Раді Вас бачити!

Люда стріпнула покривало і воно рівним гладким пластом лягло на ліжко. Вона тільки подумала про те, як добре нарешті повернутися, як раптом здалося, ніби у дзеркалі промайнула тінь. Дівчина злякано відсахнулася назад. Що то було? Невже хтось забрався сюди? Люда обережно зазирнула на лоджію, проте там не було нікого. Вона ще раз окинула поглядом кімнату й зітхнула: «Це ж треба так злякатись».

Дівчина повернулася й сіла на ліжко. Із дзеркала навпроти на неї дивилося її відображення. Все було так, як завжди, лише змучений погляд та опущені кутики вуст вказували на втому. Люда взяла в руки гребінь і лише хотіла зробити перший змах рукою, як враз почула дивні звуки. Вони лунали з головної зали костелу. Із рішучістю і безпечністю, за яку отримала б на горіхи, вона тихо спустилася вниз. Посередині залу у сяйві місяця, яке лилося крізь розбиті вітражі, хтось стояв.

— Що ви тут робите? — голосно запитала Люда. Її голос прозвучав твердо і владно — хтось посмів вдертися до її дому без запрошення.

Постать повернулася. То була молода жінка.

— Не бійся мене, мила людям, я не заподію тобі лиха. Лиш би ти сама собі зле не зробила.

— Про що ви кажете? — Люда підійшла ближче.

Зовсім юна незнайомка була одягнена у чернечу рясу. З-під тонкої накидки на голові вибивалося біляве волосся.

— Тебе вже попереджали, та ти не слухаєш. Я тебе розумію, сама таке пройшла. Та я то пережила, мені все одно. А ти жива, молода. Не занапащай себе і Йоана.

— Хто ти? — розгублено спитала Люда. — Ти одна з них?

Дівчина не відповіла. Вона відвернулася і продовжила тихо наспівувати якусь мелодію:

«Чия та дитина,

Що з білими плечима,

Синіми очима

На пухових перинах,

На шовкових пеленах?»

Прислухавшись, Люда зрозуміла, то та співала колискову. Погляд нічної гості був спрямований кудись угору. Здавалося, вона просто дивилася у вікно над хорами.

— Ти бачила мого синочка? — раптом спитала незнайомка, вказавши на одного з намальованих янголят.

Люда охнула і прикрила рота рукою.

— Ти — Забава?

Дівчина врешті глянула на неї.

— Я маю попередити тебе. Щось наближається. Запитай святого отця про видіння, спитай про наступну обрану.

— Про яку наступну обрану? — Люда відчула як земля тікає з-під ніг, проте Забава встигла схопити її за руку.

— Він про щось здогадується. Тримайся подалі від Йоана, він на межі.

Жах скував тіло Люди.

— Але ж це я обрана! Чому ти говориш про іншу?

Забава співчутливо похитала головою:

— Благаю, будьте обережні. Він пильнує за вами сильніше, аніж будь-коли.

— Ти про Дем’яна, батька Слади?

Гостя знову не відповіла. Вона дивилася на зображення свого сина Серафима, який назавжди залишився янголом. Люда мимоволі торкнулася живота. Страшна думка про те, що її дитину може чекати подібна доля, здійняли вихор почуттів усередині.

— Я не хочу, аби моя дитина теж була тут намальована! — мовила вона тремтячим голосом.

Забава лагідно торкнулася її плеча і в її блакитних очах блиснули сльози.

— Мій Серафим в раю, як і Даниїл. Можливо, у тебе народиться донька, тоді ти зможеш забрати її з собою.

Така відповідь не заспокоїла Люду.

— Як ви справилися з Пилипом? Як він зміг вистояти?

 — В його очах я бачила себе. Він був моїм сонцем. Та я ніколи не забувала, що свій шлях він вибрав задовго до нашої зустрічі. Я повинна була допомогти йому, а не стати перешкодою.

— Та все ж у вас народився син…

— Пилип був першим. Йому було найважче, — Забава дивилася крізь Люду, повністю поринувши у спогади. Усмішка не сходила з її обличчя. — Коли святому отцю Митрофану було видіння про наступну обрану, я полегшено видихнула. Я зрозуміла, що з Пилипом все буде добре.

Забава враз здригнулася і ніби по-новому глянула на Люду.

— Не бійся, ми поруч. Не забувай молитися. Молися день і ніч. За себе, за Йоана. Подумай про те, що скоро ти підеш звідси, а він зостанеться…

— Зостанеться?

Люда різко глянула на гостю, раптово усвідомивши, що вона не остання, а всього лиш чергова обрана. До неї було не мало таких самих, як вона, переляканих юних дівчат. Вони відбували своє призначення і йшли геть, а ув’язнені душі й далі залишалися тут. От хто справжні невільники — бідні, ні в чому не винні люди, монахи, а не обрана!

Люда схопила Забаву за руку.

— Як же їх звільнити?

— Ти знаєш — молитися. Треба викупити вину Іоана.

— Так невже ж Бог не бачить їхніх страждань? Ну скільки можна просити вибачення?

— Бог набагато вище. Він мало кому досяжний. Ти думаєш, я Його бачила? Звісно, що ні. Не маю такого права. Я надто грішна, аби Господь відкрив мені своє обличчя. Біля Бога можуть знаходитися лише янголи, та й то не всі. Лишень найстарші, ті, в яких найбільше заслуг. А більшість серафимів Його ніколи й не бачили. Їм ще довго рости до архангелів.

— То невже жодна з вас не змогла відмолити гріхів однієї людини? — здивувалася Люда. — Що ж ви робили?

— Те, що й ти, — ганялися за маревом. А коли задумувалися, чого ми тут, було надто пізно. — Забава раптом прислухалася, звівши кришталеві очі кудись вверх, — мені вже час. Щасти тобі, мила людям!

