Раді Вас бачити!

Збудження наростало і змушувало мозок працювати у скаженому темпі. Перед очима юнака мерехтіли кадри зі старої документальної кінохроніки, датованої 1943 роком. Оцифроване відео опинилося в його руках завдяки одному з викладачів з історичного факультету. Той мав хороші зв’язки в Державному архіві і не міг відмовити такому старанному студенту, як Богдан. На кількахвилинному записі було відображено події періоду Другої світової війни, які мали місце у його містечку. У приміщенні госпіталю, колишньому монастирі, серед чисельних поранених солдатів та медперсоналу були монахи. Вони допомагали доглядати за хворими. Хлопець кілька разів переглянув запис, поки не впевнився, що бачив одного з братів раніше. Він був ладен заприсягнутися, що на стоп-кадрі був той самий монах, з яким Богдан розмовляв у костелі навесні. 

Марта тихо увійшла до темної кімнати і обвила руками сидячого чоловіка.

— Що дивишся?

Богдан не відводив погляду від зображення на екрані. Емоції несамовито вирували. Хлопець був готовий викликати таксі і їхати посеред ночі додому. Він схопив Марту за руки.

— Невже то правда?

— Ти про що?

— Ні про що. Лягай спати. Я скоро прийду.

Марта ображено затиснула губи і пішла в душ. Богдан зірвався на ноги і кинувся до столу, у шухляді якого досі зберігав єдине фото. «Невже то правда? Ти справді не брехала увесь цей час?», — думав він, погладжуючи пальцем зображення Люди.

Марта беззвучно відчинила двері. Вона забула взяти піжаму. Тут її погляд впав на юнака, який нерухомо продовжував сидіти, нічого довкола не помічаючи. Дівчина зазирнула йому через плече. В його руках була стара новорічна фотокартка ще зі школи. Богдан стояв посередині в шапці святого Миколая і мав доволі радісний вигляд. Марта пригадала, що тоді його клас став переможцем у новорічних шкільних змаганнях. Юнак ніжно провів пальцем по чиїйсь постаті зліва на фото. Марта відчула як по шкірі пройшов мороз — Богдан гладив зображення її однокласниці з паралельного, Литовченко Люди. Невже правда те, що говорила колись Юля?

— Вибач мені, — тихо прошепотів хлопець.

Марта здригнулася. Він звертався до зображення на фото.

— Я мав тобі повірити. Дурний, який я був дурний! Чому я не забрав тебе ще тоді? Як я міг наражати тебе на таку небезпеку?

Голос Богдана охрипнув, горло здавили сльози.

— Як я міг там тебе залишити?! Але ще не пізно виправити те, що сталося! Цього разу я заберу тебе… тебе і твою дитину! Я врятую тебе, кохана моя…

Марта тихо відкрила вхідні двері і через хвилину стояла внизу під будинком. У голові шуміло, перед очима все плило. Останній вчинок такого коханого та потрібного чоловіка став останньою краплею. Вона ж усе для нього, вона ж віддавала йому всю себе, любила до божевілля... а він просто знехтував цим! Богдан зневажив її, зрадив. Тієї Литовченко вже, певно, й на світі нема. Її давно хробаки згризли. Вже два роки про неї не чути... А якщо вона жива і вони таємно зустрічаються? Про яку дитину він говорив? Невже у них є спільна дитина? Марта йшла в ніч, не розбираючи дороги та не бачачи нічого попереду себе. «Наївна, вузьколоба дурепа! Як ти одразу не зрозуміла, що назавжди залишишся для нього тільки некоханою дружиною? Бездітною, неосвіченою…» Думки дівчини перервав різкий сигнал авто та світло фар, що засліпило очі. 

***

Люда відчула, що падає вниз. Важко гепнувшись об щось тверде, вона застогнала від болю й підвелася. Серце скажено калатало і в думках було тільки одне: «Що сталося? Де Йоан? Він сказав, що кохає...» Паніка охопила дівчину і вона різко закрутилася навкруги, намагаючись зрозуміти, де знаходиться, та довкола була лише пітьма. Вона спробувала гукнути Йоана, але їй ніхто не відповів. Дідько, морок такий, ніби хтось виколов очі!

Раптом позаду неї щось зашаруділо і Люда рвучко повернулася на звук:

 — Хто тут?

Після кількох секунд тиші темряву пронизав холодний моторошний голос, не схожий ні на які інші:

— Нарешті! Як довго я ждав.

Люда завмерла, вона відчула голос зовсім близько, проте все одно нічого не бачила.

