Раді Вас бачити!

День народження. Подруги, подарунки, кольорові кульки. Мама спекла святковий торт і акуратно вивела зверху надпис: «Солодкі шістнадцять». Люда кружляла перед дзеркалом у новій зеленій сукні, яка так пасувала до її очей. «Справжня лісова мавка», — Олена ніжно обійняла доньку і поцілувала в чоло. Вона простягнула Люді невеличкий пакунок у яскравій обгортці. Телефон! Як давно дівчина мріяла про нього! Вона кинулася до шухляди, де на папірці зберігала записаний фломастером номер Богдана. У слухавці почулися довгі гудки.

— Богданчику? Бодю! Я тебе не чую!

Люда різко прокинулася і розплющила очі. Серце шалено калатало, у вухах дзвеніло. Вона зірвалася з ліжка й озирнулася: то був сон! Розпач хвилею накотився на неї і з грудей вирвалися ридання. Дівчина за кілька секунд збігла вниз. Той тунель виведе її назовні! Проте минав час, а Люда продовжувала нерухомо дивитися на зяючу дірку в підлозі. Плечі досі здригалися від ридань, та сліз вже не було. Постоявши ще хвилину, вона мовчки повернулася назад.

Дівчина підійшла до дзеркала. Відображення їй не сподобалось. Люда завжди вважала своє обличчя надто круглим, хоч насправді його лінії були чіткими, вилиці й підборіддя — правильно окресленими. Дитячі риси поволі зникали, а разом з ними — ненависні їй щічки.

Волосся зовсім розтріпалося і дівчина марно намагалася пригладити його руками. Взувши тапки й підперезавши плахту, Люда сумно обвела поглядом сірі стіни. Не таким вона уявляла свій день народження. Враз дівчина помітила щось на столі. У мисці, накритій полотном, лежали риба та біла паляниця, а в глиняному глечику — узвар. Люда забула, коли їла востаннє. У животі жалібно забурчало. Тут хтось був, поки вона спала. Приніс сніданок, та не потривожив її сну.

Поснідавши, дівчина знову зійшла вниз. Чи можливо звикнути до цього місця? Тиша, півтемрява й холодні стіни — ні, це їй не під силу. Люда враз порівняла себе з мізерною пилинкою серед вікової величі Всесвіту. Дивне збудження хвилями накочувалося на неї. Їй хотілося то плакати, то сміятися, та вона щоразу стримувалася. Пригадалися мамині слова, мовляв, у церкві поводитися треба тихо — Бог все бачить. Люда озирнулася, їй вкотре здалося, що вона не одна. Дівчина знову побачила янголів під куполом. Сумнівів не залишилося: вони їй не привиділися тоді. Їхні очі, чіткі та виразні, манили й водночас відштовхували. Люді вкотре здалося, що вони спостерігають за нею. 

Раптом дівчина почула шум у тунелі. За кілька секунд перед нею з’явився Богдан. Він обтрусився від тисячолітнього пилу, чхнув і випрямився.

— Що ти тут робиш? Я ж сказала тобі не приходити!

— Пробач, — хлопець підійшов ближче, — хочеш, я стану на коліна? — Богдан благально подивився на Люду.

— Мені набридло пробачати, — дівчина склала руки на грудях.

— Ти не можеш так зробити зі мною. Я люблю тебе!

Люда ошелешено глянула на юнака, та не встигла вимовити й слова, як він затиснув її в обіймах. Кілька хвилин вони так і стояли, забувши про все на світі. Дівчина не знала, що думати. Вчора вона була ладна його відпустити, аж тут він признався в коханні.

— Я не можу без тебе. Сам не знаю, що на мене найшло, — Богдан ще міцніше стиснув її. — Я люблю тебе. Полюбив одразу, як побачив…

— Хіба то любов? — спитала Люда, проте її голос вже не був таким категоричним.

— Рік я не сплю нормально ночами, відколи приїхав сюди, бо ти не даєш мені заснути. А останнім часом й поготів. Може, я неправий…

— Ти мені не віриш. Хіба існують стосунки без довіри?

— То доведи мені і я з радістю повірю, — Богдан замовк, очікуючи відповіді.

— Я не знаю, чи вони дозволять мені це.

— Що їм треба від тебе? Але ж тут зараз нікого немає, то чому б тобі не втекти?

— Це не люди… Тобто, не зовсім люди.

Люда сіла на сходину, де колись стояв вівтар.

— Це духи.

Богдан хмикнув.

— Я кажу правду, не смійся!

Він подумав, що дівчина не в собі, але вирішив поки не задавати питань. Юнак сів поруч. «Боже, як пахне її волосся…», — Богдан відчув тупий біль десь внизу живота.

— На них накладено прокляття. Їм потрібна обрана, яка молитиметься за їхні душі.

 — Чому ти просто не підеш звідси?

Люда витерла очі і підвелася.

— Я не хочу іти. Це тяжко пояснити… Може пізніше.

— Звичайно, — Богдан усміхнувся.

Насправді він не вірив жодному її слову. Все здавалося надто нереальним. «Та чи хтось інший повірив би?» — питав себе хлопець. — «Нормальний — ніхто». А Богдан вважав себе нормальним. Зараз головне не перечити їй, а потім за першої нагоди забрати звідси. За власною волею чи силоміць — неважливо.

Якусь мить вони стояли мовчки, а потім Люда взяла юнака за руку. Той миттєво зреагував і рвучко затиснув дівчину в обіймах. Його напружені губи віднайшли її вуста. Богдан схопив однією рукою обидві руки дівчини і притиснув до стіни за її головою, а другою міцно обійняв за талію. Люда не очікувала такого напору. Хлопець відкинув назад її пишне волосся і від його гарячого подиху по спині пройшов мороз.

— Як я тебе хочу…

Богдан цілував кожен сантиметр її шиї, та його поцілунки здавалися дівчині клювками голодного птаха. Пояс розв'язався і повільно опустився на підлогу разом з плахтою. Юнак міцно притиснувся до неї всім тілом, і Люда відчула силу його бажання. Рука хлопця опустилася нижче і він сильно стиснув її сідницю. Стогін вирвався з грудей, та Богдан поцілунком подавив його. В якусь мить Люда розплющила очі і її погляд впав на янголів під куполом храму. Суворий, засуджуючий погляд подіяв немов відро крижаної води і дівчина перелякано відштовхнула юнака від себе.

— Що трапилося? Я зробив тобі боляче? — той розгублено розвів руками, та Люда швидко підняла з підлоги одяг і злякано озирнулася.

— Тобі треба йти.

— Але чому? — Богдан спробував наблизитися до неї, але дівчина відсахнулася назад.

— Йди! — вона руками пригладила волосся. — «Він не може залишитись. Якщо вони його побачать, то що тоді?»

— То що тоді? — вголос повторила Люда.

— Я не розумію…

— Не будь дурним! Іди! — закричала дівчина.

