Раді Вас бачити!

— Осінь — моя улюблена пора року, — сказала Люда, вдихаючи легке осіннє повітря, наскрізь пронизане запахом жовтіючого листя. — Я ніби оживаю після душного літа.

Вони стояли на лоджії. Дівчина — трохи попереду, дивлячись попереду себе на рожевий горизонт. Йоан ховався в тіні арки. Здавалося, що він тільки чекає, аби за першої нагоди піти геть. Кілька тижнів минуло відтоді, як Люда напівпритомна перебувала між життям та смертю. З його вини. Послушник майже прийняв і змирився з тим, що вона біля нього. Вибрав для себе роль охоронця й заступника. Він більше не хотів, щоб вона думала, що ненависна йому. Проте, навіть зібравши докупи всю свою волю, напустивши на себе найбільш холоднокровний та байдужий вигляд, не знав, чи зможе довго грати цю роль. Після чергового столітнього застою, як любив казати Лука, після спокою та байдужості емоції ледь вміщалися в ньому, готові щосекунди виплеснутись назовні.

Легкий подув вітру колихнув волосся дівчини і Йоан відчув п’янкий аромат трав, змішаний з її власним запахом. Вкотре за останні пів години захотілося притиснути її до себе і вдихати його до безкінечності, зануривши пальці в шовковисті хвилі, які важко спадали додолу. Не торкаючись, чоловік відчував на дотик ніжні пасма, гладкі, ніби атлас. Дівчина знову тріпнула волоссям і Йоан здригнувся. Він глянув на власну руку, яку, сам того не усвідомлюючи, простягнув у її бік. Послушник різко відвернувся: «Господи, прости грішного раба Твого! Не відаю, що роблю».

— Ти — моя кара. Мені тебе послав сам диявол! — Йоан обхопив голову руками. — Я не думав, що то буде так важко.

Люда розгубилася.

— Чого ти боїшся?

Послушник мовчав, відчуваючи пронизуючий її погляд на своїй спині. Дівчина обійшла його і зупинилася попереду.

— Глянь на мене. Я ж з тобою розмовляю.

Йоан відчув як змінився її голос: спершу владний, по-дитячому впертий, тепер ж у ньому з'явилося тремтіння:

— Боїшся потрапити до чистилища? У цьому проблема? — Люда відчула, як через сльози стиснуло горло. — Скажи, не муч мене!

Чоловік промовчав.

— Тоді ти звичайнісінький боягуз! — крикнула дівчина і кинулась було геть, та в останню мить послушник зупинив її, спіймавши за руку, й притиснув до себе.

— Не тікай від мене… прости, — тихо мовив він, ще сильніше стискаючи дівчину. — Я ж не за себе боюся.

Йоан уже був готовий, що Люда зараз почне вириватися з його обіймів, ніби дике звірятко, проте вона прилинула до нього всім тілом, навіть не думаючи пручатися.

— Ти зводиш мене з розуму, — чоловік обійняв її і потерся носом об маківку.

Люда мовчала, проте метелики в животі божевільно пурхали, не вірячи своєму щастю. Вона не огидна йому! Скільки часу дівчина чекала подібної миті! Послушник відчув як сильно б’ється її серце десь на рівні його сонячного сплетіння. «Як я міг тікати від цього?»

— Розкажи мені все, — твердо сказала Люда. — Я хочу знати, — вона вивільнилася з його обіймів. — Ким ти був до того, як… присвятив себе служінню Господу? Чому Дем’ян звинуватив тебе у смерті своєї дочки?

Йоан з жалістю відпустив руки обраної, проте більше не наважився її торкатися.

— Гаразд, ти маєш право знати. Колись моє життя дуже відрізнялося від теперішнього. Я походив з багатої боярської сім’ї. Я мав все. Мене знали та поважали. Ми були у милості в князя, перебували під його опікою. Та я лише користав із цього.

За тисячу років я звик до осуду, докірливих поглядів, та я ніколи не пробачу собі. І не звикну до того, що через мене страждають інші. Адже саме через мене та мою легковажність все сталося. Дем'ян ненавидів мене, але прокляв того дня всіх, хто був поруч зі мною.

Я ніколи й не помишляв, аби постригтися в ченці. Я був сліпий та байдужий до всіх, хто мене оточував. Як я вже казав, у мене було все. Проте усі мої маєтності були нажиті не мною, а моїм батьком, моїм добрим чесним татом у тяжких боях… Він, боярин Мудролюб, був княжим воєводою. О, Господи, прости мені мої злодіяння! Я ж зроду не те, що не допоміг йому, а й ні разу не подякував. Не поцікавився, чи добре йому, чи не голодний він, чи не спраглий… ні разу… а коли здогадався, — було пізно.

Я жив так добре, як міг, не відмовляючи собі ні в чому. Вино, жінки… Жодна не оминула моєї постелі. Кожній я щедро віддячував. Я легко тратив батькові гривні, навіть не замислюючись над тим. Та ніколи не чув від нього поганого слова. Він так сильно любив мене, свого єдиного сина, що й сам був мов незрячий.

Я любив жінок, помічав, що багатьох зводить з розуму одна моя присутність. Одних приваблювали мої статки, інших — моя порочна поведінка і нічим не краща подоба. Та були й такі, які бачили в мені іншу людину. Їх було двоє: мій тато та Сладислава. У неї було надзвичайно добре та чуйне серце. Вона змогла під таким товстим шаром нікчемности розгледіти щось світле в мені. Така могла б мене навернути… Та цього не сталося, бо втрутилася сама доля. — Йоан на мить задумався. — Слада була дочкою Дем’яна і славилася довкола, як чесна та порядна дівчина. То я тепер розумію, що вона була справжнім скарбом. Слада могла витягнути мене з прірви, в якій я жив. Мій батько здавна намітив її мені в жони. Ми мали побратися восени. Який я був дурний тоді! Здавалось, один я не зміг розгледіти в ній тої божественної краси… Так само, як ніхто не здогадувався, яким черствим я тоді був.

Та прийшов час, коли й мені стало непереливки. Батько од постійних переживань за долю свого «благочестивого» сина та від старих ран зліг. Я спершу не придав тому уваги. Та коли кращий знахар князя повідав, що тато доживає свої останні дні, я перелякався. Але не за нього, а за себе. Я боявся зостатись без грошей, боявся відповідальності. Я не уявляв свого життя без шумних ігрищ та втіх. Хоча будь-хто інший на моєму місці від народження й до самої смерти не задумувався б над тим, бо становища, яке нажив мій батько, стало би кожному для цілком безбідного існування. Я не хтів йти воєм, не хотів бути тисяцьким[1], якого давав мені князь. Військових ігрищ мені вистачало на полюваннях та святах.

