Раді Вас бачити!

Марта поглянула на годинника. Вона намагалася відганяти від себе погані думки. Богдан подзвонив дві години тому. Повідомив, що виїжджає, і попросив, щоб дівчина вийшла його зустріти. Вона була проти того, аби коханий вчився так далеко від неї, але той наполіг на своєму, запевнивши, що буде дзвонити щодня. Хлопець не приїжджав майже місяць, але тепер, коли сесія позаду, вони проведуть усі канікули разом. Марта мрійливо усміхнулась. Надворі давно стемніло. Вона натягнула хутряну пов’язку на вуха і озирнулася — пусто й тихо. Люди давно вдома, радіють закінченню важкого робочого тижня. Тільки Марта самотньо стоїть на безлюдній зупинці. Інша на її місці можливо й перестала б чекати, та дівчина не хотіла йти додому, де їй знову довелося б слухати мамині нотації.

Час від часу повз неї проїжджали автівки та автобуси, та того, кого вона так чекала, не було. Марта підняла голову вверх і її погляд впав на костел. Із місця, де вона стояла, було видно лише його верхівку. На фоні темно-синього неба він здавався чорним і зловісним. Дівчина мимоволі здригнулася. Вона не розуміла, чому ніхто не дасть наказ знести його. На її думку, така «древність» лише псувала красу містечка. Щоразу, коли повз зупинку проїжджав автобус чи машина, земля під ногами тряслася. За розповідями довгожителів містечка, саме через це місце проходив один з підземних тунелів. Він тягнувся від костелу до гаю.

Із-за хмар з’явився круглий місяць. Дивним чином у повнолуння Марта завжди відчувала цілий спектр емоцій. Їй хотілося то плакати, то сміятися. Однієї миті роздратування та злість охоплювали з головою, наступної — мучило нестримне бажання вимкнути телефон і кілька днів не вставати з ліжка.

Недалеко почувся звук мотору і дівчина нетерпляче закусила нижню губу. Чуття її не підвело: за кілька секунд з-за рогу з’явився автобус, а ще за мить вона тонула у Богданових обіймах.

— Мені було погано без тебе! — прошепотіла Марта, дивлячись на нього повними ніжності очима.

— Вірю, бо мені було ще гірше, — збрехав хлопець. — Йдемо швидше додому.

— До тебе?

— Ну звичайно! Ти довго чекала?

Дівчина мовчки закотила очі.

— Ясно. І що, страшно не було?

Та заперечливо похитала головою.

— Зовсім-зовсім! Лиш та дурна халупа, — Марта кивнула в бік костелу, — трохи лякає мене.

Богдан ледь стримався, або не глянути туди, куди вона вказувала.

— Кохання моє, ти знаєш, що я захищу тебе в будь-якій ситуації. Не варто звертати уваги на дрібниці. Ходімо, нас вже зачекалися.

***

— Як мені зле! — Люда сиділа на підлозі, поклавши голову на ліжко, і порожнім поглядом дивилася на вогонь у каміні. — Допоможи, благаю, бо більше ніде мені шукати поради.

Лука вкотре безпорадно розвів руками.

— Ну, як тобі ще сказати? Він такий є! Ніщо не змінить його натури.

— Але чому він такий?

— Бо виріс багатим, розпещеним, боярським синком, — хмикнув послушник. — Він знає свої недоліки дуже добре.

— То чого не бореться з ними? — Люда підняла голову і роздратовано глянула на спокійного брата.

— Бореться. Тому він і вирішив стати монахом, аби залишити позаду гріховне мирське життя і стати на праведний шлях.

— Праведний, аякже, — пирхнула дівчина.

— Саме так, — серйозно відповів Лука. — Всі ми тут не тому, що захотілося погратись у праведників. Звичайно, у кожного були свої причини, аби вибрати цей шлях, та все ж ці дороги зійшлися в одну — дорогу до Бога.

Люда витерла сльози краєм рукава.

— Мені постійно здається, що цього разу ви отримали не ту обрану.

— Обрана сама вибирає свій шлях. Ніхто її не змушує. Тебе ж тягнуло сюди?

— Так, дуже, — вражено призналася дівчина, — мов магнітом.

— Отож, — лагідно мовив послушник, сідаючи поруч. — Це тільки твій вибір.

Люда зітхнула.

— Ти не думай, я не шкодую ні про що. Якщо це моя доля, я підкорюся. Хоча ще зовсім недавно думала інакше. Та поясни мені, що значить — пройти випробування? Звідки ви знаєте, чи послушник пройшов його чи ні?

— З дня появи обраної у храмі повинен пройти один рік, — відповів Лука. — Якщо за цей час брат не змінить своєї думки і залишиться вірним покликанню, можна сказати, що він пройшов останнє випробування. Я вже тобі казав, що то дуже важко.

— Але це не точно?

— Усі ми люди. Насправді кожен бореться зі спокусами усе своє життя. Це стосується не лише семи смертних гріхів. Так само у кожного з нас постійно виникають певні бажання, думки. Послушники та монахи живуть в безупинному протистоянні усьому мирському. Це постійна боротьба, але наша триває майже тисячоліття.

— Це повинно було загартувати вас, — невпевнено мовила Люда.

Лука знизав плечима.

— Мабуть. Проте спогади живі. Ці дев’ять століть минули ніби кілька днів. Тобі Йоан розповідав трохи про своє життя, чи не так?

Дівчина кивнула.

— Дем’ян, батько Слади, дуже сильно любив дочку. І після своєї смерті не покинув цього світу.

— Як це не покинув? А де він? — злякалася Люда.

— Хто його знає. Ніхто його не засуджує — він втратив єдину доньку.

— Але прокляв усіх!

— Його можна зрозуміти. Біль від втрати дитини нестерпний. Його душа також не знає спокою. Він лише чекає, щоб хтось з нас оступився.

— Що ти маєш на увазі?

Лука промовчав. Ні брати, ні отець Митрофан зазвичай не підіймали цієї теми між собою, тим паче не виносили на загал.

— Нестор був одним із нас, — врешті мовив хлопець, замислено дивлячись собі під ноги. — Так вже склалося, що він провалив оте випробування.

— Як це сталося?

