Раді Вас бачити!

— Ти хочеш, щоб я залізла в ту діру? — недовірливо глянула на Богдана Олена. — Я туди не влізу.

— Тоді чекайте мене тут. Обіцяю, що назад я повернуся з Людою! — не чекаючи більше ані секунди, Богдан поліз в тунель.

— Будь обережним! — крикнула йому навздогін жінка.

Олена оглянулася й заховала руки в рукави. Старий польський костел стояв тут незліченну кількість років. Ніхто не збирався його реставрувати через постійний брак коштів. Люди свідомо покинули його. Ніхто не міг їх судити за це, хіба що сам Господь Бог. Востаннє вона приходила сюди з донькою майже рік тому.

Цей Богдан запевняв, що її Людочка тут. Після численних таблеток та уколів, якими мучили її в лікарні, жінка була готова повірити у будь-що. Вдома вона приймала тільки заспокійливі, та через них постійно відчувала себе, ніби уві сні. 

Хлопець швидко виліз з тунелю і обтрусився. Темрява заліпила йому очі, ніс та вуха. Богдан навпомацки пройшов до протилежного боку, де знаходився таємний хід на другий поверх. На щастя, він був відчинений. Намагаючись заспокоїти скажене серцебиття в грудях, юнак став підніматися сходами вгору.

Йоан побачив його одразу. Послушник стояв біля однієї з колон, занурившись у молитву. Він не рухався, мовчки спостерігаючи за Богданом.

Також йому було відомо, хто стоїть за вхідними дверима костелу. Він завчасу зняв важкий замок і Олена тихо увійшла всередину. Вона стояла у світлі вечірнього неба на порозі храму. До болю знайомий виснажений погляд, проте з тонкою павутиною зморшок довкола світлих очей-озер.

— Добрий вечір! Ви не бачили мою доньку?

***

Богдан тихо увійшов до кімнати. Він був тут тільки один раз, минулої зими. Проте йому здалося, ніби то було вчора. Після того юнак приходив знову, та похмурий монах не дав йому змоги зустрітися з Людою. Погляд Богдана впав на постіль під стіною. На ліжку хтось ворухнувся.

— Людо, то ти?

Він підійшов ближче і нахилився. Дівчина лежала спиною до нього. Богдан легко торкнувся її плеча і та повернулася до нього, солодко потягуючись.

— Йоане? — вона сонно усміхнулась і глянула на хлопця.

— Ні, то я.

— Хто ти? — Люда різко підвелася, зрозумівши, що помилилася.

— Людочко…

Богдан ніяк не міг підібрати слів, продовжуючи мовчки дивитися на неї. Дівчина відступила на кілька кроків назад.

— Як ти сюди потрапив? Де Йоан?

— Ти не впізнаєш мене? — хлопець не міг відвести від неї погляду. — Це ж я, Бодя.

Дівчина заперечно похитала головою.

 — Вибач, не пригадую. Ти, мабуть, не знаєш, та я втратила пам'ять. То ти знайомий Йоана?

— Якого Йоана? — Богдан схопився руками за голову. — Що вони з тобою зробили?

— Про що ти кажеш? — дівчина відчула роздратування.

— То все правда? — розгублено спитав Богдан, безсило опустивши руки. — Я не повірив тоді тобі. Не повірив і йому.

— Тобі краще сісти, — Люда махнула рукою на стілець. — А тепер розповідай.

***

— Так, вона тут, — відповів Йоан.

— А ви хто? Чому тут відчинено? Ремонт ще ніби не починали, — Олена озирнулася довкола.

— Мене звати Йоан.

В очах жінки промайнула підозра.

— Ви монах?

— Послушник, — уточнив чоловік.

— Православний? — Олена окинула його поглядом. — Костел католицький.

— Колись тут стояла православна церква.

Жінка на мить задумалася.

— Вона була зруйнована на початку шістнадцятого століття, — врешті мовила вона, продовжуючи дивитися на Йоана.

— Ви маєте рацію.

— Та легенда… Бабуся щось мені розповідала. Скільки вам років?

— Я давно збився з ліку.

Олена кивнула. Здавалося, його слова зовсім її не злякали.

— То де моя донька?

— Вона тут. Усе, що повідав вам той молодик, правда.

Жінка важко зітхнула.

— Я не хочу нічого знати. Я лише хочу бачити свою дитину.

Раптом її уст торкнулася легка усмішка.

— Так дивно… Я не кричу, не плачу. Ось до чого можуть довести одні люди інших. — Олена знову глянула на Йоана. — Вона хоча іноді згадує мене?

— Згадувала, — послушник пильно дивився на жінку, думаючи про щось своє. — Вона втратила пам'ять.

Олена закрила очі й ледь хитнулася.

***

Люда тримала в руках свічку й безвідривно дивилася на її полум’я.

— Ми зустрічалися?

