Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
В залі запала напружена тиша, яку порушував лише шерхіт вощеного пергаменту на вікнах. Айк повільно відсунув вбік порожню миску, а його очі спалахнули так, що нажахана Санніва мимоволі зробила крок назад.
— Хто її туди пустив? – тихий голос графа проймав кригою.
— В нас трапилося лихо на кухнях… Агата руку обпекла, а Анніс підхопила застуду… Я залишилася сама, а пана Дрого не було у фортеці, — жалібний голос кухарки тремтів та зривався, вона ледь стримувалася, щоб не розридатися. — Ерна запропонувала мені допомогу, бо сама я би не впоралася! Я завжди наглядала за нею… Вона нічого поганого не зробила…
— Досить, я все зрозумів! — гарикнув Айк. — Поклич сюди Ерну...
Рудокоса дівчина увійшла до зали з таким виглядом, ніби вона не полонянка, а господиня замку. Ерна гордовито здійняла підборіддя та впевнено крокуючи, зупинилася навпроти застиглого графа й діловито уперла руки в боки. Зелені примружені очі блиснули з неабияким викликом та з часткою ворожості. На мить Айк мимоволі замилувався цією особою, вона навіть зараз трималася гідно, хоча за її спиною бліда й налякана Сан тремтіла, мов листя осики.
— Що, кликали мене? Не до вподоби моя каша? — дівчина запитливо схилила голову набік, її дзвінкий, зухвалий голос забринів із сарказмом.
— Брудна хамовита дівка… — злісно процідила крізь зуби Ейліт. — Мабуть, воліла би нас усіх потруїти…
— Що ж, я вас розчарую, адже їжа не отруєна, — їдко мовила Ерна. — До того ж, навіть в казан з кашею не плюнула, бо мої боги не схвалюють осквернення їжі! Та й куховарити я узялася, щоб допомогти Сан! В мене немає наміру когось труїти, оскільки вбиваю на полі битви, а не завдяки підступу! — вигукнула ображено. Айк мовчки її вислухав, невідривно дивлячись у палаючі смарагдові очі.
— Йди до стайні, як я тобі й велів, — відрубав владно.
Ерна стиснула щелепи, стрімко розвернулася та впевнено покрокувала до виходу з зали, відчуваючи спиною злісні погляди усіх присутніх.
— Санніва! — гаркнув Айк так гучно, що дівчина аж підстрибнула. — Надалі подібного свавілля я не терпітиму! Я тебе не покараю, бо ти не збрехала і відразу в усьому зізналася… І ще, — він гучно видихнув та кивнув на свою порожню миску. — Принеси мені ще цієї каші…
— Як бажаєте, мій пане, — Сан зітхнула з неабияким полегшенням та попленталася на тремтячих ногах в бік виходу з зали.
Ерна повернулася на кухню, щоб залишити там фартух та хустину. Вона застала біля казанів молоденьку кухарку Агату, яка лівицею тримала дерев’яну ложку, незграбно накладаючи кашу в миску, бо ушкоджена правиця була перев’язана ганчіркою.
— То це ти допомагала Сан? — вродлива молоденька білявка з милим личком запитливо примружила сірі очі, з цікавістю роздивляючись полонянку.
— Авжеж, допомогла… Ось тільки ваша Сан усе розбазікала Лютому, вже могла би і змовчати. І зараз це чудовисько її покарає! — нервово буркнула Ерна, знімаючи фартух.
Раптом двері відчинилися та у приміщення влетіла захекана Санніва, її очі сяяла невимовною радістю.
— Ерно! Дякую тобі за допомогу! Я би не впоралася сама! — на вустах кухарки розквітла вдячна усмішка. — А нашому пану сподобалася твоя каша, просить добавки! Як твоя рука, Агато? Ходила вже до лікаря?
Дівчина щось хотіла відповісти, але цієї миті до кухні стрімко увійшов Дрого. Його суворий погляд сірих очей відразу затримався на Агаті.
— Сильно обпекла руку? До лікаря ходила?! — буркнув управитель з неабияким хвилюванням.
— Ходила, пане Дрого. Мазь лікарську наклав та перев’язав, — Агата збентежено опустила очі, враз зніяковіла від такої пильної уваги цього чоловіка. — Але працювати можу, хоч і повільно…
— Яка робота?! Доки рана не загоїться, я тебе звільняю від роботи! Тебе тимчасово замінять, а платня твоя не зменшиться, — Дрого продовжував свердлити дівчину немигаючим поглядом, а вона лише мовчки кліпала та ствердно кивала. — А ти йди до стайні, як пан велів! — гаркнув вже до Ерни, опісля різко розвернувся та покинув приміщення.
— Пан Дрого так дивиться на тебе, Агато… — Санніва загадково посміхнулася. — І платню не зменшив… Може, до серця ти йому припала?
— Господь з тобою, Сан! — реготнула Агата. — Та він страшний, мов дідько! Косматий і чорний, як чудовисько лісове! І борода та жахлива… А очиськами своїми як зиркне, аж хочеться крізь землю провалитися! Та ще й в літах, старий вже… Не згадуйте про нього, бо насниться вночі…
— А ти би пригляділася до нього, Агато, — раптом діловито мовила Ерна. — Бороду можна і поголити, а щодо віку… В наших селищах молоді дівчата надають перевагу більш старшим та досвідченим воїнам, які життя вже бачили і добром зуміли розжитися…
— Щоразу, коли його бачу, аж серце в п’яти… Хочеться святою водицею окропити, як нечистого! Страховисько космате! — Агата мимохіть здригнулася, заперечливо труснувши головою.