— Він відкрився Малґожаті — своїй обраній. Вголос признався у почуттях. Це його гріх, який він нестиме до другого пришестя Христа, — відрізав послушник і рвучко підвівся.

— Дем'ян нас зараз чує?

— Не знаю. Тому не проси багато від Йоана, якщо не хочеш, аби він повторив долю Нестора.

— Але як вимолити те прощення? Які молитви казати?

— Я вже й сам не знаю, — Лука зупинився біля каміну, склавши руки на грудях. — Стільки їх вже сказано.

— І все марно, — погляд дівчини остаточно погаснув. — Можливо, ви щось пропустили? Звідки ви взагалі взяли, що те випробування потрібно проходити тільки послушникам?

— Під прийняттям духовного сану мається на увазі повне усвідомлення свого призначення. Коли послушник готується до постригу, він долає останні сумніви, проходить жорстку перевірку власних сил і врешті-решт стає тим, ким повинен бути. Брати Кирило, Михаїл та Антоній — мантійні ченці. Вони прийняли постриг задовго до того, як прокляття впало на нас. Всі мирські спокуси на той час були приборкані. Після постригу послушники стають подібними до янголів — стають таки ж сумирними та відрікаються від усього світу.

— А Ілля та Фома?

— Іноки. Вони пройшли символічний постриг волосся та прийняли нові імена.

— То тебе теж інакше звали колись? — здивувалася дівчина.

— Ні, — заперечив Лука. — Я — рясофорний послушник, як і решта вісім. Ми не змінювали імен. Всього два дні нам не вистачило, аби стати іноками.

— Як все складно, — зітхнула Люда і підвелася.

— З часом зрозумієш.

Брат взяв дівчину за руку і підвів до дзеркала.

— Глянь сюди. Кого ти там бачиш?

Вона подивилася на своє відображення.

— Себе.

 — Не просто себе, а молоду, хорошу дівчину, в якої попереду щаслива доля. Не треба лишати себе можливості зазнати того щастя.

— Але що мені робити?

— Молися. Не знаю, хто там ще має пробачити Йоану, хто ще не чув усіх тих столітніх благань, та у цьому твоє покликання — у покорі та постійній молитві. Я не був знайомий зі Сладою, та вірю, що вона не тримає зла на нього.

— Тоді хто? Її батько? Йому варто молитися?

— Він був всього лише людиною. Хто здатен простити — то це Господь.

Минула середина ночі, та Люда досі не могла заснути. Вона докоряла собі за те, що поцілувала Йоана. За те, що цим наразила його на небезпеку. «Про що я тільки думала?» Та сумління зникало, коли вона пригадувала ту коротку мить насолоди, яку відчула поруч з ним. У голові запаморочилося. Їй знову здалося, що вона от-от впаде, не зважаючи на те, що дівчина лежала. Ніжність його вуст, сила, з якою він обіймав її — спогади про це доводили Люду до безтями. «Як мені бракує тебе! Почути хоча б одне твоє слово… Просто бути поруч, бачити тебе…»

Не маючи змоги більше терпіти, дівчина зірвалася з ліжка, взяла свічку і обережно вийшла на сходи. Спустившись тільки на одну сходинку, вона побачила, що прохід відкритий. Спершу подумала, що Лука забув зачинити його, але раптом почула голоси. Люда погасила свічку, зійшла ще на кілька сходин вниз і завмерла.

— Ти думаєш, мені було легко? — почувся голос Пилипа. — Я був першим і не відав, що робити. Скільки довгих днів та ночей я провів у безкінечній молитві, лиш аби не бачити її. Водночас хотіти володіти нею та каятися через свої гріховні помисли… Відганяти думки про те, аби зректися свого шляху, та бути готовим віддати все заради служіння Йому. Я чекав дня, коли вона піде, проте боявся страшної миті розлуки. Скільки часу мені вартувало прийняти все, що сталося, і бути щирим у своїй молитві за її земну долю!

— Ти знаєш, що я вже давно і тяжко розплачуюся за скоєне. — Люда здригнулася, впізнавши Йоана. Його голос до невпізнання змінився, ставши незвично тихим і жалісним. — Мені шкода Забаву, шкода Нестора та Ґосю. Коли я взнав про те, що з ним сталося, то думав, що вмру від розпачу. Та ти так само, як і я, добре знаєш, що це неможливо… Мені шкода кожного з вас. Якби ти поставив себе на моє місце, то…

— То що? Я б збагнув тебе? А чи не забагато людей намагалося тебе зрозуміти? Ти не помітив, що з того вийшло, га? Багатий синок, добре тобі жилося? То якого дідька ти пішов до кляштору? Ти ніколи нічим не переймався! Не думав, як то важко — лишитися безбатченком у сім літ! Як то — часто спати на сирій землі, мокрій від дощу, весь в болоті! Я залишав свою бідну матінку вдома, бо вона була слаба, не могла ходити. Йти малим хлопцем на чужі городи, весь день робити під палючим сонцем і вертатись ввечері з кількома зернинами в руках! Та ота пара зернят була для мене цілим багатством, бо я знав, що з них можна спекти таку-сяку паляницю і нагодувати свою матінку! — голос Пилипа здригнувся. — А потім вона наказала довго жити і я відрікся, як мені тоді здавалося, від усього. Прийшов сюди. Вперше у моєму житті до мене гарно ставилися, я не був голодний та мав теплий одяг. А коли підріс, вирішив назавжди тут залишитися і присвятити себе Богу. Потім з’явився ти. А ще трохи по тому з’явилася Забава і світ мій перевернувся назавжди.

Пилип замовк. Люда намагалася зрозуміти, що відбувається. Кілька разів поривалася збігти вниз, проте щоразу зупиняла себе. Тиша тривала надто довго і дівчина вже подумала, що вони пішли. Люда обережно зробила ще кілька кроків, тримаючись руками за стіну. Йоан і Пилип досі були там. Йоан сидів навпочіпки, спершись до стіни і обхопивши голову руками. Пилип стояв спиною до дверей, склавши руки на грудях. Вони були однакового зросту, але худорлявість і легка сутулість робили Пилипа ще вищим.

— Мені жаль, — промовив врешті Йоан. — Більше я нічим не можу допомогти.

