Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Із наближенням вечірньої пори в бенкетній залі слуги накривали столи, оскільки Айк влаштовував довгоочікуване святкування з приводу свого повернення і перемоги над ворогом, які посміли напасти на його землі. На кухнях замку кипіла робота, на рожнах запікалися поросята, в казанах варилися цибулевий суп та пшенична каша із зеленню. З льоху виносили барильця з медом, вином та елем, а також копчені свинячі окісти й рибини, які зберігалися в прохолодному місці.
Столи ломилися від страв, знадвору відчувалися апетитні запахи їжі. В залі збирався натовп гостей, серед яких були наближені тени Айка зі своїми родинами, а також запрошені особи з сусідніх володінь. Слід сказати, що граф користувався неабиякою повагою та пошаною. Окрім того, що він досвідчений і хоробрий воїн, ще й також вправний керівник, хоча нерідко й жорстокий.
— Довгих років життя графу Айку Лютому! — вірний Селвін здійняв келих з вином, традиційно вшановуючи свого пана. В приміщенні зали пожвавлено гомоніли присутні гості, які вже розташувалися за столом.
Граф велично сидів на дубовому троні, суворе чоловіче обличчя не виказувало жодних емоцій. Праворуч від нього був Селвін, який неодноразово довів у походах хоробрість та відданість, Айк ставився до нього, наче до рідного брата. Ліворуч від пана розвалився похмурий Дрого, який виконував обов’язки управителя замку. Також за бенкетним столом була і Ейліт з своїм батьком Ідгаром, якого Айк призначив головним у казармах. Чоловік з радістю обійняв цю посаду, закриваючи очі на гріховні стосунки його доньки з графом.
Айк вже давно зрозумів, що прямуючи до своєї мети, підлеглих варто заохочувати… Або підкупити, або закохати в себе, або вбити. Наприклад, Ідгара вдалося зацікавити посадою, аби він не перешкоджав доньці Ейліт зігрівати панське ложе.
В залі лунала мелодія лютні та спів бродячих менестрелей, запрошених розважати гостей.
— Ходять чутки, що на південному заході знову неспокійно, корнці не хочуть визнавати владу нашого короля, — Селвін ковтнув вина та насупився.
— Я впевнений у військових силах нашого королівства, Його Величність зумів підкорити мерсійців… Їхній король Віглаф втік, коли наше військо прийшло на північ… Зрештою, наш король взяв під контроль Лондонський монетний двір, а на монетах його зображення, як титулованого короля Мерсії, — хрипко та задумливо мовив граф, розмірковуючи про державні справи. – І корнців зуміємо приборкати…
— Також подейкують, що корнці звертаються за підтримкою до данців-вікінгів… Якщо вони об’єднаються, нам доведеться важко… — захмелілий Селвін зітхнув.
— Господь нас не залишить у боротьбі з язичниками! – вигукнув один із тенів, який сидів неподалік.
— Так, Господь завжди з нами, — розсудливо мовив Айк, смакуючи цибулевий суп. – Хоча Селвін каже правду, є загроза об’єднання ворожих сил… Але військо нашого королівства сильне, а особисто нам треба щоденно тренуватися, майстерність нікому не завадить… Насамперед варто покладатися на власні сили та на єдність, тоді й буде перемога…
— Мій пане, я чув, що полонена данська дівчина працює в наших стайнях, — мовив один із захмелілих воїнів за столом. — І наче гарненька, бачив тоді її, після битви…
— Треба якось вночі до стайні завітати та взяти ту дівицю, — реготнув рудий кремезний воїн Вілл, який сидів неподалік від Селвіна. — Жінку хочу… І руденьких люблю…
За столом залунав гучний схвальний регіт, чоловіки й не проти розважитися з рудокосою полонянкою.
— Сподіваюся, всім відомі закони моїх земель? — вкрадливо поцікавився Айк, здійнявши брову. — За насилля над жінкою десять батогів біля стовпа на майдані, а потім особисто викину за межі фортеці.
— Але ж, пане! Вона полонянка без жодних прав! — не вгамовувався той рудий воїн Вілл. — Вона тут ніхто! Чому би і не розважитися з нею?
— Закон один для всіх! — раптом гнівно гаркнув граф, опісля схопив свій келих та миттєво спорожнивши, брязнув ним об стіл. — Ніхто її не чіпатиме!
Чоловічий регіт раптом стих, за столом запанувала напружена тиша. Айк і сам не розумів, чому його неабияк розлютили слова цього воїна… І що йому до тої зухвалої дівиці? Яка різниця, хто її візьме?
Айку не до вподоби було насилля над жінками, в нього завжди все за взаємною згодою. Дівиці частенько й самі бажали розділити ложе з графом, вважаючи його мужнім та привабливим. Йому до душі, коли жінка кричить від насолоди, а не від болю. Звичайно, в походах він закривав очі на безчинства своїх людей, але на території графства ґвалтівників жорстоко карав, тим самим захищаючи честь жінок та молоденьких дівиць. А щодо Ерни… Айк раптом усвідомив, що ніхто не має права завдавати їй болю, окрім нього… Ця зухвала, непокірна полонянка його особиста власність, лише графу дозволено її торкатися, карати, милувати…
«Вперта рудокоса дівка…» — мимоволі пригадалися палаючі люттю зелені очі, такі дикі та спопеляючі, наче в душу зазирають, огортаючи полум’ям найпотаємніші кутки… І ці мідні коси, за які волів схопити знову, а потім підім’яти ту дику кішку під себе, зломити, підкорити… Вона буде дряпатися та пручатися, але зрештою, кричатиме від насолоди… Захмелілого від вина графа раптом охопило бажанням, таке шаленим й вогняним, наче усе тіло огорнуло полум’ям…
— Моя чарівна Ейліт, як самопочуття? – він зненацька перевів погляд на наложницю, яка смакувала вино, тримаючи в руці келих.