 Богдан побіг до виходу, та раптом обернувся:

— З днем народження!

— Біжи! І не забудь прийти… 

— Завтра, обов’язково!

Люда впевнилася, що хлопець вже поза межами костелу, і повільно повернулася. Що вона наробила? Дівчина закрила обличчя руками, не наважуючись знову глянути на тих неземних створінь, які височіли над нею і, як здавалося, вже зневажали її. Отець Митрофан вважав її чистою, недоторканою. На неї покладена така відповідальність, а вона займається брудною розпустою під самим його носом. А якщо хтось бачив? Що їй за це буде? Що буде з Богданом?

Хлопець швидко виліз з тунелю і побіг до вхідних дверей. Крізь щілину він побачив Люду, яка стояла спиною до нього посеред костелу. Дівчина чогось чекала. Богдан також чекав, хоч і не був упевнений, що саме. Він не встиг більше ні про що подумати, бо тієї самої побачив їх. Вони один за одним заходили до головної зали костелу звідкись з протилежного його боку, обступаючи дівчину. У довгих чорних мантіях, з каптурами на головах, вони й справді здавались неземними істотами. «Як чорти з пекла», — пронеслось в голові Богдана. Він хотів щось зробити, крикнути, гримати щосили в двері, бодай щось, та тіло мов закам’яніло. Врешті він розвернувся і швидким кроком рушив геть.

Голос дівчини відбивався від стін, зливаючись з гучними чоловічими басами й тенорами. Люда стояла попереду біля отця. Вона постійно відчувала на собі погляди. На неї дивилися всі, та з-поміж них виділявся лише один. Дівчина так чітко відчувала це, що їй ледь вистачало терпіння, аби не повернутися і не огризнутися: «Чого витріщився?»

Отець Митрофан нічого не сказав про те, що сталося між нею та Богданом. Може не бачив, а може не хотів. Він дав їй молитовник і запропонував взяти активну участь у вечірні. Розуміючи слово через п’ять, дівчина намагалася підтримувати молитву. Її тонкий, високий голос луною відзивався у порожньому храмі. Світлий промінь у глибині вікового мороку. Давно втрачена надія, яка ледь жевріла на дні відчаю змучених душ.

Після вечірні до неї підійшов Федір.

— У мене нема слів! — послушник захоплено подивився на дівчину. — Такий голос!

— Дякую, я старалася.

Люда кивнула, стримуючи несподіване хвилювання. Що з нею? Чому всередині все ніби зав’язалося у вузол? Вона щосили намагалася зосередитися на розмові з Федором, та очима шукала його. Проте Йоана ніде не було видно.

— Молодець, — отець Митрофан був явно задоволений, — твій голос вартий похвали.

— Дякую, — відповіла Люда, й тієї ж миті в її животі жалібно забурчало.

— Я зовсім забув. Час вечеряти, — забідкався отець і глянув на Федора.

— Га? О, так! — схаменувся послушник і швидко вийшов.

— Він такий смішний, — засміялася дівчина. — А куди він побіг? Де ділися інші?

Аж тепер Люда збагнула, що у храмі спорожніло, і запитально глянула на старого чоловіка.

— У них повно справ. Ти ще багато не знаєш, Людмило. Кожне сторіччя ми проходимо через одне й те ж саме: повертаємося і… просто живемо. Якщо то можна назвати життям. Намагаємося чинити добрі справи. Під нашою опікою знаходяться діти-сирітки, старі і ті бідолахи, яким не так пощастило, як іншим. Чорнорясники займаються написанням літописів, переписуванням книг. А ще ми маємо рецепт найкращої медовухи. То ще дід мого діда дізнався його в одного досить шанованого єпископа з Іскоростеня. Де ж той Федір? — отець Митрофан співчутливо слухав монолог голодного шлунку дівчини. — Про що я казав?

— Про медовуху, — підказала Люда.

— Так, авжеж … Ну, що ще сказати, так воно і є.

— А як ви туди потрапляєте? Мені туди можна?

Отець всміхнувся.

— Можна, та не нині.

Не встиг він договорити, як до храму вбіг захеканий Федір.

— Пані Людмило, прошу вас до вечері!

— Бідненький… віддихайся спочатку. Нащо було так поспішати?

Обличчя хлопця осяяла усмішка:

— Пані, ви такі добрі до мене.

— Яка ж я пані? Я просто Люда.

— Доброї ночі, дитино! Мушу вас залишити.

Отець підійшов до тих самих дверей, з яких вибіг послушник, і зник за ними.

— Що там? — кивнула в бік дверей дівчина. — Ви там живете?

— Не зовсім, але все одно вам туди ще рано.

Люда розчаровано цмокнула язиком. Двері знаходились по лівому боці від стіни, за якою був таємний прохід до її келії.

— Але ж там просто ще один вихід з костелу.

— Для звичайної людини з вашого часу — так. Та не для нас.

Дівчина зітхнула і глянула на брата. Вона його обрана? Цей хлопець чудовий. Вона не стане проблемою для нього і робитиме все залежне, щоб він вдало пройшов своє останнє випробування.

— Вечеря чекає у вашій кімнаті, — нагадав Федір. — Вас провести?

— Ні, я сама. І перестань звертатися до мене на «ви», гаразд? — з усмішкою кинула йому Люда, підіймаючись сходами.

— Гаразд, — слухняно відповів послушник.

***

Тиша та спокій літнього вечора відкинули далеко негаразди та переживання. Думки ліниво снували в голові, не затримуючись надовго. Дівчина потрохи провалювалася в сон, та враз почула, як хтось увійшов до кімнати. Люда різко зірвалася з постелі.

— Хто тут?

Перед нею стояла постать, тримаючи свічку у руці.

— Доброї ночі!

Низький глибокий голос змусив Люду здригнутися. Вона забилася в дальній кут ліжка, впізнавши Йоана.

— Я приніс свічу, аби тобі не було страшно вночі… одній, — він поставив свічку на стіл і повернувся до дівчини.

Тепер Люда могла добре його роздивитися. Високий, стрункий монах здавався ще вищим через довгу рясу. Горда постава і трохи зверхній, як їй здалося, погляд. Чорне волосся обрамляло бліде обличчя і хвилею лягало на плечі. Дівчині здалося, мов всередині неї все обростає кригою, хоч обличчя пашіло від жару. Вона знайшла в собі сили глянути йому в очі, проте одразу не витримала й опустила погляд нижче, на його підборіддя з легкою щетиною. Враз Люда відчула нестримне бажання торкнутися його.

— Не треба було так перейматися. Я могла обійтися й без неї. І мені зовсім не страшно.

— Забрати назад?

Дівчина повела плечима, намагаючись здаватися байдужою.

— Як хочете.

— Ліпше залишу. Можна присісти? — Йоан злегка кивнув на постіль.

Люда забилася ще далі. Не треба, підказував розум, та шалений стукіт серця заглушив його.

— Сідайте.