Пилип винувато глянув на нього, шкодуючи про сказане зопалу.

— Я не хотів нічого поганого казати, просто не хочу, аби тобі було так само важко. Займай себе роботою, молитвами — це єдине, що може допомогти не думати про неї. Витримай той рік, та не дозволь їй залишитись надовше.

Йоан промовчав. Люда стояла на передостанній сходині, притиснувшись до холодної стіни усім тілом, і не рухалася. Серце її шалено калатало, у голові гуло, як у порожній бочці, а щоки палали вогнем. Що це значить? Невже Йоан таки небайдужий до неї? Як вона може залишитись більше, ніж на рік? Їй так хотілося вибігти зі свого сховку і кинутись йому в обійми! Розказати про свої почуття, про те, що не винить його, що прийме будь-якого, лиш би він був поруч.

— Ти йдеш? — після короткої паузи спитав Пилип.

— Так, звісно.

За мить вони зникли. Дівчина почула скрегіт ключа, що замикав двері, заплющила очі й протяжно видихнула.

***

— Ми побачимось увечері?

— Мабуть, що ні. Ти ж знаєш, що трапилося.

— А ти тут при чому? — співрозмовнику (чи то пак співрозмовниці) на тому кінці явно вривався терпець.

Богдан увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл перед собою. Потім взяв склянку і одним ковтком висушив рештки коньяку, що поцупив у батька. «Що тобі сказати? Що ти мені осточортіла? Що думаю тільки про неї?» Юнак покрутив у руці порожню склянку і на мить заплющив очі.

— Та я тут теє… трохи прихворів. Зашмаркався, так би мовити.

— До тебе приїхати? — спитала Марта.

— Ні, я не хочу тебе заразити, кицю.

«Киця» замуркотіла.

— Ну, гаразд. Пий чай з малиною. Я потім ще наберу тебе. Мама якраз зібралася по магазинах пробігтися, бере мене з собою. Треба подарунки готувати до Різдва. Цілую тебе, мій горобчику!

Кінець дзвінка. «Горобчику, трясця!» На кого перетворюють людей стосунки: спочатку отакі горобчики, киці, зайчики, а потім — парнокопитні і тому подібне. Досі не вірячи, що так легко відбувся, Богдан підхопився з крісла, накинув куртку, обмотав шарф довкола шиї, закинув наплічник за спину і вибіг з дому.

У навушниках на повторі лунала пісня «So fell autumn rain» улюбленого шведського гурту. Ноги несли самі. Дорогу знали добре. Не раз вони доводили його до середини шляху, та потім чи то совість, чи здоровий глузд змушували повернути назад. Проте сьогодні все було не так. Починаючи від самого ранку, коли батько відвіз бабусю до лікарні. Інні Василівні стало зле з серцем. Тато обіцяв тримати в курсі подій.

Ближче до обіду почала надзвонювати Марта. Богдан збрехав, що залишив ноутбук у гуртожитку і щось трапилося з камерою на айфоні. Бачити її примхливу фізіономію не хотілося.

Ще в місті юнак купив у супермаркеті коробку цукерок. Асорті, молочний шоколад — її улюблені. Марта ж навпаки — молочний терпіти не могла, віддаючи перевагу гіркому чорному. За фігуру переживала.

Богдан зупинився біля підніжжя пагорба, на якому стояв костел. Листя з дерев, що ховали храм від цікавих очей, повністю опало. Сірі високі стіни з оббитою подекуди штукатуркою; вузькі вікна з чорними квадратами колись кольорового, а тепер вже вицвілого скла — невже воно живе?!

Ноги заніміли і ніби вросли в землю. Хлопець дивився на стіну, прямо за якою знаходилася невелика напівтемна келія. Зараз він би не відмовився від екстрасенсорних здібностей. Аби отак примружитися — і цегляна перегородка розчинилася, мов дим.

Мерзотний писклявий голос у голові казав, що там давно нікого немає. Що Богдан спізнився, не встиг. Юнак сіпнувся, скидаючи з себе невидимі окови, і не зовсім впевнено почав дертися вгору. Підошва черевиків ковзнула по промерзлій землі і Богдан ледь не впав. «Дідько! От тобі й маєш: фірмові на протекторах! І на біса відвалив за них три стипендії?»

Врешті він виліз на гору й оглянувся. Невелике озеро внизу зяяло чорною дірою. Непорушне, мертве, холодне. Подейкували, що воно не мало дна. Тонка крига повністю запечатала його, немов намагаючись стримати віковічне зло, що затаїлось там і терпляче чекало свого часу.

Богдан поправив наплічник і зробив кілька кроків у напрямку до костелу. «Тут порожньо», — переконував той самий голос у голові. — «Приперся… Краще б удома сидів». Хлопець підійшов до вже добре знайомого тунелю. Той був закиданий гілками та припорошений снігом. Давно туди ніхто не лазив.

Богдан присів перед тунелем і задумався: «Ну от, ще мить — і ти її побачиш. Та що ти скажеш? Привіт? Як справи? І почуєш у відповідь: «Дякую, все окей! А ти як?» Боже, як банально…» Він боровся сам із собою, зі своїми думками, намагаючись наперед продумати можливі варіанти розмови. Юнак повністю заглибився в себе, не помічаючи нічого та нікого довкола. Та все ж одна пара очей вже давно за ним спостерігала.

Люда побачила його ще здалеку, коли Богдан підходив до озера. Вона щойно прокинулася і вийшла на балкон, аби вдихнути свіжого морозного повітря. Спочатку дівчина його не впізнала. Проте за мить панічний страх паралізував її: ота людина внизу нагло вривалася в її обитель без запрошення, без попередження, ніби з паралельного виміру.

Мабуть, в іншій ситуації її переляк можна було б порівняти з тим, якби звичайна людина зустрілася б з примарою — настільки нереальною була для неї його поява. Люда швидко спустилася вниз і, відкинувши геть страх, швидко пройшла крізь крипти до виходу.

Вона обійшла костел з іншого боку і нечутно визирнула з-за рогу: так, це він, Богдан. Зовсім не змінився: довгі стрункі ноги, вузькі модні джинси, невимушена хода. Новий наплічник, як завжди чимось набитий. Пригадала, як колись сходила з розуму від нього. Як то було давно…

— Чого ти прийшов?