Останньою волею мого тата було побачити наше весілля. Може, так би й сталось. Бо від часу хвороби батька я трохи поінакшав. Став ліпший. У цьому була й величезна заслуга Слади. Вона по-своєму намагалася мене змінити. Та тоді мені не було дано того збагнути.

Того дня я, вкрай захмелілий, знайшов наглість привести чергову любку додому, поки мій тато без тями лежав на своїй постелі. Одурманений медом та ніжністю молодки, я забув про всяку осторогу і навіть не причинив дверей до своєї кліті… то було помилкою цілого мого життя. Я зрозумів це одразу, як тільки побачив за її спиною свою Сладу, що стояла на порозі й спостерігала за нами. Тієї миті всередині мене щось обірвалося. Я побіг за нею, та дорогою почув стогін тата. Кинувся до нього, впав на коліна, обійняв стару сиву голову і, мабуть, вперше в житті заплакав… Я просив у нього прощення за все те зло, яке вчинив. Та я б не встиг розповісти йому й малої частини, якби в нас був і цілий день!.. Та дня не було… лиш кілька хвилин. Я говорив, а він слухав, і лиш по очах я видів, що навіть така страшна правда про сина не лякала його, — голос Йоана здригнувся. — Він з легкістю простив мені всі мої вчинки… простив і помер на моїх руках.

Того ж дня я дізнався, що Слада покінчила з життям — кинулася вниз зі скелі. Після всього я знав, що прощення буду мати лише в тому разі, коли відречусь від світу і буду день та ніч замолювати свої гріхи в монашій рясі.

Проте мені не вистачило зовсім трохи часу. Після смерти Слади я не бачився з Дем’яном. Та за два дні до постригу ми випадково зіштовхнулися у монастирі, де я мав провести решту свого життя. Коли він побачив мене в одязі послушника, його сміх громом відбився від холодних стін. Він прокляв мене і всіх, хто тоді був тут. Усіх, кого тепер тобі дано бачити щодня. Я ніколи не забуду його слів: «Ти погубив мою єдину дочку та свого батька! Ти — двічі вбивця! Мерзенний пройдисвіт! Бодай тобі віками замолювати свої гріхи в цій рясі! І всім тим, хто разом з тобою! І кожен, хто пробудить свою гріховну похіть та зречеться Господа, буде замолювати той гріх у чистилищі безкінечно!» Того ж дня він покинув цей світ назавжди, як і всі ми. Прокляття справдилось. Все сталося так, як він і говорив. Я не звинувачую Дем’яна за його слова. Не можна винити згорьованого батька, який втратив єдину дитину.

Йоан замовк. Люда сиділа на краю ліжка, затиснувши кінці паска в кулаках, і боялася підвести очі. Вона провела тут стільки часу, проте нічого не знала про життя братів та отця Митрофана до прокляття. Ні Федір, ні Лука, ні тим паче хтось інший ніколи не розповідали про себе. Враз дівчина відчула себе чужою. Її не приймали, не посвячували в свої таємниці. Як вона не намагалася влитися в їхню сім’ю, постійно відчувала себе відокремленою.

Розповідь Йоана вразила її, особливо той факт, що у нього була наречена. Чому це так зачепило її, Люда не розуміла. «Та Слада так кохала його, що покінчила життя самогубством. Не дивно, що її батько прокляв тебе. Ти забрав у нього доньку. Ти їй обіцяв. Вона бачила з тобою своє майбутнє. Ти її зрадив».

— То прокляття стосується всіх? І отця? — голос Люди лунав ледь чутно.

— Тільки послушників. Проте решта теж тут застрягли. Я винен і мені нема прощення, — відповів Йоан після короткої мовчанки. — Через мене страждають інші вже дев’яте століття поспіль.

Люда враз захотіла заперечити. Її раптовий прояв ревнощів минув. Виникло прагнення стати на його захист, запевнити, що то не його вина, що та дівчина сама зробила свій вибір.

— Хіба ти знав, що вона могла скоїти самогубство? — Люда несміливо підійшла до Йоана. — Головне те, що є зараз. Тоді ти був сам. Тепер в тебе є я, — раптом її обпік сором. Таке виявлення почуттів здалося їй занадто сміливим, проте вона знайшла в собі сили не опустити очей вниз. — Ти не один. І ми переборемо те дурне прокляття. Я буду молитися за тебе, добре? — швидко говорила дівчина, заспокоюючи швидше себе, аніж його.

— Ти — справжнє диво, — Йоан ледь всміхнувся.

Люда загнула чотири пальці на руці.

***

Ніч видалась неспокійною. Дівчина то прокидалася, то знову поринала в сон. У ньому вона знаходилася в темній кімнаті під землею. Там було холодно, волого та страшно. Кімната була викладена чорним камінням і обкладена химерними створіннями з жахливими роззявленими пащами. Проте вони викликали не страх, а якусь невимовну жалість. Раптом звідкільсь повіяв вітер. Люда оглянулася — й побачила навстіж відчинені двері, за якими знаходився прекрасний сад, густо засаджений різноманітними деревами, кущами та квітами. Досі вона не бачила такого яскравого та насиченого зеленого кольору. Та тільки-но Люда наблизилась до виходу, як нізвідки з’явилася довга, тонка, мов павутина, вуаль і закрила чудове видіння. Новий подув вітру колихнув штору вбік і дівчині здалося, що вона когось помітила.

— Хто там?

Вуаль колихнулась сильніше і за порогом промайнув жіночий силует. Вітер повіяв ще раз — і дивний образ зник.

— Не тікай! Де ти?

— Врятуй його… — почувся враз тихий голос.

— Про що ти?

— Прошу, не дозволь…

Люда різко розплющила очі. Відчула, що впріла. Хотіла підвестись, та в голові запаморочилося і вона знову лягла.

Пролежала цілий день. Тривожні хвилини сну постійно змінювалися глибокими падіннями в нікуди. Дівчина лежала із заплющеними очима, почуваючись ще слабшою, аніж зранку. Надворі давно стемніло. Враз вона знову відчула, що в кімнаті хтось є. Серце завмерло, коли її погляд опинився на тій самій незнайомці, яку вона бачила уві сні. Та стояла коло ліжка, оповита блідим сяйвом. Тонка, невисокого зросту, чорне пряме волосся спускалося до колін.