Послушник сів на край ліжка. Люда всім виглядом намагалася вдавати байдужість, проте переляк у її очах і те, з якою силою вона стиснула покривало, підтягнувши його під саме підборіддя, видавали її.

— Ти вже звиклася?

— Не встигла ще.

Що за дурне питання? Вона не привикне й за рік! А особливо до цього похмурого монаха, який у своєму чорному одязі схожий на диявола!

— Нічого, — самовпевнено сказав він. — Всі звикли і ти не виняток.

Люда насупилася. Вона відчула, як злість поступово затьмарює її розум.

— Ви не можете так казати, бо зовсім мене не знаєте.

Монах звів брови і дівчині здалося, що в його очах промайнула зневага.

— Я бачив багато таких, як ти. Можеш спробувати зробити добрий вчинок і скинути прокляття, хоч я вже не сподіваюсь. Надто багато часу минуло, надія вичерпалась.

— Це не вам вирішувати. Принаймні я допоможу тому, для кого була вибрана, — різко кинула Люда.

— Але ж ти вибрана для мене.

Страх паралізував тіло дівчини. «Ти брешеш!» — хотіла крикнути вона. «Я не хочу бути твоєю обраною! Тільки не ти!»

— Відбудеш тут рік і повернешся додому, — продовжив Йоан. — Я тебе не зачеплю, не бійся. Не маю такого бажання. Я надто довго йшов до свого покликання і порушувати обітниць заради… жінки не маю наміру.

Люда спробувала вдихнути, але їй забракло повітря. Його витіснив холод, яким віяло від цього чоловіка.

— Я тебе ненавиджу, — несподівано випалила вона і сама злякалася сказаного, широко розплющивши очі.

— Справді? — байдуже запитав той. — Але ми майже не знайомі. Перше враження не завжди правдиве. Можливо я не такий лихий як тобі спочатку здалось.

«Та який лихий! Ти янгол», — подумала Люда, подумки простягаючи до нього руки. Раптом від її злості не залишилось і сліду. Дівчина була готова пробачити йому всі образливі слова та пихатий погляд. Проте наступної миті вона оговталась і почала докоряти самій собі. Їй не подобалося, що цей монах викликає в неї такі суперечливі почуття.

— Вибачте, я не хотіла, — ледь чутно пробубоніла вона.

— Нічого, я не злопам’ятний, — відказав Йоан, ближче підсідаючи до дівчини.

Люда не знала, куди себе подіти. Він зайняв стільки її ліжка! Чому позаду неї немає ще одних таємних дверей? Вона б з радістю в них розчинилася. Проте як дівчина не притискалася до холодної стіни, та не зникала. Запала коротка мовчанка. Люда обережно зиркнула на послушника: «Як на діда, якому дев’ятсот з лишком років, він непогано зберігся». Що їх чекає? Вона була певна, що є обраною Федора. Проте тепер все змінилося. Та Йоан щойно дав зрозуміти, що вона його цікавить не більше, аніж метелик, який літає довкола свічки. Невже й на неї чекає подібна доля — згоріти в його полум’ї? Вона глянула на його ніби витесане з мармуру бліде обличчя й відчула легке запаморочення. Чому він так діє на неї? Одного разу Люда вже відчувала подібне, коли знайомий пообіцяв навчити її курити. Але тоді після двох затяжок хотілося блювати, хоча в голові паморочилося так само. Та ні, це щось інше.

У голові Йоана думки теж вирували із шаленою хаотичністю. Не такою мала бути їхня перша розмова. Його стратегія, яка спочатку здавалася правильною, виявилася цілком провальною. Ще нікому не вдавалося так швидко заслужити ненависть іншої людини, як йому. Кілька хвилин тому чоловік був упевнений у своїх діях: він мав одразу вказати обраній її місце, дати зрозуміти, що вона для нього мов більмо на оці. Проте щось пішло не так і тепер Йоан не знав як поводитися з нею. Вона така безпорадна, беззахисна й налякана. Він вже шкодував, що не міг повернути свої слова назад. Обрана не заслужила такого ставлення. Захотілось її пригорнути й заспокоїти, сказати, що вона в повній безпеці. Захотілося її поцілувати… Ні, тільки не це! Йоан злегка здригнувся, та Люда цього не помітила. Вона сиділа непорушно, ніби статуя, обійнявши руками коліна, і дивилася попереду себе, не підводячи очей. При сяйві свічки її шкіра здавалася прозорою. Під нею виднілися тонкі сині вени. У ній горів вогонь, вона була жива. Йоан ледь стримався, щоб не простягнути руку і не провести по її щоці. Це могло ще більше налякати. Він ніколи не образить її, це тендітне створіння, яке забилося в куток і зараз може злякатись власної тіні.

— Тобі тут добре?

Люда не чекала подібного питання.

— Не знаю.

— Ти боїшся? — знову спитав Йоан. — Не відповідай. Я можу прочитати відповідь у твоїх очах, — він підсів ближче і обережно взяв її руку в свою. — Така ніжна, — послушник ледь стримався, аби не припасти губами до її шкіри. — Прошу тебе, не бійся. Тим паче, мене. Знай одне: я ніколи тебе не скривджу, чуєш, ніколи. Я берегтиму тебе. І ніколи не зачеплю.

Проте Йоан розумів, що обманює не лише її, а й самого себе. Він вже посмів торкнутися її. І ті емоції, які викликав цей невинний дотик, мало не накрили його повністю. Чоловік різко забрав свою руку й підвівся. Він і гадки не мав, що буде так важко. Прокляття справді діє, Йоан щойно відчув це на собі.

— Тобі треба відпочити.

— Чекай! — зупинила його Люда, коли той вже хотів піти геть, і їхні очі зустрілися на коротку мить. — Дякую… за свічку.

Йоан коротко кивнув і вийшов. Дівчина врешті видихнула і відкинула покривало. Що то було? Останньої миті ніби щось невидиме промайнуло між ними і пов’язало назавжди. Люда мимоволі усміхнулася: чорні очі вже не здавалися їй такими страшними. З часом вона могла б до них звикнути.

***

Майже місяць Богдан не виходив з дому. Після того як побачив Люду в оточенні тих людей, не знав, як правильно вчинити. Першою думкою було бігти до дільничного, кричати, збирати людей і разом йти до костелу. Потім ця ідея здалася йому надто ризикованою. Ті бовдури могли почути наближення натовпу і щось зробити з дівчиною. Саме це стримувало юнака, принаймні він був у цьому впевнений.

Богдан мовчав. Мовчав на допиті, коли прийшов до відділку разом з батьками (вони навіть зволили приїхати за такої оказії). Мовчав, коли поліція та рятівники прочісували гай, парки та подвір’я. Мовчав, коли пірнали з аквалангами в озеро та річку. І врешті видихнув після того, як з’явилися свідки, які нібито бачили Люду на вокзалі, коли та сідала на потяг до Львова. Що дивно, свідків було аж троє. Після цього справу закрили, школярку визнали безвісти зниклою і містечко зажило колишнім життям.

