Раді Вас бачити!

День 17

Після хрестин молода мати отримала дозвіл від панотця повернутися до костелу. Кінець жовтня тішив теплими днями. Дерев’яна люлька легко погойдувалася на березі озера. Вітер розвівав тонку прозору накидку, яка прикривала спляче немовля. Люда сиділа під вербою, накинувши на плечі шаль, і дрімала.

Отцю досі не було видіння про наступну обрану. Це водночас і тішило, і лякало. Йоан так і не прийшов. Хоча дівчина й запевняла себе, що давно змирилася, проте кожен день наближав їхню розлуку й так само безперервно зростала дивна тривога в душі.

Гучний рев літака розбудив немовля і молода мати вмить підскочила до люльки.

— Любий мій, ти перелякався?

Вона обережно взяла сина на руки і спробувала заспокоїти. Дівчина й сама не на жарт злякалася страшного звуку залізної машини. Раптом подумала, що не хотіла б ростити дитину в цьому світі.

Мирослав не переставав плакати, тому вирішила повернутися до костелу. Вона занепокоєно озирнулася — боялася, щоб плач дитини не почули на дорозі. Це могло би здатися занадто підозрілим і привернути увагу.

Дерев’яні колеса воза підстрибували на шляху, натикаючись на каміння. Проте Малуша не помічала нічого. Вона дивилася на спину Ярослава і не могла вгамувати виру думок у своїй голові. Якийсь він сьогодні байдужий. Не обійняв, не притулив до грудей. Слова лагідного не сказав. Тільки взяв важкі торби, що зготувала Злата, закинув на воза і лиш тоді швидко зиркнув на дівчину, проте одразу відвернувся. Невже її страх не безпідставний?

— То треба було так далеко перебиратися, — похитала головою Лабуня. — Жила б собі коло Злати. І за дитям був би догляд, і для себе залишився б час. Ну, де вона там живе? Між мужиками одна дівка?

— То не мужики. То черчики, — спробувала виправдати подругу Малуша, хоч кішки й далі нестерпно шкребли душу.

— Ой, дівко! — махнула рукою Лабуня і скривилася, — поскидай з них ті чорні лахи і від простого хлопа не відрізниш!

Ярослав засувався на місці. Малуші це здалося підозрілим. Невже слова Лабуні так його зачепили?

— Якби то був жіночий монастир, — роздумувала Лабуня, — то так, я то розумію. Живи собі, скільки хочеш! Так би мовити, між своїми.

— У неї там брат, — знову заступилася за подругу Малуша.

— Ну і що? Чи ж то пасує бути їй одній? Як є брат, то чого не видав сестру заміж? Чия то дитина? Де її батько?

— Ой, тітко, досить вже! — не витримала Малуша. — Зупини коня!

Ледь дочекавшись, поки віз зупиниться, дівчина стрибнула на землю і відбігла на кілька кроків вперед. Ярослав кинувся за нею.

— Отакої! — плеснула в долоні баба. — А що я такого сказала? Чи тобі зле, дівко?

— Нічого мені не зле, відчепіться від мене! — вигукнула Малуша, вже не стримуючи сліз.

Ярослав обережно торкнувся плеча дівчини:

— Зоре моя, що з тобою?

— А ніби ти не знаєш! — огризнулася та, скидаючи його руку.

Коваль нахмурився, але вирішив за краще промовчати.

— Чого ти стоїш? Їдь собі!

— Я не поїду без тебе.

— Ніби я тобі потрібна…

— Не кажи дурниць! — Ярослав силоміць змусив Малушу повернутися. — Що за дивні думки з’явилися у твоїй прекрасній голівоньці? Ти мені дуже потрібна, моя Мальвочко!

— Правда? — з надією спитала дівчина, підіймаючи заплакані очі.

— Правда.

Ярослав притулив її до грудей і поцілував у маківку.

— Вір мені.

— Вірю.

У таку мить варто було залишитись наодинці, та закохані зовсім забули про Лабуню, яка вкрай здивована сиділа на возі і була свідком всього, що відбувалося.

— То он воно що! Так чого ж ти мовчала?

Малуша випустила Ярослава з обіймів і на кілька секунд задумалася, не знаючи, що відповісти.