З кухні залунав гучний дівочий регіт, ніхто і гадки не мав, що Дрого стояв біля дверей та усе чув… Дзвінкий сміх Агати наче лезами полосував чоловіче серце, як і її образливі слова… Давно вже управителю ця дівчина припала до душі, миле біле личко, великі сірі очі та білосніжні кучері снилися щоночі…
Неабияк ображений Дрого стиснув пальці в кулаки та з важким серцем попрямував в бік вежі, де були його покої. У вухах так і дзвеніли ті слова кухарки…
«Страшний, мов дідько…» — Дрого розлючено буркнув собі під ніс, настрій геть зіпсований та надовго… Як позбутися нав’язливих думок про Агату? Як же викинути її з серця, яке стискалося від болю?
+++
Після обідньої трапези Айк вирішив трохи прогулятися територією власної фортеці. Весняний день був теплий та ясний, травневе сонце огортало довкілля теплом. Так і хочеться насолоджуватися цим вируючим життям… Граф окинув поглядом дерев’яну будівлю монастиря та відмітив, що дах треба підлатати, а згодом не завадить зробити добудову, щоб служителям Господа було затишно…
Айк із насолодою вдихав на повні груди тепле повітря, поринаючи у роздуми. Скільки ще попереду роботи! Потрібно побудувати ще одну каменоломню, та й кузня би не завадила… Граф мав намір вимостити кам’яною бруківкою алеї на території фортеці, щоб в негоду ногами болото не місити, а під вікном своїх покоїв він звелить насадити дерев та квітів.
До кінця днів у пам’яті закарбується той день, коли Його Величність особисто вручив грамоту на передачу земель з бокленду, земельного державного фонду. Разом з тим молодий воїн отримав і титул графа і зараз він не просто керл, вільний селянин, а королівський тен, довірена особа самого Еґберта…
Бентежили думки з приводу корнських бритів на півдні та ймовірність їхнього союзу з вікінгами, для королівства це суттєва загроза… Але війни війнами… Син монарха Етельвульф натякає при кожній зустрічі про необхідність договірного шлюбу, навіть і кандидатури наречених пропонували. Серед них племінниця Енреда, правителя Нортумбрії, який нещодавно уклав мирну угоду з Еґбертом, не бажаючи з ним воювати. Зрештою, північне королівство визнало владу Вессекса.
Та зі шлюбом Айк не квапився, його влаштовувало теперішнє життя та покірна Ейліт поруч. Шлюбні узи з некоханою жінкою неабияк ускладнюють життя, оскільки виникнуть додаткові проблеми та зобов’язання.
Задумливий граф попрямував в бік стайні, а з глибоких роздумів раптом висмикнув дзвінкий, мов срібний струмок, дівочий сміх… Мідні, наче полум’я, коси Ерни він побачив ще здалеку… Айк завмер, захоплено спостерігаючи за дівчиною, поруч з якою стояв Гаррік. Схоже, вони про щось розмовляли, граф не мав змоги чути, про що саме. Лише бачив, як парубок турботливо узяв з її рук в’язку сіна.
— Гарріку, а дівчина в тебе є? — поцікавилася Ерна. — Дивлюся, ти все один та один… А Сан на тебе так дивиться, їжу недарма приносить… Звернув би на неї увагу…
— Та поглянь на мене, Ерно, — конюх сумно зітхнув, вказуючи пальцем на спотворену щоку. — Колись побився з хлопцями, ось шрам від клинка… А потім ще і обпік окропом, — гірко посміхнувся. — І хто ж на такого «красеня» тепер гляне? Сан? Навіщо я їй потрібен? Від неї пахне паляницями й прянощами, а від мене гноєм смердить!
— Не верзи дурниць, Гарріку! Гній можна відмити, це брудну душу нічим вже не відчистиш… А щодо шрамів… Вони прикрашають чоловіків! Де ти бачив воїнів без шрамів? — Ерна тепло та по-товариськи всміхнулася парубку, торкаючись пальцями його спотвореної щоки.
«До конюха ластиться, може вже і лежала під ним…» — ця думка пройняла Айка гострим лезом. Він мимоволі відчув вируючу лють, яка буревієм здіймалася з глибин душі… Полонянка повинна плакати і страждати в неволі, а вона, попри все, радіє життю та сміється! Ще й той сміх такий дзвінкий, щирий… І з якою ніжністю дивиться на конюха, без ненависті, з добротою й турботою... Айку чомусь захотілось, щоб Ерна саме так дивилася на нього, без тієї дикої люті.
Граф мимоволі стиснув пальці в кулаки, невже ревнощі? Досі він не відав, що це таке, адже дівиці завжди самі прагнули його уваги… Але не вона. Та руда кішка радше би віддала Богу душу, ніж опинилася на його ложі… І навіть зараз, виконуючи брудну роботу, вона має щасливий вигляд поруч із тим конюхом!
Айк гаркнув та скреготнув зубами, охопило дикою люттю, мов вогнем. Він розвернувся та поспішно попрямував в бік центральної вежі.
— Дрого! — гаркнув граф, відшукавши поглядом управителя серед робітників. — Звели Ерні прийти до моїх покоїв! Негайно!