Хлопець сидів на кухні і задумливо помішував чай ложкою. Майже рік минув відтоді, як він переїхав з міста. Батько часто бував у відрядженнях, мама ж до ночі сиділа на роботі, тому на сімейній нараді було вирішено до закінчення школи відправити Богдана до бабусі Інни Василівни. Спочатку така перспектива не втішила підлітка, але слова мами про те, що бабуся старенька і їй потрібна допомога, врешті його переконали.

Інна Василівна, у минулому лікар-педіатр, дуже любила єдиного внука. Відкривши на пенсії у собі талант до кулінарії, вона з радістю випробовувала на ньому свої шедеври. Ось і зараз бабуся поклала перед Богданом гору налисників з яблучним повидлом та корицею, очікуючи похвали. Проте юнак не помічав нічого, повністю занурившись в думки.

— Ну, що з тобою?

Той ледь здригнувся і глянув на бабусю:

— Ти щось казала?

— Закохався чи що? Дивись, я тобі налисничків насмажила, як ти любиш.

— Я… потім. До котрої працює бібліотека?

— Та до шостої, здається.

Не встигла Інна Василівна здивуватися, як Богдан кулею вилетів з хати.

***

Біля підніжжя гори, на якій стояв костел, від сторонніх поглядів за вербами та кущами ховалося озеро. Місцеві мешканці обходили його десятими дорогами, як і сам храм. Воно вважалося нечистим. Проте Люді тут подобалося. Вона любила в ньому купатися чи просто сидіти на березі біля верби.

Богдан більше не приходив. Дівчина доводила себе до відчаю роздумами про те, що могло трапитися з ним. Невже він щось побачив і це його злякало? Та ні, її Бодя не з лякливих. Вони надто довго не наважувалися зробити крок назустріч один одному. З легкою усмішкою на устах Люда пригадувала, як кожен його погляд здіймав вир емоцій в її дівочій душі. Яким солодким та бентежним був той час!

До вечора думки про нього не покидали голови, поки Федір не покликав її на вечірню.

Дівчина знову стояла біля отця, час-від-часу ловлячи на собі погляд Йоана. Зазвичай похмурий та колючий, він пропалював до кісток. Люда намагалася зосередитися на молитві, та спина аж боліла від напруження. Його слова про те, що він нічого від неї не чекає, міцно вкарбувалися в пам'яті. Вона щосили прагнула зрозуміти, знайти виправдання його словам. Переконувала себе, що так говорити його змушує становище, в якому опинився він і решта братів. Дуже просто зневіритися за стільки часу.

З часом Люда почала звикати до нового життя в костелі. Кожного вечора у головному залі храму проводилась вечірня. Федір заходив по неї і вони разом спускалися на молитву. Іноді його заміняв Лука. Кілька разів він приходив з Йоаном, проте останній намагався триматися осторонь. Дівчина думала, що огидна йому, інакше чому він б так старанно уникав її?

Люда нарешті запам’ятала імена всіх послушників і монахів, та вона досі не бачила загадкового дев’ятого брата, про якого казав отець Митрофан. «Мабуть, йому соромно через те, що він не зміг пройти свого випробування», — думала дівчина. Зазвичай вона зустрічала їх тільки на вечірні, окрім випадків, коли хтось з них приносив обід. Решту часу вона проводила наодинці. Вона пам’ятала настанову старого священника про те, що саме молитва може стати спасінням для них. Дівчина ретельно повторювала слово в слово кожну молитву, яку знала, проте її не покидало відчуття, що цього недостатньо.

До неї добре ставилися, та Люда досі почувала себе в не своїй тарілці, зіштовхнувшись з кимось з братів у дверях. З послушниками було простіше домовитись, ніж з монахами. Точніше, з останніми знайти компроміс було практично неможливо. Брат Кирило, суворий та мовчазний монах, не допускав ні найменшого непослуху з боку інших. Здавалося, його боялися всі, окрім отця Митрофана та ще одного монаха Михаїла. Вони вважалися старшими у монастирі і слідкували за порядком.

Найлегше було з Федором, зовсім юним хлопцем. Пройшовши крізь віки, він не втратив віри, не перестав сподіватися, що одного дня все ж стане вільним. Дитяча наївність та широка щира усмішка вабили до себе. Лука їй теж подобався. Він не задирав носа і постійно намагався розвеселити Люду. В його голосі часто відчувалася іронія, та дівчина була певна, що то не зі зла. Брат завжди зустрічав її усмішкою і взагалі був значно привітнішим, аніж Йоан, обличчя якого постійно ховалося за маскою смутку.

Минуло два місяці від їхньої останньої зустрічі з Богданом. Спочатку Люда не знаходила собі місця, гадаючи, що могло статися. Вона так хотіла вірити його обіцянкам, хотіла вірити в його любов, та день за днем надія танула, поступаючись місцем байдужості.

Дівчина швидко навчилася обходитися тим, що дала природа, проте їй бракувало шампуню та крему, білизни. Звичайного блокнота і ручки, аби записувати свої думки. Бракувало подруг, мами, жіночої підтримки, оскільки розмовляти на делікатні теми було ні з ким. Федір постійно цікавився, чи не потрібно їй чого, та вона не наважувалася прямо сказати йому. За порадами та підказками послушника, Люда навчилася збирати трави та трохи в них розбиратися.

— Зілля живе, — говорив хлопець, ніжно перебираючи травинки. — Воно лікує, якщо відаєш, що збираєш. Воно ж здатне вбити.

— Ну, ти мені підказуй, — хмикнула Люда, — бо вип’ю чаю, а потім… — дівчина скорчила гримасу, виваливши язика й закотивши очі.

Федір засміявся. Вони сиділи на кам’яній долівці в кімнаті-келії Люди і сортували трави.

— Хоч я не можу чаю собі зробити, бо не маю ні чайника, ні чашки.

Послушник намагався не дивитися на дівчину.

— Ще не час.

— Чому? — Люда тріпнула головою, відкидаючи назад довге волосся. — Мені тут нудно. Я майже весь час одна.

— Пані, я не вирішую таких питань. Це залежить від панотця.

Дівчина зітхнула. Федір з-під лоба глянув на неї. Лиш би не плакала. Він боявся жіночих сліз, не вмів втішати. Переживав, що не зуміє розрадити, а потім знову буде себе карати. Хоча фізичний біль тепер був приглушений, та тільки пройшовши через тілесні страждання, він відчував себе очищеним, вільним від гріхів. Свою таємницю послушник ніс крізь століття, ховаючи докази під цупкою довгою рясою.

