Раді Вас бачити!

Величезна тронна зала, де відбувались бенкети та граф приймав відвідувачів, розташовувалася на першому поверсі центральної вежі. На підвищенні вздовж стіни стояв довгий дубовий стіл, за яким бенкетуватимуть наближені до Айка особи, а він власною персоною сидітиме на масивному дерев’яному троні із довгою спинкою та різьбленими широкими підлокітниками.

Саме цієї миті метушливі слуги займалися приготуванням до бенкету, до зали прибували запрошені гості, здебільшого вірні воїни графа із дружинами та дітьми. Апетитні запахи їжі відчувалися далеко за межами приміщення, люди нетерпляче очікували на початок трапези, яка без присутності Айка не розпочнеться.

На щастя, господар не змусив довго чекати гостей, впевненим кроком він увійшов у приміщення, швидко прямуючи до свого крісла. Вислухавши гучні та радісні привітання присутніх, граф здійняв руку вгору, закликаючи усіх до загальної молитви перед трапезою.

Айк мав репутацію затятого християнина, який безжалісно знищував ворогів-язичників, а також він щедро жертвув на будівництво храмів та монастирів, які зводилися в різних графствах Вессекса. Завдяки цьому Айка неабияк підтримувало духовенства, він навіть отримав благословення архієпископа Кеолнота. Звичайно, на деякі гріхи правителів церква закривала очі. Ходили чутки, що король Еґберт мав гріховні стосунки з власною невісткою, але служителів церкви цікавили інші питання.

— Довгих років життя Айку Лютому! – вигукнув Селвін та здійняв свій келих з вином, виголошуючи перший тост.

— Радий вас всіх бачити за трапезою, — пролунав спокійний, але пронизаний владністю голос господаря. – Усім нам вже відомо, що на фортецю готується напад. І хоча мені доповіли, що це відбудеться на світанку, але відчуваю, що ці кляті язичники можуть прийти і вночі. Отже, ми повинні бути напоготові. Після трапези відпочивати ніхто не буде, власне і я також, — Айк окинув притихлих за столом гостей пронизливим поглядом, зупиняючи його на чарівній Ейліт, яка перебувала поруч, дівчина грайливо посміхнулася своєму пану та опустила голову, — відпочивати будемо потім, коли дамо ворогу відсіч. Отож, раджу наразі не пити багато вина, — Айк здійняв свій келих та швидко спорожнив, наче підкреслив, що і в цій ситуації йому все дозволено.

Відразу після трапези воїни почали готуватися до оборони фортеці, деякі з них нарікали, що не мали можливості відпочити як слід після походу.

Айк влаштував засідку, зосередивши значну частину загону в ярах у гаю, який розкинувся біля стін фортеці. Лучники зайняли позиції на деревах. Спланувавши все до дрібниць, граф зачаївся в одному з глибоких ярів на схід від замку, ближче до берегів Темзи. Передбачувано, що з того боку і прибудуть данці й просуватимуться крізь гай до стін фортеці.

Густа темрява огортала довкілля, десь в гаю ухав сич. Напружену тишу порушував шелест листя дубів та хрускіт сухих гілок під ногами людей, які з нетерпінням очікували на прибуття ворога. Хтось з добряче втомлених чоловіків зітхав, відчуваючи неабияке бажання забутися сном у своїх казармах…

Вже було далеко за північ, коли вдалині замерехтіли вогні смолоскипів. Вочевидь Айк дійсно не помилився, ворог вирішив напасти вночі.

— Йдуть… кляті язичники… — злісно прошепотів Селвін, який причаївся у яру поряд з паном. – Влаштуємо їм пекельну зустріч…

— Діяти за моєю командою, як домовлялись, — пролунав в гущавині гаю напружений голос Айка, його пальці стискали древко списа. Чоловік майстерно й вправно володів цією зброєю.

— Багато їх… Як же вчасно ми повернулися з походу, мій пане… — Селвін напружено примружив очі, вдивляючись в темряву. – Дрого з охоронцями навряд чи би впорались, здається мені, данців більше ста чоловік…

Під покровом ночі зловісно наближався ворожий загін, вже був чутний тупіт коней та людські голоси.

— Згодний, Селвіне… Їх чимало. Надалі в фортеці залишатиму більше воїнів, — тихий голос графа проймав кригою до кісток. – На те воля Господа, щоб я прибув вчасно… Вони усі згинуть до єдиного, їхні тіла стануть добривом для моїх земель…

Загін данців впевнено наближався до фортеці, палаючі смолоскипи в руках ворогів зловісно протинали темряву, осяюючи жовто-багряними спалахами дерев’яні стіни фортеці. Але ніхто з них і не підозрював про засідку та повернення Айка, інакше би не наважилися нападати.

Граф зустрічав ворогів одним з перших. Коли данці наблизились до глибокого яру, впевнено прямуючи крізь гай, Айк блискавично схопився на ноги та кинув свій спис в одного з вершників, який замертво впав з коня. Ця дія була сигналом атакувати.

