Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Коли в Ерни було кілька вільних годин для відпочинку, вона любила прогулюватися в бік порту до скелястих берегів, насолоджуючись шумом хвиль й криком чайок. Вона геть не звертала уваги на галасливий й метушливий натовп людей навколо. Чимало торгових кораблів причалювало до пристані, серед яких були й кнори вікінгів з яскравими смугастими вітрилами. Здебільшого прибулі скандинави торгували дьогтем й смолою, точильними каменями, тканинами, шкірами тварин, виробами із бронзи й заліза, а також в порт привозили полонених, яких близькі й рідні могли викупити.
Ерна стояла неподалік від пристані, задумливо споглядаючи смугасте вітрило одного з кораблів, відразу пригадала рідний дім, батька й братів... Дівчина усвідомлювала, що не горить бажанням туди повертатися, бо зараз вона вільна… Раптом із роздумів висмикнули гучні чоловічі голоси, Ерна відразу звернула увагу на воїнів, які проходили повз, а серед них вихопила поглядом знайому дівочу постать…
— Ейліт! — вирвалося мимоволі. Бувша наложниця Айка чомусь здавалася блідою й наляканою, на ній була зім’ята сукня із синього сукна, довга й розтріпана коса якось недбало заплетена, а погляд карих очей згаслий, зацькований. Саме цієї миті Ейліт проходила повз Ерну. Різко обернувшись, раптом здригнулася у подиві, за мить в її очах спалахнула люта ненависть.
— Руде відріддя… — засичала Ейліт з неприхованим відчаєм. — Це все через тебе… Ненавиджу, мерзото…
Приголомшена такою несподіванкою, Ерна навіть не встигла нічого сказати, а один з воїнів грубо штовхнув Ейліт в спину.
— Йди вперед, дівко! — гаркнув, швидко крокуючи в бік пристані.
Ерна примружилася з цікавістю та мовчки спостерігала за Ейліт, яка неохоче наближалася до трапу одного з кораблів. Як виявилося, її спіткала незавидна доля. Ерна дійшла висновку, що дівчина стала наложницею одного з данців, або норвежців та покидає землі Британії. Що ж, від гніву Айка вдалося врятуватися, а ось від власної долі не втекти. Звісно, жалості й співчуття до неї Ерна не відчувала, навіть мимоволі зітхнула з дивним полегшенням, спостерігаючи, як бувша наложниця графа підіймалася по трапу корабля.
Коли Ейліт втекла від розлюченого пана й прибула до Думнонії, відразу попрямувала до резиденції короля Думгарта, як звелів батько. Правитель вислухав дівчину, опісля надав їй притулок у замку та забезпечив роботою. Так, Ейліт довелося працювати, а саме, підносити страви до королівського столу. Під час одного з бенкетів на неї звернув увагу один з впливових норвезьких ярлів, який пообіцяв Думгарту військову підтримку у боротьбі з англосаксами.
— Гарненька дівиця, хочу її! — норвезький гість владно вказав рукою на Ейліт, яка підносила до столу страви. Вродлива дівчина з темною довгою косою відразу привабила його. Звісно, король Думгарт в цьому випадку вирішив поступитися, лише ствердно кивнув.
— Як забажаєш, вельмишановний гостю! Дівиця вільна, не одружена…
Таким чином бувша наложниця Айка стала розмінною монетою правителя Думнонії. Зрештою, можливо це краще, ніж смерть за наказом графа, але хтозна?
+++
— Ерно, наш конюх занедужав, потрібна твоя допомога. Сходи-но до стайні та подивися, чи усі коні наших постояльців отримали сіна й води, — мовила Арлета до Ерни, яка поралася на кухні.
Надворі вже сутеніло, дівчина зняла з настінного тримача смолоскип та попрямувала до стайні.
В Арлети було кілька працівників, яких наразі на території двору не спостерігалося, десь розбрілися у справах. Ерна налила коням води й принесла соломи, а для дорогоцінного Дубка ще й узяла з кухні кілька морквин.
Коли дівчина вийшла зі стайні, зненацька чиїсь дужі руки схопили її за тканину плащу.
— Попалася, кобилице! — в темряві залунав знайомий хрипкий шепіт Вінна, вочевидь чоловік вже стежив за Ерною та підстеріг біля виходу.
— Пусти мене, скотино! — люто гаркнула дівчина, намагаючись висмикнути з цупких чоловічих пальців свій плащ, але Вінн лише реготнув й вільною рукою схопив Ерну за косу, притягуючи до себе. Як же огидно від нього смерділо потом і перегаром!
— Так просто від мене не сховатися, я ж попереджав… Не хочеш за монети, візьму й так!