— Ладна, ладна дівка. Не любити таку негоже.

— Хто ви? — перелякана мало не до смерті, Люда простягнула вперед руки, сподіваючись навпомацки знайти свого співрозмовника.

— Я б сам таку полюбив.

Враз Люда відчула, як її хтось схопив і міцно притиснув до себе. Той самий моторошний голос залунав біля самого обличчя дівчини:

— Будеш моєю? Скажи «так» і я відпущу його!

— Ви знаєте, де Йоан? — Люда навіть не намагалася вирватися з обіймів, спаралізована страхом.

— Далеко й глибоко твій чернець! І нема йому дороги назад!

Люда спробувала звільнитися з обіймів, та незнайомець не випускав її.

— Лиши мене, недолюдку! Що ти зробив з ним?!

— Будеш мені належати? Я пущу його. Ти ж така хороша, така свіжа та молода… Я люблю таких…

Люда відхилилася назад і скривилася:

— Коли ти востаннє зуби чистив? З твого рота смердить гірше, ніж зі…

— Мовчи! — перебив її Дем’ян, струснувши так, що Люді замерехтіло в очах. — Ти сама зогниєш тут і ніхто тебе не знайде!

Раптом дівчина зрозуміла, що її вже ніхто не тримає. Вона марно намагалася вловити бодай якийсь звук чи проблиск світла.

— Де ти? Куди ти втік?! Вернися!

Не отримавши відповіді, Люда почала обмацувати стіни у своїй в’язниці. Вони були вологими та холодними. Щось таке знайоме… Не знайшовши нічого, дівчина у розпачі опустилася на земляну підлогу. «Потрібно заспокоїтися і подумати логічно. Йоан сказав, що кохає… Дем’ян це почув, та чому я тут? І де Йоан? Невже в чистилищі?!» Їй дали ще один шанс? Може, вона близько до їхнього спасіння? Люда притиснула коліна до грудей і обхопила руками босі холодні ступні ніг, щоб хоч трохи зігрітися, та це не допомогло — холод та волога були скрізь. Молитва… Лишається лише молитися. Люда склала руки й опустила голову, прикриваючи довгим волоссям плечі: «Отче наш, ти, що єси на небесі…» 

***

Враз світ колихнувся й перевернувся сторчма. Досі він повністю не усвідомлював, як сильно залежить від неї. Не цінував тієї любові й опіки, якими його обдаровували.

Ще в школі був мрійливим та романтичним юнаком, якого багато що цікавило і який прагнув всього домогтися власними силами. Та пройшов час — і Богдан забув про все, що було до Марти. Він одружився лише тому, що та була вагітна. Він пожертвував своїм світом заради світу, в якому була б його дитина. Проте не склалося і вони втратили первістка на власному весіллі.

Хлопець сидів на стільці біля лікарняного вузького ліжка, на якому лежала його дружина. Хоч благенька постіль була вузькою, але там могло поміститися дві Марти, а не одна його. Така тендітна та бліда, вона здавалася легенькою, немов пір’їна. Богдан обережно взяв її холодну руку в свою і поцілував. Кілька крапельниць і киснева маска — ось теперішні прикраси його вродливої дружини, яка так любила розкіш! Богдан важко зітхнув. Рука Марти легенько смикнулася і юнак здригнувся, проте як він не вдивлявся, її обличчя й далі виражало цілковитий спокій, лише очні яблука швидко бігали під тонкими повіками. Маленький монітор електрокардіографа, по якому снувала кардіограма, вимальовуючи криву ламану лінію, здавався єдиним живим «організмом» в палаті, не враховуючи Богдана й очей Марти.

Ввечері хлопець повернувся додому. Лікарі сказали йому, що немає потреби постійно сидіти з дружиною. Її стан важкий, проте стабільний, а коли будуть зміни — вони повідомлять.

Богдан ввійшов у порожню кухню, сів за стіл і сумно оглянувся: без Марти все здавалося мертвим та пустим. Він звик приходити додому і відчувати приємний аромат, який долинав звідси. Дівчина часто готувала щось смачне та вишукане. У нього було все, про що лиш міг мріяти молодий чоловік його віку, а він просто нехтував цим, продовжуючи ганятись за примарним.

Люда давно стала для нього чимось недосяжним та не зовсім реальним. Вона потрапила у чіпку павутину, і Богдан не знав, чи зможе вона звідти вибратися. Після сотого перегляду одного й того ж відео хлопець не мав сумнівів, що то був той самий монах, якого він бачив у храмі. Проте Богдан марно шукав співпадіння у списках імен священнослужителів костелу впродовж століть. Повторів не було.