— Вітаю тебе, мила людям!

— Хто ти? — тихо спитала Люда, перелякано дивлячись на напівпрозору гостю, яка тепер була на відстані витягнутої руки.

Та лагідно усміхнулася. Здавалося, що вона кришталева, і один дотик здатен вщент розірвати її тіло.

— Я прийшла до тебе просити помочі для мого лада. Йому так тяжко. Моє серце щемить від болю. Він був усім, заради чого я жила. Але тепер у нього є ти, — зовсім тихо прошепотіла дівчина, ніби боялася, що її хтось почує. — Та він не винен у тому, що втратив мене. І моєї вини у цьому нема…

Незнайомка задумано дивилася на Люду, але, здавалось, не бачила її, повністю заглибившись в себе. Її маленьке, майже дитяче обличчя таїло в собі велику печаль. Скільки ж їй років? Тринадцять? П'ятнадцять?

— Про кого ти говориш?

Гостя дивилася ніби крізь Люду, через що останній здалося, що та несповна розуму. Та враз її осяяв здогад:

— Ти Слада?

— Людо, прокинься! Ти мене чуєш?

Дівчина розплющила очі. Вона кілька секунд приходила в себе, намагаючись пригадати, що трапилось. Потім побачила Луку, що сидів біля неї, і рвучко вхопила його за руку.

— Що з тобою? Ти вся палаєш, — брат приклав холодну долоню до її чола.

— Нічого страшного. Не треба було купатися позавчора. Тоді було трохи холодно. — Люда винувато всміхнулася. — Мені снився дивний сон, — додала швидко. — Але я впевнена, що то було насправді… То була вона.

— Хто? — насторожено спитав послушник.

— Сладислава.

По красивому обличчі Луки пробігла тінь.

— Я її бачила, клянуся тобі…

— Не клянися, бо це не варте самогубці, — застеріг хлопець.

— Може ти не все знаєш?

— Тобі відомо щось таке, чого не знаю я?

— Можливо.

Здавалося, Лука вже втрачав терпіння.

— Що вона сказала?

— Сказала, що ніхто не винен в її смерті. І вона сама теж.

— Як то? — здивувався монах.

— Не знаю, — Люда знизала плечами.

— Вона ще щось казала?

— Ні, — збрехала дівчина.

Запала мовчанка. Врешті Лука підвівся.

— Снам не варто довіряти, тому не сприймай це всерйоз.

— Я б і не сприймала, якби не побачила її наяву! — зірвалась Люда.

Лука усміхнувся.

 — Все буде добре. Я принесу тобі чаю, згода? — не чекаючи відповіді, послушник швидко вийшов із кімнати, залишивши її наодинці.

Наступного ранку дивна недуга зникла так само раптово, як і з’явилася. Федір до опівночі нарікав, що Люда не дбає про своє здоров’я, що в них ще не було такої хворобливої обраної та що тепер він пильнуватиме за нею в стократ уважніше. Дівчина у відповідь тільки зітхала та обіцяла берегтися. Та вже після обіду сиділа під вербою, закутавшись у покривало.

Дивна незнайомка більше не з’являлася. Йоан у свою чергу теж не удостоював обрану своєю увагою, тому дивна подія помалу почала забуватися.

Спогади про старе життя увірвалися в пам'ять. Перед очима виринув Богдан. Де він? Що з ним трапилось? Люда враз усвідомила, що скучила за ним, його поглядом, сильними руками, гарячими поцілунками. Захотілося, щоб він зараз був біля неї, розрадив, вислухав… Хоча ні. Люда брехала самій собі. Вона не згадувала його ціле літо і могла б не згадувати й довше, якби не раптове відчуття самотності. Можливо, їй просто був потрібен хтось, з ким можна було поділитися враженнями і розповісти про все, що сталося за останні місяці, хто міг би посидіти поруч і дати пораду. Так, колись вона думала, що кохає Богдана. Навіть була готовою до того, щоб перейти на інший рівень їхніх стосунків. Та тепер розуміла, що те почуття було не коханням, а лише дитячим захопленням, підлітковою закоханістю.

 Думки повільно перейшли від Богдана до Олени, матері Люди. Дівчина дуже переживала за неї. Вона не знала, що стало з бідною жінкою, і це не давало їй спокою. Люда згадала, як колись давно запевняла, що ніколи не покине її, як це зробив дорогий татко. І, мабуть, вперше в своєму житті не дотримала обіцянки.

Була в її думках ще одна людина. Похмурий послушник витісняв інших, хоч Люда й боялася собі у цьому зізнатися. Вона кілька разів намагалася поговорити з ним після загадкової появи Слади. Чекала закінчення вечірні, поки всі розійдуться, проте Йоан був одним з перших, хто поспішав покинути храм. Лука пояснював, що це через випробування, мовляв, йому важко бути поруч, та дівчині знову почало здавалося, що той її зневажає.

Люда зітхнула й озирнулась. Вона сиділа на своєму улюбленому місці — під старою вербою біля озера. Пізня осінь ще радувала теплом. Жовте листя падало на тиху темну воду й завмирало, втомившись летіти. Дівчина лягла на вицвілу траву. По блакитному небі одна за одною пливли пухкі хмарини, інколи вдаряючись одна об одну та змінюючи при цьому свою форму. Чудернацькі створіння жили своїм життям, недовгим, проте щасливим. Хотілося опинитися на їхньому місці.

***

Запах смаженого залоскотав ніс і Богдан потер його долонею.

— Довго ще? Я голодна, — Марта підійшла ближче.

Юнак усміхнувся.

— М'ясо потребує уваги та любові.

— Як і я, — дівчина притулилася до нього і поцілувала у щоку.

Вони разом повернулися до веранди, де сиділи їхні друзі.

— Чому самі? Шашлик не спалили? — засміявся Юрко. — О, та ти вже весь наскрізь прокоптився. Так би й з’їв!

—На це маю право тільки я! — засміялася Марта, ще міцніше обіймаючи коханого.

Невдовзі всі сиділи на відкритій терасі за дерев’яним столом, власноруч зробленим Богданом, і нахвалювали його кулінарні здібності.

— Я вже готовий переїхати до тебе в гуртожиток, якщо ти щодня готуватимеш мені таку смакоту! — не вгавав Юрко.

— Тоді вже й нас бери, — підхопила Юля.

— Так, бо ревнуватимемо! — погрозила пальчиком Марта.