— Тепер ви знаєте. Я хочу сватати Малушу.

Голос Ярослава звучав рівно та впевнено. Це сподобалося Лабуні.

— Ну, сватай. Дозволу питатимеш у батька, а не в мене.

— Але є дещо… — Малуша знову засмутилася. — Я не знаю, чи пані дасть мені вільну.

— Вільну? — брови Лабуні злетіли вверх. — Багато хочеш, дівко.

— Якщо й не дасть пані, я все одно візьму тебе за жінку! — Ярослав схопив кохану за руки. — Хоч в пекло, аби разом.

Тільки-но Люда хотіла піднятися до своєї кімнати, як почула тихий невпевнений стук у задні двері. За мить на порозі з’явилися Малуша та Ярослав.

— Добридень! — привітався коваль, ледь вклонившись.

— Привіт! — радісно відповіла Люда. — Заходьте, прошу!

Вона відступила вбік, запрошуючи їх всередину. Малуша пройшла повз, навіть не глянувши на подругу, Ярослав поспішив за нею.

— О, що це? — вражено вигукнув чоловік, побачивши костел зсередини. — Як таке можливо?

Малуша теж завмерла, вмить забувши про свою образу на Люду. До цієї миті вона ніби й вірила в історію подруги, але все ж мала сумніви. Проте тепер усе стало на свої місця і дівчина навіть відчула сором через те, що могла запідозрити ту в підступних намірах.

— На жаль, костел зараз в поганому стані, — мовила Люда, зачиняючи за ними двері.

— У поганому? — здивувалася Малуша. — Та він просто неймовірний!

Вона повільно йшла вздовж стіни, роздивляючись фрески та портрети знаті.

— З чого побудований храм? — спитав Ярослав, проводячи рукою по колоні.

— Не знаю, — стенула плечем Люда, — з цегли, мабуть. До середини вісімнадцятого століття він був дерев’яним — таким, яким бачите його, власне, ви.

— А зараз який тут рік? — здивовано спитав коваль.

— Дві тисячі тринадцятий. Вік прогресу й нанотехнологій. Час байдужості і кульмінації людського егоїзму, — сумно відповіла Люда, дивлячись на сплячого Мирослава.

Ярослав вражено глянув на неї. Малуша тихо підійшла ззаду і взяла його за руку.

— Наша пані незвичайна, правда?

— Вельми незвичайна, — усміхнувся той.

— Людо, — зам’ялася Малуша. — Ми не самі приїхали. Лабуня ув’язалася за нами.

— І де ж вона? — здивувалася Люда.

— Ще на базарі.

— Добре, — байдуже кинула та, думаючи про своє.

Поки Ярослав заносив гостинці від Злати, дівчата піднялися нагору.

— Як тут гарно! — захоплено прошепотіла Малуша, аби не розбудити немовля.

Вона стала перед дзеркалом і покрутилася.

— Навіть у пані нашої нема такого!

— Ну, любуйся собою. Ти в мене красуня, — Люда обережно поклала дитину на постіль і прикрила шаллю.

— А що там? — Малуша вказала на арку.

— Вихід на лоджію.

— На що?

— Іди за мною.

Вони вийшли на крихітний балкон, огороджений балюстрадою, і подруга від захвату відкрила рота. З висоти костелу містечко внизу було, як на долоні. Осінь позолотила дерева довкола сірого храму, додаючи йому барв, і залишила для контрасту ще зеленою траву. Вдалині майоріли кольоровими латками поля, торкаючись лінії горизонту.

­­— Які хороми! — вигукнула Малуша, переводячи погляд на будинки внизу. — Хто там живе? Певно, бояри які?

— Та ні, — відказала Люда, — звичайні люди. Такі, як ти і я.

— Ти вважаєш мене рівною собі? — розгублено закліпала дівчина.

— Звичайно. Ми вже це з тобою обговорювали, — спокійно мовила Люда.

Малуша знову відчула докори совісті і опустила очі.

— Не знаю, чи вибачиш ти мені колись… Але я пустила до своєї голови лихі думки. Тепер я розумію, що дуже сильно помилилася.