Ця обрана була зовсім інакша. Не опускала голови, коли панотець чи хто інший дорікав або вичитував їй. Проте червоніла, коли хтось з них пропонував допомогу чи приходив із побутовими питаннями. Говорила дивною мовою, часто незрозумілою для Федора. Плуталася в полах довгої сорочки. На питання хлопця, в якому ж одязі вона звикла ходити, Люда сміялася і запевняла, що краще йому не знати. Федір досить негативно відзивався на рахунок того, що жінки носять штани. Йому зустрічалися такі, коли прокляття закинуло їх в період Другої світової війни. Проте він щосили оминав цих модниць, відверто називаючи їх грішницями, які хочуть бути схожими на чоловіків.

Свавілля часто проявлялося в її розмові та вчинках. Обрана не заплітала волосся, у чому не раз докоряв їй хлопець. В його часі це було допустимо лише для незаміжніх дівчат, але Люда, яка жила при храмі, мала дотримуватися послуху і хоча б заплітати косу. Ходити простоволосою було гріхом, а жінка, яка ходила з непокритою головою, вважалася розпусницею. Федір розумів, що Люда не належить до подібного типу жінок. Її чистота та невинність одразу кидалася в очі. Це було видно по тому, як вона ніяковіла, коли хтось з братів намагався зав’язати з нею розмову. По тому, як поводила себе в присутності Йоана. Федір не раз спостерігав за ними під час вечірньої відправи. Зазвичай Люда стояла біля отця Митрофана, низько опустивши голову, і їй явно було не по собі. Йоан стояв позаду і майже не відводив від неї погляду. Проте його обличчя, як завжди, було холодним і непроникним. Федір мав багато причин для злості чи й навіть для ненависті до нього, проте не тримав образи. Він вважав, що Йоану тільки Бог суддя, й що той і так уже достатньо покараний.

Ця дівчина порушувала усі можливі правила, доводячи до напівсвідомого стану набожного Федора. Проте вперше в своєму житті він на все закривав очі і лише мовчки просив Господа за неї. Перестрибуючи з одного століття в інше, послушник був невільним свідком того, як летів час, розставляючи свої пріоритети, змінюючи цінності. Йому було легко з першою обраною, Забавою. Вона не задавала зайвих питань і весь час проводила у молитві. Друга і третя теж не завдавали клопоту. З Ядвіґою, його обраною, вони майже не спілкувалися і багато часу разом не проводили. Хоч і за це він простив Йоана.

— Яке має значення, коли збирати трави? Якщо я нарву ромашки після обіду, а не до сходу сонця, то вона мені не допоможе? — Люда скептично покрутила між пальцями тонке стебло.

— Може й не допомогти, — Федір полегшено зітхнув, зрадівши, що вона сама змінила тему розмови. — Збирати треба тільки суцвіття ромашки. До сходу сонця, коли на пелюстках ще тримається роса. Настій з такої квітки помічний при головних болях, допоможе заснути. Добре помагає при простуді.

— Ну, якщо я залишуся тут на зиму, то ромашковий чай мені просто необхідний, — зіронізувала дівчина. — Батареї я тут не бачу.

— Цей камін обігріє вас в морози, — послушник кивнув в один з кутів біля виходу на лоджію. Невеличка піч-камін не одразу кидалася в очі.

— Без дверей? Без скла? Хтось може побачити дим.

— Не побачить. А якщо й побачить, то подумає на сторожа.

— А якщо сам сторож побачить? — не вгавала дівчина.

Федір втомлено глянув на неї і похитав головою.

— Я прошу вас, не пускайте дурних думок до своєї світлої голови. Ви надто багато думаєте.

Люда кинула пучок ромашок на підлогу і підвелася.

— Я втомилася. Хочу спати.

— Вам принести чогось? — хлопець спішно зібрав те, що вона розкидала, і нерішуче завмер.

— Ні.

Люда відвернулася від нього і склала руки на грудях. Федір мовчки вийшов. Що він про неї подумав… Дурне дівчисько, навіжене та балуване. Та хіба вона така? Дівчина насупила брови. Враз вона почула, що хтось ввійшов до кімнати, і подумала, що Федір повернувся.

— Вибач, я не повинна була так говорити. Сама не знаю, що на мене найшло. Я вірю тобі…

— Справді?

Люда різко обернулася — перед нею стояв Йоан.

— Що ти тут робиш?

Вона збентежено глянула на двері, сподіваючись, що він не сам. Послушник помітив це і кутики його вуст сіпнулися.

— Я зустрів Федора на сходах. Ви не поладили? Він мав пригнічений вигляд.

— Ні. Все гаразд.

— Панотець просив запитати, чи спустишся на вечірню?

— Так, звичайно…

Дівчина схопилася, підбігла до дзеркала і почала розчісуватися. Вона з силою рвала довге волосся гребенем, відчуваючи пронизуючий погляд чорних очей позаду. Раптом її руку накрила чужа рука і Люда злякано глянула на відображення у дзеркалі.

— Можна допомогти? — Йоан стояв позаду неї.

Дівчина ледь кивнула, не в силах вимовити слово. Послушник взяв гребінь і вільною рукою забрав волосся назад, торкнувшись пальцями її голої шиї. Він повільно провів гребенем згори вниз і Люді здалося, ніби електричний струм пронизав її тіло.

— Не боляче?

Вона сіпнула головою, даючи зрозуміти, що все гаразд. Дівчина відчула як чоловік завмер і глянула в дзеркало. Послушник стояв із заплющеними очима, ледь торкаючись носом її волосся, непорушний, як скеля. Люда знову відчула слабкість в ногах. Йоан протяжно видихнув і розплющив очі. На коротку мить їхні погляди зустрілися.

— Чим ти миєш його?

— Федір порадив мені трави…

— Я зроблю мазь з яєчних жовтків та меду. Ополіскувати можеш відваром з кропиви. Він зміцнить волосся.

Йоан закінчив розчісування і почав заплітати косу. Люда здивовано звела брови.

— Не дивуйся. Мене навчила матінка. Колись знатні мужі та вої носили коси. У них ховалися сила, здоров'я та мудрість.

«То ким був ти: знатним мужем чи воїном?», — подумала дівчина.

Після вечірні Люда спостерігала як брати один за одним виходять геть. Вона намагалася підгледіти, що знаходилося за тими загадковими дверима, проте надворі стемніло і її намагання виявилися марними.

— Терпіння. На все свій час.

До неї підійшов отець Митрофан.

— Але чому?

Їй так кортіло проскочити у напіввідчинені двері! Кілька разів здалося, що Люда почула жіночі голоси і цокання копит. Ані жінок, ні коней за костелом бути не могло. Храм стояв на високій горі, оточений гіллястими старими деревами, а до найближчих будинків було не менше ста метрів.

— Окрім того, у тебе є завдання якраз для сьогоднішньої ночі. Нині повний місяць. Йоан тобі допоможе.

«Про вовка промовка», — подумала Люда, побачивши похмурого брата, який прямував у їхній бік.

Коли всі повиходили, послушник повернувся до дівчини і вона знову відчула дивне тремтіння в колінах.

— Дочекаємося півночі.