Якою вона буде після повернення? Богдан просто зобов’язаний зробити все можливе, щоб цей світ зустрів її приязно. Він опікуватиметься нею, її дитиною, допомагатиме всім, чим тільки зможе. А Марта викарабкається і в них знову все буде гаразд, як колись. Можливо йому навіть вдасться подружити цих двох, по-різному дорогих йому жінок. Богдан полегшено зітхнув і пішов заварювати собі чай.

***

Морок душив, стискаючи горло, мов лещатами. Скільки вона вже тут? Здається, цілу вічність. Люда лежала горілиць, розпростершись на землі. Стільки молитися, а все одно нічого не допомагає! Найбільше її тривожила думка, що ж трапилося з Йоаном? Невже вона більше не побачить його? Враз їй здалося, що по її лівій нозі щось пробігло. Люда різко сіла і злякано прислухалася: невже тут є щури? Єдине, чого вона боялася і що ненавиділа, були миші та щури. Дурний дитячий страх ніколи не відпускав її, як би розум не переконував, що це не варте уваги, що в світі є значно гірші речі, яких варто остерігатися. Просидівши нерухомо хвилин десять, Люда врешті заспокоїлася і змусила себе повірити в те, що в неї просто здають нерви. Ковтнувши голодну слину, вона знову лягла, скрутившись клубочком. Може, трохи поспати? Та ні, нема часу на такі дрібниці, треба молитися…

Голодний шлунок нив, бурчав і, здавалося, скручувався у вузол, завдаючи страждань. Люда сиділа на землі, підібгавши ноги під себе та зігнувшись, і розхитувалася вперед-назад. «Боже, дай мені бодай один тоненький промінчик світла, трішки сонечка, я так змерзла… Спаси Йоана, він не винен... Тепер я це точно знаю. Слада, вона не вбивала себе! Хто ж тоді?.. Але Ти мене не чуєш, я в такій дірі, куди навіть щури не лізуть…»

— То як, будеш моя?

Люда різко підняла голову. Провівши багато часу в суцільній темряві, її очі помалу почали звикати до мороку і вона без зайвих проблем могла вирізнити обриси каменю, з якого було викладено стіни, і навіть постать Дем’яна, який схилився над нею й гидко розреготався:

— Довго ти ще витримаєш, дівко? Я дав тобі послідню можливість. Скажи, що належатимеш мені, і я тебе пущу!

— Ніколи! Де Йоан?

Дем’ян презирливо скривився:

— Годі тобі думати про нього.

— Я ніколи його не забуду!

Дем’ян розлючено схопив Люду за руки і змусив звестися на ноги:

— Дурна! І любов твоя дурна! Я забрав його од тебе і нічого ти не зробила, аби відібрати його назад! Але тепер він ненавидить тебе, подихаючи од мук!

— Ти брешеш! — Люда спробувала вирватися, проте Дем’ян не відпускав. — Я знаю, що дорога йому!

— Як і його наречена, моя єдина дочка? — Дем’ян сам випустив з рук бранку і та, не втримавши рівноваги, впала. — Вона теж вибрала його, а він над нею поглумився!

— Він не вбивав її! — крикнула Люда.

— Я знаю. Та се не має значення.

Люда оторопіла:

— Як це — не має значення? Ти ж прокляв його через це!

— Я прокляв його, бо він не мав права жити! — гаркнув Дем’ян й щосили копнув ногою бідну дівчину, потрапивши в коліно.

Люда крикнула від болю і схопилася за ногу.

— Кожен має право на життя, — крізь сльози мовила полонянка.

— Вона не хотіла мене так само, як і ти, — раптово голос Дем’яна змінився, ставши зловісно спокійним. — Я дивився, як вона росте, ходить та сміється, та на мене вона не звертала уваги… Чим він ліпший за мене?! У мене було все те, що й у нього! Гроші, влада, все! Та суча дочка запала на його солодкий вигляд, на його очі, як вона мені казала, та поставу! Вона не розуміла, як то: кожний день зріти її, та не володіти нею… — Дем’ян почав рвати на собі волосся та кидатися по темниці. — Ти не знаєш, що то є!

Люда обережно підвелася. Її здогади підтвердилися:

— Ти був закоханий у власну доньку?