— Про що ти, люба? — Люда лагідно усміхнулася і обійняла подругу. — Це я маю просити в тебе пробачення, що не поговорила ще зі Златою про вас. Обіцяю, як тільки вона навідається до мене, я одразу ж спитаю її дозволу.

— Дякую тобі, голубонько! — Малуша витерла сльози. — То як ти тут? Де твій черчик?

Люда зітхнула і відвернулася.

— Він уникає мене. Не приходить, не хоче бачити сина.

Малуша співчутливо глянула на подругу.

— То візьми й сама прийди до нього. Не вижене ж він тебе з дитиною на руках?

Люда хотіла щось відповісти, та тут якраз у покої ввійшли Ярослав та Лабуня. Жінка одразу підійшла до дитини.

— Хто тут такий паскудний? — тихо зашепотіла вона, нахиляючись над немовлям.

— Не розбудіть лише, — дорікнула їй Малуша. — Він щойно заснув.

— Я знаю, що робити з дітьми, — холодно кинула ворожка.

Дівчина насупилася і відійшла до Ярослава, який розкладав гостинці від Злати попри стіну.

— Що то за місце таке? Тут ніби інший час, — Лабуня випрямилася і оглянула кімнату. — Повітря інше.

Вона взяла в руки порожню коробку від цукерок, які колись приніс Богдан. Люда зберігала у ній засушені квіти та листя, щоб хоч якось себе розважити. Фото червоних троянд на коробці неабияк вразило жінку: вона обережно провела рукою по картинці, дивуючись його красі.

— Ти права. Тут все інакше.

Раптовий сум потужною хвилею накотився на Люду. Йоану й справді байдуже до неї. Він майже пройшов своє випробування. Ну, що ж, молодець. Враз дівчині стало все одно, що подумають про неї гості. Вона стояла навпроти Лабуні, опершись спиною на стіну позаду себе, з відчуттям повної апатії до цілого світу. Хотілося спати. Хотілося заснути і не прокидатися кілька днів, або й ніколи.

Мирослав заплакав і Люда здригнулася.

— Ну, що таке? — воркотіла над малим Малуша. — Що ти хочеш? Щастячко моє…

— Може, він їсти хоче? — невпевнено мовив Ярослав. — Обрада завжди плакала, коли була голодна.

— Нам час повертатися. — Лабуня підвелася і глянула на Люду. Вона помітила важкий стан, в якому та перебувала. — Я передам вітання Златі від тебе. Скажу, хай зайде провідати.

Дівчина ледь кивнула і взяла на руки немовля. Лабуня вказала Малуші на вихід і за хвилину Люда почула, як двері внизу зачинилися.

Після вечірні Лука приніс люльку і мовчки сів на стілець. Він із острахом спостерігав за обраною, яка думками була далеко звідси. Вона сиділа на ліжку, спершись до стіни, і колисала на руках дитину. Відсутній порожній погляд русалкових очей дивився в нікуди, крізь послушника, який марно намагався привернути її увагу.

Йоан продовжував робити їй боляче. Він не вмів виявляти своїх почуттів наполовину, то пірнаючи з головою в них, то з доводячи себе й оточуючих до безумства через садистську байдужість. Лука знав ці темні сторони свого брата за покликанням і не міг змиритися з ними. З іншого боку, послушник чудово розумів, що випробування — це не тільки слово. Це — гріховне бажання, спотворене й посилене у сотні разів, яке затьмарює розум та випускає назовні давно втихомирених демонів, приспаних столітніми молитвами.

— Я майже нічого не знаю про нього, — раптом мовила Люда, не дивлячись на Луку. — Ми ніколи не розмовляли просто так. Тільки одного разу він розповів про те, що сталося між ним і Дем’яном. Ну, і трохи про Сладу. Та яким було його життя до монастиря? Якими були його батьки? Його тато дуже любив єдиного сина.

— Так, боярин Мудролюб жив заради нього. Він хотів, аби Іван став знатним воїном. Проте не все в житті стається так, як ти хочеш.

— Тоді краще взагалі жити без мрій, — сумно відповіла дівчина. — Знаєш, часом я уявляю собі, як би все могло бути, якщо ми б жили у моєму світі. Якими ми були б, які професії могли б обрати.