На жаль, Ерна не встигла вихопити з піхов свій клинок, а дужий Вінн миттєво потягнув її до приміщення стайні та повалив на солому. Навалюючись зверху, притиснув усією вагою тіла. Ерна відчайдушно пручалася й кричала, але одержимий хіттю чоловік був доволі сильним. Слинявим ротом впився в дівочі вуста, а лівицею утримував зап’ястки Ерни, притискаючи до землі над її головою, водночас правицею нетерпляче смикав за шнурівку своїх шкіряних штанів. Дівчину охопило липким жахом з відчуттям невимовної огиди, як тоді, в казармі Айка… Невже ця тварюка візьме її саме тут, саме зараз?! Та краще смерть, ніж це насилля…
Чоловік грубо вклинився коліном поміж дівочих стегон, задираючи спідницю.
— Злізь з неї негайно! — раптом у темряві стайні пролунав грізний рик Арлети. — Бо місце твоє сороміцьке відітну й Ведмедю наскаржуся! — в руках хоробра жінка тримала сокиру, якою загрозливо замахнулася, в її сталевому погляді виблискувала похмура рішучість.
Вінн гучно гарикнув та неохоче відпустив лежачу на соломі дівчину. Неабияк розлючена та налякана Ерна відразу схопилася на ноги, поспіхом гидливо витерла обслинені вуста рукавом сукні, а після вихопила з піхов клинок й блискавично завдала удару в передпліччя ненависному кривднику.
— Вб’ю! – скрикнула відчайдушно, аж трусилася від гніву й образи та не в змозі була стримувати буревій емоцій. — На шмаття порву!
Вінн гучно завив від пронизливого болю та схопився за поранене передпліччя, той огрядний здоровило був схожий на великого кнура, в якого встромили ніж. Він важко й хрипко дихав, видаючи незрозуміле белькотіння й рохкання.
— Я знищу тебе, руда кобило! — процідивши крізь зуби, розлючений чоловік поплентався до виходу зі стайні.
— Забирайся звідси геть, бо мій Ведмідь тебе розірве! — гаркнула йому вслід Арлета, згадуючи свого воїна-коханця й покровителя, який неодноразово навідувався до жінки, а Ерна нерідко вночі чула їхні пристрасні стогони з сусідньої кімнати.
— Я не боюся твого Ведмедя, Арлето! — загрозливо прохрипів Вінн. — А дівці твоїй не дам спокою, вона відповість перед законом за напад на мене! — притискав долонею рану на передпліччі, крізь товсті пальці сочилася кров.
Коли чоловік зник у темряві, Арлета гучно видихнула, але її обличчя виказувало тривогу.
— Дитино моя, дарма ти його поранила, хоча я й сама ладна зарізати того пацюка… Він буде мстити, навіть не сумніваюся… Я не боюся того купця, мене він не чіпатиме, адже має страх перед Ведмедем, а ось тобі раджу тікати звідси якнайшвидше! — мовила жінка з гіркотою, бо не хотіла відпускати Ерну, яку встигла полюбити, мов рідну, та й працівницю таку старанну важко знайти…
— Дякую, Арлето, що врятували мене… Я не пропаду, — Ерна лише сумно зітхнула. Так, господиня казала правду, мстивий Вінн доволі впливова особа, йому неважко підкупити місцевих представників влади і Ерну засудять за напад та кинуть до в’язниці.
Дівчина побігла до своєї кімнати й поспіхом зібрала речі у дорожню торбину, а Арлета нарахувала щедру платню за роботу. Витираючи гіркі сльози, супроводила дівчину до стайні. Ерні довелося самотужки сідлати Дубка, треба негайно забиратися звідси геть.
— Дякую за все, Арлето, — вона міцно обійняла жінку та скочила на коня, а господиня заїжджого двору супроводила вершницю до воріт.
— Бережи себе, дитинко… Раджу їхати в бік порту й плисти на захід, до земель Кернов… Там без шматка хліба не залишишся, бо працівниця ти старанна й справна, — з гіркотою й тривогою мовила Арлета на прощання.
Ерні нічого не залишалося, як прямувати до сусіднього селища в пошуках місця для ночівлі, а досвітку вона вирушила в бік порту. Прив’язавши Дубка неподалік від пристані, дівчина стояла на березі й прислухалася до плескоту морських хвиль. Вона задумливо споглядала красу висхідного сонця, що виблискувало багряними спалахами на темній гладі води.
І куди ж далі йти? Який безмежний і красивий цей світ, але Ерна почувалася одинокою й розгубленою, наче пташка, що назавжди відбилася від зграї… Вона сумно зітхнула, відстібнула від поясу фляжку з водою й зробила кілька жадібних ковтків, але опісля раптом відчула нудоту й слабкість, ноги наче заніміли й затремтіли коліна… Ерну знудило, вона різко нахилилася, опорожняючи шлунок.
«Невже отруїлася чимось?» — дівчина пригадала, що перед виходом з чергового заїжджого двору, де ночувала, встигла поснідати паляницею з молоком, але їжа наче була свіжою…
Раптом приголомшила здогадка, мов грім серед ясного неба… В Ерни давно не було крові, яка в дівиць трапляється щомісяця. Останній раз це відбулося ще перед нападом на фортецю Айка… Доволі великий проміжок часу, а це означало лише…
«Боги милостиві, невже під серцем ношу його дитя?»
