Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Ковзнувши кінчиком язика по нижній дівочій губі, Айк неохоче перервав поцілунок. Пильно вдивлявся в обличчя коханої, наче й досі не вірив, що то саме вона… А якщо це сон, дивовижне марево, яке зникне за мить? Авжеж, перед ним Ерна, реальна, жива... Граф зауважив зі смутком, що дівчина бліда й виснажена, під очима залягли тіні, одяг після дороги брудний і просяклий потом. Айк швидко розстібнув її пояс, а після і застібки кольчужного жилету, який стягнув з Ерни й кинув на дощату підлогу павільйону.
— Я тебе зараз скупаю, Ерно, — рішуче прохрипів граф з наміром скинути з неї брудну сорочку.
— Не чіпай мене… — дівчина злісно засичала й смикнулася, але Айк схопив кохану, мов мале дитя, яке капризує та воліє вивільнитися з батьківських рук. Зрештою, стягнув з неї сорочку й судомно видихнув, вп’явшись диким поглядом в оголені груди.
— Вогнику… — прошепотів, торкаючись вустами її ключиці й провів по шкірі кінчиком язика. Затамувавши подих, Ерна завмерла від цього дотику, а граф продовжував заціловувати дівочі плечі, пружні груди та повільно опускаючись на коліна, пестив губами її живіт, грайливо й жадібно прикушуючи ніжну шкіру.
Айк квапливо розшнурував черевики Ерни, опісля потягнув зубами за шнурівку її шкіряних дорожніх штанів… Хоч в дівочому серці вирувала образа, але важко було опиратися цьому дикому, до нестями жаданому звіру... Ерна так і застигла, мов заворожена, враз зрадницьки охопило солодким тремтінням. Коли залишилася в чому мати народила, Айк підхопив її на руки й занурив у невелику балію, наповнену теплою водою. Опустившись навколішки, почав власноруч мити плечі й голову розімлілої Ерни, запускаючи пальці в мідні вогкі коси.
— Господи, як же я сумував за тобою… — Айк прибрав руде пасмо, опалюючи жарким диханням дівочу скроню й пестив язиком її маленьке вушко. — Жити без тебе не можу, лише існую… — хрипко прошепотів, збираючи губами з мокрої шкіри крапельки води, що виблискували в полум’ї свічок, мов самоцвіти. Злизував їх та водночас насолоджувався запахом жаданого тіла коханої. Його маленька й незламна Ерна… Водночас така беззахисна й тендітна, що виникало бажання огорнути її турботою, оберігати, сховати від усього світу, мов дорогоцінний скарб...
Втомлена з дороги дівчина розімліла у воді й заплющила повіки, блаженно насолоджуючись доторками Айка. Як же чекала на цю зустріч! Саме цієї миті усвідомила, що неабияк бракувало його пестощів, його близькості, цього хрипкого голосу…
Чоловік витягнув з балії розімлілу Ерну, поставив на ноги на підстелену шкуру й дбайливо загорнув у великий лляний рушник, який заздалегідь принесли для нього. Граф з невимовною насолодою обтирав тіло коханої, водночас напружено роздивляючись, чи немає синців та ран, бо невідомо, де вона бувала й що довелося бідолашній знести. Переконавшись, що з Ерною все гаразд, він відкинув вбік вологий рушник, підхопив кохану на руки й поніс до застеленому шкурами ложа.
— Тобі треба відпочити з дороги, вогнику, — лагідно прошепотів Айк та турботливо накрив дівчину вовняною ковдрою. — Незабаром не дам відпочивати… — пролунало вкрадливо.
Граф похапцем стягнув з себе одяг та рвучко занурився в балію, розбризкуючи довкола воду. Купався недовго, оскільки були справи й важливіші…
Лежачи на ліжку, Ерна невідривно споглядала оголеного графа, мимохіть замилувалася суворою вродою й тугими канатами м’язів... Коханий, єдиний, жаданий... Чомусь мимоволі вщухла образа, наче розтанула з її купанням в балії, з ніжними чоловічими доторками, з його турботою. Так, Ерна відчула у чорних плесах Айка неабияке страждання, біль від розлуки, навіть вже не думала про ту повію, яку щойно бачила в павільйоні… Хай там що, Ерна пробачила цю чоловічу слабкість. Насправді раділа, що встигла попередити про замах і врятувала коханого…
Швидко скупавшись, чоловік обтерся рушником й повільно наблизився до лежачої на ліжку Ерни, водночас пропалював її диким поглядом, мов зголоднілий хижак.