— У тебе ще все попереду, і професія, й ціле життя, — спробував підбадьорити її послушник.

— Мені воно непотрібне, — заперечливо похитала головою Люда.

— Гріх так казати, — зауважив Лука. — Бог все бачить і чує, він ніколи не полишає нас.

Раптом дівчина засміялася. Сміх її був гіркий та безрадісний. Брата аж пересмикнуло від нього.

День 20

Люда довго обдумувала слова Малуші. А й справді, може варто самій зробити перший крок? Бо інакше вона з’їде з глузду. За цей час дівчина жодного разу не спускалася на вечірню. Отець Митрофан дозволив їй молитися у своїх покоях.

— Мирославчику, синочку мій, — лагідно примовляла Люда, — матуся зараз зустрінеться з твоїм татком. Він забув про нас, не приходить, не вітається… Варто нагадати йому про наше існування.

Дівчина заплела дві коси й пов’язала серпанок, як навчала її Злата. Почепила на руки браслети, на шию — зелені коралі і хрестик. Взула нові чобітки і глянула на своє відображення. Легке тремтіння пройшло по всьому тілу. Чи сподобається йому?

Йому сподобалося. Та показати цього він не міг. Люда стояла попереду нього, ще вродливіша й бажаніша, аніж до цього часу. Послушник розумів, що його вина скоро не матиме дна. Він сам будував стіну між ними, то вимуровуючи її вище себе, то вкотре розбиваючи до половини.

Після молитви він хотів як і завжди непомітно вийти з костелу, та цього разу біля дверей вона чекала його. Дівчина стояла, дивлячись прямо на нього своїми світлими очима і в її погляді був страх. Люда нервово м’яла у руках пасок, хоча й намагалася здаватися спокійною. Йоан зрозумів, що йому не вдасться уникнути розмови.

— Ти нині дуже гарна.

— Дякую.

— Як Мирослав?

— Добре.

Запала тиша. «Оце й вся розмова?» Люда враз забула, що хотіла йому сказати. Вона підготувала цілу тираду, яку мала за першої нагоди вилити на Йоана, як відро крижаної води. Та раптом всі слова вивітрилися з голови.

— Хочеш його побачити?

Послушник кивнув.

— Який він славний, — тихо мовив Йоан, дивлячись на спляче немовля.

— Він — моя єдина розрада.

— Вибач мені.

— Не варто. Я звикла, — сумно відповіла Люда, не відводячи погляду від чоловіка. — Твій шлях майже пройдений, чи не так? Думаю, Пилип мав рацію, коли казав, що Дем'ян буде випробовувати вас, поки всі ви не опинитеся у чистилищі. Скоро ми попрощаємося. Пройде століття. Я за цей час вийду кілька разів заміж, поховаю всіх своїх чоловіків. Постарію, згорблюся, покриюся зморшками, помру, мене закопають і кості мої зітліють у сирій холодній землі, а ти повернешся таким же молодим та гарним.

Йоан стиснув зуби: він не міг уявити Люду поряд з кимось іншим. Краще б вона взагалі не була обраною. Найкращі моменти її юності були нагло вкрадені. Дівчина була вирвана зі свого світу, часу та своєї сім’ї. Вона могла б жити безтурботним життям, якби не він. Ліпше б він ніколи її не знав.

— Я завжди буду біля тебе, де б ти не була, — Йоан обережно накрив своєю рукою руку Люди.

— Будеш моїм янголом-охоронцем? Кажуть, що він знаходиться за правим плечем?

— Я буду за обома твоїми плечима.

Наступного дня по обіді до кляштору навідалась Злата. Жінка мала виснажений вигляд.

— Мені вас не вистачає, — зітхнула вона. — У хаті стало тихо, відколи ви поїхали.

— Ти ж знаєш, що я дала обіцянку отцю, — відповіла Люда. — Вдома все добре?

— Так, — жінка опустила очі.

Люді здалося, що Злата щось від неї приховує.

— Всі здорові?

Купчиха мовчки кивнула і підійшла до люльки.

— Як мій внук? — Злата взяла на руки Мирослава. — А які в нас оченята, а який носик!