Хлопець перелякано зірвався на рівні ноги, мало не полетівши вниз з пагорба.

— Ти чого? Ніби небіжчика побачив, — Люда мимоволі здивувалася тому, як спокійно лунав її голос.

Спочатку вона думала, що злість візьме гору на розумом, але тепер говорила так, ніби вони бачилися і балакали годинами щодня. Богдан такий самий, яким був на початку літа. Ті самі сірі очі, попелясте волосся, яке й зараз неслухняно вибивалося з-під шапки й кількома пасмами падало на чоло. Гладко виголене обличчя, ті ж парфуми. Колись її серце тріпотіло від одного його погляду, проте зараз він був для неї чужий.

— Не хочу здаватися непривітною, та ще раз спитаю: чого прийшов?

Юнак простягнув вперед руки, ніби намагаючись заспокоїти її.

— Людо, це я, Богдан.

Дівчина насмішкувато вигнула брову.

— Та я в курсі.

Хлопець знітився й опустив руки. Він не знав, що говорити далі. Це Люда, проте вона зовсім інша. І справа не лише в дивному одязі, а й у ній самій, у тому, як вона його зустріла. Теплою цю зустріч точно не назвеш.

— Як ти?

Дівчина повела плечем і підійшла ближче.

— Ти сумував?

В її голосі не було ні крихти тепла чи радості, проте Богдан вирішив вхопитися за соломинку.

— Я постійно думав про тебе.

Люда холодно всміхнулася і зробила ще один крок вперед.

— Справді? Ночами не спав, не їв, не пив?

— Повір…

Дівчина мовчки оминула його і підійшла до старої верби. Богдан залишився позаду.

— Про мене швидко забули? Чи ніхто й не шукав?

— Шукали. Виділили матеріальну допомогу твоїй мамі. Вона була в лікарні… психоневрологічній. 

Щось боляче кольнуло в грудях. Люда стиснула зуби і глянула вперед: горизонт злився з небом, ставши таким ж сірим. Богдан тихо підійшов і став поруч.

— Я відчував себе останнім покидьком, бо знав, де ти. Проте мовчав. І не був впевнений, чи правильно роблю.

— Ти бачив її? — тихо спитала дівчина, вдивляючись у далечінь.

— Так, кілька разів. Я рідко буваю тут через навчання, — Богдан глянув на неї. Вперше за довгий час вона була так близько. Хвилясте волосся виднілося з-під хустини на голові. Світла шкіра була гладкою та рівною, без сліду рум’янцю. Її суворий погляд був для нього незвичним. Він звик бачити Люду інакшою: привітною та усміхненою.

— Як вона?

Юнак опустив очі.

— Я не говорив з нею. Та й що я міг сказати? Ми ж незнайомі, — Богдан розумів, що виправдовується, проте він стільки часу таїв у собі відчуття провини, що зараз мусив з кимось поділитися. — Ти змінилася.

— А ти такий самий, як колись, — байдуже відповіла дівчина, пронизуючи його холодними, майже прозорими очима.

Ніколи б не подумав, що буде так складно. Думки в голові Богдана не трималися купи, ніяк не складалися в одне. Вся ця ситуація здавалася йому нереальною. От-от він прокинеться, розплющить очі — і все зникне.

— Я тут дещо приніс, — він скинув наплічник. — Але не впевнений, що ми можемо зараз влаштувати пікнік на природі, — юнак винувато всміхнувся і простягнув рюкзак Люді.

— Що там?

— Так, дрібниці. Ми можемо десь посидіти?

— Тут тобі не ресторан, — дівчина різко відвернулася і пішла геть.

— Стривай! Не йди! — Богдан кинувся за нею.

— Ти ж хотів десь посидіти? — кинула Люда через плече, не зупиняючись.

Вони дійшли до входу в крипти, пройшли темним тунелем і вийшли біля вхідних дверей всередині костелу.

— Що то було? — спромігся нарешті на слово хлопець, озираючись назад у морок крипт.

— Нічого, — полегшено видихнула дівчина.

Люда намагалася весь час іти попереду, тримаючись на відстані від Богдана. Чому вона його не прогнала ще там, надворі? Навіщо привела сюди? Їй здавалося, що ті мальовані янголи спостерігають за ними з осудом, особливо той, з одним крилом, тому йшла швидко, не підіймаючи очей.

Вони увійшли до кімнати. Богдан одразу помітив палаючий камін, в якому потріскували дрова. Вихід на лоджію був закритий товстим гобеленом. На стінах висіли вінки із сушених квітів та листя. Велика різьблена скриня стояла відкрита. Одяг був кинутий абияк, а ліжко залишилось незастеленим.

— Вибач за безлад, не чекала гостей, — дівчина кинулася запихати речі в скриню, які ніяк не хотіли поміщатися там, і прикрила кришкою.

— Нічого, то дурниці, — юнак став біля каміну.

— Сідай, — Люда вказала йому стілець і продовжила заправляти постіль.

— Тут тепло.

— А ти як думав?

Від швидкого прибирання її волосся остаточно вибилося з-під хустини, а обличчя розчервонілося. Богдан поклав рюкзак на стілець і підійшов до неї.

— Я скучив за тобою.

Дівчина на мить завмерла, коли він зняв шерстяну хустку з її голови. Довге волосся розсипалося по плечах.

— Я й забув, яка ти.

— Яка? — Люда врешті взяла себе в руки і відвернулася від нього.

— Не така, як всі.

— Ти помиляєшся, — дівчина зняла кожух і поклала зверху на скриню.

Богдан подумки оцінив її одяг: вбрання дівчини було або досконалою реконструкцією часів Київської Русі, або було оригіналом. Останнє викликало хвилю мурах по спині. Так дивно було бачити перед собою щось настільки автентичне, первісне. І сама Люда здавалася мавкою, незайманою та чистою. Без макіяжу, без запаху парфумів. Вона явно не вписувалася в його світ. Хоча, можливо, саме Богдан був тут зайвим, а не дівчина? Вона стояла перед ним в одній довгій сорочці і хлопець міг тільки уявляти під нею обриси її тіла. Люда справді змінилася, перетворилася на жінку. Богдан знову відчув сильний потяг до неї, який так і не подавив у собі до кінця.