Люда не встигла й кліпнути, як та зникла. За мить почулися кроки і здивований голос Луки пронизав нічне повітря:

— Ти ще не спиш?

Цього разу Люда вирішила змовчати про раптовий візит ще однієї примари з минулого. Вона силувано всміхнулася.

— Не спиться. А ти чому тут?

— У келії останнім часом тісно, — розвів руками послушник. — Вирішив побути наодинці з Господом.

— То я тебе залишу, — Люда вже хотіла піти, але хлопець став на її шляху.

— Бог вислухає тебе теж. Можемо поговорити втрьох.

Вони сіли на сходину біля вівтаря. Люда сперлася спиною на колону.

— Розкажи про решту обраних. Хто був після Ґосі?

— Агнеса, обрана Петра, — зітхнув Лука, перебираючи у руках вервицю. — Намагалася всім догодити, ніколи не перечила. Вона знала, що сталося з Нестором. Думаю, Агнеса сильно переживала через Петра, тому робила все від неї залежне.

— У мене складається враження, що вони всі були святими. Всі, окрім мене, — Люда відчула як на очі навертаються сльози.

— Ти помиляєшся. Святі — давно на небесах. На землі ж — усі грішні. Людо, ти відчуваєш сильнішу відповідальність, бо ти — остання. Всі сподівалися, що на дев’ятій обраній все закінчиться.

Раптом Люда пригадала слова Забави щодо наступної обраної.

— У панотця бувають видіння?

— Так. Зазвичай за кілька місяців до того, як попередня покидає нас, він вже знає, хто буде наступною.

— А зараз?

— А зараз нема нічого, — признався Лука.

— І що це має означати?

— Тільки дві речі: або ти здолаєш прокляття, або Йоан попаде в чистилище.

Вже тиждень Люда жила в костелі. Відколи пам'ять повернулася, купецький дім більше не здавався таким рідним, як тісна келія у старому храмі. Щоранку дівчина поспішала до братства у супроводі когось з братів. Цього разу то був Федір.

Вони швидко минули людний ринок і повернули у вузьку вуличку. Люда весь час дивилася під ноги, а щоки палали вогнем. Вона благала Господа, аби Злата її не побачила.

— Може, трохи перепочинете? — спитав Федір, що ледве встигав за своєю супутницею.

— Та скільки вже там лишилося, — буркнула та.

— Ніби тікаєте від когось, — докірливо мовив послушник.

«Можливо», — промайнуло в голові дівчини.

Підходячи до старого монастиря, вони побачила з десяток жебраків, які чекали під дверима.

— Ви ще не роздавали сьогодні милостиню?

— Давали, — Федір був здивований не менше, ніж Люда.

— Милостивий братчику, подай бідній жінці! — одна жебрачка, побачивши монаха, кинулася йому в ноги.

Люду це налякало і вона зробила кілька кроків назад.

— Диви, яка паня! — почали перешіптуватися інші.

— Подайте, пані!

— Дайте!

— Дайте!

Купа бідолах кинулися до дівчини і та зойкнула.

— Зараз, зараз вам винесуть! Бог з вами, люди! — Федір намагався завести Люду за двері госпіталю, та кілька дітей вчепилися за довгі поли сорочки дівчини і не давали ступити й кроку.

— Пані багата, але скупа-а! — протяжно завила худа стара баба в латаному-перелатаному одязі.

— Я не скупа, — тихо відповіла Люда, притискаючись до Федора.

На щастя, цієї миті на порозі з’явилися Йоан, Яків та Лука. Жебраки одразу переключили свою увагу на них, залишивши Люду з Федором в спокої. Йоан глянув на дівчину і нахмурився: вона здавалася такою переляканою та беззахисною, міцно тулячись до Федора, що йому враз захотілося порозганяти геть жебраків і затулити дівчину собою, забрати туди, де ніхто б не міг завдати їй болю.

Він кинувся до неї і разом з Федором провів крізь натовп.

— Ти йди, ми тут самі впораємося! — кинув Лука навздогін.

— Федоре, чим ти думав?! — голос послушника звучав грізно та сердито.

Вони зупинилися посередині коридору і Йоан забрав руку, якою щойно підтримував Люду.

— Я не знав, що тут зберуться жебраки! — почав виправдовуватися хлопець.

— Чому вони тут? — тихо спитала Люда, все ще тримаючись за Федора.

— Вони невдоволені подаяннями з монастиря.

— Якого монастиря? — не зрозуміла дівчина.

— Місцевого. Того, що біля кляштору.

— Але ж він ваш? — припустила Люда.

— Свого часу ми жили там. Так само як і всі інші чорноризці протягом тисячоліття, — стримано відповів Йоан. — Пропоную зайти до трапезної.

Люда сіла на лаву за стіл, проте руки її все ще тремтіли. Вона зустрічала жебраків на ринку та біля кляштору, проте коло братства вони не були частими гостями.

— Я заварю вам чаю з ромашки. Вона трохи заспокоїть, — Федір набрав у кухлика води з відра і поклав грітися на розжарену поверхню печі.

Йоан зупинився біля Люди. Як йому хотілося взяти її за руку, заспокоїти! Він бачив, як сильно вона перелякалася. Добре, що вони вчасно поспіли.

— Тобі треба відпочити, — мовив врешті він. — Я принесу твій чай.

Федір розгублено глянув на дівчину, та Люда сама відчувала, що сили раптово покинули її.

— Твоя келія чекає тебе, — Йоан кивнув на двері і відійшов до печі.

Люда не мала бажання та сил сперечатися, тому мовчки підвелася й вийшла.