— Мій вогнику… — в тих чорних безоднях вирувало полум’я. За мить Айк нависав над закутаною в ковдру дівчиною, упираючись кулаками в ліжко обабіч неї. — Вже зі спокійною душею можу йти на поле битви, бо смерті не боюся… — прошепотів хрипко, зазираючи у смарагдові вири. – Хоча помирати не збираюся, бо Господь дарував мені тебе, живого янгола, аби я зрештою відчув смак життя, — граф тремтів в шаленому передчутті, мов божевільний. Схилившись, накрив солодкі й жадані дівочі вуста трепетним цілунком, обережним і ніжним, наче повільно та з насолодою смакував свій вогник. Ерна запустила пальчики в його вологе скуйовджене волосся, відповідаючи на пестощі, ковзнула язиком по чоловічих губах… Айк вкотре досліджував тремтяче тіло коханої, виціловуючи кожну ділянку шкіри, затверділі верхівки грудей, плаский живіт… Правицею ковзнув поміж стегон Ерни, вказівний палець пірнув у вологе лоно, даруючи неабияке солодке блаженство. Дівчина видала хрипкий стогін, тілом прокотилася хвиля вогняного шалу.
— Як же я зголоднів, Ерно… — прошепотів Айк та підвівся, зазираючи в затуманені смарагдові очі, затягнені пеленою нестримного бажання. Він увійшов повільно, жадібно спиваючи невідривним поглядом кожну емоцію на обличчі коханої, а Ерна скрикнула від неймовірної насолоди єднання та линула назустріч, воліючи бути наповненою цим чоловіком, мов чаша до країв… Так, вона пробачила усе. І ту невіру, ті удари батогом на площі фортеці, ту руду куртизанку… Яке ж коротке життя, варто цінувати кожну мить…
— Айку… — злетіло з дівочих губ. Як же солодко лунало його ім’я з вуст коханої, мов чарівна мелодія, від якої графа божеволів. — Ще… Іще… — Ерна немов благала, аби чоловік не зупинявся.
Граф притиснув до ложа дівочі зап’ястки, з несамовитим гарчанням прискорював різкі поштовхи, втрачаючи відчуття реальності. Світ довкола наче зник, залишилися лише вони, зливаючись в одне ціле й згораючи у полум’ї. Віддаючись, Ерна вже не стримувалася, хрипко стогнала й кричала, геть не зважала на те, що за пологом павільйону люди... Та чи думаєш про це, коли без залишку розчиняєшся в коханому, згораєш у шалі палких любощів?
Айк прикусив зубами ключицю дівчини й з черговим поштовхом вибухнув разом із Ерною. Ніколи і ні з ким не було так гаряче, як з оцим вогником, бо у палкому єднанні зливалися не лише тіла, а й серця, сповнені кохання.
Після бурхливого прояву пристрасті щасливі закохані відсапувалися та намагалися прийти до тями. Пригорнувши Ерну, Айк поклав її на вогкі груди, ніжно погладжуючи липкі від поту вилиці й плутаючись пальцями у рудих прядках. Дівчина з блаженством заплющила повіки. Притулившись щокою до гарячих грудей коханого, прислухалася до гучного стукоту його серця. Воліла, щоб ця дивовижна мить тривала вічність, не хотілося зараз думати про майбутнє, про суворі реалії життя... Про дитину наразі вирішила не казати. Хтозна, як усе складеться далі? Чи потрібні графу бастарди? Ці важкі думки озивалися в серці невимовною гіркотою.
— Про що думаєш, Ерно? — з роздумів висмикнув хрипкий голос Айка, наче граф душею відчував її бентегу.
— Про майбутнє… Хоча зараз не хочу думати про це… — дівчина тихо зітхнула, вимальовуючи пальцями на його шкірі невидимі візерунки.
— У будь-якому разі ти повернешся до фортеці, зі мною чи без мене, Ерно. Там твій дім. Я досвіту відправлю гонця на свої землі з листом-наказом. Якщо загину в битві, Дрого подбає про тебе, захищатиме, але... Хай там що, я не хочу прощатися з життям. Молитиму Господа, аби не розлучив з тобою… Ти повернешся до фортеці зі мною і я ніколи тебе не відпущу, — у владному голосі Айка відчувалася рішучість, він ніколи не відмовлявся від власних рішень.
— І буду твоєю наложницею? — Ерна різко підвелася та зазирнула графу у вічі. — Як Ейліт? — заперечливо труснула головою. — Сама подбаю про себе, — гірко зітхнувши, відвела погляд вбік та задумливо втупилася у невеликий дубовий стіл біля пологу павільйону, на якому у полум’ї свічок виблискував срібний келих.
— Ти вже «подбала» про себе, Ерно, — в голосі Айка ковзнув неприхований сарказм. — До прикладу, той пес Вінн, від якого ти була вимушена втікати…
— Як ти дізнався? Невже твої люди і це з’ясували? — Ерна завмерла, лише розгублено кліпала очима.
— З’ясували… — злісно процідив Айк. — Більше він нікого не скривдить...
— Чому? З ним щось трапилося? — дівчина запитливо вирячилася на графа.
— Трапилося, — його погляд враз зробився зловісним. — Той мерзотник мертвий.
— Ти звелів його вбити? — Ерна мимоволі здригнулася. Хай там що, нікому не бажала смерті, навіть тому хтивому, огидному чоловікові.
— Ні, не звелів... Я його стратив. Власноруч, — голос Айка пройняв крижаними голками. — Відтяв йому голову.