— Поговори зі мною, — він узяв її за руку.

Люда ледь здригнулася і глянула на їхні переплетені руки. Юнак змусив її сісти на ліжко і вийняв з наплічника коробку цукерок. Потім витягнув термос, пляшку вина та кілька пластмасових стаканчиків.

— Я не прийшов з порожніми руками.

— Навіщо це? — тихо спитала дівчина, дивлячись на яскраву коробку.

Так давно вона не бачила чогось подібного. Гладка обгортка, красивий надпис — таке ідеальне, таке дивне і чуже… Богдан пропустив її слова повз вуха, наливаючи в одноразовий стакан із термоса щось гаряче та ароматне.

— Кава? — Люда округлила очі.

Вона обережно взяла стакан в руки і вдихнула аромат, заплющивши очі від насолоди.

— Пий, поки не захололо.

Хлопець заходився відкривати коробку з цукерками, тихо радіючи тому, що все йде добре. Беручи до уваги те, як дівчина його зустріла, він і не сподівався на таку реакцію. Чим ж її тут годують? Богдан на мить нахмурився, та, побачивши задоволене обличчя Люди, знову усміхнувся.

— Твої улюблені, — мовив він, витягаючи одну цукерку.

Та вкотре здивувалася.

— Ти пам’ятаєш?

— Відкрий рота.

Дівчина обережно взяла губами цукерку з його руки і Богдан відчув жар у животі. Люда закотила очі й усміхнулася.

— Ти знаєш, як мене спокусити.

— Авжеж, — погодився хлопець. — Та глянь, що в мене ще є!

Він покрутив в руці пляшку вина.

— О, ти споїти мене хочеш? — засміялася дівчина, надкушуючи другу цукерку.

— Як ти могла таке подумати? — Заперечив Богдан, розливаючи вино в стакани. — Просто ми давно не бачилися, не розмовляли. — Він пересів на ліжко, ближче до неї. — Розкажи мені все.

У голові паморочилося, проте Люді подобався цей стан: по всьому тілі розливалося тепло, було легко та приємно. Здавалося, вона могла б просидіти так до ранку. Думати не хотілося. Все, що хотіла, вона вже розповіла, виговорилася, наскільки це було можливо. Богдан слухав її уважно, не перебиваючи та не ставлячи запитань. Вони сиділи на ліжку, одне біля одного, опершись спинами на стіну позаду. Хлопець кілька разів докладав дрова у камін. Порожня пляшка від вина стояла на стільці біля відкритої коробки цукерок.

— Ще два лишилося. Хочеш?

— Ні, мені вже надовго вистачить, — сонно засміялася Люда.

Богдан поклав руку на її коліно. Дівчина підігнула ноги під себе, сховавши їх під довгу сорочку. Її тіло не відреагувало на його дотик, проте у голові трохи проясніло. Люда помітила, що юнак випив значно менше, аніж вона. Мабуть, таким чином хотів витягнути з неї правду. Дівчина розповіла йому те, що він хотів почути, не вдаючись до подробиць. Лише, що її праця та молитви здатні допомогти тим, хто цього потребує. Те, що тут вона не одна. Що знаходиться у безпеці, не голодна та не холодна. Змовчала про те, що примара з минулого стала для неї цілим світом, і днем, і ніччю, проте вона поза межами її досяжності.

— Дякую, що не прогнала мене, — Богдан легко провів рукою по нозі Люди. — Без тебе було так пусто. Я щодня відчував дивну порожнечу, немов бракувало єдиного елемента пазла, без якого не могла скластися повна картина.

Дівчина дивилася на вогонь і не чула його слів. Надворі темніло. День так швидко минув. Дивно, чому до неї ніхто сьогодні не приходив? Федір завжди приносить обід. Або бере її з собою до братства. Люда важко ковтнула. Вона пригадала дивне відчуття, коли проходила через головний зал кляштору. Знову здалося, що за нею спостерігали. «Невже вони знають?..»

Богдан не помітив її задумливості. Жар у його тілі ставав сильнішим, відтісняючи здоровий глузд на другий план.

— Я люблю тебе, Людо. Постійно любив, — він відхилився від стіни і повернувся до дівчини.

Та не дивилася на нього. Із напівзаплющеними очима, вона не відводила погляду від полум’я. Її розслабленість викликала у ньому ще більше збудження і хлопець обережно поцілував її руку. Не побачивши супротиву, він потягнув за шнурочок під шиєю і трохи стягнув сорочку, оголивши плече.

— Така гладка, моя ніжна, солодка… — Богдан припав губами до шовковистої шкіри.

Люда хотіла відштовхнути його, та сили покинули її. Алкоголь подіяв дуже швидко, ввівши її в напівпритомний стан. Дівчина вже не розуміла, де закінчувалася реальність і починалося марення. Вона відчула, як сорочка сповзає з грудей, як руки юнака гладять її тіло. Люда хотіла запротестувати, проте не змогла. Раптом вона почула якийсь звук і повільно повернула голову.

— Йоан…

— Що? — спитав Богдан, проте раптовий тупий біль у голові пронизав його і хлопець важко опустився на коліна дівчини.

***

Люда прокинулася від того, як за кимось зачинялися двері. Хотіла встати, та голова чомусь виявилася важкою як камінь. Нудота підступила до горла і дівчина розплющила очі: «Що це зі мною? Невже знову захворіла?»

Вона повільно підвелася і сіла. У каміні досі палахкотів вогонь, а біля неї на столі стояло два глечики, паляниця та миска зі ще теплою водою для вмивання. Тут справді щойно хтось був. Але чому так швидко пішов? Не хотів будити? Люда висунула ноги з-під покривала і підвелася. Хитаючись, поволі підійшла до лоджії і визирнула надвір. День зараз не відрізнявся від ранку. Був таким же сірим та сирим, тому вона не могла сказати, котра приблизно година, проте дівчина явно пропустила вже і перших півнів, і п’ятих. Тут Люда згадала все, що трапилось напередодні: то не простуда, а похмілля.

Вона пам’ятала, як зустріла Богдана, як вони разом прийшли сюди. Кава, цукерки, вино. А потім усе як у тумані. Здається, юнак чіплявся до неї… Але куди він зник? І хто її роздягнув та вклав у ліжко?