У дверях вона одразу зіткнулася з Лукою та Яковом. Лука схопив дівчину за плечі і стурбовано спитав:

— З тобою все гаразд?

— Так, — невпевнено відповіла та і ледь хитнулася.

Брати вмить підхопили її.

— Ну, мабуть, я збрехала, — Люда спробувала віджартуватися.

— Допоможи відвести її до келії, — попросив Лука Якова.

Вони завели дівчину до кімнати і посадили на лежанку.

— Побути з тобою? — спитав Лука.

— Ні, дякую. Я, мабуть, посплю, — Люда вдячно кивнула.

Вона почекала, поки вони вийдуть, і важко зітхнула. Злата передала велику м’яку пухову подушку та товсту ковдру. Хтось з братів ще вчора подбав про те, аби застелити тверду лежанку і зробити життя тут хоч трохи комфортнішим для життя. Люда обережно лягла на бік і заплющила очі. Останнім часом вона стала надто чутливою до всього. До слів людей, до певних вчинків, звуків. «Не звертай уваги. Все гаразд», — намагалася заспокоїти сама себе дівчина. — «Нерви ще знадобляться».

Вона вже почала дрімати, коли почула, як хтось увійшов до келії. Люда ледь відкрила повіки і серце знову швидко закалатало в грудях. Йоан тихо поклав горня з чаєм на стіл і зупинився біля дівчини.

— Спиш?

— Ні.

— Поп’єш чаю?

Люда відкрила очі, проте не поворухнулася.

— Я так хотіла тебе бачити.

Йоан помовчав, а потім сказав:

— Думаю, тобі небезпечно далі бути тут. Хтозна, що могло статися нині.

Люда сіла і глянула на послушника.

— Я вже чула подібне. Тільки тоді небезпечним місцем вважався костел.

— Ти сама повинна розуміти, що твій стан змушує тебе берегтися великої кількості людей. Ми не очікували того, що прийдуть сюди просити милостиню, та тепер це варто врахувати.

— Ти справді такий спокійний чи тільки вдаєш? — спитала Люда, сумно дивлячись на Йоана.

— Просто ти далі шукаєш пригод і не думаєш про себе та дитину.

Люда підвелася і стала до нього впритул.

— А може я хочу, щоб ти теж інколи про нас подумав?

Невже настала ця мить? Вони знову разом, їхні тіла знову відчувають одне одного. Йоан дивився на Люду і не міг відвести очей: вона справді змінилася. Її врода стала ще досконалішою. Світлу шкіру ледь позолотило сонце, розсипавшись веснянками на носі. Кінчики довгих вій сягали брів, роблячи русалкові очі ще казковішими. Повні губи манили і на коротку мить Йоану здалося, що він знову втрачає контроль.

— Я скучила, — тихо мовила Люда і обійняла його. — Не кажи нічого, просто постій так зі мною. Більше мені нічого не треба. Можеш не говорити зі мною. Можеш не звертати на мене уваги. Просто будь поруч.

Вона була такою теплою! Чоловік вже й забув, якою може бути ця маленька пані. Її тонкі руки обвили його талію, а голова мирно покоїлася на грудях. Хотілося, аби так було завжди. Дівчина щосекунди чекала, що він відштовхне її, втече, та враз відчула, як його руки обняли її плечі, і заспокоїлася. Їй хотілося розповісти про ту ніч із Захаром, проте страх втратити його був сильнішим, і Люда промовчала. Вона і так постійно докоряла собі, вірячи в те, що ніколи б не зробила подібного, якби не втрата пам’яті.

— Прости, — хриплим голосом відповів Йоан. — Я думав, що втратив тебе назавжди.

Він поцілував дівчину у маківку і заплющив очі.

— Ти — мій скарб. Мій світ. Запам’ятай це. Можливо, я не маю права на такі слова, та я хочу, аби ти знала.

Люда не могла повірити тому, що почула. Невже це справді те, що вона думає?

— Я кохаю тебе, — тихо мовила вона зі сльозами на очах.

Йоан витер мокрі очі дівчини.

— Кохаю, кохаю, — шепотіла Люда, повністю віддаючись його рукам.

Розум Йоана знову затуманився: він так сильно хотів її, так довго чекав цієї миті, що стримати своє бажання було майже неможливо. Та ніжний стан дівчини змусив його зупинитися.

— Що сталося? — розгубилася Люда, міцно тримаючи Йоана за рукави, ніби той і справді міг будь-якої миті втекти.

— Я боюся зашкодити тобі, — Йоан важко ковтнув і спробував заспокоїтися.

Люда розчаровано опустила руки. Вона стояла перед ним з розкуйовдженим волоссям, яке розсипалося важкими хвилями по плечах, вся розпашіла від поцілунків, з шаленою пристрастю в очах. Сорочка сповзла вниз і оголила її тонкі плечі, даючи розігратися уяві. Він хотів її, та страх переборов бажання.

Йоан ледь усміхнувся:

— Ти така красива.

Люда ніяково опустила очі і поправила сорочку.

— Я товста.

— Що?

— Я тобі більше не подобаюсь.

— Не кажи дурниць, — Йоан взяв її за підборіддя і змусив глянути на нього. — Я надто сильно переживаю за тебе і дитину. Відпочинь. А мені варто подихати свіжим повітрям, аби прийти в себе.

Люда ще більше почервоніла й затулила обличчя руками.

— Що таке? — Йоан спробував забрати її руки, проте дівчина відвернулася.

— Мені незручно.

— Мені теж, — винувато відповів чоловік.

Люда розсміялася і знову повернулася до нього.

— Бачиш, як ти впливаєш на мене, — він заправив її неслухняне волосся за вухо і поцілував у чоло. — Я йду.

— Не йди.

— Я пішов.