— Та ну, я ж тільки їсти збираюся з Бодькою, більше нічого! — Юрко підморгнув їй. — На чуже не зазіхаю!

— А моєї думки тут ніхто не питає? — Богдан вдав, що образився.

— Моя думка вже давно значно важливіша за твою, — дещо зверхньо відповіла Марта, провівши рукою по його голові.

Хлопець стиснув зуби, та Юрко, аби завадити виникненню суперечки, вигукнув:

— Кому ще вина? Вищий гатунок, домашній виноград!

Марта одразу перевела на нього погляд і грайливо всміхнулася. Богдан був вдячний другу за те, що той змінив тему розмови. Він ненавидів подібні моменти. Миті, коли ця фарбована лялька вважала себе королевою. Вона гралася з ним, навіть не підозрюючи, що насправді це він крутить нею на свій лад.

Він не пропонував їй зустрічатися. Все закрутилося саме собою. Насправді ж юнак намагався забити свій мозок усім, чим тільки можливо, аби не відволікатися на спогади та не допускати до голови мук совісті.

— Пропоную розповідати страшні історії! — голос Юлі перервав його думки.

— А може не варто? — Марта засовалася на місці. — Хочете, щоб мені потім цілу ніч ввижалися різні жахи?

— Цілу ніч тобі буду ввижатися я, — уважно глянув на неї Богдан.

Дівчина почервоніла, а друзі багатозначно перезирнулися, ледве стримуючи сміх.

— Але реальні! Бо навигадувати я й сама можу, — попросила Юля.

— Реальні, то реальні. Слухайте, — Юрко прокашлявся і на секунду задумався. — Чули, як одного чоловіка русалка в озеро затягнула?

— В яке озеро? — злякано спитала Марта, прикривши долонею рота.

— Оте внизу, біля костелу. Давно то було, ще як дідо мого діда був молодий. Розказували, що раз їхав дядько возом, запряженим одним конем, попри те озеро. Коли почув, як хтось співає. А голос такий ніжний, тонкий. Не втерпів, вирішив подивитися. Зліз із воза, підійшов ближче. І бачить: посередині озера за очеретом дівчина стоїть по пояс у воді і співає. Він її окрикнув, вона повернулася, побачила чоловіка і швидко пірнула під воду. Дядько подумав, що вона топитися хоче, і поліз за нею. Та так більше й не виплив.

Юрко замовк, смачно пережовуючи соковите м'ясо. Марта притулилася до Богдана, а Юля дивилася на коханого, очікуючи продовження.

— Це все? — розчаровано спитала вона.

Хлопець мовчки стенув плечем.

— А тіло знайшли?

— Ні, не знайшли. Кінь приблудив додому сам, тягнучи порожню фіру.

— А звідки тоді взяли, що то була русалка? Кінь розповів?

Напружену тишу розірвав регіт. Юрко аж вхопився за живота. Юля реготала теж, зігнувшись у три погибелі. Марта витирала сльози, які виступили від сміху, лише Богдан насилу витиснув з себе усмішку, думаючи про своє: «Ну ось, знову ти нагадала про себе. Переслідуєш мене, мов фатум. Куди б я не пішов, що б не робив, всюди мені ввижаєшся ти.

Я добре пам’ятаю, що обіцяв провідувати тебе щодня. Обіцяв залишити заради тебе все. Та слова не дотримав. Можеш вважати мене боягузом, маєш на це право. Я ладен був повірити всьому, готовий був стерти тебе зі своєї пам’яті та життя, лиш би не признавати реальності того, що я тоді побачив. Я хотів обманути свої очі, та серце не дало мені цього зробити. Хочеш знати правду? Я злякався. Я боягуз».

Богдан пригадав, як побачив Люду в оточенні дивного сяйва. Як нізвідки з’явилися люди, схожі на примар. Як знепритомнів під дверима костелу, а потім дивним чином опинився у себе вдома, у своєму ж ліжку.

Після цього хлопець просто не міг змусити себе туди повернутися. Він добре усвідомлював, що це неправильно, що Люда, мабуть, чекає його. Але ж вона сама казала, що його життя змінюватись не повинно.

***

— Ну, як я тобі? — Люда повернулася від дзеркала. На голові в неї був великий пишний вінок, сплетений з листя.

— Прекрасно, — стримано відповів Йоан. Він стояв у куті, повністю заглиблений у власні думки.

— Я зробила його сьогодні. Тобі справді подобається?

Послушник промовчав.

— Просто я хочу бути гарною…

— Ти й без нього гарна.

— Я хочу бути гарною для тебе.

Йоан завмер і стиснув кулаки під довгими рукавами ряси.

— Ти гарна для всіх.

— Але я хочу бути такою тільки для тебе, — перебила його дівчина, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — «І я не шкодую про свої слова», — промайнуло в голові.

Останні тижні вона була сама не своя. Щоразу присутність Йоана здіймала в її грудях шквал емоцій. Люда не могла зрозуміти спектру почуттів, які виникали при одній тільки думці про цього похмурого брата. Вона мовчки докоряла йому через нерозважливе минуле. Винила через смерть батька та Слади. Боялася його чорних очей і того, що не зможе вимолити прощення для його змученої душі. Та усе її єство неймовірно сильно прагнуло його присутності. Дівчина вбирала в себе його голос на вечірні, ловила кожну зміну інтонації та розчинялася у м’якому низькому тембрі. Проводжала поглядом його високу постать у чорній рясі після служби. Потім злилася на себе та засинала з молитвою на устах.

Послушник опустив очі. Який демон змусив його нині прийти сюди? Стільки часу він тримався, і все однієї миті пішло коту під хвіст! Ще з ночі ним заволоділа настирлива думка, що Люда в небезпеці. Він марно запевняв себе, що в кляшторі з нею нічого не може трапитися, та молив Господа позбавити його гріховних помислів. «Уповаю на Тебе, Отче небесний… Дай мені сил та терпіння!» Проте вже наступного дня після заутрені, крадучись, ніби злодій, швидким кроком переступив поріг храму.

— Щось я тебе не розумію, дівчино. Тобі зле?

«Мені не зле, то ти загальмований», — нервово сіпнулася Люда. Вона підійшла ближче і зупинилася. Монах стояв, ніби кам’яна статуя, не підіймаючи погляду.

— Чоло в мене холодне, але ось тут, — дівчина приклала руку собі до грудей, — дуже гаряче.

Між бровами послушника з’явилася зморшка:

— Тебе болить серце?