— Вона не була мені донькою! — Дем’ян підскочив до неї і Люда готова була заприсягнутись, що в його темних очах зблиснули вогники, освітивши на мить його спотворене обличчя, перекошене страшною гримасою люті. — Я вбив її батька, а потім взяв в жони її матір! А коли мерзотниця відкинула мою любов, я скинув її зі скелі!

Люда мало не впала. У голові ніби щось вистрілило, і вона, не вірячи власним вухам, з нервовою усмішкою на сухих вустах заперечливо похитала головою:

— Це неможливо… Ти сам вбив Сладу, а покарав Йоана? За що?..

— Ти або здохнеш тут, або належатимеш мені. Вибирай, гадюко! — з цими словами Дем’ян зник.

Люда повільно опустилася на холодну долівку.

***

Одиночна палата, досить простора та світла, створювала ілюзію затишку. Нічне світло плавно розсіювалося, затемняючи ліжко, на якому лежала Марта. Богдан сидів на стільці поруч, не відводячи від неї погляду, проте обличчя дівчини як і раніше було незворушним. Крізь прозору шкіру виднілися тонкі сині судинки, а киснева маска закривала вуста. Раптом юнаку стало дуже шкода її. За своїх неповних двадцять років Марта пережила надто багато. Присягнувшись, що більше ніколи не дасть їй приводу для хвилювання, Богдан тихо заговорив до неї:

— Маленька моя, пробач мені! Я був дурнем, бо не цінував того, що маю. Саме ти була моєю підтримкою та опорою. Ти так потрібна мені! Мартусенько, не покидай мене, прошу тебе…

Богдан почав гладити її руку, до якої були приєднані численні трубки та голки.

— Де ж ти зараз? Що тобі сниться? Сподіваюся, ти чуєш мене. Мартусю, я хочу, щоб ти знала одне: я завжди буду з тобою, моя рідна…

Марта чула його слова і вони були для неї найсолодшими у світі. Проте вона не знала, чи те, що вона чує, не обман, не химерне відлуння її потаємних бажань. Дівчина не пам’ятала, що з нею трапилося. Перед очима пробігали уривки тієї ночі: ось вона побачила Богдана з фотокарткою в руках, потім опинилася на вулиці, шум в голові, світло фар і відчуття, ніби її тіло опинилося під пресом. Зараз Марта ніби й отямилася, та все одно не розуміла, що сталося. Вона стояла посеред печери і два розгалужені ходи попереду зяяли темрявою, немов пащі беззубих чудовиськ, проте дівчина не відчувала страху. Голос Богдана заглушав дивний звук, схожий на шум морських хвиль. Марта постояла, роздумуючи, в який бік піти, і врешті-решт пішла вправо. Мала чітку впевненість, що чинить правильно. Вийшовши з печери, вона опинилася на безлюдному скелястому пляжі. Сіре небо беззвучно пронизували блискавиці, хвилі билися об берег і повільно відступали назад, готуючись до нової атаки. Раптом Марта почула стогін.

— Агов, хто тут?

Вона прислухалася і десь зовсім близько почула тихий, проте чіткий голос: «Сюди…» Дівчина кинулася на звук і враз різко спинилася — прямо перед нею на мокрому піску лежала людина. Підійшовши ближче, Марта зрозуміла, що то був чоловік. Він міг бути досить гарним, якби не його жахливий стан. Обличчя чоловіка покривали криваві язви, які були запалені й гноїлися. Його тіло, все в трупних плямах, прикривала лише брудна ганчірка, обмотана довкола стегон. Марта вперше злякалася. Нещасний ледь повернув голову в її бік і тихо мовив:

— Підійди…

Марта обережно опустилася на коліна перед ним.

— Це ти… ти так схожа на Ядвіґу, тільки волосся біляве…

На його грудях щось блиснуло — срібна прикраса-крило, від якого дівчина не могла відвести погляду.

— Врятуй її… Вона в підземеллі…

— Про кого ви говорите? — Марта зігнулася нижче, щоб краще чути шепіт чоловіка.

— Люда, заберіть її звідти…

Дівчина розпачливо похитала головою:

— Я не розумію нічого… Як ми можемо звідси вибратися?

— Послухай, — було видно, що слова даються йому вкрай важко, — скажи мужу своєму, най свічку в храмі поставить за невинно убієнну душу раби Божої Сладислави…

— А як же ти? — спитала Марта. — Як мені тебе винести?

— Мене не треба, головне Люда…

Раптом дівчина знову почула Богданів голос, який кликав її.

— Йди до нього… і передай мої слова.

Марта невпевнено позадкувала. Востаннє глянувши на нещасного, вона повернулася й кинулася бігти назад до печери.

