Спочатку:
На сторінку книги
Злата повернулася якраз після заходу сонця. Малуша увесь вечір була слухняною та мовчки робила, що їй казали. Купчиха досі сердилася на непутящу дівку, проте Люда всіляко намагалася відвернути увагу жінки на щось інше. Павло спокійно сидів біля вікна і читав Об’явлення Іоанна Богослова. Він був одним з тих братів, які завжди при розмові лагідно усміхалися і були готові щомиті допомогти, проте залишалися в ряді хороших знайомих, опікунів, а не близьких друзів. Тому Люда намагалася поводитися скромно й тихо, як і належало обраній. Вона чекала пізнього вечора, коли змогла б поговорити з Малушею, та Злата ніби навмисне не хотіла йти у свої покої. Час-від-часу жінка кидала погляд на монаха, який навіть не рухався, лиш іноді перегортав сторінку книжки. Вона не знала, як говорити з ним. І вже не намагалася запам’ятати їх по обличчях, не кажучи про імена.
Врешті увесь двір поринув у сон. Худоба поснула в стайнях, у своїх тісних комірчинах-кімнатах хропли холопи, вимучені після довгого робочого дня. Спала багата купчиха Злата у своїй спочивальні в м’яких перинах. Люда ж не могла знайти собі місця. Вона ходила по кліті, раз за разом виглядаючи у вікно. Малуша вже мала давно прийти. Люда підійшла до дверей і прислухалася. Було тихо. Та не факт, що Павло спав. Швидше за все, він сидів на тому ж місці, де й три години тому, і пильнував спокій обраної. Свічки не світив, аби не турбувати сон жінок. І думав про щось своє. Вилізти через вікно? На шостому місяці вагітності вона б на таке не наважилася, хоча з відчаю подібна думка промайнула в її голові кілька разів. Та потім вона пригадала Захара і знову сіла на лаву. Де носить ту Малушу? Люда провела рукою по м’якій подушці. Вона тільки на хвилинку приляже, а потім буде чекати подругу.
Гучний гуркіт вирвав зі сну раптово, від чого одразу розболілася голова. У кліті було темно, тому Люда не одразу зрозуміла, що вже ранок. Дівчина сіла на лаві і не встигла подумати, що за звук її розбудив, як почувся ще один — надворі лютувала гроза. Люда підійшла до дверей і обережно визирнула — у світлиці було пусто. У печі щось готувалось. Дівчина лиш хотіла зазирнути всередину печі, як двері відкрилися і вона побачила Малушу та Кирила.
— Доброго ранку, пані! — усміхнулася дівка, несучи велику миску.
— Слава Йсу! — у свою чергу привітався монах.
— Слава навіки! — відповіла Люда. — А Павло вже пішов?
— Так, пару хвилин як, — сказав Кирило.
— У таку зливу, — Люда глянула у вікно. — Міг би перечекати.
— Справи не чекають, — стримано відповів монах.
Люда ніяково кивнула і перевела погляд на служницю, яка клопотала біля печі.
— Ти чого вчора не прийшла? — тихо спитала Люда.
— Вибачте, — так само тихо відповіла дівка.
Кирило зупинився біля порогу, опустивши голову.
— Прошу вас, сідайте, — Люда махнула рукою в бік лави.
Вона побоювалася цього літнього монаха. Він міг би бути її батьком, якого дівчина мало пам’ятала. З монахами Люда намагалася не перетинатися зайвий раз і дякувала Богу, що вони частково звільнені від прокляття. Дівчину пересмикнуло від однієї думки про те, що вона могла б стати обраною Кирила, Михаїла чи Антонія. З кимось з них Люда не мала би стільки свободи. Мабуть, молилася б днями й ночами, стоячи на колінах у своїй келії. Без права вийти за поріг.
Монах сів і поклав руки на стіл.
— Як ти почуваєшся? — враз спитав він.
Люда під столом стиснула кулаки і видавила з себе усмішку.
— З Божою поміччю добре, дякую. Малушо, завари чаю, будь ласка! — спокійно попросила вона.
Кирило перехрестився, склав руки і пошепки почав читати молитву. Люда, яка вже було майже відсьорбнула з горнятка, відклала його вбік і теж почала молитися. Малуші це здалося кумедним і вона пирснула. Кирило на мить замовк і Люда кинула на дівку вбивчий погляд. Челядинка швидко вийшла зі світлиці, затискаючи рукою рота.
Кирило закінчив молитву і взявся до чаю, який вже встиг охолонути. Люда непомітно видихнула.
— Я вже скучила за братством. Там все добре?
Монах мовчки кивнув і Люда вкотре подумала, що зробила щось неправильно. Небо вкотре розітнув гуркіт грому і дівчина перелякано підстрибнула.
— Не бійтеся, то Боженька воду везе. Земля просить дощу.
Двері ледь відкрилися і Малуша просунула голову.
— Можна?
Люда кивнула і відчула, що довго стримувати усмішку не зможе. Вона взяла горня і зосередилася на чаюванні. Решта сніданку минула без пригод. Люда хотіла поговорити з Малушею і швидко їй випала така нагода. Кирило попросив знайти для нього місце, де б він міг побути наодинці з Богом. Люда відвела його у свою кліть і полегшено видихнула: нарешті!
Гроза минула і небо почало світліти. Дівчата вмостилися в світлиці під вікном, підібгавши ноги під себе. Люда схопила подругу за руки.
— Ну, розказуй!
— Та що там розказувати, — Малуша опустила очі.
— Як ви почали зустрічатися?
— Після того, як ми попрощалися з вами, наступного дня я була в нашої пані в лавці. Ну, Ярослав мене побачив там, підійшов.
Малуша ще більше зніяковіла. Люду здивувала така поведінка подруги.