Очікувано, що серед загону прибулих ворогів здійнялась метушня. Сидячі на деревах гаю лучники Айка випустили стріли, які з гучним свистом розсікали повітря та вражали ворогів. Вбиті данці падали з коней на землю, їхній загін за наказом ватажка кинувся до ярів. Можливо саме це і було фатальною помилкою ворога, адже вони не урахували кількість воїнів у засідці та були впевнені, що фортеця не захищена, як слід. Данські розвідники доповіли, що Айк із загоном у поході, слушний момент для нападу, але не все сталося, як гадалося...

Данців кинулись до ярів, а там їх враз зустрів шквал списів, також і лучники продовжували випускати стріли. Коли справа дійшла до рукопашного бою, в зловісній темряві гаю звідусіль лунали несамовиті крики поранених, гучний свист стріл та брязкіт зброї. Вороги майстерно володіли бойовими сокирами, але після перших атак воїнів графа значну кількість нападників було знищено. Звичайно, люди Айка не поступалися ворогу у військовій підготовці. Під час тренувань граф нікого не милував, лише найсильніші та найбільш витривалі чоловіки потрапляли до його загону.

Купку ворогів, які зуміли вижити серед цієї запеклої битви, воїни Айка відтісняли до стін фортеці, одночасно оточуючи з різних боків. Наразі данців залишилося близько тридцяти чоловік, а решта полягли у густій темряві гаю.

— Брати живими! – гаркнув люто граф. – Полонених притягти до центральних воріт!

Затамувавши подих, заціпенілий Дрого прислуховувався до звуків битви, що лунали з боку гущавини. Він сидів у надворотній вежі в оточенні дозорних та лучників, які були напоготові будь-якої миті дати ворогу відсіч зі стін фортеці, але, як виявилося, їхня допомога під час битви вже не знадобиться.

— Наші йдуть! Здається, ведуть полонених… — Дрого примружився, роздивляючись з висоти вежі людей зі смолоскипами. – Так і є! Полонені! Відчинити ворота! – гаркнув до охоронців.

Коли величезні масивні ворота з гуркотом відкинулися через рів, утворюючи міст, радісний Дрого і кілька десятків чоловіків вибігли з фортеці назустріч переможцям та своєму пану.

— Полоненим відрубати голови та нанизати на списи! Ці списи встановити біля стін фортеці ззовні! Гадаю, опісля в будь-кого зникне назавжди бажання приходити сюди зі зброєю та нападати на нас! – лиховісно гарикнув Айк, у світлі смолоскипів його палаючі люттю очі були схожі на чорні безодні, що неслс лише смерть. – Виконуйте! — владно змахнув правицею.

Почувши вирок, полонені збились в купу, а їх хапали по одному та зв’язували руки за спиною. Коли один з воїнів Айка схопив чергового, засудженого на смерть данця та зірвав з нього темний плащ, то побачив перед собою рудокосу дівчину, яка несамовито пручалася й гарчала, мов маленька левиця.

— Погляньте-но! Дівка! – здивовано реготнув хтось з чоловіків. – Ото буде нам розрада! І наче гарненька!

Воїн, який тримав дівчину, рвучко підняв її на ноги та відпустив, роздивляючись несподіваний «трофей». Полонянка злісно труснула головою, здмухуючи з обличчя мідні прядки волосся, що вибились з розтріпаної довгої коси.

— Відведіть її до Лютого, нехай вирішує, що з нею робити, — мовив Дрого, який щойно наблизився, свердлячи очима тендітну постать данської дівчини. Невисока на зріст полонянка лише розлючено гаркнула, коли її схопили та потягли до Айка.

— Пане! Серед полонених данців дівка! – реготнув воїн, який намагався втримати дівчину, а вона відчайдушно пручалася, навіть вкусила чоловіка за руку. – Розлючена та дика! Що з нею робити? Відразу вбивати шкода, ми не проти би й розважитися! Ще й наче гарненька...

Полонянку шпурнули на землю до ніг графа, мов сміття, але вона відразу схопилася на ноги, гордовито здійняла підборіддя та подивилася Айку у вічі з неабияким викликом… Граф здивовано завмер, зазираючи у широко розплющені смарагдові очі, скільки ж в них вирувало ненависті й люті! В тих плесах і натяку не було на страх, наче дівицю не жахала невідворотна смерть, яку готова гідно прийняти. Ні, полонянка не схожа на полохливого зайця, радше на маленьку хижачку... Це мовчазне протистояння поглядів тривало кілька секунд, граф усвідомив, що настільки безстрашні полонені йому траплялись нечасто, а тут ще й дівчина! І не жахає її жорстока смерть?

«Вродлива… — Айк окинув поглядом вигини стрункої фігури полонянки й за мить знову зазирнув в її палаючі ненавистю очі. – Ще й рішуче налаштована прийняти смерть…»

— Чудовисько… — засичала крізь зуби безстрашна дівчина, не відводячи погляду.

— Бач, яка смілива та хамовита! До того ж, гарненька! – мовив один з воїнів графа. – Що з нею робити?

— Нехай подивиться на страту цих данців, серед яких вона була… На смерть ворогів, які наважились прийти сюди зі зброєю… — крижаний голос пана проймав до кісток, а зловісний погляд пропалював самісіньку душу. – А потім відведіть її до моїх покоїв. Далі й вирішуватиму, як із нею вчинити…