Богдан дивився на обличчя дружини, ні на мить не перестаючи розмовляти з нею. Раптом вона застогнала і її бліде обличчя скривилося в гримасі болю. Хлопець злякано підвівся, готуючись кликати медсестру, як раптом Марта повільно розплющила очі.

— Богданчику…

***

У голові лунала прекрасна мелодія. Вона заспокоювала, розслабляла, змушувала забути погане. Люда сиділа, опершись на вологу стіну, і розправляла свою убогу пом’яту сорочку. Колись вона була гарна, з багатою вишивкою та акуратно обробленим поділом. А тепер, здавалось, вже починала гнити, як і все довкола.

Звідки ця музика? Вже довгий час дівчина чула її, та не могла збагнути, звідки вона лунає. Та їй не потрібно зважати на прекрасний спів, їй потрібно молитися. Люда ледве стала на коліна і навколішки проповзла кілька метрів, потім важко впала і засміялася. Шкода, що поруч немає нікого, а то вона б не відмовилася зараз потанцювати. Чому їй так радісно? Може, вона сходить з розуму? Та ні, вона ж така розумна, її всі люблять. Її, Литовченко Людмилу, одну з кращих учениць школи… Тут дівчина подумала, що вона й школи не закінчила, на відміну від своїх однолітків. Від цієї думки перехотілось танцювати. Люда розгублено сіла й оглянулася. Зараз вона не відмовилася б навіть від компанії старого Дем’яна. Отже, Слада не була його рідною донькою і він не побоявся закохатися в неї. Дем’ян насамперед вважав Йоана своїм суперником, який міг забрати в нього «дочку».

Люда облизала потріскані губи: здавалося, вона віддала б половину свого життя за маленьку ложку води… і за окрайчик черствого хліба. Вона помре тут, в цій холодній темній в’язниці, і ніхто її не врятує. Страх знову заволодів нею і від безсилля дівчина закричала, що було сили:

— Де ти? Прийди до мене!

— Ти хочеш мене? — спитав Дем’ян.

— Ні. Мені просто ні з ким поговорити, — з сарказмом відповіла Люда і підвелася.

— Я міг би дати тобі все, чого б лише побажала твоя душа!

— Не хочу. Краще вмерти. Я лише хотіла спитати тебе…

Люда здригнулася і замовкла: рука Дем’яна легко провела по її волоссю, відкидаючи його геть з чола.

— То ж правда була, про що люди казали, чи не так? Ти завжди любив юних дівчат?

Дем’ян підстрибнув до неї і щосили вдарив по обличчі:

— Мовчи, курво!

Люда похитнулася, проте знову глянула на нього.

— Матінко Божа, прошу Тебе за невинну душу раби Твоєї Слади…

— Заткнися! — Дем’ян знову ляснув її по щоці.

— …яка досі у вогні терпіння та муки чекає спасіння… Упокой, Господи, душу спочилої Сладислави…

Дем’ян заричав і кинувся на Люду. Дівчина відчула як земля під нею сколихнулася і рештки сил покинули її.

У голові гуло, як у порожній бочці. Люда розплющила очі й здивовано озирнулася — прямо перед нею були навстіж розчинені двері і тонка, мов павутина, штора колихалася від повіву вітру. Раптом дівчина подумала, що її в’язниця схожа на ту дивну кімнату, яка їй колись приснилася! Вона підвелася й обережно підійшла до дверей — штора колихнулася, пропускаючи її вперед. Попереду, за кілька метрів, на великій круглій галявині, довкола великого розкішного багаття танцювали у танку дивні прекрасні створіння, які видалися Люді казковими мавками. Люда різко прикрила руками очі, які нестерпно закололи від яскравого світла. Вона крізь пальці зачаровано дивилася на них, не вірячи власним очам. Раптом Люда почула, як збоку щось зашаруділо, і вже приготувалася до найгіршого, аж поки не побачила біля себе усміхнену Сладиславу. Вона підійшла до Люди і взяла за руку.

— Прийшла дев’ята обрана і врятувала нас усіх...

Люда подивилася на їхні переплетені пальці.

— Але як?..

— Клеймо самогубиці тяжіло наді мною сотні років. Поки обрані намагалися відмолити гріх Йоана, який ні в чому не був винний, я продовжувала горіти в пекельному вогні зневаги та забуття. Ти ж стала єдиною, хто зумів розплутати цей клубок.

Люда перевела розгублений погляд на танцюючих чарівниць.

— Хто це?

