Спочатку:
На сторінку книги
«Завжди і скрізь палаю в муках розпачу і люті
Й ношу з собою Пекло… Сам я – Пекло!
Провалююсь у прірву, а під нею
Нові безодні зяють, глибші й глибші,
Де й Пекло вже здаватиметься Раєм.
Невже мені полегшення не буде,
Покути чи прощення? …Ні! Ніколи,
Допоки не зламаюсь у покорі.»
З поеми Дж. Мілтона «Утрачений Рай»
Переклад О. Жомніра
Він збуджено метався по своїй темниці, заламуючи руки. Вже давно звик до своєї обителі та вічного мороку. Ще б пак, за стільки-то років! Знав тут кожну цеглину, кожен дрібний камінець, якими була вислана долівка та викладені стіни. Тихо сповзали й падали вниз краплі води, породжені постійною вологістю. Здавалося, тут живе якась невідома істота, незнана світу, така ж липка та чорна, як і місце її прихистку. Лише одна свічка горіла тут, на хиткому камені посередині. Він підскочив до неї і тьмяне полум’я осяяло його обличчя. Майже втративши людську подобу, істота вишкірилася і з горла вилетів звук, радше схожий на гарчання, аніж на сміх. Мов у лихоманці, з божевільною усмішкою-оскалом потвора почала розкидати навсібіч сувої пергаменту. Вони розліталися, сичали і, ніби змії, звивалися довкола ніг.
— Де… Де?!
Врешті він знайшов, що шукав, і схилився над пожовклим сувоєм, повністю списаним древніми символами. Голова нервово сіпнулася і кістляві руки ще сильніше стиснули пергамент.
— Має… ні, то буде так!
Довгий чорний палець ковзнув по шматку вичиненої телячої шкіри.
— Коло, воно закриється… дев’ять…
Скоро, зовсім скоро. Він так довго чекав — і ось нарешті це станеться! Істота потушила свічку пальцями і злилася з темрявою стін.
