений погляд Ерни здавався згаслим, чоловік жадібно заглядав у ті очі в пошуках примарної надії на прощення.
— Айку… — хрипко прошепотіла дівчина й повільно відвернулася, наче не бажала дивитися на нього. Так, Айк поруч, а в тих чорних очах стільки болю й каяття, але що з того? Оніміле дівоче серденько мовчало, бо було закуте у крижаний панцир.
— Дівчинко моя… — граф торкнувся кінчиками пальців її вилиці, ніжно гладив побіліле личко, але Ерна навіть не дивилася на графа, скляний погляд був спрямований у нікуди… Айк волів, аби в тих очах радше вирувала ненависть, радше би обзивала «чудовиськом» і кидалася зі зброєю на нього, проте смарагдове розмаїття іскор згасло, в тому погляді вже не сяяла душа яскравими барвами емоцій, як раніше, там лише порожнеча й холодна відстороненість.
— Знаю, що ти ніколи не пробачиш… Знаю, що припустився жахливої помилки й ледь тебе не вбив… — Айк обхопив долонями дівоче обличчя, вдивляючись у скляні очі. — Проси усього, чого бажаєш… Будь-яке твоє бажання виконаю… Хочеш найкращі сукні й дорогоцінності? Матимеш вбрання, як в королеви, я замовлю в найкращих ювелірів королівства прикраси для тебе… Робитимеш усе, що забажаєш… Чого ти хочеш, моя Ерно? Поглянь на мене… — промовляв майже пошепки, а в пронизаному болем голосі ще була надія, що дівчина пробачить. Скільки ж невимовного каяття вирувало в тих чорних очах, скільки благання! Наче Господа молив відпустити гріхи…
— Мені нічого не треба від тебе… — хрипко видихнула Ерна, втупившись кудись вбік. Слова давалися важко, в грудях і в горлі пекло вогнем.
— В тебе буде усе найкраще, Ерно… Ось побачиш, хай-но видужаєш… А я завжди буду поруч, ніколи не залишу… — Айк намагався вловити в зелених очах бодай якусь емоцію чи натяк на ствердну відповідь, але дівчина наче й не чула його.
— Мені нічого не треба… — лише повторила відсторонено. — Коли одужаю, то хочу свободи…
— Свободи?! Ти вільна, Ерно! Ти більше не полонянка! Роби усе, чого душа твоя бажає! Можеш нічого й не робити, а можеш допомагати Дрого… Обери собі роботу до душі! Матимеш власну покоївку, яка допомагатиме з вбраннями… — Айк був ладний на все, хоч зірку з неба дістати, хоч сонце…
— Ти не зрозумів мене… — Ерна заперечливо й кволо похитала головою, хрипко зітхаючи. — Якщо ти пообіцяв мені свободу, я хочу покинути твою фортецю… Твої землі… Назавжди…