«Боже, як болить голова…» Люда досі ніколи не напивалася. Постоявши ще трохи на холоді, вона повернулася до кімнати. «Такої обраної в них ще точно не було. П’яничка. Який сором!»

Тільки-но дівчина встигла вмитися, одягтися та вкинути до рота бодай невеличкий шматок паляниці, як до кімнати ввійшов Федір з оберемком дров за пазухою.

— Доброго вечора, пані!

— Як, уже вечір? — здивувалася Люда.

Послушник кивнув і заходився складати дрова на купу біля каміну.

— То ти приходив до мене вдень?

— Ні, то був Йоан.

Люда завмерла.

— Він казав, що у вас боліла голова. Дав вам ліків і просив не тривожити.

Дівчина полегшено зітхнула, проте думка про те, в якому стані бачив її Йоан, обпікала вогнем.

— Вам вже краще? — Федір стурбовано повернувся до Люди.

Вона мовчки кивнула.

— Зараз вечірня почнеться. Ви спуститеся?

— Ні. Я помолюся тут.

***

Кілька днів поспіль Люда придумувала нові відмовки, аби не бачитися ні з ким, а особливо — з Йоаном. Один раз навіть прикинулася сплячою, коли прийшов Лука. Вона не знала, чи відомо йому про те, що тоді сталося, та все одно було соромно.

Йоан не шукав зустрічі, ніяким чином не виказував свого інтересу і дівчина взагалі дивувалася, чому тоді він прийшов до неї. Вона помалу почала пригадувати події того дня. Богдан напоїв її, а далі почав лізти з поцілунками. Потім вона побачила Йоана за його спиною. Люда закрила обличчя долонями, згораючи від сорому. Цим вчинком вона остаточно все зіпсувала.

Та рано чи пізно дівчина змушена була покинути кімнату і вже наступного дня Федір не залишив їй вибору.

— Панотець просять вас прийти до братства.

— Навіщо? — Люда нервово перебирала пасок у руках.

— Хворих багато, нам не вистачає рук. Від одної пошесті позбавилися. Прошу Бога, аби назавжди. З першим морозом хвороба пішла. Та все одно легше не стає: зима принесла за собою холод, а з холодом — нові болячки. Панотець сподівалися, що ви допоможете з вечерею.

Дівчина закусила губу: ховатися безкінечно вона не може. Єдиний вихід — робити вигляд, що все гаразд. Можливо, їй вдасться уникнути зустрічі з Йоаном.

— Гаразд, чекай мене внизу.

***

Богдан почепив останню прикрасу і відійшов.

— Бабусю, де наші гірлянди? — крикнув він.

— На верхній полиці в шафі! — долинуло з кухні.

Хлопець дістав коробку з різдвяними ліхтариками і кинув на диван. Закривши шафу, сів на підлогу і відкрив коробку. Зверху, на прикрасах, лежала фотографія. То був минулий шкільний Новий Рік. Конкурси, змагання, танці. Богдан пригадав, як команди середніх та старших класів змагалися за перемогу. Він був капітаном у своїй команді, яка стала тоді переможцем. Команда Люди зайняла друге місце. Саме тоді вони й познайомилися. З фотокартки на нього дивилися усміхнені щасливі обличчя, та з-поміж них юнак бачив лиш одне. Того вечора він уперше запросив дівчину на танець. Саме тоді Богдан закохався.

Тиждень тому хлопець прокинувся вдома, сидячи у темному коридорі у верхньому одязі та взутті. Його пам'ять ніби стерли. Просто викинули щось дуже важливе, немов за помахом чарівної палички. У голові гуло, як у порожній бочці. Кривлячись від болю, Богдан повільно підвівся і навпомацки рушив до своєї кімнати. Потім кинув наплічник на крісло і в ньому щось дзенькнуло. Хлопець відкрив сумку і побачив там порожню пляшку від вина і два стакани.

Він чудово пам’ятав, що був з Людою. Йому було добре, як ніколи. Богдан здогадувався, що трапилося потім. Мабуть хтось з тих, хто утримував її в старому напіврозваленому костелі, застав їх разом і вдарив його по голові, від чого юнак знепритомнів.

Враз на чолі виступили бісеринки холодного поту і тілом прокотилася хвиля дрижаків. Богдан кинувся до ноутбука. Вкладка з покликанням на сайт Державного історичного архіву області була відкрита ще місяць тому, проте вкотре щось стримувало його від пошуку інформації, яка так його цікавила. Він знову картав себе за незрозуміле відчуття страху дізнатися правду.

Архіви тільки почали переводити в електронний варіант, тому інформації було обмаль. Згадувалось, що Мартин Казановський[1], польський коронний гетьман, призначений у 1622 році галицьким каштеляном на території Червоної Руси[2], був ініціатором будівництва католицького храму на місці дерев’яної православної церкви. За легендою, під час одного з походів на татар у водах Дністра вірний собака гетьмана знайшов ікону, загорнуту в полотно. То був образ Діви Марії з немовлям на руках. Знахідка стала знаковою для Мартина Казановського у тому поході — він з тріумфом здобув перемогу, а ікона стала окрасою храму. Ледь помітний підпис внизу полотна вказував на те, що автором роботи був послушник Феодор. 

***

Зимовий день у дванадцятому столітті видався холодним та морозяним. Люда здригнулася від різкого подиху вітру й щільніше закуталася в шерстяну хустину.

— Я не дуже вмію готувати, — призналася вона, поспішаючи за Федором.

— Я вам допоможу, — радісно всміхнувся той. — Я нині цілий день на кухні. Лиш відстояв заутреню — і одразу приступив до роботи. Хворих вже погодували, залишилися тільки ми.

Вони швидко минули порожню ринкову площу і звернули в темну вуличку.

— Не знаю, як ви можете вистояти по п’ять-шість годин зранку на молитві. Я б, мабуть, на вашому місці навчилася спати стоячи.

«Ми так і робимо», — почула б Люда від Луки, та Федір нізащо б такого не сказав: у своїй відданості покликанню він зовсім не поступався вічно серйозному та похмурому брату Кирилу.

