Раді Вас бачити!

— Смерть язичникам! – лунали гучні вигуки серед натовпу. – Бранді! Рубай їхні нікчемні голови!

Одного з полонених данців потягли до широкого дубового пня. Присутні розступилися, пропускаючи кремезного, поголеного налисо воїна з величезною сокирою в руках, лезо якої лиховісно виблискувало у світлі смолоскипів. Без зайвих слів було зрозуміло, що то і є той самий Бранді, місцевий кат. Будучи фанатичним християнином, він вважав, що виконує священну місію, вбиваючи язичників та обагряючи землю їхньою кров’ю.

— Починайте! — гаркнув граф та кивнув воїнам, які охороняли полонених. Одного з засуджених до страти негайно схопили та потягли до пня. Його повалили долілиць, притискаючи коліном до землі, а голова нещасного опинилася на тому пні, немов на жертовному вівтарі.

Присутні напружено притихли в очікуванні страти, лише лунав шепіт засудженого на смерть данця, який у молитвах звертався до богів… Здійнялося смертоносне лезо сокири Бранді та одним змахом відтяло людську голову. Тіло відкинули вбік, у траву, а тим часом тягли вже наступного…

— Так буде з кожним, хто наважиться напасти на нас, — холодно мовив Айк, спостерігаючи за стратою ворогів. Чи мучила совість, чи здригнулося серце від жалості? Аніскільки, бо він вважав, що здійснює правосуддя на власних землях. Ці прибулі данці також нікого би не помилували, вони завше нещадно вбивали та займалися мародерством. Чи варто їх жаліти, чи заслуговують вони на милосердя?

Айк мимоволі перевів погляд на полонянку. У світлі смолоскипів її коси виблискували золотом, мов язики полум’я. Дівчина мочки стояла у заціпенінні, лише здригалася з кожним змахом сокири ката, по щоках скочувались сльози, але полонянка не відверталася, не кричала в істериці. Навпаки, вона рішуче споглядала страту своїх людей, подумки перебуваючи з ними та звертаючись у молитвах до Одіна, щоб прийняв вбитих до Асґарда.

«Безстрашна… — Айк пильно роздивлявся дівчину. – Навіщо явилася сюди, нерозумна?»

Звичайно, жінки-войовниці не дивина, особливо серед данців, але це тендітне та молоде дівча…

За наказом графа під схвальні вигуки воїнів вздовж стіни фортеці в землю увіткнули довгі списи з нанизаними на них головами данців, це криваве видовище усіх лише радувало, оскільки це означало перемогу над ворогом.

— Та нехай кожен, хто наважиться явитися сюди зі зброєю, добре подумає, чи варто! Тут на них лише очікує безжальна смерть! — хрипко й завзято вигукнув Айк. — На світанку поховаємо вбитих, а зараз час для відпочинку! Сьогодні ми хоробро билися та дали ворогу гідну відсіч, отож, заслуговуємо й на відпочинок!

— Довгих років життя Айку Лютому! Перемога за нами! З нами Бог! – радісно скандували воїни, поспішно прямуючи в бік відчинених воріт фортеці. Слідом за всіма потягли й рудокосу полонянку, яка з відвертим жахом дивилася на списи з нанизаними головами тих людей, серед яких ще недавно билася з ненависними англосаксами.

— Вальгалла чекає на вас… — прошепотіла ледь чутно данська дівчина. – Ситного вам бенкету з Одіном за його столом в Асґарді…

Полонянку супроводжував Селвін, вірний тен графа. Вона не чинила опору, навпаки, впевнено крокувала, здійнявши гордовито підборіддя. Дівчина не хотіла, щоб її волокли силоміць, адже це було би жалюгідним, принизливим видовищем.

— Брудна язичнице! – вигукнув із ненавистю хтось з воїнів та плюнув в бік дівчини, а вона навіть і уваги на це не звернула, продовжуючи дивитись вперед. Хоч серце роздиралось на шмаття, але жодний м’яз на обличчі не виказував бентеги, лише в смарагдових очах вирували біль та жага помсти…

Хоч надворі глибока ніч огортала густою темрявою, на території фортеці панувала пожвавлена атмосфера. З місцевих льохів до центрального майдану слуги тягли барильця з елем, пінний напій швидко наливали у дерев’яні кухолі, пригощаючи воїнів-переможців, а також і всіх бажаючих. Після нервового напруження мешканці замку були охоплені радісною ейфорією, оскільки небезпека минула, Господь виявив милосердя і ворога знищено.

— Слава нашому пану та нашим воїнам! – лунали звідусіль радісні вигуки людей, які реготали, веселилися, бурхливо обговорюючи останні події. – Смерть язичникам!

За наказом Айка Селвін потягнув руду полонянку до панських покоїв, які розташовувалися на другому поверсі центральної вежі. Воїн і дівчина піднялися гвинтовою драбиною, прямуючи довгим коридором до масивних, окованих залізом дверей.

— Ось, привів данську дівку, як ви й веліли, мій пане, — біля порогу Селвін штовхнув дівчину в спину, змушуючи зайти в приміщення.

— Наразі ти вільний, Селвіне. Йди та відпочинь після битви, — Айк нерухомо стояв посеред кімнати у чорній лляній сорочці та шкіряних штанах, його коси були зібрані в хвіст, з якого вибивалися чорні пасма, нависаючи над спітнілим чолом. А погляд… У світлі полум’я каміна пронизував чорнотою з пекельними відблисками… Дівчина мимоволі зробила крок назад, наче її кинули до лігва хижака, а Селвін мовчки відкланявся та покинув кімнату, зачинивши за собою двері.