Люда сіла на ліжко і позіхнула.

— Ти поспи, а я побавлю дитинку, — мовила жінка, помітивши, як та втомилася.

Дівчина лягла на бік, проте сон не приходив.

— За що мені таке, Златочко? Невже я не можу просто жити й бути щасливою? Я спершу думала, що в моєму випадку найкраще жити сьогоднішнім днем, та не змогла…

Названа мати стривожено глянула на дочку.

— Про що ти кажеш, донечко?

Люда підвелася і сіла.

— Я щоночі, щогодини молюся за нього! Молюся за всіх, та нічого не вдається! Скільки молитов треба прочитати, аби звільнити їх? Злато, я так його люблю! — вона закрила собі рота рукою, не позволяючи зірватись гіркому крику розпачу.

— Продовжуй молися. Бог все видить. Він знає як ліпше.

— То чого він хоч трохи не поможе? — розпачливо вигукнула Люда.

— Усьому всій час. Він розкладе все по місцях.

— Та часу вже нема, мамо! Скоро все це зникне, ніби мильна бульбашка! А він навіть не взяв сина на руки, — дівчина з жалем глянула на немовля. — Ця дитина не потрібна йому. Не потрібна нікому, окрім мене.

— Не кажи так, Віринеє, то великий гріх! Не гніви Боженьку.

Враз Люда подумала, що Лабуня швидше б зрозуміла її, аніж Злата.

— Я хотіла попросити тебе, — вона вирішила змінити тему. — Не знаю, як ти віднесешся до того, що я скажу, бо ніколи не зможу до кінця зрозуміти вашого життя. Життя з поділом на холопів та князів.

— Донечко моя, я зроблю все, лиш би твоє личко було радісним! — купчиха усміхнулася крізь сльози. — Ти подарувала мені стільки щастя, стала розрадою на старості літ! То що ти хотіла попросити?

— Вільну для Малуші, — на одному диханні випалила Люда і завмерла.

— Заміж зібралася? За коваля? — спокійно запитала Злата, з ніжністю притуляючи до себе Мирослава.

— Як ти здогадалася? — округлила очі дівчина.

— Та то сліпий хіба б не вздрів, як вони дивляться одне на одного. Хай їй Бог помагає та всі святі. Я не можу їм перечити.

— То мені можна її обрадувати? — радісна усмішка вперше за останні тижні осяяла втомлене обличчя дівчини.

— Можна. Донечко, — невпевнено почала Злата, — я маю тобі щось сказати.

Вона уважно глянула на Люду, ніби хотіла передбачити її реакцію на те, що збиралася сказати.

— Захар…

— Що з ним? — злякалася дівчина. — Він шукав мене?

— Він повісився.

Люда похитнулася, в очах потемніло і вона вхопилася за край люльки.

— Я взнала про це вчора.

— Як? — спитала Люда швидше себе, аніж Злату. — Навіщо?..

— Ніхто не знає, — жінка похитала головою. — Ладний був хлопець, добрий, роботящий. Ніяк не можу тому повірити…

Дівчина заплющила очі і спробувала заспокоїтися, та в голові хтось ніби гучно стукав молотком. Їхня страшна таємниця померла разом з ним і вже ніхто й ніколи не дізнається про те, як жадібно він любив її однієї зоряної ночі і як намагався вбити іншої.

День 23

Змовини відбулися в купецькому домі. Батьки Ярослава, які спочатку були проти невістки-холопки, побачивши багате придане-віно, значний вклад до якого зробила Злата, і дізнавшись, що Малуша тепер вільна, передумали і благословили пару на щасливе і довге життя. Весілля вирішили справити до Пилипівки[1].

— Відпочинь трохи, — радила Люда, спостерігаючи за подругою, яка увесь час метушилася, аби все встигнути.

— Потім відпочину, — віднікувалася дівка, вкотре переглядаючи скрині з приданим. — Пані пообіцяли бути моєю посадженою матір’ю.

— Це ж чудово! — зраділа Люда.

Вони сиділи у тісній кімнаті, яку Малуша ділила з Настею. Люда напросилася провідати Злату, а заодно побачити й підтримати подругу, яка останнім часом була сама не своя від хвилювання.