— Хто вам допомагає? — дівчина похухала на замерзлі руки. — Вам ж потрібно десь брати харчі, гроші на лікування та утримання хворих і так далі. Де ви це берете?

— Панотець тримає зв'язок з іншими монастирями та храмами. При нашій церкві є кілька десятків моргів[3] землі. Окрім того, ми знаходимося під опікою князя та місцевих бояр.

— Але хіба вони не цікавляться, хто ви такі? Прийшли нізвідки і в нікуди зникли.

Брат зупинився.

— Ми просто пропонуємо поміч. А панотець знають, як говорити з людьми. Нам віддали це братство не для власних потреб, а для хороших справ.

Люда теж спинилася. Їй важко було повірити, що хтось здатен отак просто надати в користування, чи, як тепер кажуть, здати в оренду цілий будинок для благодійних цілей.

— Розумієш, у часі, в якому я живу, нічого просто так не буває. Те, що ви робите, це прекрасно! Та не віриться, що колись люди були такими безкорисними.

Федір сумно всміхнувся і рушив далі. Дівчина подріботіла за ним.

— Я не знаю, Людо, чи швидко зараз змінюється світ, проте з вашим часом ми трохи знайомі.

Дівчина вдала, що не почула того, що він вперше звернувся до неї на ім’я.

— Наприклад, років двісті тому, нас закинуло в майбутнє.

— Справді? Куди? Коли? — Люда схопила його за рукав.

— У 1943 рік.

— Офігенно! — дівчина знову стала, як вкопана, і широко розплющила очі. — І таке можливо?

Федір не розділив її здивування і мовчки кивнув.

— Це ж класно! Ви стільки всього бачили! — Люда оббігла його і задріботіла поперед нього задом наперед.

— Повірте, пані, нічого хорошого там не було.

— Чому?

Послушник укотре зупинився і важко зітхнув.

— Бо все, що ми бачили протягом майже тисячі років, — то хвороби та смерть. Нас не закидало в мирний час. Щоразу доводиться дивитися на страждання, плач та біди. На людські сльози. А вони чи зараз, чи сто літ назад, чи триста… Завжди однакові. Тоді був розпал війни. Згарища, зруйновані родини, осиротілі діти. Війна — одна з найгірших бід людства.

— Сподіваюся, у мій час ми ніколи не дізнаємося, що то таке.

Хлопець опустив голову. Він не хотів її засмучувати. Решту дороги вони йшли мовчки. Люда знову відчула себе не в своїй тарілці, докоряючи собі за те, що досі не може усвідомити всю глибину їхніх страждань. Вона поводить себе по-дитячому наївно, безглуздо та безвідповідально.

Федір добре вправлявся сам із приготуванням вечері, наглядаючи за Людою, поки та пила гарячий липовий чай, сидячи на лаві за довгим столом.

У трапезній-кухні було дуже затишно: велика піч віддавала теплом та освітлювала приміщення, надаючи йому особливої домашньої атмосфери. Брат уже витягав паляниці і складав на рушник.

— Що на вечерю? — дівчина зацікавлено глянула на паруючий горщик у печі.

— Солянка рибна. І ще яйця треба відварити.

Люда набрала у залізний баняк води з відра і обережно почала опускати яйця у воду.

— Скільки ж їх треба?

— По два для кожного, — відповів Федір, набираючи квашених огірків з великої дубової бочки.

— Тридцять два яйця для однієї вечері? — Люда хмикнула. — Дорого ж обходиться ваше утримання! Наше… Ну, ти мене зрозумів!

Послушник стенув плечами.

— Я казав, що нам допомагають. Одна жінка нині якраз принесла кошик яєць. Інша — яблук. Минулого тижня теж допомагали. Ми ж люди. А нам багато не треба, не гоже для слуг Господніх переїдати. Один або два рази в день цілком достатньо. Я зазвичай тільки після заутрені сідаю за стіл. А під час посту взагалі обходжуся однією водою.

— Я б так не змогла, — зітхнула дівчина.

Вона розкладала миски та ложки, коли двері відчинилися і на порозі з’явилися Ілля та Фома.

— Добрий вечір! — всміхнувся Ілля.

— Ти нині з нами? — Фома втомлено опустився на лаву, проте лагідна усмішка не сходила з його вуст.

Люда привітно кивнула у відповідь.

— Ми дуже раді! — почувся знайомий голос.

Дівчина підняла голову і побачила Луку. Слідом за ним зайшла решта братів, проте ані Йоана, ні отця Митрофана не було. Люді кортіло спитати про них, проте вона не наважилася. Брати не сиділи без роботи: одні розкладали посуд, інші носили воду, подавали на стіл. «Як у мурашнику», — подумала дівчина. Ілля взяв її роботу на себе, тому їй залишалося тільки сидіти і спостерігати.

Вони не здавалися нещасними. Звичайні люди, зайняті зовсім буденною справою — приготуванням вечері. Злагоджена робота, невимушена розмова. Подекуди чувся тихий короткий сміх. Вони були однією сім’єю.

Думки дівчини перервав скрипучий звук: двері трапезної вкотре відчинилися і Люда побачила старого священника та Йоана. Останній спочатку навіть не помітив її, схилившись до отця та про щось тихо з ним перемовляючись.

— Людмило, вітаю тебе! — мовив отець.

Йоан різко змінився в обличчі і, не дивлячись в її бік, швидко відійшов у кінець столу.

— Як ти себе почуваєш?

— Все гаразд, дякую, — дівчина кивнула, намагаючись дивитися тільки на старого чоловіка. — Я вас давно не бачила.

— Справи, справи, — отець Митрофан сів біля неї. — Тобі не холодно в кляшторі?

Люда заперечливо похитала головою і подумала, що він не хоче далі говорити про те, чим вони займаються. Це здалося образливим, ніби натякало на те, що вона лізе не в свої справи. Її завдання криється лише в молитві, хоча чим далі, тим незрозумілішим воно здавалося. Дівчина щовечора цитувала рядки з молитов. Без помилок, чітко та, як їй здавалося, дуже щиро. Проте нічого не ставалося, прокляття не зникало, вона нікого не рятувала.

— Ні, дякую.

— Як буде потреба, звертайся.

— Я не хочу вас турбувати, — ніяково заперечила Люда.