Їхні руки розімкнулися і Йоан зник за дверима келії. Люда сіла на лежанку і закусила губу, аби не розсміятися вголос. Що було між ними? А головне, яким був Йоан? Це вперше за останній рік він був таким відкритим у своїх почуттях. Навіть в їхню першу ніч він не показував так явно своїх емоцій, як це було щойно. Невже крига скресла? 

***

Зелена галявина була оточена великими розлогими деревами. Дівчина намагалася розгледіти бодай щось крізь них, проте все було марно. Сонця не було видно, не зважаючи на безхмарне та ясне небо. Довкола панувала тиша. Не було чутно ані пташиного співу, ані будь-якого звуку взагалі. Люда підвелася і тільки захотіла ступити крок, як враз щось почало тягнути її назад. Вона спробувала вирватися, та важкість у грудях все сильніше тиснула на неї і дівчина почала задихатися.

Люда різко розплющила очі. Вона лежала на чомусь твердому, зі зв’язаними руками та ногами і кляпом у роті. Враз її затрусило і дівчина зрозуміла, що то рушив віз, на якому вона знаходилася. Люда спробувала підвестися й глянути, що трапилось. Їй це вдалося лише з третього разу через постійну тряску дерев’яних коліс по нерівній дорозі та галоп коней. Дівчина так-сяк обперлася на один лікоть і примружила очі: попереду, у сяйві місяця, вимальовувалася постать. Щось у ній видалось знайомим. Люда спробувала крикнути, та звуки, що вилітали з її рота, були більш схожими на ричання, та й через стукіт копит і їх не було чути. Дівчина подумала про те, щоби вискочити з воза, та враз передумала: це могло б зашкодити не тільки їй, а й дитині. 

Люда не знала, скільки часу вони їхали, та їй це здалося цілою вічністю — все тіло нило й нестерпно боліло. Врешті вони спинилися і дівчина полегшено зітхнула. Незнайомець зліз із возу і підійшов до неї. Люда застигла, не відводячи від нього погляду, та як не намагалася, не могла впізнати його обличчя, бо місяць, як на зло, у ту ж мить зайшов за хмару. Незнайомець трохи постояв, ніби над чимось розмірковуючи, а потім відійшов геть. Люда не бачила його, та відчувала, що він поряд. Чоловік не намагався приховати цього, голосно шаркаючи ногами.

Місяць виплив із-за хмари і дівчина, лігши горілиць, спробувала роздивитися довкола. Вочевидь, то був густий ліс, бо не було видно нічого, окрім верхівок дерев та зірок. Раптом очі вразило яскраве світло: незнайомець розпалив вогнище. Люда не встигла отямитись, як він підійшов до неї і тут вона вперше побачила його обличчя. То був Захар, проте його лице змінилося до невпізнання: страшна гримаса перекосила його уста, а очі перетворилися у вузькі щілинки, повні ненависті та злості. Він одним ривком витяг кляп з рота Люди і відкинув геть. Дівчина скривилась від болю. Захар грубо потягнув її за ноги і почав розв’язувати мотузку.

— Захаре… Що ти робиш? — голос Люди тремтів від страху.

Той не відповів, продовжуючи розв’язувати. Дівчина спробувала дотягтися до нього, та хлопець знову різко потягнув її, від чого товстий шнурок ще сильніше стиснув її ноги, змушуючи дівчину застогнати від болю. Це ще більше розлютило Захара.

— Перестань, чуєш! Мені боляче! — пискнула Люда, щосили штовхнувши його ногами у живіт.

Хлопець й цього разу нічого не відповів, продовжуючи важко сопіти.

— Та що з тобою?! Що ти хочеш від мене? — ридаючи, спитала дівчина. — Лиши мене… Я тебе прошу!

Нарешті Захар розв’язав їй ноги і змусив сісти на край воза. Люда опинилася обличчям до обличчя з хлопцем. Захар на мить завмер, не відводячи від неї погляду, та потім швидко закрутив головою, ніби відганяючи від себе дурні думки. Він схопив її за руку й заставив стати на землю, проте занімілі ноги дівчини зовсім не слухалися, і вона, ледь торкнувшись мокрої від роси трави, одразу впала. Хлопець підняв її на руки й підніс ближче до вогнища. Тепер Люда чітко побачила, що Захар збирався робити, і куди він її завіз: то була та сама галявина, яка їй приснилася. Саме тут колись стояло язичницьке капище. Хоча добротний частокіл, який утворював коло, і високий дерев’яний стовп посередині, по обидва боки якого ще збереглися божки, давали зрозуміти, що сюди й зараз нерідко приходили люди, шукаючи допомоги у богів своїх предків і ховаючись від «нового» бога. Біля стовпа й горіло багаття, розпалене Захаром. Він ходив туди-сюди й докидав гілок у вогонь.

— Господи, Захаре… Ти хочеш мене спалити? — крикнула Люда й сама не впізнала свого голосу — від страху він майже зник.

Дівчина затремтіла, мов у лихоманці, і спробувала підвестися на ноги, та їй це не вдалося і вона знову впала.

— Захарчику, що ж ти робиш? Чим я завинила перед тобою? Захаре, відпусти мене, благаю тебе!

Хлопець підійшов до неї і, схопивши за зв’язані зап’ястя, поволік. Люда підтягнула ноги під себе, аби полегшити біль. Раптом вона почула, що Захар щось бурмоче про себе. Люда сприйняла це як шанс і якомога спокійніше мовила:

— Захаре, стривай! Ти ж знаєш, що я нічого поганого тобі не зробила. Благаю тебе, не роби дурниць!