— Так. Я любив тебе. І зараз люблю, — говорив Богдан, сидячи на підлозі в її ногах. — Пробач, що так довго не провідував. Тепер все зміниться! Я заберу тебе звідси. О, забув тобі сказати: я переводжуся на історичний! Наперекір батькам, наперекір… всім! Ти ж знаєш, я ціле життя мріяв бути істориком.

— Я не пам’ятаю цього, вибач! — тихо відповіла дівчина.

— То нічого, ми знайдемо для тебе найкращих лікарів! Вони тобі допоможуть, лиш ходімо зі мною, прошу тебе! Якщо ти не хочеш жити тут, поїдемо деінде… Може, у Карпати?

— Я…

— Послухай! — перебив Богдан. — Я так само живу минулим, як і ти! Поїдемо в гори, збудуємо собі ґражду і будемо жити лише удвох… Подалі від усього світу, від людей.

Гарячий віск капнув на руку Люди й вона здригнулася. Хлопець поставив свічку на стіл і, взявши її руки в свої, почав дмухати на обпечене місце. Враз за його спиною дівчина побачила Йоана і незнайому жінку.

— Встань, — крижаний голос монаха розірвав повітря.

Богдан озирнувся. Він зовсім забув про Олену, та поява послушника стала для нього неприємною несподіванкою.

— Донечко! — жінка одразу кинулася до Люди.

Богдан підвівся й зневажливо глянув на Йоана, свердлячи його очима.

— Ми забираємо Люду додому. Досить з неї страждань, — він подивився Йоану прямо в очі, у самісінькі зіниці й з подивом помітив, що при яскравому полум’ї свічки вони не змінили своєї форми.

— Людочко, ти пам’ятаєш мене? — Олена сіла біля доньки і схвильовано взяла її за руки.

Люда глянула спочатку на Йоана, а потім знову перевела погляд на Олену.

— Ви знайомі мені… Ви моя мама?

Жінка міцно її обійняла.

— Я думала, що втратила тебе! Вони казали, що я дурна, що тебе вже нема… Та я знала, я молилась кожної ночі, щоранку, цілий день…

— Мамочко… Я пам’ятаю тебе, пам’ятаю!

Обидві жінки засміялися. Олена оглянула Люду з ніг до голови.

— Як ти подорослішала, люба моя! Така гарна стала моя донечка…

— Вам вже час іти, — мовив Йоан. — Скоро почнеться вечірня.

— Так, ми підемо. Але і вона з нами, — Богдан кивнув у бік дівчини.

— Людмила не може зараз піти, — стримано відповів послушник.

— Дозволь їй самій вирішувати, — грубо сказав хлопець.

Йоан промовчав, змірявши Богдана холодним байдужим поглядом. Останній вкотре відчув як всередині щось стиснулося: «Дурна реакція». Він повернувся до Люди.

— То як, золотко, підеш з нами? Дивись, тут твоя мама, тут я. Ми тебе любимо. Пішли додому, га? — він намагався говорити спокійно й тихо, ніби з психічнохворою людиною.

Дівчина розгублено глянула на Йоана, шукаючи підтримки, та той відійшов у протилежний кут кімнати і більше не дивився на неї. Олена також сиділа мовчки, тримаючи доньку за руку.

— Я бачу тебе вперше. Як я можу тобі вірити?

Йоан полегшено видихнув, та цього не почув ніхто, окрім Олени.

— Ти ж повернешся до мене? — раптом спитала вона. — Мені ж головне, щоб ти жива була, аби тобі було добре.

Люда вдячно глянула на неї.

— Дякую тобі, мамусю.

Богдан обурено дивився на Олену.

— Чому ви так легко відпускаєте її? Це ж ваша донька! Ви мусите забрати її з цього клятого місця!

— Вона вже доросла і здатна сама вирішувати, що і як їй робити, — спокійно відповіла жінка.

Вона підвелася і Люда теж встала.

— Я люблю тебе, донечко. Більше всіх на світі. Дай мені слово, що будеш оберігати її, — Олена глянула на послушника.

Той мовчки кивнув.

— Я не розумію! — закричав Богдан. — Ви хіба не бачите, що їй тут зле? Купка сектантів-недоумків заморочили вам голови своїми казками! — він вказав пальцем на Йоана. — Вони тут знущаються з неї! Вона вже й пам'ять втратила! Я зробив величезну помилку, що не забрав її з цієї божевільні тоді!

Його крики луною проносилися у скронях Люди. Вона інстинктивно обхопила живота руками, на що одразу звернув увагу Богдан. Проте він зрозумів цей жест по-своєму.

— Ваша донька могла стати жертвою насилля! Вона неповнолітня!

Здавалося, що Богдан ледве стримується, щоб не кинутись з кулаками на Йоана, та Люда встигла його зупинити.

— Досить, перестань кричати! Я не можу зараз щось вирішувати і не хочу нічого змінювати, бо не пам’ятаю як краще, розумієш? — рішуче мовила вона. — Може щось зміниться, коли до мене повернеться пам'ять. Та я не пригадую, щоб любила тебе. Пробач.

