Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Як виявилося, лук і сагайдак зі стрілами знадобилися. Наступного дня Ерні пощастило вполювати в лісі величезного зайця. Тушу тварини дівчина продала селянам й додала до власного гаманця трохи монет. Опісля продовжувала шлях у піднесеному настрої, до того ж, погода була сприятливою. В блакиті ясного неба спостерігалося кілька білих хмарин, я сонце осяювало мальовничі околиці.
Ерна добре знала, як пахне море… Цей рідний подих стихії вона відчула за багато миль. Отже, подорож, яка тривала більше десяти днів, добігала кінця.
Дівчина зупинила коня на одному з пагорбів, благоговійно милуючись краєвидами. Вдалині виднівся торговельний порт із чисельними поселеннями, також виблискувала безкрайня морська гладь затоки, що з’єднувала Кельтське й Північне Море.
— Нове життя… Ось воно, моє нове життя… — Ерна вдихнула повітря на повні груди, милуючись барвистими казковими пейзажами й розмаїттям польових квітів, якими рясніли луки.
Дівчина зупинилася у заїжджому дворі, який розташовувався неподалік від морського берега й заплатила за кімнату за кілька днів наперед. Наразі поспішати вже нікуди й варто зайнятися пошуком роботи.
— Отже, кімната вас влаштовує, а кінь вже в стійлі, — жінка середніх літ окинула Ерну вивчаючим поглядом, з цікавістю роздивляючись кольчужний жилет й зброю на поясі мандрівниці. — Здалека прибули? — запитливо примружила пронизливі сірі очі.
— Прибула з королівства Вессекс, — Ерна зітхнула й закинула за спину руду косу. — Мені би щось поїсти, неабияк зголодніла з дороги…
— Є запечений лосось та ячмінна каша, сама куховарю. Сподіваюся, стане до вподоби, — жінка привітно кивнула й поправила на голові строкату хустину. — Моє ім’я Арлета, я власниця цього заїжджого двору.
— Я Ерна, — дівчина мило посміхнулася у відповідь, уважно роздивляючись доволі дебелу й високу на зріст жінку, її суворе й засмагле обличчя борознили зморшки, а цупкий, сталевий погляд сірих очей виказував в Арлеті сильний характер й безстрашність. Жінка була з місцевих бритів, у зовнішності простежувалося кельтське походження. Їй пасував яскравий сарафан в клітинку, одягнений поверх лляної сорочки, на зап’ястку красувався срібний браслет з самоцвітами.
Кімната, яку орендувала Ерна, була маленькою, але затишною. Вузьке віконце закривалося дерев’яними ставнями, в куті стояло ліжко з вовняною ковдрою й подушкою, а біля стіни була велика скриня, де можна зберігати речі.
— Чи потрібна комусь працівниця? — поцікавилася Ерна в Арлети, яка принесла їжу на таці. — Я вмію куховарити, також ткати, можу й брудну роботу виконувати…
— Шукаєш роботу? — жінка задумливо примружилася. — Мені якраз потрібна помічниця, попередню я прогнала. Надто зухвала була й ледача… Гадаю, зуміємо домовитися, а роботи в мене чимало… На кухні потрібна допомога, в кімнатах після постояльців треба прибирати, також на ярмарок сходити…
Хоч платню Арлета призначила невелику, але Ерна погодилася. На життя вистачить, та й дах над головою буде, за кімнату вже не доведеться платити. Наразі дівчина вирішила залишитися тут, а далі життя покаже.
Ерна прокидалася з першими променями сонця, старанно й важко працювала аж до самісінького вечора і ледь голова торкалася подушки, забувалася міцним сном. Роботи дівчина не боялася, вона допомагала куховарити, також мила підлогу й відносила замовлену постояльцями їжу до таверни. Звісно, Арлета неабияк зраділа такій працівниці, з якою інколи любила перекинутися словом на кухні у вільну хвилину.
— Десять років тому я поховала свого чоловіка, загинув у поході, — якось відкрила жінка душу перед Ерною. — Ось і доводиться важко працювати, все робити самій, щоб виживати в цьому світі… Дітей в нас не було… — сумно зітхнула й ковтнула елю з кухоля. — Інколи до мене навідується воїн на прозвисько Ведмідь, пропонує одружитися, але я не поспішаю… Хочу бути вільною пташкою, але ночі з ним жаркі… — обличчя Арлети розпливлося у замріяній посмішці. — Та й захист мені потрібен, цього грізного воїна тут бояться, тому мене ніхто й не чіпає… А ти чому одна, Ерно? Чому прибула до наших країв?