— Ні, — Люда облизала сухі губи. У голові гуло, ніби в порожній бочці і дівчина розуміла, що назад дороги нема. — Я лиш хотіла… — не доказавши, вона враз підвелася навшпиньки і поцілувала його.

На подив, Йоан відповів на поцілунок, міцно обхопивши її руками. Дівчині здалося, що тверда опора зникла з-під ніг, і вона летить, летить у повітрі, невагома, мов пір’їна. Водночас цілий світ перестав існувати, втратив сенс, залишаючи місце тільки цій миті. Йоан жадібно вбирав у себе всю її, заціловуючи до болю, проте Люда не противилася, повністю віддавшись почуттю. Та раптом все скінчилося. Дівчина здивовано розплющила очі й побачила перед собою перекошене від жаху обличчя послушника.

— Досить! — він схопив її за обидві руки і силою відірвав від себе.

Люда ледь втримала рівновагу і розгублено дивилася на Йоана. Той мав ще більш збентежений вигляд, аніж вона.

— Та що на тебе нині найшло? — послушник зірвався з місця і швидко вийшов з кімнати.

Дівчина якусь мить стояла, а потім обхопила голову руками.

— Яка ж я дурепа! Що я наробила, чим думала?! — вона закрила обличчя долонями. — Мені треба вибачитися!

Вона збігла вниз і на останній сходинці зіштовхнулася з Федором.

— О, пані, я не хтів… Пробачте…

— Ти не бачив Йоана?

— Він тільки вийшов, — брат вказав на двері.

— Відведи мене туди!

— Ні і ще раз ні, моя пані, — заперечливо похитав головою Федір. — Пан отець самі відведуть вас туди, коли настане час. Я не маю такого права. Не велено…

— Федику, будь ласка… Ну що все отець та й отець?.. Мені з ним не буде так цікаво, як з тобою, — Люда невинно кліпнула. — Ти зможеш показати мені більше цікавого, аніж він, хіба я не права?

Дівчина знала, як підкорити собі цього хлопця: їй слід було лише сказати йому, що він найкращий, і той повністю опинявся під її владою. Так само сталося й тепер. Федір вже ледь стримував задоволену усмішку.

 — Я не можу, пані…

 — Ти ж знаєш, що ти най-най! Ну?..

Хлопець переступив з ноги на ногу.

— Перепаде мені за це, моя пані. Ой, перепаде!

— Рано чи пізно я б все одно пішла туди, то чи не однаково з ким і коли?

— Ой, пані, несолодко мені буде через вас. Та що ж зробиш? — послушник підійшов до дверей. — Ви добре то знаєте, що не відмовлю я вам, не зможу, і користаєте з того. Ой, бідні, Федоре, будуть твої вуха, — забідкався він, дістаючи зі складок ряси ключа.

Люда радісно застрибала на місці.

— Який же ти класний, Федику! Я тебе обожнюю! — дівчина міцно обійняла його.

 — Та я вас теж, пані, але… — брат повернув ключа один раз і зупинився у нерішучості.

— Ніяких але! — перебила його Люда і, легенько посунувши Федора вбік, повернула ще раз ключа, налягла на двері — і вони відчинилися.

Це було її рідне містечко, проте щось змінилося. Внизу з пагорба, на якому стояв храм, було видно людей. Їхній одяг був схожий на той, який тепер носила Люда, тому дівчина одразу зрозуміла, що вони опинилися в минулому. Вона швидко спустилася вниз і рушила в натовп, та враз відчула як хтось потягнув її за рукав.

— Пані, не стійте посеред дороги! — Федір вчасно відтягнув Люду геть з-перед кінських ніг, позаду яких неслась кована бричка.

— Ой! — тільки й змогла вимовити дівчина, навіть не встигнувши злякатися.

— О, діво Маріє! Пані, вас могло забити! — забідкався послушник.

— Федю, замовкни, — цитькнула йому Люда.

Вона повернулася обличчям до костелу і завмерла: її очам відкрився зовсім інший вид, аніж той, до якого дівчина так звикла. Високі світлі колони, гладкі стіни, барокова архітектура — ні, тут того не було. Непримітний, висотою з двоповерховий сучасний будинок, дерев’яний храм стояв у сяйві променів сонця.

Люда здивовано глянула на Федора.

— Що це?

— Церква, — повів плечами послушник. — У тому вигляді, який дано споглядати вам щодня, кляштор створили лише через чотириста літ. То ж спочатку була православна церква, а вже у 1624 році поляки відбудували її і перетворили на цегляний костел, римо-католицький.

Дівчина поправила складки на плахті, стягнула вниз навершник і, не зважаючи на нарікання брата, рушила вперед. Це місце нагадувало їй ринок: то тут, то там за своєрідними середньовічними прилавками стояли чоловіки й жінки та вихваляли свій товар. Звідусіль лунало щось на кшталт: «Підходьте, люди! Ніде ви не знайдете кращої тканини (шкіри, краму, дзбанка)! Із самого Царгороду ці яблука (сливи, ковбаси)!»

— Пані, чекайте, не загубіться! — Федір намагався встигнути за Людою.

— Та хіба я маленька? — та насупила брови. — Сама розберуся. Я про таке у книжках читала. І у школі вчила…

Через кілька кроків послушнику вдалося її зупинити.

— Пані, стійте! Не перечте мені. Або ви тримаєтеся поблизу мене, або повертаєтесь назад.

Дівчина явно не очікувала подібного, тож навіть не противилась, коли Федір, міцно стиснувши її руку вище ліктя, кудись поволік. Вони відділилися від шумного натовпу. Хлопець відвів її під розлогу липу і аж тоді відпустив.

— Пані, послухайте мене. Тут не так безпечно, як у кляшторі…

— Невже і тут є маніяки? — іронічно глянула на нього Люда, зручно вмощуючись під деревом.

— Хто? — не зрозумів брат.

— Та ніхто, забудь.

— Так от. Вам не можна ходити одній. Це…

— Небезпечно. Я вже то чула. Гаразд, я не дурна і все добре розумію. Але ж і ти зрозумій: я не скляна, не розіб’юся. Окей?

Федір важко зітхнув.

— Окей.

Дівчина зміряла його насмішкуватим поглядом.

— Ну, досить дутися. Сідай біля мене.

Той слухняно сів.

— Добре. А тепер розказуй, де ми є.

— Це наше рідне містечко (Люда усміхнулася: інтуїція її не підвела). 1173 рік од Різдва Христового.

— А чого ми тут?