Богдан востаннє глянув на неї і поспішив вийти геть.

— Люба моя, цієї ночі я буду спати спокійно й без снодійного, — Олена востаннє обійняла її і теж вийшла.

— Я зараз повернуся, — сказав Люді Йоан і пішов за жінкою.

Він міг би цього й не казати, все одно повернувся б. Хоча б тому, щоб зробити Люду бодай у чомусь впевненою. Тепер вона знає, що може довіряти йому.

***

Кілька днів по тому дівчина сиділа на березі річки, зривала в пучок дрібні маргаритки й тихо співала. Над нею пролетіла пара лелек і сіла по інший бік ріки. Гарні, з блискучим пір’ям та довгими стрункими ногами, вони здавалися такими щасливими! Щось шукали в траві, час від часу зіштовхуючись своїми довгими дзьобами й одразу ж сором’язливо відвертаючись в протилежні боки. Врешті обнялися, переплівши довгі тонкі шиї, і завмерли, насолоджуючись своїм коханням.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, — Захар підійшов до Люди, ведучи за собою Моркву. — Злата сказала, що ти пішла до річки. Я привів Моркву. Нині Ярилів день[1], вже можна.

— Не думаю, що вона б здохла, якби з’їла тієї самої трави вчора, — іронічно мовила дівчина. — Чого прийшов?

— До тебе, — хлопець пропустив повз вуха її образливі слова і те, як вона зневажливо віднеслася до свята й бога сонця Ярила. — Ми мали вчора побачитись, та Злата казала, що ти нездужаєш…

— Слухай, Захаре, — Люда повернулася до нього й зустрілася з його палаючим поглядом. — Я не та, хто тобі потрібен. Ти ще знайдеш свою половинку…

— Але я вже її найшов, — радісно відповів юнак. — Ось вона — сидить переді мною на бережку, споглядає двох лелек на другому боці й гадає, що також хоче мати таке щастя… Теж хоче, аби її леліяли та любили, як той бузьок свою буслиху. Сама богиня Купала благословляє нас!

— Ти мене зовсім не знаєш, — Люда замислено перебирала в руках зірвані маргаритки. — Я не та…

Захар заперечно похитав головою.

— Мовчи. Не кажи такого! Мене вбиває те, що ти говориш. Я не можу без тебе жити, дівчино.

Люда не відповіла, байдуже дивлячись на темну воду. Захар обережно забрав її важке волосся, відкинувши за спину, оголюючи білосніжну шию й частину обличчя.

— Ти така вродлива.

— Відчепися від мене, прошу, — Люда кинула на нього суворий погляд.

Це трохи охолодило наміри юнака і він ображено відсів поодаль.

— Я думав, та ніч…

— Була помилкою, — відказала дівчина значно спокійніше. — Забудь.

— Забути? — нахмурився Захар. — Прости, та мені це не вдасться. Та ніч стала для мене знаменням. З жодною я не відчував того, що відчув тоді з тобою! Я вже впевнився, що ти — моє ладо, аж враз ти так страшно відрікаєшся од моєї любові! Для мене це гірше смерті, най би мене Морана[2] на кавалки роздерла!

Люду вразили його слова.

— Так, я вагітна, втратила пам'ять, але ж у мене є якесь минуле!

— У тебе нема чоловіка…

— Це не означає, що ти можеш мені його замінити! — дівчина розлючено вскочила на ноги. — Окрім того, у мене є чоловік.

— Справді? — здивувався Захар. — Хто ж він?

— Він — найкращий у світі.

Ці слова остаточно доконали юнака, глибоко вколовши в серце. Він підвівся і востаннє глянув на дівчину, закриваючись рукою від яскравого сонця.

— Ясно. Прости, що так знагла вліз у твоє життя. Більше я тебе не потривожу.

Він відвернувся, сів на Моркву і галопом поскакав геть. За кілька секунд його вже не було видно.

Наступного ранку після сніданку Люда швидко вибігла з хати.

— Куди це ти? — Злата вчасно помітила її та перегородила шлях.

— По Моркву, — винувато відповіла та. — Я мушу, Златочко!

— Не хочу того чути! Я вчора кому казала вдома сидіти?

— Але…

— Куди тобі гнати, скажи мені?

— До нього, Златочко, до нього! — Люда обійняла жінку й благально глянула їй в очі. — Я легенько, обіцяю.

Обличчя жінки полагіднішало.

— Коли ти говориш про нього, погляд твій ясніє. Чи не гріх то? Черчиків не можна любити.

Очі дівчини світилися.

— Златочко, ну, будь ласка… до того, він не черчик, а лише послушник.

— Хіба то не одно?

— Ні, не одно. Послушник ще може передумати, — прошепотіла дівчина.

«Цьому вже пізно передумувати», — одразу промайнуло в її голові, проте Люда швидко відігнала настирливу думку геть.