— Я візьму Настю за дружку, — мовила щаслива наречена, з ніжністю погладжуючи своє весільне вбрання. — Вона так змінилася. Тепер ми як подруги.

Люда щиро раділа за Малушу і за її молодшу сестру. Настя й справді сильно перемінилася за останній рік: з худорлявої, незграбної та переляканої дитини вона перетворилася на струнку красиву дівчину, а східне коріння додавало їй загадковості та привертало до неї увагу парубків.

— Ти чула про Захара? — раптом спитала Малуша.

Люда ледь кивнула.

— Пам’ятаєш, коли ми ворожили, ти витягла шматок кори? Я тоді тобі збрехала. Насправді то означало домовину, чиюсь смерть. Та я боялася признатися, — дівчина винувато повела плечем.

Люда не знала, що відповісти. Вона нікому не розповідала про те, що було між нею та Захаром. Тому кілька хвилин дівчата сиділи мовчки.

— Пані стільки мені усього дали, — врешті сказала Малуша. — І посуду різного, і гривні шийні, і тканини шовкової!

Люда полегшено видихнула і всміхнулася.

— Бажаю вам легкої долі, подруго!

Малуша розчулено глянула на свою колишню пані і обійняла.

— Тебе тут бракує. Як ти там, зовсім одна?

— Я не одна, — відповіла Люда. — У мене є син. «Поки що», — промайнуло в голові.

***

Всю заутреню Люда стояла навколішки, опершись на постіль. Голоси монахів долинали до неї і вона тихо їм підспівувала. Дівчина чітко виокремлювала голос Йоана з-поміж інших. Вона не хотіла вірити, що скоро може позбутися й цього мізерного щастя — чути його.

Служба закінчилася. Дівчина відкинула гобелен, який закривав лоджію, і визирнула надвір: сіро, холодно. Дощило ще з ночі. Чорні дерева із залишками листя здавалися їй гігантськими павуками, які тягнули до неї свої бридкі довгі лапи. Люда здригнулася і рвучко закрила арку: «Привидиться ж таке…» Вона закутала немовля і спустилася вниз. Задні двері виявилися закритими на ключ і дівчина розгублено зупинилася. Люда хотіла провідати Злату, яка сьогодні мала бути в лавці, і те, що вона не змогла вийти з костелу, дуже її здивувало. Ще жодного разу двері не зачиняли.

До голови починали підкрадатися важкі думки: «Я знову зробила щось не так? Але ж останні тижні я, як ніколи, була покірною та майже увесь свій час проводила в молитві».

Враз за дверима, які вели до крипт, долинув звук, схожий на стогін. Люда перелякано зупинилася. Невже у підземелля хтось заліз? Вона підійшла ближче і обережно притулилася вухом до дверей. Необачно, сказав би кожен, залишатися чекати невідомого, ще й з немовлям на руках. Та поруч не було нікого, хто б міг її напоумити, тому вона торкнулася дверей — і ті зі скрипом відчинилися. У ніс одразу вдарив неприємний запах сирості.

— Хто тут? — ледь чутно прошепотіла дівчина, молячись про себе, аби ніхто їй не відповів.

Не отримавши відповіді, поспішила зачинити двері і піднятися нагору. Невже вона ніколи не позбудеться відчуття, ніби щоразу за нею хтось стежить з найтемнішого кутка підземелля?

Ледве дочекавшись вечора, Люда знову спустилася вниз і зустріла Пилипа, який якраз заходив до костелу.

— Вечірня вже почалася?

— Ще ні, панотець задержуються.

— Чому ви закрили двері?

Пилип не відповів, мовчки пройшовши повз дівчину. Вона поглядом знайшла Луку та Йоана. Брати стояли за колоною і не бачили як вона підійшла.

— Видіння досі нема, — тихо мовив Лука. — Ще є час.

— Кілька днів нічого не змінять, — холодно відповів Йоан. — Видіння про прихід Єлисавети теж було пізно. Тому зустрінемося через століття.

— Ти навіть не попрощаєшся з нею? Вона інакша. Вона не Ядвіґа.

— До чого тут Ядвіґа? Я не хтів того.