— Обрані. Вони прославляють тебе, Людомило, бо ти принесла всім таке бажане спасіння...

— А де Йоан?

Слада усміхнулася.

— Тепер він став твоїм янголом. Його душа, як і душі інших, восхваляють Господа нашого на небесах.

Сладислава рушила вперед і Люді не залишалося нічого, як піти слідом. Примарні жінки перестали танцювати й розійшлися, пропускаючи її до вогнища. Люда впізнала це місце. Саме на цю галявину з великим дерев’яним стовпом, навколо якого і горіло багаття однієї фатальної ночі привіз її Захар.

Дівчина зупинилася за кілька кроків від вогню. Приємне тепло, якого так давно не відчувало її тіло, розлилося по жилах. Кілька іскор вилетіло з вогню і впало перед нею. Люда знесилено опустилася на м’яку траву. Вона досі не розуміла того, що сталося. Не покидала віра в те, що все це сон. Майже світанок. Зараз дівчина прокинеться у своїй тісній кімнатці від співів вранішньої служби. Обрані знову закружляли довкола неї, проте тепер їхній дивний танок дратував Люду. Вона відчула легкий дотик Сладиної руки до свого плеча.

— Він навіть не попрощався зі мною, — тихо мовила Люда, не підіймаючи голови.

Дівчина лягла на траву і глянула в небо. Зорі мерехтіли поміж гілля дерев. У нічне небо злітати іскорки, відриваючись від багаття і зникаючи у височині.

***

Полудневе сонце нестерпно пекло. Люда скривилася і сіла. На мить її душа стрепенулася. То все було сном! Не було ніякого прощання з Йоаном, ніякої в’язниці, зустрічі з обраними! Бо ж ось він, її святий храм, її оселя — перед нею.

Дівчина сиділа біля озера, на своєму улюбленому місці під вербою, проте щось було не так. Вона підвелася і оглянулася — це було зовсім не те прекрасне місце, де Люда любила відпочивати: пустинний схил гори, на якій стояв костел, був голим та неживим. Розлогі дерева, які колись ховали його у своїй тіні, зникли, залишивши тільки коренасті пні та ями. Дівчина підбігла до дверей костелу й оторопіла: на місці старих, де-не-де прогнилих дверей стояли нові дубові. Великий замок, що висів на них, ще більше налякав її.

— Агов, хто тут?!

Грізний голос змусив Люду відскочити назад. Від воріт до неї приближався незнайомий дядько з великим бутербродом у руці. То був сторож, і в нього якраз був обід.

— Що тобі тут треба? — він суворо окинув дівчину оцінюючим поглядом знизу вверх й зупинився на її переляканих очах.

— Ти глуха?

— Я… — Люда запнулася, не знаючи що відповісти. Вона не відводила голодного та розгубленого погляду від дуже смачного на вигляд бутерброда з ковбасою та сиром.

— Як ти сюди залізла? — сторожеві не дуже сподобалася дивна дівчина, зокрема за її зовнішній вигляд — худа та розпатлана, у подертій та брудній сорочці вона скидалася на психічно хвору й не викликала довіри.

Люда ковтнула слину і перевела нарешті погляд на дядька.

— Чому двері зачинені?

Дядько реготнув й відкусив шматок від бутерброда.

— А ти що хотіла? Зараз купа покидьків так і шастають, пильнують, аби потягнути щось звідси! Бога побоялися б! Кілька місяців, як почали реставрацію, а вже швендяють всякі!

Тільки тепер Люда помітила великі зміни — майже повністю знищена західна частина внутрішніх воріт костелу була відбудована. Жовтуваті потріскані стіни тепер були поштукатурені і мали рівний сірий колір. Дівчина розгублено подивилася на зачинені двері. Вона болісно замружила очі й різко розплющила, проте нічого не змінилося. Скільки часу Люда провела тут… Її погляд впав на балкон, на якому вона простояла багато годин, сама або з Йоаном… Йоан… він безповоротно втрачений для неї.

Дядько, який терпляче стояв і спостерігав за поведінкою дівчини, зрештою не витримав і шпурнув недоїдений бутерброд у кущі.

— Забирайся звідси, — він нетерпляче махнув на неї рукою, ніби на набридливу комаху. — Нема чого тут бродити!

Люда швидко збігла сходами вниз і її руки вчепилися у ворота. Дядько наздогнав її і відкрив замок, а потім грубо виштовхав на вулицю, бурмочучи під ніс: «Розвелося вас тут, як тарганів! Наркомани, алкаші! Заважають нормальним людям обідати!»