Злата зняла зі своїх плечей хустку і накинула її на дочку.

— Я скажу Ждану, аби зготував воза.

— Не треба воза! Я легенько на Моркві, — не вгавала дівчина.

Купчиха докірливо похитала головою.

— То все одно хай тебе проведе. А що мені сказати Захару, коли питати буде?

— Скажи, що я бажаю йому добра. І взаємної любові…

Люда вже хотіла йти по Моркву, як раптом перед нею з’явився Захар. Дівчина здригнулася і зробила крок назад.

— Спасибі за добро. Можна провести тебе?

Та безсило зітхнула.

— Захаре, я ж тебе просила…

— Не кажи нічого! — швидко перебив її хлопець. — Просто дозволь, добре?

Люда неохоче кивнула. Злата задоволено всміхнулася і почекала, поки вони зникнуть за ворітьми. Краще би вже Захар. Його вона знала від народження, ще як той в сорочці бігав. Йому вона б довірила свою дочку.

Морква повільно трюхикала шляхом. Захар вів кобилу за вуздечку, не наважуючись глянути на дівчину. Вони дійшли до ринку, ні разу не перекинувшись реплікою чи хоча б словом. Люда всіма силами намагалася вдавати, що не помічає юнака. Дійшовши до ринкової площі, вони зупинилася біля лавки Злати, щоб перепочити. Сьогодні тут було порожньо. Дівчина хотіла сама злізти з кобили, та Захар вмить підхопив її і обережно поставив на землю.

— Дякую!

Люда пустила Моркву пастися, а сама присіла на лавку: останнім часом стояти було дедалі важче.

— Сідай, ти теж змучився.

Захар слухняно сів і повернувся до дівчини. Його руки злегка тремтіли і він поклав їх на коліна.

— Віринеє…

— Я Люда, — тихо мовила та.

— Я хочу тобі щось розповісти, — Захар опустився перед нею на коліна. — Донедавна я жив простим життям. Не переживав ні про що, гуляв, мріяв. Та настав день — і я знайшов свою єдину і полюбив по-справжньому, а не так, як колись, коли кожна любка видавалась мені бажаною та коханою. Я взнав, що таке кохання, саме з тією, яку недавно пізнав. Моя повітруля, моя русалка… — юнак торкнувся рукою колін Люди. — Мене розриває ночами, коли я уявляю тебе... як ти спиш, як твоє ніжне тіло вкриває легка сорочка… Як я ревную тебе до неї! Вона торкається тебе, не боячись бути спійманою. Як вона ковзає по твоїй білосніжній шовковій шкірі, коли ти повертаєшся на бік… М-м, дівчино, ти зводиш мене з розуму! — він підняв обличчя, мокре від німих сліз, проте дівчина сиділа непорушно, дивлячись вниз, від чого здавалося, що її очі закриті. — Ти навіть не дивишся на мене… І не треба, не дивися, бо я не вартий твого погляду…

— Я не можу бути твоєю, — врешті відповіла Люда.

— Можеш, — спокійно відказав Захар. — Ти лиш дозволь. Я зроблю усе, що ти захочеш. Ти будеш ходити в золоті-сріблі з голови до ніг… Ще ліпше буде вбрання твоє, ніж у самої княгині. Тобі будуть прислужувати всі… Хоч ні, твоїм слугою буду лише я. Я буду твоїм рабом… Я виконаю будь-яке твоє бажання, яким би тяжким воно не здавалось, лиш забажай… Ти будеш спати на кращих шовках і тіло твоє вкриватимуть найкращі сорочки з найтоншої ткані… Або ні, я не позволю їм торкатися тебе! Я сам буду тією сорочкою, сам вкрию собою тебе, щоб ти не замерзла в холод, і буду легенько дмухати, коли тобі стане душно. Тоді твоє тіло здригнеться від мого подиху і по ньому пробіжить дрож… 

— Досить! — застогнала Люда, намагаючись скинути його руки з себе. — Я знаю, ти мені не віриш, та то скоро мине і ти ще будеш сміятися з цього, — вона благально глянула у сірі очі Захара. — Ти не міг полюбити за такий короткий час.

Захар притулився чолом до її ніг і завмер.

— За що мені таке, дівчино? Ти причарувала мене? Може ти відьма?

Люда хотіла відповісти, та враз побачила Йоана. Той швидко наближався до них, йдучи рівним розміреним кроком. Дівчина вмить забула про Захара. Він ж не бачив послушника. Люда ще раз спробувала забрати свої руки, але хлопець тримав їх міцно, мов залізними лещатами.

— Добридень! — привітався Йоан, споглядаючи дивну картину.

Захар, почувши його голос, кинувся назад і мало не впав.

— Добрий день!

Послушник помітив, що у того червоні від сліз очі, та вирішив змовчати і повернувся до Люди.

— Давно чекаєш?