— Це не турботи. Це життя.

Коли всі сіли за стіл, священник розпочав молитву. Дівчина не бачила Йоана, бо він сидів з того самого боку, що й вона, проте на протилежному кінці лави. Люда спробувала поводитися невимушено, слухала розмову братів, навіть намагалася влитися в неї, проте в голові була лише одна думка: треба робити вигляд, що все гаразд, нічого не трапилося, то не її він застав п’яною та напівголою в обіймах іншого.

Після вечері Лука напросився провести обрану. Йоан вийшов геть, навіть не повернувшись в її бік. Дівчина одягла кожух і накинула на плечі хустину.

— Чому я не можу залишитись? — спитала вона в Луки, який вже чекав на неї.

— Бо в тебе є свої покої.

Люда ображено стиснула губи і мовчки пройшла повз нього.

Шлях від госпіталю до костелу не був довгим. Дівчина навмисне поспішала, щоб Лука не намагався зав’язати розмову, та послушник все ж був спритнішим. Він підбіг до неї ззаду і легко взяв за лікоть.

— Ти куди так поспішаєш?

— Спати, — сухо кинула Люда, намагаючись вирвати руку.

— Тоді я з тобою!

— Дякую, але я сплю сама!

Брат засміявся і відпустив її.

— А вовків не боїшся?

— Хіба в людській шкурі, — прошипіла дівчина, проте сповільнила ходу і озирнулася. — Тут є вовки?

— Можливо. Тут ліс недалеко. Тому разом нам буде безпечніше.

Послушник розумів, що коїлося в її душі. Бачив реакцію дівчини на появу Йоана, бачив її очі, коли його брат тікав, як останній боягуз, навіть не глянувши на бідолашну. Лука боровся з нестерпним бажанням нам’яти тому боки, влупити по зарозумілій фізіономії. Проте отець його зупинив застережливим поглядом. «Він зрозуміє сам, просто йому потрібен час», — ніби говорили очі священника. Проте з одним Лука не міг змиритися: обрана не повинна бути одна, не повинна відчувати себе зайвою та нікому не потрібною, так, як почував себе колись він.

— Ну, стривай, дівчино!

Та врешті зупинилася.

— Я знаю, що не заміню його. Та ми можемо поговорити?

Люда опустила голову.

— Вибач. Я несправедлива до тебе. То ж не ти мене уникаєш.

Лука взяв її за плечі.

— У нього непростий характер, але і ти теж не подарунок. Ти знаєш приказку: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори?» Побудь трохи Магометом.

Дівчина засміялася.

— Дивно таке чути від православного черчика.

— Просто я розумний, — підморгнув їй хлопець. — Ходімо, у тебе вже певно холодно. Я розпалю в грубці, а потім ми поговоримо.

***

Люда сиділа на ліжку і спостерігала за молодим послушником, який вправно підкидав дрова до каміну.

— Почекай ще трохи — і нам буде тепло.

— Та нічого, я не змерзла, — тихо відповіла дівчина.

Лука сів на стілець і глянув на неї.

— Спати не хочеш?

— Ти обіцяв, що ми поговоримо.

— Ну, так. Все, що забажаєш! — хлопець підморгнув і потер долоні. — З чого почнемо?

— Чому ти вирішив стати монахом? — швидко спитала Люда.

Лука не очікував подібного, тому на мить завмер. Дівчина відчувала, що зараз мала б сказати щось на зразок: «Вибач, я не мала такого питати, це негарно з мого боку», проте її надто давно та сильно цікавило це питання, тому вона мовчки чекала відповіді, незважаючи на совість, яка, мов дзиґа, крутилася всередині.

Лука прокашлявся і поклав руки поперед себе на спинку стільця.

— Нічого дивного. Я змалечку відчував, що це моє покликання.

— Ой, не треба цих слізних історій! — Люда недовірливо скривилася.

— А що таке? — послушник звів брови вверх, проте в очах блиснув сміх. — Чим я не гожий для монастиря?

— Та всім! — дівчина зістрибнула з ліжка. — Ти своє відображення бачив? — вона махнула рукою в бік дзеркала.

— А що не так із моїм відображенням? — кінчики вуст смикнулися і Лука ледь стримав усмішку.

— Ти знущаєшся з мене?

— Ні, — хлопець подивився на Люду знизу вверх. — Тут моє місце.

— Не вірю, — дівчина заперечливо похитала головою і знову сіла на ліжко.

— Але я тут. Якби я мав бути в іншому місці, то…

— Але ти не можеш бути в іншому місці, — перебила його Люда. — Бо прокляття торкнулося й тебе.

Її слова знову щось зачепили в ньому. Очевидно, Лука не звик до розпитувань. Суміш подиву та нерішучості застигла на його гарному обличчі. Він підвівся і повільно підійшов до каміну.

— На той момент я вирішив для себе, що робити зі своїм життям. І ти помиляєшся: понад усе я прагнув стати монахом. Відректися від усього.

— Чи втекти? — тихо спитала Люда, не відводячи від нього погляду.

Брат відповів не зразу, дивлячись на вогонь. Спогади пробігали перед його очима й були такими свіжими та чіткими, ніби все було вчора.

— Не по своїй волі я опинився тут, та за своїм бажанням вирішив залишитись.

— Як це?

— Я провинився. Виказав непослух батькам. І мене відіслали до монастиря.

— Але чому ти не втік, не заперечив їм?

Лука повернувся до неї.

— Тисячу років тому були інші звичаї, — незважаючи на сильні емоції, що нахлинули на нього, його голос звучав так само спокійно та легко. — Не можна було просто сказати, мовляв, вибачте, але я не хочу! Ні, навіть мови не було, аби перечити слову батьків.

— Але ж ти казав, що провинився?

— Так. Я вчинив найбільший гріх, який тільки можливий.

Люда нетерпляче засувалася на ліжку.

— Я вбив людину.

[1] Мартин Казановський (1563р. – 28 жовтня 1636 р.) – польський державний та військовий діяч.

[2] Червона Русь – історична назва Галичина, вперше вжита у Хроніці Констацького собору Ульріха фон Ріхенталя на початку XV ст.

[3] Морг – міра землі, яка дорівнює 0,56 гектара.