Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Захекана Ерна стрілою влетіла на кухню і лише тоді видихнула з неабияким полегшенням, але заразом і з відчуттям гидливості, здавалося, що знудить за мить…
— Що трапилося, дитинко? — Арлета насупилася, з тривогою зиркаючи на розчервонілу дівчину.
— Той ваш постоялець… Вінн… Пропонував монети за моє тіло, який же він огидний! — відсапуючись, Ерна ледь стримувала лють.
— Дарма я послала тебе до таверни… — Арлета задумливо примружилася й скрушно похитала головою. — Ой, дарма… Той здоровило впертий, якщо чогось забажає, то від свого не відступиться… До таверни наразі не ходи, будь на кухні. Тварюка хтива той Вінн, диви-но, що надумав! Він місцевий і доволі впливовий купець, вважає, що за монети усе можна придбати! Ти поки помий овочі й помішай кашу, я сама піду до таверни. Тобі варто якнайдалі триматися від того чоловіка й на очі йому не траплятися…
+++
— Наближається велика битва… Згідно з даними наших розвідників, нормани збирають військо та незабаром вони висадяться на берегах Думнонії з метою об’єднати свої сили із бритами. А ми щодня, щомиті повинні бути напоготові, адже вирушимо в похід на ті землі, які рано чи пізно будуть нашими! — гучно й впевнено промовляв Його Величність король Еґберт.
В залі резиденції Вінчестера проходило зібрання військово-служилої знаті й духовенства, так званий вітенагемот, де обговорювалися державні питання. За великим круглим столом розташувалися тени, графи, єпископи й абати, яких скликав король. В тронній залі панувала напружена атмосфера, оскільки від тієї битви залежало чимало, зокрема й вплив Вессекса на сусідні території.
Монарх велично сидів на дубовому троні з високою спинкою, яку оздоблювало різьблення хреста. На Його Величності красувалася довга мантія з синього оксамиту, розшита самоцвітами, а на шиї виблискувало масивне золоте розп’яття. На широкі чоловічі плечі спадали русяві кучері, посріблені сивиною, монарху вже наближався сьомий десяток літ, хоча похилий вік не заважав брати участь в походах. Неабиякими життєвими силами живила жадоба влади, а також ідея об’єднання земель і розширення кордонів королівства, наче сам Господь так бажав…
— Якщо Думгарт погодиться на союз з язичниками, то чи не боїться він кари Господньої? — тривожно мовив єпископ Кеолнот Кентерберійський, нервово поправляючи біля шиї білосніжний фелон, оздоблений золотистою вишивкою. Служитель церкви зайняв почесне місце біля короля.
— Думгарт боїться втратити владу й вплив на своїх підлеглих, — відлунням вібрував хрипкий голос Айка, відбиваючись від стін просторої зали. — Він молодий, але доволі хитрий. Хоч і присягнув на вірність та визнав владу Вессекса, але серед його людей є багато незгодних, саме вони намагаються чинити тиск на правителя Думнонії. Власним авторитетом він дорожить, та й саксонцям не вельми симпатизує… Не здивуюся, якщо змовиться з норманами…
— Душу дияволу продав та з язичниками заодно, — єпископ гидливо скривився, а за столом серед духовенства здійнявся гомін невдоволених голосів.
— Наше військо сильне, з нами Господь, — владно констатував монарх, а в залі знову запала тиша. — Сила в нашій вірі! Якщо флот норманів і приєднається до бритів, то нам не варто боятися! Навіть непокірні корнці згодом визнають нашу владу! — король кахикнув й почесав долонею ніс із горбинкою. — Кожен з моїх тенів зобов’язаний бути напоготові зі своїм загоном, а я вже казав, що наша сила в єдності й вірі! Отож, здолаємо ворога з допомогою Господа!
— Слава нашому королю! Довгих років Його Величності! — у залі залунали схвальні вигуки, слуги приносили вино й страви, бо зголоднілим гостям варто підкріпитися.
Зібрання тривало кілька годин, представники військової знаті ретельно вивчали мапу Думнонії й майбутній маршрут, яким рухатиметься королівське військо.
— Станемо табором біля ріки Тамар, — син монарха Етельвульф тицьнув пальцем в пергамент мапи, вказуючи на одну зі схематично зображених долин. — Якщо відбудеться битва, то на одній з рівнин південніше від нашого табору.
+++
На ночівлю Айк зупинився в королівській резиденції, він розташувався в просторих покоях. Втомлений граф стягнув з себе чорний плащ, взяв в руки срібний келих з вином та сів на ліжко, задумливо роздивляючись ткані гобелени на стінах, які також захищали від протягів.