Люда похолола. Невже вона була права, коли подумала, що між Йоаном і тією обраною щось було?

— Хочеш сказати, що вона тебе змусила? Я ледь стримувався, коли бачив, як нагло вона поводилася з Федором! Він, як дурний, все приймав на свій рахунок. Як вона, не кліпнувши оком, залишила доньку одразу після народження. А він вибивав із себе останній дух, переймаючись, що надто слабкий у вірі. Як переживав, коли інші вважали його недостойним покликання. Але він не видав вас. Бо насправді Федір єдиний з-поміж нас усіх, хто вартує спасіння.

— Чого ж ти не розповів, що то була моя дитина? — крижаним голосом запитав Йоан.

— Бо не хотів заганяти тебе ще глибше у провину.

Люда витерла рукавом краплини холодного поту, що виступили на чолі.

— Тобі не набридло всіх повчати? — роздратовано кинув Йоан.

— Мені просто її шкода, — Лука крутнувся на каблуку і вийшов зі схованки, та враз побачив обрану, яка досі стояла, опершись на колону, з низько опущеною головою.

— Чого ти став? — запитав Йоан, виходячи вслід за братом.

Його погляд впав на дівчину і на коротку мить в чорних бездонних очах промайнув невимовний жах. Люда не підводила голови, вона навіть не могла думати. Та й про що? Йоан тоді правду говорив про себе: йому немає прощення.

— Що ти тут робиш? — врешті спитав він.

Люда змусила себе відхилитись від колони і, хитаючись, повільно пішла геть. Лука також відійшов. Йоан дивився на дівчину, не знаючи, що йому робити. Як можна бути таким необачним? Фатум і його не оминув, позволивши скоїти таку страшну помилку. Думки послушника перервав отець Митрофан, який якраз увійшов до храму.

Під час вечірні Йоан не відводив від обраної очей. Він ще ніколи не бачив її такою розбитою. Люда стояла ніби осторонь, хоча й у самому центрі зали. Кілька разів вона робила швидкий рух рукою, чи то змахуючи сльозу, чи то хрестячись. Послушник заплющив очі. Він віддав би все, аби їй було добре, проте робив тільки гірше, приносячи тільки біль та сльози. Йоан спробував дивитися на щось інше — на вікно, підлогу, на кудлату голову Федора, та йому ніяк не вдавалося зосередити погляд довше, ніж на хвилину.

Відправа закінчилася і послушник кинувся до Люди, та вона вже встигла схопити за рукав Луку і силою змусила його слідувати за собою, навіть не глянувши в бік Йоана.

***

Ядвіґа ніколи не славилася слухняністю та покірністю. Вона могла підвищити голос на отця Митрофана чи образити когось з братів. Нестримна, імпульсивна та волелюбна, проте смілива, пряма і чесна. Скучне життя обраної було не для неї, так думала Ядвіга про себе, та все ж ставити під сумнів видіння священника не наважувалася. Вона завжди брала те, чого хотіла, завжди домагалася свого. Вона й отримала своє — Йоана. З перших днів життя в монастирі, дівчина будь-яким способом прагнула привернути увагу похмурого брата до себе. Вона перестрівала його у коридорі, з викликом дивилася на нього, могла безсоромно провести рукою по його рясі. На Федора ж Ядвіґа не звертала ніякої уваги.

Зазвичай дівчина дивилася прямо в очі, високо піднявши голову і ледь опустивши повіки. Погляд був царським, проте не всюди виявлявся доречним. Але, незважаючи на всі її старання, Йоан не звертав на неї ніякої уваги і просто уникав. Врешті Ядвізі це набридло і вона вирішила схитрувати. Одного вечора дівчина попросила Йоана залишитись, мовляв, хотіла щось запитати. Коли всі розійшлися і вони зосталися наодинці, Ядвіґа одним рухом потягнула за поясок і її послушницьке плаття впало на підлогу. Йоан отетеріло глянув на неї й попросив одягнутися, проте та не звернула уваги на його слова і підійшла ближче. Послушник обійшов її і підняв сукню.

— Вберися, — він простягнув руку.

Ядвіґа заперечливо похитала головою.