Дівчина провела його поглядом і роззирнулася. Повз проїхало таксі й зупинилося за кілька метрів. Богдан швидко вийшов з авто і невпевнено став, ніби не вірячи власним очам. Та через мить підбіг до Люди і обійняв.

— Сонечко, я тут! — він відпустив її й пильно оглянув. — Не бійся, тепер ти зі мною, все буде гаразд.

Юнак взяв Люду за руку і хотів йти, та вона вирвалася і знову кинулася до воріт.

— Я повинна туди вернутися!

Дівчина почала трясти огорожу, проте міцний замок не піддавався.

Богдан спробував її заспокоїти.

— Ми повернемося… пізніше. Тобі треба відпочити.

Люда повернулася до нього.

— Як ти не розумієш? Мене там чекають!

— Там нікого нема, Людочко, — похитав головою Богдан. — Їх більше немає.

— Ти брешеш! — закричала дівчина, продовжуючи трясти ковані ґрати воріт. — Йоане, де ти?

— Аби тебе шляк трафив, то знову ти?! — на сходах з’явився той самий охоронець.

— Вибачте, ми вже йдемо, — спробував залагодити ситуацію Богдан.

— Або ви негайно забираєтеся звідси, або я викликаю поліцію! — бризнув слиною дядько.

Богдан схилився до Люди і прошепотів на вухо: «Люба моя, ми повернемося пізніше. Я тобі обіцяю. Проте зараз нам треба йти, будь ласка!» На диво, дівчина послухалася. Вони сіли на задні місця в авто. Таксист мовчки рушив, зацікавлено поглядаючи у дзеркало.

— Заїдемо до мене додому. Я тепер живу у Львові, — тихо мовив хлопець. — Тобі треба помитися й переодягнутися, а потім... А потім побачимо. Все буде добре, Людочко!

Дівчина не відповіла, дивлячись порожнім мертвим поглядом на спинку крісла попереду себе.

Через кілька годин Богдан завів Люду до квартири і притулив до себе. Як і першого разу, вона не відповіла на обійми. Юнак провів її на кухню й посадив на стілець.

— Я зроблю тобі кави і щось поїсти, гаразд?

— Коли ми повернемося? Ти обіцяв.

Богдан терпляче усміхнувся.

— Через кілька днів… Обов’язково. Я знайду тобі одяг. А зараз ти маєш поїсти, — він з жалістю глянув на худе обличчя дівчини та сплутане волосся. — Прийми душ, відпочинь.

Юнак поставив перед Людою горня кави і тости з джемом.

— Смачного, люба.

Він поцілував її в чоло і поспіхом вибіг з кухні. Дівчина взяла в руки гарячу чашку й відсьорбнула ковток гіркуватого напою. Тепло розлилося всередині тіла, даруючи насолоду та незрозуміле полегшення. Люда обережно відставила вбік горнятко і взялася за їжу.

Богдан швидко пробіг очима по вмісту Мартиної шафи й витягнув блакитні джинси та білу футболку. За будовою тіла Люда була трохи крупнішою, ніж Марта, та теперішній її вигляд цього не видавав анітрохи — такою худою та виснаженою юнак ніколи її не бачив.

Люда притулилася щокою до м’якої футболки і ледь всміхнулася: вона відвикла від сучасного одягу, та й загалом у неї ніколи не було таких дорогих та якісних речей. Дівчина швидко прийняла душ і одяглася. Було дуже дивно споглядати себе в дзеркалі, таку іншу. Проте в неї залишалася єдина річ, яка робила її не схожою на інших її однолітків: довжелезне густе волосся, яке хвилями спускалося з плечей і сягало колін. Вона підсушила його рушником і вийшла.

— Господи, Людочко, ти неймовірна! — вигукнув Богдан, побачивши дівчину.

— Відвези мене додому, — попросила Люда, пропустивши його слова повз вуха.

Хлопець на мить задумався.

— Я повинен тобі дещо сказати, — він взяв дівчину за руки. — Ти маєш знати.

Серце боляче стиснулося, коли Люда глянула у темні вікна своєї хати. Скільки ж минуло часу відтоді, коли вона залишила рідний дім? Її бідолашна матуся не витримала розлуки з єдиною дитиною. Тіло жінки знайшли аж через тиждень після смерті. Вона до кінця залишалася самотньою, у самоті й відійшла за поріг смерті.

Богдан відчинив двері й пропустив дівчину вперед. Люда повільно ввійшла у вітальню і присіла на крайчик дивану.