З того дня, як Ерна покинула фортецю, чоловік геть втратив спокій. Хтось з мешканців селищ бачив, як вершниця рухалася у південно-західному напрямку. Граф відразу дійшов висновку, що Ерна попрямувала в бік земель Думнонії. За його наказом кілька воїнів вирушили на пошуки дівчини. Якщо Ерну знайдуть, граф пообіцяв велику винагороду.
«Я так просто не відпущу тебе, мій вогнику… — Айк ковтнув вино та сумно зітхнув. — Тобі не сховатися від мене… Уесь світ переверну, але навіть з-під землі тебе дістану, бо нема життя без тебе…»
Щодня чоловік виснажував себе тренуваннями, а ввечері у своїх покоях на самоті упивався вином, мов божевільний. Подушка, на якій спала Ерна, так і залишилася на ложі, а граф, притулившись до неї обличчям, жадібно вдихав її запах… Тієї миті він волів вити й кричати від роздираючої й несамовитої туги за дівчиною, мов поранений й одержимий звір… За найдорожчим у світі вогником… Його вогником… Айк заплющував очі та знову й знову уявляв в обіймах оголену Ерну, як палко цілує до нестями й насолоджується бажанням у тих смарагдових очах… Вже неабияк шкодував, що дарував їй ту кляту свободу, треба було зачинити в покоях, не відпускати! Згодом Ерна би пробачила, змирилася, підкорилася… І що наразі? Лише залишився роздираючий біль, який гірший за будь-які фізичні тортури…
Вже майже місяць щоранку Айк прокидався з думкою, що обов’язково знайде Ерну, заради цього варто жити й рухатися далі. Незабаром похід на землі Думнонії й граф серцем відчував, що сам там її зустріне… Знайде і опісля ніколи вже не випустить з обіймів, зі свого життя… Без цього вогника весь світ здається сірим, порожнім, а вродливі й доступні жінки не втішають, бо Айк жадав лише її. Це щось більше, ніж фізична потреба, це невгамовна спрага, несамовите бажання злитися в одне ціле зі спорідненою душею, яку втратив через жахливу помилку.
За кілька діб після повернення графа з Вінчестера до фортеці прибув посланець від Його Величності з письмовим наказом негайно збирати загін та вирушати в похід.
Айк вже був напоготові. На території фортеці панувала метушня, в обозні підводи завантажували провізію, зброю, розібрані тенти-намети, в яких воїни перебуватимуть не один день.
Дрого ретельно стежив за тим, як завантажували на вози мішки з товченим зерном, засолену рибу й свинину, також барильця з вином і елем, адже прискіпливий управитель вів облік графського добра, а бажаючі щось поцупити завжди знайдуться…
— Я хочу піти з вами в похід, мій пане, — Дрого похмуро зиркав на графа сірими очима. — Не волію тут сидіти, мов щур, доки інші відважно битимуться з ворогом…
— Ти хоробрий воїн, Дрого й неодноразово це доводив, але я бажаю, щоб ти залишився у фортеці й охороняв наші володіння, а також стежив за майном, лише тобі можу це довірити, — спокійно, але владно відрубав граф, як завше, був невблаганним. Саме цієї миті чоловіки стояли біля стайні й спостерігали за зборами в похід. Хоч управителю й приємно чути ці слова, але він бажав брати участь в битві, аби опинитися якнайдалі від норовливої білявки Агати, яка шматувала серце й снилася щоночі.
— Я ж чоловік і волію загинути в битві, як справжній воїн, а не здохнути, мов щур у зерносховищі, — в чоловічому голосі бриніли гіркота й відчай.
— Ти потрібен мені живим, Дрого! — Айк по-товариськи плеснув управителя по плечу. — Ти не щур, твоя робота тут не менш важлива, ніж на полі битви, бо довіряю тобі власні володіння у моїй відсутності! — пронизував управителя рішучим поглядом, а Дрого розумів, ще цей наказ не обговорюється.
— Як бажаєте, мій пане, — той лише зітхнув й насупився. — Якщо моя присутність потрібна саме тут, то залишуся.
На світанку, коли з-за обрію ледь виринув краєчок червоного сонця, загін Айка залишав фортецю. Граф їхав верхи в авангарді у товаристві вірного Селвіна й кількох тенів.
Крізь долини звивистими стежинами тягнулася довга колона обозних возів, яку замикала частина кінноти. Багатьох воїнів в дорогу випроводжали дружини й матері, вони ще довго стояли біля воріт фортеці й витирали гіркі сльози, дивлячись вслід загону, що поступово віддалявся. Усім зрозуміло, що для когось цей похід може бути й останнім, не всі повернуться з чергової битви.