Хлопець відпустив її і бранка безсило опустилась на землю. Він став перед нею на коліна й почав розв’язувати мотузку на руках. Дівчина вже подумала, що він хоче її відпустити, і спробувала торкнутися до нього, та Захар відсахнувся назад, не перестаючи про себе щось бурмотіти:

— Не дивитися в очі відьмі… не слухати…

Люда пополотніла:

— Ти думаєш, що я відьма?..

Захар розв’язав останнього вузлика й намотав мотузку собі на руку. Потім підняв ошелешену дівчину із землі й підштовхнув до стовпа. Люда підкорилася. Хлопець швидко обв’язав її довкола шиї, грудей та рук однією мотузкою і забігав очима по землі, шукаючи іншу. Дівчина зрештою чітко усвідомила, що її чекає, і вона щосили закричала. Несамовитий крик дзвінкою луною відбився від дерев. Зграя сонних птахів зірвалася у небо. Захар швидко підняв із землі мотузку.

— Мовчи, відьмо! Тепер я можу говорити — ти вже нічого не зробиш мені, головне — не дивитися тобі в очі, — прошипів Захар.

— Ні-ні, я не відьма, Захаре! З чого ти взяв?..

— Ти не схотіла піти зо мною на Русалчин Великдень! З мене сміялися, бо я обіцяв привести з собою дівчину, а прийшов сам. Ти приворожила мене, — говорив знавіснілий хлопець, прив’язуючи ноги Люди до стовпа. — Я не міг жити без тебе, дихати… Ти ввижалася мені вночі. Я біг за тобою, але ти зникала, розвіювалася, як туман! Вдень кожна дівка нагадувала мені тебе, та лиш вона поверталася до мене лицем, я з гіркотою розумів, що то не ти. Та тепер все буде інакше. Ти згориш — згорить і діяння твого зілля…

— Якого зілля, що ти мелеш?

— Ти поїла мене чаєм, пригадуєш, відьмо? Перед тим, як віддалася мені!

Холодний піт облив Люду й вона заплакала.

— То ж був звичайний чай, Захаре, з липи…

— Замовкни, відьмо! Ти отруїла мене… Хтозна, що у тебе в череві росте! — Захар злякано глянув на її живіт. — Відьмацький виплодок... Через тебе від нього я міг чимось перейнятися!

Він обійшов довкола стовпа, перевіряючи, чи мотузки добре тримають, тоді вихопив з вогню палаючу товсту гілляку і повернувся знову до Люди. Дівчина знову закричала що було сили. Захар підстрибнув до неї, наміряючись вдарити, та передумав і знову відбіг геть, повернувшись за мить з вологим від роси кляпом.

— Тепер ти будеш мовчати, гадюко! — він змотав його й засунув Люді в рота.

Бідна дівчина не витримала смороду мокрої брудної ганчірки і її вирвало разом з нею. Захар зневажливо глянув на неї й плюнув. Люду раптом охопила злість.

— Відпусти мене! — проревіла вона, немов дикий загнаний звір, пронизуючи Захара скаженим поглядом. — Чуєш, ти, виродку! Якого дідька ти добиваєшся? Роби зі мною все, що хочеш, та любити мене ти все одно не перестанеш, чув?! Не поможе тобі те, що ти мене спалиш! Ти думав, я дурна? Та в мене вся сім’я відьом! Ми вже навчилися добре, щоб наші закляття діяли й після нашої смерті! Чуєш, наволоч, я тебе з того світу дістану! Цієї ж ночі я до тебе прийду! Я прийду по твою смердючу душу й заберу її з собою!

Ці слова добре налякали Захара і він опустив руку, в якій тримав палаючу гілку.

— Ти брешеш, відьмо…

Люда розсміялася й тріпнула головою, відкидаючи назад спутане волосся.

— Давай, пали! Мені байдуже, чуєш, ти, недоноску! Та цієї ж ночі я прийду по тебе! — охриплим голосом кричала дівчина. — Я заберу тебе за собою в пекло! Ти чув мене, сучий сину?..

Захар остаточно втратив впевненість у правильності своїх дій. Люда безсильно дивилася на нього, важко дихаючи. Вона не знала, що ще сказати, як ще збрехати, щоб він її відпустив.

Кілька хвилин вони мовчали: Люда, віддихуючись, дивилася на Захара, а той у свою чергу дивився кудись під ноги, опустивши плечі.

— Захаре, послухай мене, — врешті мовила дівчина. — Я не винна, що в нас не зійшлося. І ти не винен. Не винен ніхто.

Хлопець підняв голову, глянув на бранку і відкинув гілку геть.

— А й справді, нащо мені тебе спалювати?

Серце дівчини закалатало в доброму передчутті і вона з надією подивилася на нього.

— Нащо брати гріх на душу? Най ліпше тебе з’їсть дика звірина, їй за то нічого не буде.

Люда приречено опустила голову.

— Ти мусиш вмерти. Інакше ти будеш далі ввижатися мені вночі і я не зможу спати. Я не хочу мордуватися, уявляючи, як тебе любить інший. Коли я знатиму, що ти мертва, мені буде легше.

Захар востаннє глянув на Люду, затримавши на мить погляд, в якому промайнула легка жалість. Потім сів на воза, щось крикнув до коня — й за хвилину його вже не було чути.

***

— Ти говорив з нею? — тихо запитав Йоан Луку.

Вечірня проповідь якраз закінчилася і всі поволі розходилися. Лука поглядом вказав на одну з колон, за якою вони б могли спокійно поговорити.

— Так, ми балакали.

— І що? — нетерпляче спитав Йоан, краєм ока спостерігаючи за Пилипом, який, здавалося, не поспішав іти геть і з великою цікавістю вивчав нерівності стіни.

— Сказав, аби була пильною. Я за тебе переживаю, — признався Лука. — Я тебе ще ніколи таким не бачив.

 — Яким? — здивовано запитав Йоан, не відводячи погляду від Пилипа.