— Ну, ви ж самі хотіли…

— Та я не про те. Чому ми саме у цьому часі?

— Бачте, ми завше тоді, коли найбільш потрібні. Будь то війна, пошесть, чи ще яка біда.

— Ви допомагаєте потерпілим?

Федір ствердно кивнув.

— Але чому ви не можете допомогти собі? Чому ви не повернетеся у свій час і не зробите так, щоб ніякого прокляття не було?

Хлопець заперечливо похитав головою.

— Кожен знає, що буде зле, як щось змінити в історії.

— Але ж ви постійно це робите! Ви ж лікуєте, допомагаєте людям у різному часі! — роздратовано кинула Люда.

— Поміч — то добре, пані. Від того шкоди не може бути… Та не нам обирати, коли і куди нас закине. Ми не владні над цим. Одного разу ми потрапили у далеке майбутнє, коли наша земля вмивалася кров’ю від страшної війни. Бо саме тоді була потрібна наша допомога.

Люда безпомічно зітхнула.

— А що сталося зараз?

— Вогневиця.

— Малярія, — про себе повторила дівчина. — Наскільки я пам’ятаю, колись вона була смертельною хворобою. Ліки від неї винайшли аж у… та нещодавно! — Люда ляснула себе по чолі.

— Ви праві, пані. Коли щось таке ставалося, люди ходили страшні, як голодні скажені пси. Кидалися одне на одного… як прокажені бігали вулицями, зривали з себе одяг, а потім падали і дерли землю, аж їм кров з-попід нігтів йшла… а потім вони вмирали.

Дівчина здригнулася. Подумала, що йому б сценарії до трилерів писати, а не монахом бути.

— Таке уявити страшно, не те, що пережити, — вона озирнулася, — але ж ти казав, що зараз також епідемія, а я нікого хворого не бачу.

— За здоров’ям їхнім ревно пильнують, — відповів послушник. — Як хто вглядиться слабий-нездоровий, зразу забирають до братства.

— Але як вона потрапила аж сюди? То ж не Африка.

— Торговці, найманці, — повільно відповів Федір, задумавшись. — Біду все є кому принести. Комарі переносять заразу.

— Але ж зараз нема комарів. Холодно.

— Хвороба не завжди швидко себе проявляє. Від початку літа, відколи ми тут, хворі постійно прибувають. У місті померло вже з чотири десятки людей. Але й багато таких, які одужали.

— І ви, — Люда висловила припущення, — їх лікуєте?

— Так, — підтвердив Федір. — Зараз всі наші в братстві.

— Що таке братство?

— Громада. Люди, які вирішили об’єднатися заради допомоги іншим. Але зараз ми там живемо. То як монастир, але також там є лічниця, де й перебувають недужі.

— І Йоан там? — вирвалося в дівчини.

— Ну, так. Вибачте, пані, мені за інтерес, бо то, воістину, гріх, але чи все гаразд між вами та Йоаном?

Люда опустила очі.

— Я не думаю, що у нас може щось бути гаразд. Взагалі коли-небудь.

Федір раптом змінився в обличчі: став похмурим та серйозним. Це одразу додало йому років. Дев’ятнадцятилітній юнак враз став схожим на сорокалітнього суворого монаха, із серйозним досвідом та багажем знань за спиною.

— Все в руках нашого Господа.

Вони дійшли до кінця ринкової площі й звернули у вузький провулок. Безлюдна вулиця навіювала страх. Голі чорні дерева обабіч шляху перепліталися одне з одним, утворюючи з гілля химерну павутину. Кілька напіврозвалених хат зяяли темними вікнами, ніби порожніми очницями, мовчки волаючи про допомогу. Люда посковзнулася, йдучи брудним глиняним шляхом, та Федір встиг її підхопити.

— Ми майже прийшли. Це коротка вулиця.

Вони зупинилися перед одноповерховим будинком з обдертими стінами та темним хирлявим дахом, схожим, радше, на стодолу, аніж на монастир.

Люда стала, мов укопана, і розгублено перевела погляд зі старої споруди на послушника.

— Що це?

— То ж і є братство, пані.

— Це? — дівчина скривилася, — і там ви лікуєте людей? І вони ще платять вам за це гроші? Та я би одразу звідси втекла!

— Гроші? Нащо гроші? — глянув на неї брат.

— Та прості, гривні там, чи ще щось… То ми йдемо?

— Яка ви, пані, часом дивна буваєте. Ніяк не годен вас збагнути, як не намагаюся!

Увійшовши всередину, вони опинились у довгому вузькому коридорі. По обидва боки нього було багато дверей, розміщених одні навпроти інших. На кам’яних стінах висіли свічники.

— Що там? — спитала Люда.

— Келії. Ми живемо тут. Зараз будівля у поганому стані.

— Чому ж ніхто її не відбудує?

— Місцеві бояри мають своїх лікарів, а прості люди більше довіряють знахарям та бабкам.

Вони минали одні двері за іншими. Дівчині кортіло запитати, де келія Йоана, проте вона стрималася. Федір і так на нервах, а тут ще вона зі своїми забаганками. Вони зупинилися перед одними з дверей. По той бік було чутно дивний моторошний звук, схожий на багатоголосий стогін. Послушник наліг на двері — і ті відчинилися. Люда несміливо зайшла слідом за ним.

— Брате, де тебе носило? Нам так бракує рук! — почула вона голос Пилипа, ховаючись за спиною Федора.

— Та я вже ж тут, готовий до роботи, — намагаючись говорити якомога впевненіше, відповів хлопець.

— Хто то в тебе поза спиною стоїть? — долинув до дівчини голос Луки.

Люда, визнавши недоречним ховатися далі, зробила крок убік. Її очам відкрилася велика кімната, викладена темним каменем. В одному з кутів був камін, в якому весело горіло полум’я. Під стіною стояв великий стіл з різноманітними банками, глечиками та невеликими глиняними мисками. Просто на підлозі, встеленій соломою, на підстилках, ношах, лежали та сиділи хворі люди. Починаючи від немовлят і закінчуючи столітніми дідусями з бородами до колін. Одні тільки лежали і важко стогнали, інші вже намагалися вставати та ходити, гріли біля вогню руки.

— Федоре, чи ти здурів?! Та отець тобі вуха повідкручує! — Лука кинувся до них, мина­ючи Пилипа.

— Та я знаю… — тихо промовив Федір.

— Твоє щастя, що його нема. А то було б тобі! Чим ти думав? — Люда ще ніколи не бачила Луку таким злим, хоча до цього часу вважала його доволі спокійним та врівноваженим.