— Як твоє ім’я? – поцікавився граф, продовжуючи свердлити полонянку нищівним поглядом.

— Навіщо тобі моє ім’я, чудовиську? – злісно процідила вона крізь зуби, блимнувши зеленими очима, мов дика кішка.

— Смілива та зухвала… — Айк з цікавістю схилив голову набік. – Навіщо прийшла на мої землі?

— Щоб вбити тебе! Протнути клинком твоє чорне серце! – гаркнула безстрашна дівчина, в смарагдових плесах вирувала люта ненависть. Айк криво посміхнувся у відповідь та зробив крок назустріч, ця непокора лише дужче розпалювала…

— І що, вдалося мене вбити? – він знущально вигнув смоляну брову та продовжував пильно розглядати дівчину, не зводячи немигаючого погляду. Полонянка дійсно гарненька… Очі сяяли, мов смарагди. Маленький кирпатий носик та пухкі коралові вуста надавали цьому зухвалому обличчю неабиякої привабливості. На білосніжній шкірі проступали веснянки, а скуйовджене волосся виблискувало золотом. Дівочі ноги облягали вохристі шкіряні штани, поверх довгої сорочки-туніки красувався кольчужний жилет. Доволі войовничий образ… На щастя, зброї з собою не було, адже Селвін вже встиг ретельно обшукати полонянку, знайшовши кілька прихованих клинків.

— І де ж ти загубила свій шолом, войовнице? – посмішка на вустах Айка стала більш зухвалою, а його погляд проймав сталевим клинком.

— Чому мені не відрубали голову, як і моїм людям?! – гаркнула дівчина з викликом, різко здійнявши підборіддя.

— Можливо й добре, що не вбив тебе… — не зводячи погляду, Айк повільно й впевнено наблизився до полонянки та простягнув руку, торкаючись мідної прядки, що вибилася з коси. — Зігрієш моє ложе... Якщо зумієш догодити, можливо, помилую та залишу при собі…

— Що?! — дівчина різко відсахнулася, мов від прокаженого. — Та краще нехай мене пошматують дикі звірі! Краще відрубай мені голову! Зрештою, краще опинитися в ямі з гноєм, ніж на твоєму ложі, чудовисько! — несамово горлала дівчина, а Айк завмер, вибуховою хвилею накочувала лють… Образливі слова цієї нахабної дівиці сколихнули душевну рівновагу графа, його пальці мимоволі стиснулися в кулаки, чорні очі зловісно примружилися…

— Кажеш, в ямі з гноєм? – хоча запитання пролунало тихо й вкрадливо, але від такого тону волосся ставало дибки. – Будеш вигрібати кінський гній з моєї стайні та щоденно мити підлогу в моїх покоях… Перебуватимеш серед бруду та гною, де і твоє місце, данська дівко, — процідив граф крізь зуби.

— Я не підкорятимусь тобі! – рішуче випалила полонянка, зазираючи ненависному Айку у вічі без тіні страху.

Граф добре розумів, що фізичним болем, смертю та тортурами дівчину не злякати, ця відчайдушна нахаба готова прийняти смерть.

— Я даю тобі вибір, — мовив Айк напрочуд спокійно. – Адже вмію бути милосердним… — пролунало знущально. – Або виконуватимеш брудну роботу, або тебе негайно відведуть до казарм, де перебувають мої воїни, які не проти розважитися після битви… Доведеться їм усім догодити… — чоловічі губи скривилися у зловтішній посмішці. – Що обираєш?

Дівчина раптом завмерла й навіть зблідла, зухвалість в зелених очах змінилася страхом. Вона злісно стиснула руки в кулачки, цей нелюд може і виконати погрозу…

— Прибиратиму в стайні, тільки би бути якнайдалі від тебе, чудовисько… — засичала з гіркотою та відчаєм, опускаючи погляд.

— Як бачиш, я можу бути й милосердним, — єхидно мовив Айк. – Отже, як тебе звати? Ти мені так і не сказала…

— Ерна… — гучно видихнула дівчина та злісно насупилася.

— Ось… Зрештою й познайомилися, — граф з гуркотом відчинив двері своїх покоїв. – Дрого! – гаркнув в темряву коридору. – Чи є тут хтось із челяді?!

З коридору долинули чиїсь кроки, на порозі з’явилася чоловіча постать.

— Кликали, мій пане?

— Дрого! Відведи цю дівку до стайні, нехай вигрібає кінський гній, саме там їй і місце! — звелів граф. — Нашому конюху потрібні помічники, ось нехай полонянка йому і допомагає. Також прослідкуй, щоб вона щоденно мила підлогу в моїх покоях… Якщо надумає втекти або комусь нашкодити, то прив’яжеш до стовпа і звелиш, аби їй всипали десять ударів пліттю. А зараз забери її геть з моїх очей! — Айк різко відвернувся, виказуючи неабияку зневагу до дівчини, заразом ледь стримував лють після відмови ділити з ним ложе та її образливих слів. Звісно, на що сподівався?

— Як скажете, мій пане, — Дрого лише здивовано знизив плечима, оскільки гадав, що граф візьме цю красуню на ложе. — Ходімо-но, дівко! Відведу тебе туди, куди пан звелів…