 — Збудженим, здатним на необміркований вчинок.

Йоан промовчав.

 — Я й тобі кажу: будь бережний. Люді то не так страшно. Їй не доведеться сидіти в чистилищі до наступного приходу Христа. — Лука зупинився і уважно глянув на брата.

— Чого він стоїть? — спитав той, вказуючи на Пилипа.

Приміщення храму повністю спорожніло, залишилися лише Йоан з Лукою та Пилип, який стояв біля вівтаря і всіма силами намагався читати молитву.

— Цікаво, за чию душу ти так щиро просишся? — повернувся в його бік Лука.

— Се лиш Богу відомо, — не підіймаючи голови, тихо відповів послушник.

— А іншого місця ти собі не можеш найти?

— Я мішаю вашій бесіді? — врешті глянув на них Пилип. — Це святе місце для молитви, а не для ваших гріховних розмов.

— Забирався б ти геть звідси, поки я не… — Йоан вже зробив крок у його бік, та Лука вчасно зупинив його:

— Стій!

Пилип випрямився й сумно всміхнувся.

— Я нічого злого не причинив тобі, щоб ти скакав на мене з кулаками. Я не маю нічого проти теперішньої обраної. Я вірю, що ти переможеш, Іоане. Просто не одному тобі тяжко.

— Вибач, брате. Спасибі тобі за добрі слова. Та я не збираюся здаватися і гнити у чистилищі. І Люду не віддам йому.

— Не віддавай, та підпускай до неї менше людей.

— Кого ти маєш на увазі?

— Коли ми виходили з братства, я йшов першим, то чоловік на возі зупинився переді мною і спитав мене про Людмилу. Я підтвердив, що вона тут.

— Я бачив віз, коли йшов. Та не надав цьому значення. Думав, може то хто від тої жінки, — занепокоєно відповів Лука.

— Я маю її побачити, — ледь чутно прошепотів Йоан.

***

Минула середина ночі. Небо ледь посвітлішало. Люда стояла, прив’язана до стовпа, і дивилася на тліюче багаття. Ще трохи — і воно зовсім погасне. Тоді вона стане зовсім беззахисною. Дівчина знову закричала. Її пронизливий крик відлунням пройшов лісом. Їй відповів пугач, незадоволений тим, що хтось посмів його потривожити.

Люда глянула собі під ноги. Якщо не дати вогню погаснути, хтось здалеку може побачити полум’я і в неї ще буде надія на порятунок. Про те, що вона сама може згоріти, намагалася не думати. Дівчина взяла тонку гілку пальцями ноги і підсунула до напівзотлілого хмизу. Тонка цівка диму, немов змія, повилася вверх. Люда закашлялася — дим попав їй у горло та очі. За мить вогонь ожив і довкола стало світліше. Чомусь сильно захотілося спати. Врешті тіло дівчини обм’якнуло й вона знепритомніла.

***

Вечірнє небо було повністю всіяне яскравими зірками. Здавалося, що їх мільярди мільярдів. Богдан примружився, аби краще бачити, та все одно далекі світила не ставали ближчими.

— Куди ти так задивився? Прибульців хочеш побачити? — Марта смикнула його за рукав.

— А що, було б непогано, — хлопець опустив голову й глянув на дівчину. — Ти б не хотіла з ними зустрітися?

 Марта зневажливо пирхнула.

 — Нащо мені вони? Крім того, моя голова зараз зайнята зовсім іншими думками: за місяць випускний, а я не можу ніяк знайти собі нормальної сукні! — дівчина різко зупинилася й повернулась обличчям до Богдана. — Ти ж будеш на моєму випускному, ти ж про нього не забув, правда?

— Звичайно, що не забув, — Богдан витиснув з себе усмішку.

— А що ти подаруєш мені? Усі хлопці щось дарують своїм дівчатам. Я хочу, щоб мій подарунок був найкращий, чуєш?

Богдан байдуже подивився на неї.

— У тебе повно тих цяцьок. Нащо ти обвішуєшся, як донька циганського барона?

Марта ображено замовкла.

— Ти ж така юна. Тобі гарно без того всього, розумієш?

— Ні, не розумію! — крикнула дівчина. — Я повинна відповідати своєму статусу.

— Якому статусу?

— Ну, якщо ти забув, то я тобі нагадаю, хто моя мама…

— Це твоя мама, Марто! Не ти, а мама! Це вона заробила на ті свої салони, а ти живеш на всьому готовому.

— Ніби ти інакший! Фірма твоїх батьків теж не скоро стане твоєю, тим паче, якщо вони розійдуться і поділять бізнес між собою!

Богдан вражено глянув на дівчину:

— Про що ти кажеш?

Марта злякано замовкла. Вона почула ці плітки від однієї з маминих клієнток. Мовляв, відомий адвокат з області Богдан Стельмащук старший розлучається з дружиною. Вони відіслали єдиного сина до бабусі, аби не травмувати вразливу психіку підлітка, поки не наладять справи з бізнесом та чотирикімнатною квартирою в центрі міста.

Марті не залишалося нічого, як переповісти почуте Богдану. Хлопець не міг повірити власним вухам. «Це лише плітки, такого не може бути!», — запевняв він себе, та хвиля обурення росла з шаленою швидкістю і за кілька хвилин досягла своєї вершини. Він набрав номер мами. Після черги довгих гудків вона все ж відповіла:

— Синку, щось трапилося?

— Чому ви мені не сказали?

Тиша по той бік підтвердила слова Марти. З рота злетіла брудна лайка, проте мама не зробила зауваження, як завжди.

— Любий, не по телефону. Ми приїдемо на вихідних. Тоді й поговоримо, гаразд?