— Хіба мені так не ладно?

— Ладно, та, либонь, зимно. Одягни, — твердо мовив послушник, намагаючись дивитися їй в очі.

— Я ж знаю, що ти хочеш мене, — дівчина всміхнулася і підійшла до нього впритул. — Обійми мене.

Йоан взяв її за плечі і відсторонив від себе.

— Ядвіґо, йди спати. Перед сном не забудь попросити прощення за свій гріх.

— Не хочу я спати... сама, — дівчина знову підійшла до нього. — Мені зимно одній. Я не звикла бути одна…

— Твоя зграя далеко.

— Моя зграя мертва, — холодно відповіла Ядвіґа. — Клятий Комар винищив усіх до останнього. Він думає, що я теж мертва, але рід Зборовських ще може продовжитися. Подаруєш мені вовченя? Я хочу, аби воно було схожим на тебе.

— У мирському житті у тебе буде багато вовченят. Лиш почекай трохи.

— Я вже тобі казала. Мої вороги доживають свої останні дні. Коли я вийду звідси, вони потраплять у пекло. Якщо такою буде моя доля, я віддам своє життя у бою.

Послушник ковзнув поглядом по темно-рудому волоссю, золотистій, гладкій та пружній шкірі дівчини, по крутих, правильно окреслених стегнах і рвучко притиснув її до себе.

***

Люда стиснула кулаки й повернулася до Луки, який нерішуче стояв на порозі. Дівчина мовчки кивнула на стілець і послушник підійшов ближче, але сідати не став.

— Кажи, — хрипло мовила Люда. — Він любив її?

— Ну що ти! Звісно, ні! — заперечив Лука. — То вона винувата. Ядвіга завжди була такою!

— Я тобі не вірю. З Йоаном ти говорив зовсім інакше…

— Не звертай уваги на то! Я такий є, все маю свою думку, — виправдовувався хлопець.

— Хіба то зле? — тихо спитала Люда, дивлячись на спляче в колисці немовля.

— Вини Йоана тут нема, — твердо повторив Лука. — Ти, головне, не переймайся.

— Нащо він так зробив? Чим вона краща за мене? — ніяк не могла заспокоїтися дівчина.

— Нічим. Але ж, Людо, він не знав тебе тоді…

— Значить, йому можна було спати з нею лише тому, що він мене не знав?

— Я не те мав на увазі, — виправився хлопець. — Ти ж змирилася з тим, що колись його життя було не зовсім праведним. Те, що послушник проходить випробування тільки раз, неправда. Насправді ми постійно боремося зі спокусами цього грішного світу. Кожному з нас, навіть найстійкішим, щодня доводиться нагадувати собі про обраний шлях і протистояти бажанням. Але якщо в інших це триває однин раз, то в нас — вже майже тисячу років.

Лука замовк, схиливши голову. Погляд дівчини, сповнений розпачу та гіркоти, краяв його серце. Він їй співчував, а ще звинувачував. Вона була винною у тому, що до божевілля любила Йоана і щодня мучила його, Луку, своєю присутністю. Все частіше його охоплювало сліпе й абсолютно непідвладне почуття ревнощів, коли він бачив, яким ніжним поглядом обдаровувала Люда Йоана. У такі миті Лука особливо гостро відчував, що нікому не потрібен, і ладен був розірвати і дівчину, яка аж світилася любов’ю до його брата, і самого Йоана через те, що його хтось так віддано любить.

Люда не помітила, коли Лука вийшов. Вона досі не могла зрозуміти як Йоан міг так вчинити. Невже він і справді такий непутящий, як говорив? Так боляче їй не було ніколи. «Нехай тепер просить вибачення, хай повзає на колінах — мені все одно. Проте не можна бути такою егоїсткою і забувати про все те добро, яке зробили мені отець Митрофан, Лука, Федір та інші брати. Я ще тут, ще не все втрачено. Вони досі сподіваються на мою допомогу». Вона молитиметься, прикладе усіх зусиль, щоби її молитви дійшли туди, куди треба. Та буде важко, бо у винуватця занадто багато гріхів.

[1] Пилипівка – різдвяний або Пилипівський піст, який триває з середини листопада до Різдва.