— Та ні, пару хвилин, — полегшено зітхнула вона і підвелася. — Я втомилася, підемо?

— Так, панотець тебе заждалися. Та й Федір давно не бачив.

— Я теж скучила за ним, — всміхнулася Люда.

Йоан здивувався: вона ще не бачила Федора після повернення. Дівчина глянула на Захара, що стояв осторонь й безвідривно дивився на неї страдницьким поглядом, і тихо сказала:

— Я піду…

— Ти будеш зі мною святкувати Русалчин Великдень? Прошу тебе, — тихо спитав юнак.

Люда злякано подивилася спочатку на нього, а потім — на Йоана, ніби питаючи в нього дозволу. Але послушник дивився собі під ноги й не чув німого прохання дівчини.

— Я подумаю. 

Йоан допоміг Люді осідлати Моркву і вони рушили у напрямку братства. Захар дивився їм услід, аж поки вони не зникли за поворотом. Тоді сів на лавку і опустив голову. Кілька сльозин впало на землю, змішавшись з пилом. Суха земля поглинула їх, не залишивши й сліду.

Люда стояла на порозі старого монастиря, й спостерігала за Йоаном, який прив’язував Моркву до дерева.

— Хто той молодець із заплаканим лицем? — чоловік повернувся до неї, гладячи кобилу по шиї.

— Захар. Ревнуєш?

— Чого б то? — Йоан обійшов Люду і, не чекаючи її, зайшов усередину. Дівчина поспішила за ним.

— Захар — простий хлопець. Ти теж колись таким був.

— І що хтів від тебе, стоячи на колінах, той простий хлопець?

— Казав, що любить мене. Що зробить все, аби я була щаслива.

Послушник враз зупинився і Люда мало не наштовхнулася на нього.

— І ти що відповіла?

— Ще нічого. Та мені треба подумати — я ж не назавжди тут. Мені потрібно дбати про своє майбутнє, — дівчина закусила губу, дивлячись на спину Йоана.

Вона сподівалася на якусь реакцію з його боку, проте не побачила нічого. «Як завжди», — розчаровано подумала вона.

— Я не дозволяю тобі йти з ним на Русалчин Великдень, — суворо мовив Йоан, зайшовши до келії.

— Що? — роздратовано смикнула головою дівчина. — Ти ж казав, що тобі все одно.

Чоловік стримано почекав, поки вона зайде, і зачинив двері.

— І як ти будеш святкувати з ним? Підете вдвох у поле? Будете розвішувати на деревах сорочки русалкам і частувати одне одного з рук пирогами?

Люда розгубилася.

— Ну… не знаю. Я не маю уявлення, що то за свято таке.

— Не забудь полину нарвати.

— Нащо?

— Він русалок відганяє.

Дівчина опустила очі: «Отакої, мало не погодилася на незрозуміло що. Треба буде Малушу спитати. Та вже точно знає подробиці святкування русаліїв».

У ній відбулися зміни. Йоан зрозумів це одразу, тільки-но вони зустрілися сьогодні на ринку. Він боявся своїх здогадок, бо не був певним, що то на краще.

— Ти знаєш, Федір нині збрив вуса, — врешті мовив тихо.

Люда не змогла приховати здивування:

— Які вуса? У нього ж їх не було.

— Не було. А ти звідки знаєш?

Дівчина зрозуміла, що її таємницю розкрито, і засміялася.

— Я все згадала.

— Коли? — послушник підійшов до неї і схопив за плечі.

— Сьогодні зранку. Як тільки прокинулася, то вже пам’ятала багато, а коли побачила тебе, то пригадала все до останнього!

Йоан хотів було її обійняти, та стримався. Люда зрозуміла це і сама притислася до нього.

— Вибач мені, будь ласка… Я сама не знала, що робила.

— Про що ти? — послушник вдихнув запах її волосся й заплющив очі: як довго він чекав цієї миті!

— Просто хочу, щоб ти знав. Не відпускай мене…

На світанку Малуша завітала до братства.

— Що ви привезли? — Люда здивовано спостерігала за тим, як Ждан допомагає доньці знімати з воза важкі клунки.

— То пані передали, — важко дихаючи, відповів той.

— Ви ж казали, що їдете на кілька днів, то пані й переживають, аби ви не зголодніли, — защебетала служниця.

— Ви зайдете?

— Я — так, а тато має вертатися. Нині багато роботи.

Ждан попрощався і поїхав назад.

— То ви тут живете? — Малуша трохи злякано глянула на стару лічницю.

Люда засміялася: вона впізнала в подрузі себе, коли тільки потрапила сюди. Незважаючи на те, що літо вже увійшло у свої права, сіра похмура будівля вражала холодом.

— Так, і не тільки тут. Колись я тобі покажу ще одне місце. Там тобі сподобається. І ще: мені треба тобі щось сказати, — Люда загадково всміхнулася.

— Що таке? — Малуша схилилася до подруги.