— Перестань кричати на нього, Луко. Це я захотіла піти. Він тут ні при чому, — спробувала заспокоїти його дівчина. — Як хочеш кричати, то вже ліпше на мене.

Лука якусь мить дивився на Федора, а потім повернувся до Люди.

— Ти не маєш тут бути.

— Чому?

Та, взявшись в боки, зайняла войовничу позу.

— У нас купа роботи.

— Ти вважаєш, що я буду заважати?

— Ні…

— Отже, я залишаюся.

Лука промовчав, не відводячи від неї погляду. «Яка ж вона вперта», — подумав він.

— Ну, добре. Можеш присісти ось тут, — він підсунув Люді рубанець. — Поки панотець прийде.

— А де він?

— Службу править. За недужих.

— А Йоан?

— З ним.

Люда поморщила ніс.

— Не щастить мені сьогодні.

— Та вони пішли вже давно, то десь зараз прийдуть, — спробував втішити її Лука, хоч було видно, що йому самому не завадила б підтримка. У нього був зажурений вигляд.

Дівчина уважно глянула на нього:

— Щось не так?

— Та ні, все добре, — зітхнув послушник і через силу всміхнувся. — Йоан скоро буде.

Раптом Люда відчула себе незручно. Здавалося, що у неї на чолі написано про те, що сталося нещодавно між нею та Йоаном. Брати тут життя людські рятують, а вона…

Сум Луки не був випадковим. Він бачив, як сильно обрана переймалася відсутністю його брата і хотів би опинитися на його місці. Хлопець намагався пригадати час, коли був потрібен комусь. Коли хтось так само чекав його, думав про нього, переживав. Лука пройшов усі свої випробування, та насправді боровся зі спокусами та звичайними людськими бажаннями все життя, як і решта братів. Жоден з них не перетворився на бездушне божество, позбавлене емоцій та почуттів.

Люда чемно сиділа й спостерігала за хворими. Монахи не обділяли увагою жодного. Вона всміхнулася, побачивши, як Федір намагається впрохати маленьку дівчинку з великими оченятами та пухкенькими щічками випити якісь ліки, а та — посмикати його за вуха. Дівчина часто думала про те, яким могло би бути життя кожного з них, якби не прокляття. Так, усі вони зробили свій вибір, вирішивши прийняти сан, але якщо б не це, якою могла б скластися доля кожного з них? Наприклад, Федора? Цей дивакуватий, але простий хлопець з чистою душею, широкою усмішкою та купою неслухняного кучерявого волосся на голові, був би гарним чоловіком і татом. Любив би свою дружину та дітей, носив би їх на руках. Люді здавалося, що саме Федір, на відміну від Луки, Пилипа, Йоана та деяких інших, був до кінця щирим у своєму покликанні. Він ревно молився та дотримувався посту, ні разу не дозволив собі підняти голосу чи образити когось. Дівчина не раз стримувалася, аби не обійняти його й не погладити по голові, як слухняну дитину, адже це могло поставити послушника у незручне становище.

Федір справді був таким, яким вона його бачила. З часом він виробив у собі саме такі поведінку та характер, які вважав єдино правильними та достойними, щоб служити Господу. Ніхто не знав, і навіть не здогадувався, чого йому це коштувало. Через що він пройшов, як змусив своє тіло підкорятися розуму, скільки років, а потім і століть йому знадобилося, аби усмирити плоть. Його бачили ідеальним слугою Божим, і це було для послушника вищою з усіх можливих похвал.

Люда відчула, як хтось легенько торкнувся її плеча.

— Пані, я води принесу. Вам щось треба? — Федір стояв біля неї з відром у руці.

Дівчина заперечливо помахала головою.

— Ні, Федику, дякую! Я щось задумалася тут… Не переживай, зі мною все буде добре, — вона ледь всміхнулася.

Ейфорія минула. Повернулася тривога і жаль за скоєним. «Що на мене найшло?», — бідкалася дівчина. Врешті Люда змушена була признатися самій собі, що ніколи досі не відчувала подібного.

Щоб відволіктися, вона підійшла до Пилипа. Той стояв біля столу і щось помішував у глиняній мисці.

— Я можу чимось допомогти?

— Нащо вам утрудняти себе? — тихо спитав Пилип, не дивлячись на дівчину.

— Ну, не знаю. Якось незручно сидіти отак, склавши руки. Хіба я така вже бездарна?

Послушник поклав мисочку на стіл.

— Мені не пасує заставляти тебе до роботи… Окрім того, панотець ще не знають, що ти тут.

— Але ж я сама хочу цього! — впевнено відказала Люда.

Пилип врешті здався.

— Я не можу тобі перечити. Та все одно то є негоже.

Дівчина хмикнула.

— Я не в королівській сім’ї росла. Що робити?

— То вода з оцтом, — брат вказав на посудину на краю столу. — Можеш робити примочки і прикладати їх до голів хворих, аби зігнати жар.

Люда намочила шматок тканини у мисці й оглянулася. Кому ж допомогти? Її погляд впав на молоду дівчину, яка сиділа поодаль від усіх, міцно обійнявши коліна.

— Вітаю! — Люда підійшла до неї і лагідно усміхнулася.

Незнайомка сиділа, уткнувши голову між грудьми та колінами, тому обличчя її не було видно. Найбільше вражало довге біляве волосся тої. Воно хвилями лежало на худеньких плечах, важко спадаючи на підлогу.

— Як тебе звати?

Дівчина не поворухнулась.

— Ти мене чуєш? — Люда легенько труснула її за плече.

Незнайомка різко кинулась. Вона була гарна, з великими сірими очима, проте мала вкрай втомлений та безсилий вигляд. На її обличчі не було жодної кровинки. Здавалося, воно було витесане з мармуру — таке ж бліде та непорушне. «Як у Йоана», — промайнуло в голові Люди.

— Як тебе звати?

Та ледь поворушила синіми вустами.

— Як? Вибач, я не почула.

Незнайомка знову щось прошепотіла, проте Люда й на цей раз нічого не зрозуміла.

 — Ну, — звела вверх брови дівчина, — у мене, мабуть, щось зі слухом…

Вона сіла біля хворої, підібгавши під себе ноги.

— Я — Люда. Отець Митрофан називає мене Людмила.

Білявка враз стрепенулася і схопила її за руку.

— Ти знаєшся зі святим отцем?

Люда кивнула.