— Навіщо? — Люда мимоволі злякалася.

Йоан помітив її реакцію і з жалем подумав, що краще б отець доручив цю справу комусь іншому.

— Сьогоднішня ніч вдала для збирання лікарських трав.

Дівчина трохи заспокоїлась і спробувала вести себе вільніше.

— А де ми їх збиратимемо?

— Довкола кляштору.

Чоловік вказав рукою на темні вузькі двері ліворуч від входу — вони вели до підземних крипт. Люда завагалася:

— Я туди не піду, там страшно.

Послушник усміхнувся. Дівчина загнула три пальці на правій руці.

— Кого ти боїшся?

— Ну, примар…

Люда запнулася. Перед нею ж якраз і стояв найсправжнісінький привид. Чи ні?..

Каганець в руках Йоана освітлював його обличчя. Проте, як дівчина не вдивлялася в нього, ніяк не могла здогадатися, про що думає цей загадковий монах. Нуль емоцій, холодний погляд чорних очей та мармурова шкіра — його вигляд став звичним для неї. Вона вкотре відчула потяг до нього. Нехай він вважає її дурепою, чи боягузкою. Чи, як Федір, впертою та зарозумілою. Байдуже, лиш би торкнутися його, краєчка його ряси…

— Я не віддам тебе нікому.

Люда здригнулася. Якби вона не бачила, як рухалися уста Йоана, то нізащо б не повірила, що останні слова належали йому. Послушник легко відчинив двері і простягнув їй руку.

— Тут темно. Тримайся, аби не впасти.

Дівчина витерла спітнілу долоню об плахту і взяла його за руку. Чоловік стиснув її тонкі пальці і підніс каганець вище, щоб освітити шлях.

— Кілька сходин вниз, — попередив він і допоміг їй спуститися.

Тільки-но вони опинилися на рівній землі, Йоан випустив її руку і дівчина відчула розчарування. У ніс одразу вдарив запах вологи і цвілі. Люда поморщила носа й озирнулася. Кілька коридорів розгалужувалися в різних напрямках і зникали в темряві.

— Де ми?

— У підземних криптах, місці спочинку колишніх власників цих земель та священнослужителів.

— Вони тут поховані? — дівчина інстинктивно підійшла до Йоана, шукаючи захисту. — Я весь цей час жила на кладовищі?

Здавалось, вона зараз запанікує і втече, проте, зібравши рештки волі в кулак, вирішила подумати про це пізніше.

— Тут майже не залишилось людських останків.

Брат рушив уперед і Люда подріботіла за ним, мало не наступаючи на поділ його довгої ряси.

— Куди ми йдемо?

— До виходу.

Голос чоловіка луною відізвався у порожніх коридорах і дівчина щосили вчепилася за нього. Йоан напружився, та не сказав нічого.

Люда розглядала високі цегляні стіни, вологі та потемнілі від часу. Було чутно, як капає вода. Дівчина затулила рукою носа, не в силах більше терпіти сморід затхлого повітря. Де-не-де по боках, прямо в стінах, вона бачила невеликі заглиблення. Одні були замуровані, інші зяяли чорнотою. Люда відганяла настирливі думки і намагалася ні про що не думати.

Йоан знову вказав їй на сходи і допоміг вийти назовні через низькі малопомітні дверцята. Вони опинилися під зоряним небом з протилежного боку від головного входу. Люда полегшено зітхнула. Послушник поклав каганець на пень і глянув в небо. Дівчина мимоволі замилувалася його чітким профілем: кожна риса обличчя чоловіка здавалася їй ідеальною. Насуплені густі брови сходилися на переніссі, від чого між ними утворювалася рівна зморшка. Довгий прямий ніс пасував до міцного, правильного підборіддя. Він не носив бороди чи вусів, як більшість братів. Легка щетина підкреслювала вилиці й спускалася вниз, до шиї.

— Нам треба назбирати дивосилу.

— Що це?

Йоан схилився і зірвав якусь квітку. Віддалено вона нагадувала ромашку, тільки була жовтого кольору.

— Ось, — він простягнув її Люді. — Оман, дивосил, дев’ять сил. У нього багато назв. Це зілля помічне при багатьох хворобах.

Дівчина взяла квітку, намагаючись не дивитися в очі монаху. Їй було соромно за миттєвий приступ страху в підземеллі.

— Спробуй назбирати.

Люда уважно придивилася до квітки. Вона часто бачила її, проте не знала, що ця непримітна рослина здатна лікувати. «А що я взагалі знаю?» Вона знову глянула на Йоана. Той стояв неподалік під старою вербою. Ніч була тиха, безвітряна. Повний місяць перетворював її на вечір, освічуючи кожен камінець під ногами. Послушник не рухався. Здавалося, що він застиг. Дівчина хотіла щось спитати, завести розмову, та боялася потурбувати його. «Можливо, він молиться, — сяйнуло в її голові. — Федір щось казав про спеціальні слова, які потрібно промовляти перед тим, як збирати трави. От би їх згадати…»

Люда провела поглядом під ногами в надії знайти бодай одну квітку, та все було марно. Тоді вона знову глянула на Йоана. Він був так близько, у кількох кроках від неї. Стояв непорушно, ледь схиливши голову. Йому личило його вбрання: чорна ряса сягала п’ят і защіпалася на ґудзики на грудях та комірі, руки були сховані у довгих рукавах. На голові всі брати носили невеличкі шапочки — скуфії, які знімали щоразу при вході до храму. Монахи, які прийняли постриг, носили також довгі мантії без рукавів. За словами старого священника, мантія означала повне відречення від світу. Дівчина бачила братів тільки під час вечірні і не знала, як поводять себе і чи притримуються правил в одязі поза храмом. Серед всіх братів лише послушники носили довге волосся, у той час як іноки Ілля та Фома і мантійні монахи були коротко стрижені.

Йоан поворухнувся і Люда зробила вигляд, що зосереджено шукає зілля. Вона мимохідь підійшла ближче.

— Я не можу нічого знайти.

— Потрібно уважніше шукати. І робити це мовчки, адже трави не люблять зайвого шуму, — послушник нахилився і зірвав кілька квіток біля ніг дівчини.

Пройшло близько години. За цей час вони не перемовилися жодним словом. Йоан зібрав кілька пучків дивосилу і акуратно поклав на східці перед вхідними дверима. Люда ж ледь назбирала один тонкий пучок.

— Думаю, цього достатньо.

— Вже можна говорити? — кинула дівчина.

— Ми мали назбирати ще ведмежих вушок, та забарилися. Залишимо це на наступний раз.

Люда повела бровою: невже він планує провести з нею ще одну ніч?

— Час повертатися, — послушник обережно зібрав зілля зі сходів і глянув на те, що тримала дівчина.

Та мовчки простягнула йому все, що назбирала. Не озираючись, Йоан взяв каганець і рушив назад до храму. Дівчині не залишалося нічого, окрім як піти за ним, відчуваючи себе дресированим песиком.