— Я все згадала, — прошепотіла та їй на вухо.

Челядинка широко розплющила очі й затулила рота долонею.

— Лиш нікому ні слова! Особливо Златі. Я скажу сама.

— Але…

— Ніяких але, Малушо! — нахмурилася Люда.

— Так, пані, — опустила очі дівка.

— Ти можеш поводитися нормально, а не як побитий пес? Я твоя подруга, а не рабовласниця.

— Я не можу звикнути, — почала виправдовуватися та. — До мене ніхто ще так не ставився. Як до рівної…

— Ти ж мені як сестра! — Люда обійняла дівчину. — Особливо я це розумію зараз. Там, звідки я, всі рівні. Там нема холопів, закупів і так далі.

— Хіба таке можливо? — здивувалася Малуша, витираючи рукавом сорочки сльози.

— Можливо, — лагідно глянула на неї Люда. — Не плач, все буде добре.

— Нам варто покликати когось, — дівка махнула рукою в бік клунків. — Сама я то не занесу.

Люда з досадою глянула на дорогу, проте Ждана вже не було видно.

— Зараз, я когось знайду, — вона нерішуче глянула у відчинені двері братства.

Вона ще не бачилася ні з ким із братів і не наважувалася просто так зайти і попросити про допомогу.

— Людо?

Знайомий голос вирвав із задуми. До них наближався Ярослав, ведучи за собою коня.

— Це справді ти? — радість переповнювала обличчя коваля.

— Ярославе? — Люда розгублено закліпала очима.

— Де ти була? — чоловік швидко підійшов до неї і обійняв.

— Легше, прошу, — засміялася дівчина.

Ярослав одразу випустив її з обіймів:

— Бачу, ви ростете!

Люда ніяково усміхнулася і кивнула у бік подруги.

— Познайомся: це Малуша.

Ярослав тільки тепер помітив невисоку рудоволосу дівчину, яка ледве сягала середини його плеча. Він зацікавлено оглянув її з ніг до голови. Найдовше його погляд затримався на світлому обличчі Малуші, всіяному веснянками, та мідних кучерях, які вибилися з товстої коси.

— Ти можеш нам допомогти? — спитала Люда.

— Залюбки, — широко всміхнувся коваль, показуючи білі рівні зуби.

Він легко закинув собі на плечі важкі торби і рушив уперед. Дівчата, перезирнувшись, поспішили за ним. Вони зайшли до трапезної, в якій було порожньо, і Люда полегшено видихнула: вона вдома. Тут нічого не змінилося відтоді, коли дівчина була тут востаннє. У печі щось готувалося. Внизу на ослінчику стояли торби з крупами та овочами. Довгий стіл, такі ж довгі лави по обидва боки від нього. Все як завжди.

— Де всі? — спитала Малуша і одразу ж зацікавлено почала зазирати у всі глечики.

— Мабуть, на молитві.

— Їх багато?

— Багато, — замислено всміхнулася Люда і провела рукою по грубому столу. — Святий отець, — вона вказала на головне місце за столом. — Йоан, — продовжила вона, обходячи довкола. — Лука…

Любий Лука. Кращий друг. Добрий та справедливий. Справжній аристократ руської землі. Люда ніколи не могла й подумати, що коли-небудь буде дружити з князем.

— Федір, — тихий сміх злетів з її уст. — «Як давно я його не бачила!»

— Твій брат? — спитав Ярослав.

— Що? О, так, мій брат, — Люда вже забула, що колись назвала послушника своїм братом, аби уникнути зайвих питань з боку коваля.

— Ого, їх так багато, — здивувалася Малуша.

— Це ще не всі. Ти викладай, що там передала Злата, а я продовжу.

Ярослав однією рукою поклав на стіл важкий, кілограмів на двадцять, клунок з гостинцями й заходився допомагати Малуші.

— Пилип, — Люда зупинилася посередині столу.

Стосунки між нею і цим вічно сумним послушником завжди були напруженими. Хлопець не одну сотню років відкрито звинувачував Йоана у тому, що з ними сталося.

— Петро і Павло, завжди нерозлучні.

— Чому? — не зрозуміла Малуша.

— Вони рідні брати, двійнята. Хоч зовнішньо зовсім не схожі. Потім Йосип, Яків, Ілля та Фома…

— Як ти всіх їх пам’ятаєш? — вкотре здивувався Ярослав. — Я б ніколи не подумав, що тих черчиків так багато. Ну, може, три. Або чотири.

— Злата стільки всього передала, — Люда глянула на гори гостинців. — Не треба було.

— Ну, ви ж знаєте нашу пані, — розвела руками служниця.

— А хто така Злата? — спитав коваль.

— Моя мати, — відповіла Люда.

Малуша хотіла було щось сказати, проте дівчина поглядом дала їй зрозуміти, що варто промовчати.

— Ну, і Кирило. Антоній. Михаїл.