— Як так, Бодю? — здавленим голосом спитала вона. — Мами більше нема.

— Прийми мої співчуття, — тихо відповів хлопець.

— Я повернуся туди. Вони мусять прийняти мене назад. У мене нема тут життя, розумієш? — Люда зболено глянула на нього. — Ліпше я вмру, аніж житиму тут.

Богдан сів навпроти дівчини і взяв її за руку.

— Я обіцяв відвести тебе туди. Ти сама все побачиш. Там порожньо…

Люда всміхнулася.

— Це ти не розумієш. Вони мене чекають.

Раптом в кишені штанів юнака задзвонив мобільний. Богдан глянув на екран телефону — то була Марта.

— Богданчику? Як справи? Ти ж не забув, що мене зранку виписуюсь?

Богдан ляснув себе долонею по чолі — він і справді забув.

— Ні, звичайно. Я приїду за тобою біля десятої.

— Люблю тебе!

— Угу.

Він натиснув на клавішу збою й винувато глянув на Люду.

— Людочко, мушу їхати. Але я обов’язково приїду під вечір завтра. Не йди нікуди без мене, — Богдан обійняв її і вийшов, залишивши дівчину одну.

***

У хаті стемніло, проте Люда й далі нерухомо сиділа на дивані, розглядаючи старий килим на підлозі. Вона не приймала того, що все закінчилося, це здавалось неправильним. Люда заплющила очі й обійняла саму себе, пригадуючи кожен дотик Йоанових рук, манливий запах його тіла, чорне хвилясте волосся, яке невимушено спадало кількома пасмами на чоло, бездонні темні очі, які не реагували на світло. Холодне, але таке гаряче серце, пришвидшений стукіт якого чула тільки вона. Все це він, такий дивний та до кінця не розгаданий, проте рідний і коханий. А тепер — безповоротно загублений у вічності…

Люда підвелася і, не вмикаючи світла, пересікла кімнату, зашпортавшись за ніжку столу. Вона повільно пройшлася по всіх кімнатах і зайшла у свою. Ще з порогу зрозуміла, що тут все стояло на своїх місцях, так, як було востаннє, коли вона покинула рідний дім півтора роки тому. Маленький диванчик під стіною і її улюблені м’які іграшки на ньому, пухка подушка, прикрита рожевим покривалом. Письмовий стіл коло вікна, завалений зошитами та книжками. Фото з мамою у рамці на тумбочці. Люда сіла за стіл і опустила голову на руки. Життя повністю втратило сенс. Для її однолітків все тільки починається, а вона відчуває себе вісімдесятилітньою бабусею. Тільки серце шалено калатає та палає, як не буває в літніх людей. Бідне, ображене, зморене серденько. Люда нарешті дала волю почуттям і заридала. Сльози горохом лилися по її обличчі, капаючи на стіл, та дівчина не витирала їх, навіть не звертала уваги. Вона протяжно зітхнула і глянула у вікно — великий круглий місяць освічував вулицю, перетворюючи ніч на день. У сусідів через паркан на кухні горіло світло. Тітка Віра з дочкою Ніною готували вечерю. Мимоволі Люда здивувалася тому, як виросла Ніна. Вона пам’ятала її маленькою десятилітньою дівчинкою, а тепер та витягнулася, її погляд став дорослішим, а рухи — виваженими. Тітка Віра відкрила дверцята духовки. Люді навіть здалося, що вона чує божественний аромат страви. Ніна швидко розклала тарілки та виделки й заплескала в долоні від радості. У дверях з’явився дядько Ігор, батько Ніни. Він притиснув до себе доньку й поцілував дружину, а потім сів за стіл. Нарешті тітка подала вечерю, — запечену курку з картоплею, — і всі заходилися їсти. Вони їли, сміялися, розповідали новини за день, а Люда із запухлими від сліз очима та порожнім шлунком спостерігала за ними. Такого в неї не буде ніколи. Сімейна ідилія… Як вона мріяла про це! Про звичайне людське щастя, тільки щоб сидіти отак поруч з рідними й насолоджуватися їхньою присутністю. Раптом Люді стало страшенно шкода себе, своє зіпсоване життя. Як би вона хотіла почати все спочатку! Повернутись назад у той вечір… Якщо б вона не пішла з дому, не прийшла б до костелу, не побачила б Йоана й не було б нічого. І сиділа б вона зараз отак зі своєю мамою за столом і вечеряла, у спокої та безпеці. Вона виявилася не такою сильною, якою вважала себе раніше.