Богдан вибив. Він не хотів її чути. Потім повернувся до Марти і простягнув руку:

— Ходімо, проведу тебе додому.

Юнак так звик до тієї моделі сім’ї, в якій виріс, що не хотів усвідомлювати того, що рано чи пізно це повинно було статися. Мама була нещаслива в шлюбі багато років. Швидше за все, батько давно жив на дві сім’ї. «Ми разом заради сина», — підслухав Богдан розмову мами з подругою, коли ще ходив до садку. Тоді він, звичайно, не зрозумів сказаного. Проте тепер усе почало ставати на свої місця. Богдан вже дорослий, повнолітній. Скоро стане на власні ноги і батьки нарешті зможуть зажити кожен своїм життям. Тому раптовий вияв непослуху з його боку визвав справжній шок. Адже сім’я увесь цей час трималася лише на ньому.

Вони підійшли до воріт, тримаючись за руки.

— Мами немає вдома, — невпевнено мовила Марта. — Приїде аж післязавтра. Може зайдеш? Заспокоїшся. Поговоримо.

Богдан глянув їй у вічі. Повертатися в дім бабусі не хотілося. Він б не стримався і почав розпитувати її, а у неї і так проблеми з серцем. Тому хлопець мовчки кивнув і через мить хвіртка за ними зачинилася.

***

Йоан увірвався в келію й кинувся до постелі: вона була порожня.

— Її тут нема!

Лука та Пилип, що стояли в дверях, перезирнулися.

— Дем’ян?.. — спитав Пилип.

Йоан похитав головою.

— Якби то був він, то забрав би мене, а не її.

Раптом вони почули крики, які долинали з вулиці.

— Що то таке?

Брати вибігли надвір і зупинилися. З десяток людей стояли і дивилися у небо. Попереду, над обрієм, здіймалося багряне полум’я вогню.

— Звідки вогонь? — спитав Лука.

— Гербутівський ліс горить, — відповів йому якийсь старий.

— Не стійте, як кам’яні! — крикнув Лука до людей. — Набирайте води у діжі, кладіть на вози! Пилипе, бий у дзвони!

Брат кинувся до дзвіниці і менше ніж за хвилину нічну тишу пронизав гучний дзвін.

***

Приємне тепло розлилось по жилах і Люда всміхнулася: «Як добре… Чому навколо так світло? І так тепло…» Дівчина ледь розплющила очі й оглянулася — навколо все було у вогні. Враз останні події виринули у пам’яті і нова хвиля жаху накрила з головою. Люда спробувала поворухнутися, але не змогла — тугі мотузки до болю врізались у тіло, змушуючи її непорушно стояти і дивитися, як вогонь все ближче й ближче наближається до неї. Ще зовсім трохи — і сухий хмиз прийме жарке полум’я у свої обійми, а ще за мить воно поглине дівчину. Люда знову закричала:

— Допоможіть! Хто-небудь!

Розпач та панічний страх душили горло сльозами. Враз їй стало дуже шкода себе і свою ще ненароджену дитину.

— Ну і де ви, га? Ви ж казали, що пильнуєте за мною постійно! То де вас носить?! Невже ви позволите отак просто вмерти вашій обраній?.. Я ж ношу вашу дитину!

Люда істерично забилася, ніби загнаний звір, який наперед знає свою долю. Кляті мотузки до крові протерли шкіру на руках і ще сильніше стиснули й без того зранене тіло.

— Будь ласка, врятуйте… Ну, де ви? — дівчина застогнала від болю і глянула в небо, немов допомога могла прийти звідти. — Спасіть хоч мою дитину, вона ні в чому не винна… Як не думаєте про мене, подумайте про неї. Благаю…

Вона опустила голову вниз і з жахом побачила, як загорілося кілька гілок в її ногах. Люда міцніше притислася до стовпа, забираючи ноги. Поділ сорочки був сягав п’ят і саме він міг зайнятися у першу чергу. Дівчина перелякано затрусилася.

— Боже, спаси мене, благаю! Спаси хоч дитину…

Враз попереду почувся хрускіт гілок.

— Хто там?

З темряви повільно вийшов великий темно-сірий вовк і зупинився. Він витягнув морду вперед, понюхав повітря й перевів погляд на прив’язану до стовпа дівчину. Та завмерла, хоча тіло продовжувало здригатися. Тварина повільно підійшла до Люди. То була вовчиця. У її очах відбивалося світло полум’я, через що вони здавалися золотими. Проте у її погляді не було притаманних дикій звірині зацькованості та остороги. Її не лякав вогонь.

Люда не боялася її. Вона знала, що вовки рідко нападають на людей. Та не це заспокоювало. Дівчина зраділа товариству бодай якоїсь живої істоти, втішилася, що не вмре на самоті. Вовчиця обійшла її довкола і зупинилася позаду. Люда не знала, що в тієї на думці, та це її більше не хвилювало. Вона приречено спостерігала як полум’я вогню зачепило низ плаття і той почав тліти. Враз дівчина відчула, як вовчиця смикає ззаду за мотузки, торкаючись її рук своїм мокрим носом.

— Що ти робиш, вовчику? — спитала Люда, ніби тварина могла їй відповісти.

За кілька хвилин дівчина відчула, що мотузка, яка зв’язувала її руки, ослабла. Ще за мить вона спала вниз, розбризкуючи палаючі іскорки у різні боки. Люда притиснула руки до себе, кривлячись від болю. На білосніжній шкірі було видно фіолетово-багряні сліди, у деяких місцях виступила кров. Вона повернулася до вовчиці, але та зникла.