Люда зітхнула і сіла за стіл. Їй дуже бракувало тих спільних трапез, які були в них колись. Вона сподівалася, що тепер все стане як раніше.

— Може, щось приготувати?

Малуша вивела Люду з роздумів.

— Я не знаю. Ви голодні? — дівчина глянула на друзів.

Подруга в свою чергу подивилася на чоловіка, від чого той знітився. Люда боляче прикусила губу, аби стримати усмішку: вона не могла звикнути до того, що такий велетень соромився, немов дитина.

— Я ще сьогодні не їла. Буду рада розділити з вами сніданок. Окрім того, тут таке не їдять.

— Чому це? — хотіла вже образитись Малуша, сідаючи поруч.

— Бо ковбаса і м'ясо — не їжа для черчиків. Вони їдять скромно.

— То й не дивно, що біля них ти була така худа, — докірливо закивала головою подруга.

Люда винувато всміхнулася. Злата передала шість буханок хліба, чотири кільця ковбаси, дві миски пиріжків з повидлом та сиром, печеного м’яса, великий горщик вареників, масла, сметани, велику пляшку квасу та діжку меду. Хоч піст і минув, та монахи й далі харчувалися доволі просто. Зокрема то були суп та каша. Іноді траплялися овочі та фрукти, проте на початку літа, коли за зиму всі запаси були з’їдені, а нового ще нічого не виросло, харчування було досить бідним. Монахи звикли до такого способу життя, у той час як Люді було важко.

Малуша вправно розклала тарілки й горнята і сіла біля подруги. Насправді їй кортіло сісти біля Ярослава, проте вона не наважилася.

— А як Обрада? — спитала Люда, відламуючи шматок хліба.

— Вона постійно питає про тебе.

— Я скучила за нею, дуже.

— Можемо нині поїхати до нас, — легкий рум’янець пробився крізь смугляву шкіру чоловіка.

— Можна, — погодилася Люда.

Малуша ледь стримувалася, аби не попроситися разом з панночкою. Ярослав їй одразу сподобався, хоч вона й не знала, хто така та Обрада. Може, дружина?

— О, у нас гості?

Люда побачила Луку, який відчинив двері трапезної і різко спинився на порозі. Ярослав швидко підвівся, Малуша теж встала. Люда залишилася сидіти, проте відчувала себе незручно: вона давно не бачила Луку, і дівчину мучила совість від згадки про те, як повелася вона з ним при їхній останній зустрічі.

— Привіт! — ледь мовила Люда. — Як справи?

— Ну, тепер буде краще! — послушник підійшов до печі і заглянув до горщика. — Як там моя юшка?

— Ти сьогодні на кухні? — Люда намагалася говорити якомога спокійніше, ніби вони не бачилися всього кілька годин, та голос по-зрадницьки тремтів.

— Так, я нині за кухара! — весело відповів хлопець і повернувся до присутніх. — У вас банкет?

— Будь ласка, пригощайся! — сказала дівчина і одразу подумала, що нічого дурнішого вона не могла придумати.

— Та ні, вельми вдячний, — просто відповів Лука. — Я давно відмовився від подібної їжі.

— Я вже піду, — Ярослав невпевнено глянув на Люду.

— Я тебе проведу.

Дівчина швидко пройшла повз брата, який не зводив з неї зацікавленого погляду, і першою вийшла з трапезної. За нею поспішили Ярослав і Малуша.

— Вибач, та я нині не зможу поїхати з тобою, — сказала Люда ковалю, коли вони вже стояли на вулиці.

Чоловік лише мовчки хитнув головою і відв’язав коня. Малуша з жалем спостерігала як він збирається їхати.

— Ти приїдь на днях, може тоді? — Люда спробувала всміхнутися, та її сил вистачило лише на гримасу.

— Гаразд. Бувай! — з цими словами Ярослав прикрикнув на коня і швидко поїхав геть.

— Чому ти не поїхала з ним? — кинулась до Люди Малуша. — Могла б мене взяти!

— Сподобався? — та здивовано глянула на дівку.

— Чом би й ні? А хто він такий?

— Хороший чоловік.

— Він тобі подобається?

— Як людина, як друг. Хоча за інших обставин я б ще може подумала.

«Якби до мене не повернулася пам’ять». Тепер Люда дуже чітко розуміла, яких дров наламала. Особливо ті «дрова» стосувалися Захара.

— Мені пора, — з жалем сказала Малуша. — Ти коли будеш?

— Не знаю. Ще маю тут справи.

Подруги попрощалися і Люда повернулася до братства. Вона мало не силою змусила Ярослава взяти трохи їжі, нагадуючи, що монахи такого не їдять, а Малуша назад додому не повезе.

— Мені всього не з’їсти, а Обрада втішиться гостинцям! — примовляла вона, складаючи назад ковбасу, м'ясо та пиріжки.

Так вона намагалася приспати власну совість, яка гризла її через те, що підвела довіру дівчинки. Люда повернулася до трапезної. Лука сидів край столу і ніби спеціально її чекав.