— Я з данців, батько мій данський ярл. Потрапила у полон до саксонського графа, а потім втекла, — дівчина вирішила не вдаватися в подробиці, хоча серце здригнулося зі згадкою про Айка. Вона сумно зітхнула, задумливо роздивляючись кухонну пічку, де закипала вода в казані.
— Я й відразу подумала, що ти не саксонка, адже не схожа, не люблю я їх, — обличчя Арлети враз стало суворим. — Їхній король Еґберт нещадний, вогнем і мечем підкорює наші землі… Наш правитель присягнув йому на вірність, хоча ходять чутки, що він змовився з норманами… Якщо буде битва з саксами, нормани підтримають нас. Так кажуть люди…
— Не хочеться тих війн, хочеться спокійного й мирного життя, — Ерна з апетитом жувала житню паляницю з медом, запиваючи яблучним сидром.
Так і залишилася Ерна в Арлети, працюючи зрання до ночі. Коли багато роботи, то й місця в серці немає для смутку, але це лише вдень… Щоночі уві сні дівчина знову й знову чула голос Айка, відчувала його дотики й палкі цілунки, пірнала в безодні чорних очей… Усе було, наче наяву… Як же Ерна сумувала за тим чоловіком, одному Господу відомо! На світанку знову прокидалася сама на вузькому ліжку й поспіхом умившись, бралася до роботи.
Іноді Арлета посилала Ерну на ярмарок за продуктами й дівчина могла трохи відпочити під час прогулянки, неспішно блукаючи поміж рядів торгових наметів та з цікавістю роздивляючись людей.
Вбрання місцевих мешканців притягувало погляд розмаїттям яскравих кольорів, серед яких здебільшого переважали червоний, помаранчевий і зелений. Чоловіки й жінки носили плащі в клітинку, або в смужку, які фіксувалися на плечі масивними фібулами-застібками зі срібла, або й золота, в залежності від статусу. Ерні до вподоби були ці строкаті вбрання, вона придбала собі довгу спідницю в яскраву клітинку, зелену сукню, оздоблену бахромою, а також поясний ланцюг, який носили тутешні дівиці замість звичного шкіряного паска. В такому вбранні Ерна вільно почувалася серед місцевих бритів, а руді коси лише підкреслювали схожість з жінками кельтського походження.
На важку роботу дівчина ніколи не скаржилася, мовчки виконувала усі доручення Арлети. Коли приходила з ярмарку, відразу прямувала на кухню, або прибирала кімнати після відбуття постояльців.
— Ерно, візьми-но тацю з замовленою їжею та віднеси до таверни, за столом біля стіни в нас постійний відвідувач, частий постоялець Вінн, — Арлета витерла піт з чола рукавом сорочки й втомлено зітхнула. — Я наразі кашу доварю…
Дівчина взяла в руки велику тацю з рибною юшкою, запеченою качкою й кухолем елю та понесла до залу таверни, прямуючи до вказаного столу.
— Ваша їжа, — Ерна поставила тацю біля сидячого за столом дебелого чоловіка з русявими косами, зібраними в ріденький хвіст. На ньому був довгий яскравий плащ в клітинку з тонкого сукна, на плечі виблискувала золота фібула. Чоловік величаво розвалився на дубовій лавці в очікуванні свого замовлення.
— Доволі апетитно, я вже добряче зголоднів, — він задоволено зиркнув на принесені страви, а Ерна здригнулася, коли чоловік зненацька схопив її за зап’ясток. — Та й не лише тієї їжі я би скуштував... — їхні погляди зустрілися, дівчина злісно вихопила руку з хватки безцеремонного відвідувача й гидливо відсахнулася. — Норовлива кобилице! — гаркнув й вишкірився, виставляючи на огляд криві зуби, а сірі поросячі очі блимнули хіттю. — Скільки монет хочеш за ніч?
— Я не куртизанка… — гнівно засичала Ерна. — Ось... Ваше замовлення…
— Усі ви, дівки, куртизанки, — чоловік облизнув пухкі губи, протинаючи заціпенілу Ерну липким поглядом. — Лише питання ціни… — рвучко схопив дівчину за рукав сукні й притягнув до себе. — То скільки?!
— Відчепіться від мене! — гарикнула Ерна й висмикнула рукав з цупких, спітнілих чоловічих пальців, опісля різко розвернулася й щодуху помчала на кухню.
— Я зумію тебе об’їздити, норовлива кобилице! — гаркнув він услід та лиховісно посміхнувся з хтивим блиском в очах. — Від мене так просто не втечеш…