— Вони стільки для мене зробили! А я так і не змогла їм віддячити… Хай вони простять мене, але я не могла інакше!

Раптове полум’я в очах незнайомки налякало Люду.

— Я знаю, що отець дуже добрий та чуйний…

— Вони спасли мене од голодної смерті! Підібрали, обігріли… Отець Митрофан — то є свята людина, — білявка ще міцніше вчепилася за руку Люди. — Прошу тебе, най простить мені… най простить…

— Що простить?

— Я не змогла… То було сильніше за мене.

— Повір, я все це знаю. Я ніколи не чула від нього поганого слова. Він замінив мені тата, якого я не знала ніколи. Я й не здогадувалася, що на світі таке може бути. — Люда замислено дивилася на пальці дівчини, які щосили тримали її зап’ястя: синюваті, тонкі та довгі — вони здалися їй такими гарними.

Із задуми дівчину вивів скрип дверей. До кімнати ввійшов Йоан. Побачивши його, Люда одразу забула і про незнайомку, і про те, що тут є ще хтось, окрім них двох. По спині знову пробігли мурахи. Господи, скільки ще має пройти часу, аби вона звикла до його несподіваних появ?

— Чого ти втік? — кинулася вона до послушника.

Той був явно ошелешений, побачивши її, хоча емоцій на його обличчі не побільшало.

— Що ти тут робиш?

— За тобою прийшла, — Люда глянула на переляканого Федора, який зайшов услід за Йоаном з повним відром води. — Ми можемо поговорити?

Кілька пар очей зацікавлено спостерігали за ними. Пилип залишив розтирати зілля і, здавалося, тільки й чекав чи то моменту, щоб рятувати обрану, чи приводу зачепити Йоана.

— Благаю, — дівчина хотіла торкнутися послушника рукою, та той різко відступив вбік.

— Що ти тут робиш? — повторив він. — Тобі тут бути небезпечно, у тебе й так здоров’я нікудишнє.

— А ти не знаєш? Просто ти втік після того, що сталося…

Йоан зблід дужче звичного, та голос його залишився непорушним.

— Хто привів тебе сюди? — він окинув поглядом кімнату.

Федір швидко обійшов їх і поклав відро з водою на стіл. Пилип та Лука знову повернулися до роботи, проте не випускали з поля зору того, що відбувалося у кількох метрах від них.

Люда ж дивилася тільки на Йоана. Вона раптом перехотіла вибачатися. З її лиця зникло тепло, поступаючись місцем холоду й байдужості. Дівчина ображено стиснула губи.

— Я сама прийшла. Чи мене має хтось водити? Ой, вибач, забула спитати в тебе дозволу! — вона театрально сплеснула руками. — А чому так сталося? Бо ти втік! Втік, як останній боягуз! Я тебе кликала, місця собі не знаходила, а ти ноги в руки — і па-па!

— Тихше, — ледь чутно прошепотів послушник, помітивши суворий погляд Луки.

— Ну чого ж… — Люда не встигла доказати, бо Йоан схопив її за руку і відтягнув від усіх, щоб ніхто їх не почув.

— Те, що тоді сталося… то було востаннє, розумієш? — чоловік намагався говорити якомога спокійніше. — То не є правильно, дівчино! За таке нам буде дуже непереливки. Та я не переживаю за себе! На розплату за свої страшні гріхи я чекаю вже тисячу років. Я боюся за тебе!

— Не переймайся. Я не така слабка, як тобі здається. І не треба мені твоєї турботи! Запхай її собі в свій чернечий зад! — розлючено прошипіла Люда і щосили штовхнула його руками.

Йоан не відповів. Дівчина очікувала, що він щось скаже, попросить вибачення, обійме та заспокоїть, проте той продовжував мовчки стояти і дивитись на неї. В його погляді не було злості чи ненависті, проте і приязні — також. Там не було нічого, одна порожнеча. Здавалося, він просто застиг, зупинивши на ній свій погляд. Дівчина спробувала зазирнути йому в очі, але знайшла там лише бездонний чорний морок, який, немов гіпноз, знову вабив і затягував усередину. Знову, знову її тягне до нього, незважаючи на всі образи й непорозуміння. Дідько! Мабуть, в її очах щось промайнуло, бо між бровами Йоана на мить з’явилися дві тонкі зморшки, проте за мить він знову став байдужим.

Люда здригнулася, ніби прокинувшись зі сну, і тріпнула довгим волоссям.

— Чого ти мовчиш?

Чоловік і далі стояв непорушно.

— Ти глухий?

Той продовжував мовчати. Дівчині вривався терпець.

—Та скажи щось! — вона знову його штовхнула.

Йоан мовчав, час від часу кліпаючи, і це давало знати, що перед нею все ж стоїть людина, а не статуя.

 — Чого ти граєшся зі мною?! — Не дочекавшись і на цей раз відповіді, Люда, ледве себе стримуючи, стиснула кулаки. — Знаєш, хто ти? Ти — ідіот!

Різко розвернувшись, вона відійшла геть і зупинилася біля Луки. Йоан ще мить постояв, дивлячись їй услід, а потім вийшов.

Дівчина стояла, спершись на стіл, і важко дихала. Як він міг так з нею вчинити?! Невже й справді той поцілунок був лише помилкою, миттєвою слабкістю і нічим більше? Звичайно, для нього то було ніщо! Він звик до такого. Кожен день, мабуть, його цілували прекрасні діви… Люда сильно зажмурила очі і за кілька секунд знову розплющила. Що за думки? І взагалі, що з нею трапилося? Вона ж прийшла просити в нього пробачення.

— Пані, вам зле? Ви так тяжко дихаєте, — Федір стурбовано глянув на тремтячу дівчину.

— Все гаразд.

Пилип хотів щось сказати, проте Лука застережливо похитав головою.

— Тобі варто відпочити, — мовив він. — Федір тебе відведе назад до кляштору.

— Добре, — бажання перечити зникло разом з Йоаном.

Раптом її погляд впав на те місце, де сиділа незнайомка, яка так хотіла побачитися з отцем Митрофаном.

— Де та дівчина, що там сиділа?

— Яка? — здивувався Федір.

— Там сиділа дівчина, — Люда махнула рукою. — Білява така… Я ще говорила з нею.

— Я нікого там не видів, — заперечливо похитав головою хлопець.

Люда розгублено оглянула кімнату, проте незнайомки й слід прохолов.

[1] Тисяцький – керівник тисячі військових, вищий земський урядовець часів Русі.