Люда повільно присіла, тримаючись за стовп, щоб розв’язати шнурки на ногах. Вогонь вже зайнявся біля неї і дівчина відчула, як її обдає полум’ям. Поділ сорочки загорівся і вона інстинктивно почала бити по ньому руками, намагаючись погасити, проте тільки дужче обпекла їх. Намацавши вузол, Люда намагалася розв’язати його, хоча це було вкрай важко через попечені руки й через те, що вона не бачила вузла, бо він був зав’язаний з іншого боку стовпа. Врешті, розв’язавши його, бідолашна розсміялася. Вона обережно злізла з купи гілок, які займалися одна за одною, й озирнулася. Довкола неї все палало. Вона не знала, в який бік іти, тому сміх різко обірвався. Люда закрила очі: «Невже сьогодні мені таки доведеться померти? Невже я більше ніколи не побачу Йоана?» Раптом їй здалося, що хтось кричить. Дівчина прислухалася. Знову крики. Таке враження, що їх було багато, хоча то могло бути всього лиш відлуння.

Люда прижмурилась. Попереду багато людей бігали туди-сюди, несучи і ллючи у вогонь воду. Дівчину ніхто з них не помічав. Вона стояла в самому центрі пожежі. Стовп позаду неї повністю зайнявся і страшний чорний дим здіймався у нічне небо. Один за одним спалахували дерев’яні ідоли довкола неї і враз Люда відчула себе однією з них. Вона глянула у виразне, ніби живе, грубо витесане обличчя божка і їй здалося, що похмурий грізний погляд пронизав її наскрізь. Люда зробила кілька кроків до нього і на мить завмерла: захотілося допомогти йому, якось загасити вогонь. Проте один його бік вже обгорів, добираючись до середини, і дівчина не могла нічого вдіяти.

— Пробач, — прошепотіла вона, не помічаючи, як очі застилають сльози.

Голоси людей вже чіткіше лунали поміж дерев за гарячим полум’ям, та Люді здавалося, що вона спить. Повітря перед нею колихалося, зливаючись із вогненними язиками у дивному танку. Трави на тому місці, де вона стояла, не було. Земля була втоптана, ніби тут постійно ходили, хоч то була глуха місцина посеред лісу. Дівчина повільно опустилася на коліна, а потім лягла на землю. Вона забула про те, що варто покликати на допомогу, привернути до себе увагу, аби її помітили. Хотілося спокою. Люда більше не відчувала ані попечених рук, ані побитих боків. Земля була сирою та холодною, і дівчина, припавши до неї розпашілою щокою, блаженно заплющила очі.

Йоан зачерпнув відро води з ріки й кинувся назад. Вже скільки часу вони намагалися погасити пожежу, та все здавалося марним. Як могла зайнятися ця частина лісу? Хіба знову хтось на капищі гуляв. Колись і сам він не раз бував тут.

— Там хтось є! — пролунав переляканий крик.

Послушник підбіг ближче до вогню, намагаючись бодай щось розгледіти.

— Сюди! — покликав він.

Лука швидко підійшов до нього.

— Що таке?

— Там хтось є, у вогні.

Лука глянув туди, куди дивився Йоан.

— Не бачу нікого. Ти впевнений?

— Все одно треба перевірити, — сіпнув головою той і, поки Лука нерішуче обдумував план дій, кинувся у вогонь.

— Куди ти?! — крикнув Лука, але брат вже зник у полум’ї.

Дерев’яні язичницькі ідоли вигоріли до тла, залишивши замість себе невеликі купи попелу. Йоан перевів погляд на високий стовп, який тільки почорнів, проте загалом залишився неушкодженим. Послушник підійшов ближче і в грудях похололо: довкола стовпа лежали мотузки. Невже тут принесли жертву? Якщо б то було так, то залишився б слід, одяг, кістки. Проте крім попелу від гілля не було нічого. Перші промені сонця, які вже пробивалися крізь густі дерева, поволі освічували галявину. Вогонь майже погаснув, випаливши все довкола на кілька метрів. Люди розходилися геть. Раптом краєм ока послушник помітив рух попереду себе. Він зробив кілька кроків вперед і зупинився: на землі хтось лежав. Здавалося, що світ довкола завмер. Минула ціла вічність, відколи Йоан зрозумів, хто перед ним.

— Людо! — заволав він і щодуху кинувся вперед.

Дівчина непорушно лежала, підібгавши босі ноги під живіт. Чоловік впав на коліна, обережно торкнувся її плеча і перевернув на спину. Незвично бліде обличчя Люди було спокійним, а очі — заплющені.

— Дівчинко моя, ти мене чуєш? — Йоан поклав її голову собі на коліна і тремтячою рукою провів по холодній щоці. — Люба моя, прости мені, прости за все! То через мене…

— Йоане? — позаду почувся голос Луки. — Що ти робиш? О, святий Боже!..

Він ошелешено дивився на нерухоме тіло Люди, проте Йоан, здавалося, не помічав нічого і нікого, окрім дівчини. Він непорушно сидів, низько схиливши голову і закривши собою її обличчя.

— Брате, дай мені глянути, — якомога спокійніше мовив Лука, — нахилившись до нього. — Їй потрібна допомога, треба вертатися до лічниці!

Лука був готовий до будь-якої реакції Йоана, навіть до того, що той зараз кинеться на нього з кулаками, проте чоловік зміг опанувати себе.

— Вона дихає, — хриплим голосом відповів він і обережно взяв дівчину на руки. — Треба донести її до воза на дорозі.

— У неї можуть бути травми, — засумнівався Лука.

— Нема часу чекати! — різко відказав Йоан, притискаючи Люду до себе, ніби поламану безцінну іграшку.

Лука на якусь мить задумався, а тоді зняв свою довгу рясу, залишившись лише в підряснику, і розстелив на землі.

— Так ми зможемо донести її швидше.

Йоан повільно поклав Люду на імпровізовані ноші і вони обережно рушили.