***

Наступного вечора Йоана не було на вечірні, як і багатьох інших братів. Люда відчула розчарування, та була рада, що побачила Федора. Він мав розгублений вигляд і дівчина прийняла це на свій рахунок: вчора вона погано повелася з ним. На молитві залишилися тільки монах Антоній, іноки Ілля та Фома, Федір і отець Митрофан. Останній поцікавився, чи Люда себе добре почуває, і потурбувався про вечерю для неї, а тоді спішно залишив її на Федора.

— Ти досі ображаєшся на мене?

Вони сиділи на сходах біля вівтаря. Хлопець перебирав пальцями вервицю.

— Ні, що ви! То гріх.

Федір на мить задумався.

— Ви збирали вчора зілля з Йоаном? Потрібно заготовити якомога більше на зиму. Ліків мало не буває.

— Ви хворієте? — Люда відчула, що бовкнула щось не те.

— Перебуваючи у цьому світі, ми знову стаємо людьми. Ну, майже людьми. Тіло потребує їжі та відпочинку. Відчуває холод та спеку, хоч й у значно меншій мірі, аніж колись. Я можу ввійти у полум’я, і воно не зачепить мене. Так само я не можу померти…

— О, то ви безсмертні?

Послушник не відповів. Цей факт не видавався йому таким привабливим, як дівчині.

— Вибач, — після короткої мовчанки мовила Люда, торкнувшись рукою його плеча. — Вам, певно, це безсмертя вже сто років не потрібне… Ну, чи трохи більше.

— Нам ще толокнянки назбирати треба. Як ви не хочете, то я сам, — Федір рішуче піднявся зі сходів і рушив до крипт.

— Я з тобою! — дівчина швидко побігла слідом за ним.

Розмова з Федором внесла корективи в уявлення Люди про становище, у якому перебували брати та старий священник. Безсмертя виявилось не таким й радісним, тим паче, якщо живеш по кілька років у кожному столітті, а решту часу перебуваєш у безмірному просторі. Ніде, але всюди. Коли твоє спасіння залежить не від тебе, а від якогось дівчиська. Які шанси в неї? Адже вона не перша, не друга і не восьма… А дев'ята. Та ще й чомусь впевнена, що ті, попередні, були кращими. То чому саме вона?

Люда сиділа біля озера, опустивши ноги у холодну воду. Був ранок і сонце ще не з'явилося над горизонтом. Федір попрощався з нею, захопивши з собою цілий оберемок трав, які вони зібрали. Люда залишилася надворі, бо не хотіла повертатися у свою порожню обитель. Вона взяла в руки свої стоптані капці. Підошва лівого тапка просила їсти. Зараз їй стала б у пригоді пара кросівок. Окрім двох сорочок, плахти та паска у неї не було нічого. Дівчина не знала, як сказати про те, що їй потрібен тепліший одяг і нове взуття. Люді раптом стало шкода себе і очі наповнилися сльозами. Їй бракувало домашнього затишку, одягу, харчів. Їжа тепер була простою та одноманітною. Зазвичай то були каша, риба, хліб, варені яйця та сир. Інколи — м'ясо. З напоїв звичними стали відвари та трав'яні чаї. «Зараз би цукерку або шоколадку», — промайнуло в голові, — «і горнятко кави. Хоча б відчути її запах». У носі залоскотало і дівчина потерла його долонею. З ким поговорити? Серйозні та похмурі монахи не удостоювали її зайвим словом. Вони, як тіні, проходили повз, залишаючи неприємний осад в душі. У такі миті Люда відчувала себе винною. Вони були значно старшими, аніж послушники та іноки. Наймолодшому з них, Антонію, було на вигляд років тридцять п’ять, а двом іншим — Кирилу та Михаїлу — під п’ятдесят. В їхніх бородах вже виднілася сивина, а чола перетинали зморшки.

Дівчина знала, що святий отець міг би допомогти їй у вирішенні цих питань, проте обговорювати з ним свій гардероб та пристрасті у харчуванні Люда вважала не те, що недоречним, а чимось взагалі не вартим уваги. У няньки він їй не наймався, як і решта братів. Кого вона й могла потурбувати, то це Федора. Але все ж він був хлопцем, чоловіком, і дівчина інколи добряче червоніла, пояснюючи, що їй потрібно. Після однієї такої розмови, послушник приніс їй кілька метрів полотна, і коли та брала його з рук брата, то незручно було обом.

***

Закинувши необхідні речі в дорожню сумку, Богдан зачинив на ключ двері до кімнати і швидко вийшов із гуртожитка. Після вдалої здачі вступних, він вирішив залишитись у місті. Студентське життя завирувало, закрутило. З’явилися нові знайомства. Повертатися у минуле було незвично. Проте там у нього все ж були друзі. Юнак хоч і знав їх не так довго, бо перейшов у нову школу лише після закінчення десятого класу, та швидко знайшов однодумців.

Юрко кілька тижнів вмовляв його приїхати. Спочатку Богдан віднікувався, та врешті не витримав і вирішив зазирнути на вихідних. Окрім того, бабуся знову прихворіла і він відчував докори совісті.

Богдан щосили блокував будь-які думки про Люду. Хлопець боявся пліток, які міг почути. Ще того вечора, коли він вибіг з бабусиної хати, у місцевій бібліотеці йому вдалося знайти деяку інформацію про костел. Спершу на його місці стояла дерев’яна православна церква. Під час монголо-татарської навали вона згоріла. У 1624 році ченці ордену Кармелітів босих[1] побудували на тому місці католицький храм та монастир. Комплекс, огороджений двометровими мурованими стінами, на той час був одним з найбільших на території Галичини. Детальніша інформація щодо служителів храму та спонсорів зберігалася в архівах Львова. Тепер Богдан мав можливість дізнатися більше, та його зупиняв страх. Його й далі лякало те, що він міг дізнатися. Лякало те, що слова Люди могли виявитися правдою.

Юрко чекав його біля бару — невеличкої забігайлівки, яка була центром нічного життя місцевої молоді.

— Привіт, друже! — радісно усміхнувся він. — Ну, нарешті!

Богдан мав напружений вигляд і постійно видивлявся когось у натовпі.

— Когось шукаєш?

— Просто дивлюся, може хто знайомий є. Правду кажеш, давно я тут не був.

Вони зайшли всередину і сіли за вільний столик. Життя тут йшло своїм розміреним темпом. Нічого не змінилося за час його відсутності.

— Я приїжджаю кожних вихідних, — сказав Юрко, — бракує мені дому. Скоріше б зима, хоч кілька днів відпочину, бо з навчанням реально важко. А ти як у своєму Львові? Ти мало писав, теж завал?

— Що? — розсіяно спитав Богдан, переводячи погляд на друга.

— Що з тобою? Ти мене слухаєш?

— Так. Ну, нормально все. Як у всіх, — юнак покрутив бокал з безалкогольним пивом, що стояв на столі. — Що тут нового, не знаєш?