— Чудово, дякую за турботу, мій пане, — вона покірно опустила голову, грайливо стріляючи очима з-під довгих вій, щічки раптом спалахнули, а на вустах розквітла посмішка. Звичайно, Ейліт вже помітила в чоловічому погляді дике бажання… Здавалося, якби не присутні гості, Айк би оволодів нею саме зараз, на цьому столі…
— Прогуляємося трохи, Ейліт? – хрипко мовив граф, протинаючи наложницю диким поглядом.
— Як бажаєте, мій пане, — вона покірно піднялася та вийшла з-зі столу.
— Я незабаром повернуся, розважайтеся, — звернувся Айк до захмелілих гостей, стрімко схопився на ноги та впевнено попрямував слідом за Ейліт в бік виходу з зали. Сидячі за столами чоловіки та жінки тихенько кахикали та ховали погляди, розуміючи намір Лютого. Щодо гріховних стосунків графа з Ейліт було відомо всім, люди закривали на те очі.
Одержимий хіттю граф з гуркотом відчинив двері до своїх покоїв та накинувся на Ейліт, мов голодний звір. Він повалив жінку на ложе й безцеремонно задер її сукню… Наложниці були до вподоби ці спалахи бажання пана, вона швидко розв’язала шнурівку чоловічих штанів, адже сама вже воліла, щоб граф оволодів нею…
— Візьми… візьми мене… — хрипко прошепотіла Ейліт, лежачи на спині та задираючи його сорочку. Айк різко розвів жіночі стегна та одним поштовхом оволодів жінкою, пірнаючи у солодкий вир божевілля. Він хрипко гарчав, розпалений дикою хіттю. Яка ж Ейліт волога та податлива, завжди ладна втішити свого пана та підкоритися… Неабияк захмелілий чоловік усе ніяк не міг досягнути верхівки блаженства, він рвучко перевернув Ейліт на живіт та схопивши за шовковисту косу, оволодів нею знову.
— Ще… я хочу ще… — її благальний голос зривався, а граф прискорював несамовиті поштовхи. Раптом сплинув спогад, коли він стискав на потилиці руді коси Ерни та уявив, що це саме вона звивається під його тілом та кричить від насолоди… І ці смарагдові палаючі очі… Замість ненависті в них уявив шалену пристрасть із часткою солодкої млості… Гучно захрипівши, Айк миттєво вибухнув, мов вулкан, одночасно смакуючи власні фантазії щодо полонянки, яку подумки вже приборкував.
Важко відсапуючись, чоловік повільно зліз з ложа, натягнув на себе штани, а тремтяча Ейліт перевернулася на спину, намагаючись прийти до тями після бурхливого єднання з паном.
— Ти вживаєш зілля, щоб не зачати? – тимчасову тишу в покоях порушив хрипкий голос Айка, який навіть не дивився в бік наложниці.
— Звичайно вживаю, як ви й звеліли, мій пане, — у відстороненому голосі жінки відчувалася гіркота, її скляний погляд зупинився на золотистих візерунках балдахіну над ліжком. Насправді Ейліт вже давно не вживала зілля, бо хотіла народити від Айка дитя, щоб таким чином прив’язати до себе цього чоловіка, якого до нестями кохала… І нехай дитина позашлюбна, байдуже.
Старенький знахар на прозвисько Мудрий забезпечував мешканців графства різними лікарськими засобами. За наказом пана він виготовляв для наложниці доволі дієве зілля, яке вона повинна була вживати, але Ейліт тайкома його викидала. Якось жінка навідалася до того лікаря та зізналася старцю, що хоче завагітніти. Після того, як Мудрий обстежив Ейліт, пролунали його слова, мов страшний вирок…
«Ти безплідна, Ейліт… Господь не подарує тобі дитя…»
Ці слова наче кігтями роздирали серце наложниці, вона у гніві та відчаї вискочили з хатини лікаря і впала на землю долілиць, здригаючись в риданнях…
«Збережи мою таємницю, нікому не кажи, що я безплідна… нікому…» — благала Ейліт старця, адже не хотіла, щоб про це дізнались люди. Вважалося, якщо жінка безплідна, то це кара Господа за гріхи і вона позбавлена благословення та радості материнства…
Граф зав’язав шнурівку штанів, здмухнув зі свого чола смоляні пасма та, зрештою, перевів погляд на лежачу, задумливу наложницю зі скуйовдженими косами й у зім’ятій сукні.
— Приведи себе до ладу, Ейліт. Треба повернутися до гостей, не варто їх надовго залишати, — мовив він відсторонено та владно, прямуючи до виходу з покоїв. Божевільний спалах хіті раптом зник, оскільки чоловік отримав бажане задоволення.