— Тебе можна привітати? — спитав він, ледь стримуючи усмішку.

— З чим? — не зрозуміла дівчина, зачиняючи за собою двері.

— З поверненням.

— А, ну, так, — Люда нерішуче підійшла до столу. — Вибач мені.

— За що?

— За мою поведінку. Я погано повелася з тобою тоді.

— Тебе можна було зрозуміти. До твого дому увірвалися незнайомі чорнорясники і змушували піти з ними. Кожен вчинив би так.

Дівчина зітхнула і сіла біля брата спиною до столу.

— Будеш? — Лука вказав на миску з пиріжками.

— Буду.

— Без тебе було пусто, — хлопець простягнув Люді пиріжок і взяв один собі. — Коли ти зникла, ніхто не знав, що робити. Панотець днями не виходили зі своїх покоїв, лише молилися.

— А Йоан? — тихо спитала дівчина.

— Він сам тобі розкаже. До речі, ти далі випробовуєш його?

— Що ти маєш на увазі?

— Зачастив щось той коваль сюди, — Лука знову заусміхався.

— Ми просто друзі.

— Він так не думає, — послушник закинув шматок пиріжка до рота й підвівся. — Ти залишишся? Всі б хотіли тебе бачити.

Він продовжив поратись біля печі. Люда мимоволі усміхнулася.

— І цього вчать молодих княжичів? Готувати, прибирати?

— Не вчать, — признався Лука, вправно витягаючи з печі свіжий хліб. — Та життя в монастирі зобов’язує до всього.

— Якби в тебе була можливість, якщо був би шанс почати все з початку, чи став би ти знову послушником? Чи пройшов би знову через це все?

— Так, звичайно, — легко відповів хлопець.

— Але чому? — дуже здивувалася Люда. — У тебе ж було все!

— Це моє покликання, — Лука випрямився і повернувся до неї.

— Ти б знову хотів стати монахом?

— Так.

— Але я не розумію! — Люда підвелася.

— Чому? — Лука підійшов до дівчини і взяв її за руки. — Моє покликання — служити Господу своєму. Це сенс мого життя.

— А як же Софія? — вирвалося в Люди і вона сама злякалася свого питання.

— Софія — то моє випробування.

— Але хіба ти б не хотів, наприклад, втекти з нею? Не хотів, аби все було інакше?

— Втеча б не призвела ні до чого хорошого. Ця тема у нас не піднімається, та коли вже до того дійшло, — послушник стиснув руки дівчини, — то я наважуся повідати тобі. Зазвичай ми цього не обговорюємо. Це свого роду табу. Нестор покинув кляштор заради Ґосі.

Суміш радості та переляку застигли на обличчі Люди.

— Він вибрав її?

— Так, — Лука відвернувся і заплющив очі. — Вони втекли ще до народження сина. Оселилися в хатині в лісі. Я приходив до нього, просив передумати, та він мене не послухав.

— Але він вибрав жінку, а не Бога, — все нутро Люди тремтіло, а перед очима пролітати картинки з їхнього спільного життя з Йоаном.

— Нестор обрав свій шлях свідомо. То було його право. Насильно до Бога не прийдеш.

Лука бачив стан дівчини і добре розумів її думки.

— Послухай. Він не втік від дії прокляття. На сороковий день після народження Даниїла Нестор зник. Напередодні Малґожата заснула поруч з сином та чоловіком, а зранку прокинулася одна.

— Він зізнався їй у коханні?

— Не знаю. Проте Нестор знав, що після народження дитини у них було тільки сорок днів. Думаю, він чудово усвідомлював, чим закінчиться його історія.

— Він міг не казати тих слів.

— Схаменися, Людо! — кинув на неї Лука суворий погляд. — Навіть як і змовчав, Нестор не зміг залишитися тут! Він далі повернувся б у той підвішений стан між небом та землею на наступне століття.

— То Софія була тобі байдужа?

Лука важко зітхнув. Він не розумів, чому так важко пояснити обраній свої почуття. Колись послушник уже переживав подібне. Коли ось так само тримав за руки Софію. Тоді вона розуміла його. Принаймні Лука так думав. Хоч насправді серце дівчини розривалося від розпачу. Та вона не показувала цього, покірно прийнявши все, що приготувала їй доля.

— Я пройшов випробування. Відрікся від світу свідомо, вирішивши віддати всього себе служінню Богу, і ніколи не жалів про свій вчинок. Я просто прийняв себе і пройшов ці випробування, розумієш?

— Вона була тобі байдужа? — вперто повторила своє питання Люда.

Лука сумно всміхнувся:

— Я молився за неї протягом усього її життя.

[1] Ярилів день – свято слов’янського бога весни та родючості Ярила, яке відзначають 22-23 квітня.

[2] Морана (Морена, Мара) – богиня Смерті та Зими у слов’янській міфології.