— Та що нового? Думаю, тут і через сто років нічого не зміниться. Денисе! — Юрко помахав рукою високому худорлявому хлопцю у протилежному кінці залу.

Той підійшов, по черзі потиснув їм руки і сів на стілець.

— Привіт, старий!

— Кого я бачу! — звернувся Денис до Богдана, — а я думав, що ти більше сюди ні ногою!

— Я сказав йому майже те саме, — дорікнув другові Юрко. — То як справи?

— Та так, скоро в армію заберуть.

— О, вітаю! Будеш Батьківщину захищати! — Юрко поплескав колишнього однокласника по плечі.

— Та що мені залишається? Ви докторами наук будете, світочами, а воювати кому?

— Правильно, Дениску, — весело кивнув Богдан. — Твій прадід би в могилі перевернувся, якби почув, що ти відлиняв від служби. Хтозна, що нас чекає попереду. Що в нас нового? Хто вмер, хто народився? Бо я питаю цього клоуна, а йому б тільки жартувати.

— Та нічого такого. Від літа все спокійно. Женька поступив на податкового юриста. Вже, певно, не схоче, аби його Женькою називали!

— О, а як? Євген Михайлович? — реготнув Юрко.

— Ну, а що? Може, президентом колись стане? Такі лише й пробираються туди. Поглянь лиш на нашого Яника. Аби йому добре було!

— Нічого, недовго йому ще панувати, — задумливо мовив Богдан. — І так довго терпіли.

Друзі перезирнулися між собою.

— Наша Любця заміж виходить ось за місяць. Залетіла, певно, — Денис вирішив не зачіпати далі тему політики. — От і всі новини. Ще як тоді зникла та мала, так більше нічого цікавого не траплялося.

Богдан завмер.

— Яка мала? — Юрко ляснув себе долонею по чолі. — Загадав! Вона з твоєю сестрою вчилася?

Денис кивнув.

— Ага. Литовченко Люда.

— То її ще не знайшли?

— Ні, — Денис стенув плечами. — Та вже й не знайдуть, справу закрили. Втекла дівка кращого життя шукати.

— Чому ти так кажеш? — Богдан різко вхопив того за руку.

— Та я не знаю, різне люди говорять. Ти чого, друже? — здивувався Денис.

Богдан відпустив його і відчув, як шалено калатає серце.

— Вибач. То що кажуть?

— Ну, вона жила тільки з матір’ю. Ну, ви знаєте, наша бібліотекарка. Чоловіка її чи то вбив хтось, чи на заробітках нещасний випадок стався. То було давно. Тож вони ледве кінці з кінцями зводили удвох. От і плетуть язиками, мовляв, втекла мала до столиці, кращого життя шукати.

Богдан нервово засміявся, подумавши, яких нісенітниць можуть навигадувати люди.

— Та школу б закінчила спочатку. А то так, без атестату, кому вона потрібна? — сказав Юрко.

— Не знаєш кому? — багатозначно глянув на нього Денис.

— Дурниці! — вигукнув Богдан.

— А ти відкіля знаєш? — здивувався Юрко. — Свічку тримав? Хоча тебе ж бачили з нею кілька разів.

— Та ні, Бодя правду каже. Мені моя Юля про неї розповідала. Казала, що ця Литовченко тиха була. Ніде ні з ким і так далі, — запевнив Денис. — Можеш сам її спитати, якщо цікаво. А от якраз і вона… сестричко! — Денис затримав за руку дівчину, яка якраз проходила повз їхній столик з подружкою.

— Привіт! Додому я ще не збираюся, — Юля висмикнула руку і оглянула хлопців. — О, Богдан! Рада тебе бачити, — вона всміхнулася.

Той кивнув у відповідь.

— Ти ж пам’ятаєш Марту? — дівчина вказала на свою біляву подругу.

— Гарна компанія! Може прогуляємося? — Юрко вискочив з-за столу і рукою вказав на двері. — Бо щось тісно стає.

Дівчата засміялися і попрямували до виходу.

*** 

Поки брати сходилися на вечірню, Лука відвів Йоана вбік.

— Мені здається, чи ти справді уникаєш обрану?

 Той не відповів, проте ковзнув поглядом по стіні, за якою були приховані сходи, що вели в покої дівчини.

— Ти вибрав не зовсім правильну тактику, — зауважив Лука. — Через твою поведінку вона буде відчувати себе прокаженою.

— Ти забув як це? Забув, що відчував до Софії? — Йоан насупив брови. — Краще побути рік прокаженою, але повернутися додому без наслідків для себе. Рік — це ніщо у порівнянні з тим, скільки ми вже тут.

— Вона — твоє випробування, — холодно відповів Лука. — Ти маєш його пройти. Пам’ятай про своє покликання.

— Я й не забуваю. Проте певен, що Дем’ян спеціально залишив мене на закуску. Тобі не спадало на думку, що краще мені потрапити в чистилище? Який тоді сенс в проклятті? Це ж через мене все сталося!

— Не дуркуй! Проси Господа пробачити тобі грішні думки! А щодо обраної, то, думаю, Дем'ян має якийсь план на неї.

— Він думає, що я не витримаю. Він хоче, аби я потрапив у чистилище.

— Ось тому тобі не варто туди пхатися самому. Прийми її. Стань ліпшим другом, оберігай і не пускай грішних помислів до голови.

— Що ти кажеш? — прошипів Йоан, стискаючи кулаки під довгими рукавами. — Як мені її уникати, але разом з тим бути поруч? Ти ж це проходив! Всі це проходили!

— А якщо вона зможе, ти не думав?

— Жодна з них не змогла. Я починаю думати, що той нелюд так розважається. Дурна слава про нього ходила ще за його земного життя, тому сподіватися на милість з його боку після стількох століть не варто.

Тут частина стіни безшумно від’їхала і на порозі з’явилася Люда. Дівчина, побачивши їх, від несподіванки відсахнулася назад, перечепилася через сходинку і мало не впала. В останню мить брати встигли її підхопити.

— Добрий вечір, дівчино! Чого ти так лякаєшся? — підморгнув їй Лука.

Люда почервоніла і глянула на Йоана. Той лиш скупо кивнув і відвернувся. Лука закотив очі:

— Не звертай уваги. Він у нас ще той бурмило.

— Це добре, бо я вже подумала, що то я така йому огидна, — тихо відповіла Люда.

Луці раптом стало її шкода, таку беззахисну та тендітну. Він на мить притулив її до себе і відчув, яка вона тепла, яка «людська».

— Я дам йому прочуханки, обіцяю.

Дівчина пішла вперед, притримуючи поділ сорочки. Йоан помітив тонкі білі ноги і капці в клітинку. Почалась вечірня.

[1] Орден Кармелітів босих – один із чотирьох жебручих католицьких орденів, який відділився від основної гілки кармелітів у XIV столітті.