— Ти змінилася, — вражено сказала Люда. — Закохалася?
— Мабуть, — відповіла сумно дівка.
— Так чому зажурилася? Це ж так класно!
— Та куди там, — Малуша опустила ноги на підлогу. — Як я можу, пані? Він — вільна людина! Шанована у нашому містечку. Він — коваль, а що я? Я не можу так з ним вчинити! Не можу зробити з нього холопа!
Служниця схлипнула. Люда обійняла подругу за плечі і спробувала заспокоїти.
— Ми щось придумаємо. Я побалакаю зі Златою.
— Ні, не треба! Може стати ще гірше! — злякано відказала Малуша.
— І ти отак просто відпустиш людину, яка тобі дорога? Ти ще ніколи не говорила ні про кого так, як говориш про Ярослава!
Малуша всміхнулася крізь сльози.
— Він не такий як інші. Він щирий, добрий і такий… не знаю, як сказати!
Люда тихо засміялася.
— А який він смішний, коли соромиться!
— Точно! — кивнула Малуша. — Такий солодкий!
— Ти вже познайомилася з Обрадою?
— Так, Ярослав возив мене до себе. Мені так шкода її. Я б з радістю стала їй матір’ю, — призналася дівчина. — Хоча більше в сестри годжуся.
— А що Ярослав каже?
— Що любить, — задоволено мовила Малуша і її й так світле обличчя стало ще яснішим. — Коли він мене обіймає, мені більше нічого не треба. Він — мій цілий світ.
Люда розуміюче кивнула. Вони сиділи, кожна занурена у свої думки та переживання. Дві дівчини, такі різні за долями та характерами, зараз вони прагнули одного: простого щастя. Кожна з них хотіла відкрито любити, не боячись осуду чи покарання.
— Розкажіть мені про своє ладо, — попросила Малуша. — Ви ж нічого не розповідали, відколи пам'ять повернулася до вас.
Люда на мить задумалася: чи варто розповідати все?
— У мене трохи складніша ситуація, — повільно відповіла вона.
— Так ви бачили його? Хто він? Звідки? — затараторила Малуша.
Люда приклала палець до губ і глянула на двері, які вели до її кліті.
— Тихіше.
— Чому вони тут? — насупилася дівка. — І щодня інший.
— Вони охороняють мене.
— І ваш брат?
— Та якраз і не брат він мені, — прошепотіла Люда.
Малуша відкрила рота і в її очах промайнув страх.
— Про що ви кажете?
— Пригадуєш, я тобі розповідала, що двоє чорноризців навідувалися до нас. Один з них назвався моїм братом. Він сказав неправду.
— У вас дитина від черчика? — Малуша прикрила рота рукою.
Люда не відповіла, подумавши, як жахливо це звучить з вуст сторонньої людини.
— Я люблю його.
— Але так не можна! Це ще гірше, ніж у мене!
Люда знову покосилася в бік кліті. Їй залишалося сподіватися, що суперслуху в Кирила не було.
— Як тобі це сказати… Ну, от скільки тобі років?
— П'ятнадцять, — стенула плечима Малуша, не розуміючи, до чого веде подруга.
— А мені — сімнадцять. Та насправді ти старша від мене на вісім століть з гаком.
— Як то? — хмикнула Малуша.
— Бо я народилася у тисяча дев’ятсот дев’яносто шостому році.
Служниця якусь мить сиділа непорушно, а тоді з полегшенням зітхнула й усміхнулася.
— Тоді все стає зрозуміло. Я ж завжди казала, що ти якась інакша, ніби з неба впала.
Люда водночас здивувалася й зраділа, що реакція подруги була саме такою. Вона коротко розповіла їй все, інколи спостерігаючи за тим, як та реагує на сказане. Але Малуша сприйняла її слова доволі спокійно.
— Ти його любиш? — спитала вона співчутливо.
— Більше за життя. Та, на відміну від тебе, я ніколи не зможу назвати його своїм чоловіком. Тому я прошу тебе — борися за своє щастя, не відмовляйся від нього! А я спробую тобі допомогти.
Малуша витерла сльози і обняла Люду.
— Подружко моя, що б я без тебе робила?
— Бігала б далі по лісі, — сміючись, відповіла Люда.
Раптом Малуша відсторонилася від подруги і оцінююче оглянула її.
— А не хочеш порадувати своє ладо?
— Як?
— Заплети дві коси. Тобі можна, ти належиш йому і носиш його дитину.
Щоки Люди порожевіли. Колись та вже заводила подібну тему, та тоді дівчина відмовилася, бо не пам’ятала свого минулого. Тепер це здалося їй доречним. Нехай Йоан ніколи не візьме її за жінку, та вони й справді належать одне одному.
Після обіду повернулася Злата. Вона одразу помітила зміни в зовнішності Люди, та не знала, як реагувати на них. З одного боку, вона раділа, що дівчина змирилася зі своєю долею, а, з іншого, її не покидала думка, що все це не зовсім правильно.
— Яка ти в мене красуня! — жінка підійшла до названої доньки і обійняла. — У мене є щось для тебе.
Злата завела дівчину у свої покої і вказала на велику скриню в куті.
— Що там?
Жінка зняла важкий замок і відчинила скриню.
— То я готувала придане моїй любій Віринеї, та їй воно не знадобилося, — сумно мовила купчиха. — Але Бог змилостивився наді мною і послав мені тебе.
Люда взяла руку Злати й поцілувала.
— Я вдячна Йому, що звів нас у цьому світі, Златочко.
Жінка змахнула сльозу і перевела погляд на вміст скрині. Чого там тільки не було: білосніжні сорочки з найтоншого шовку, оторочені срібними та золотими нитками; оксамитові та сукняні верхні плаття з вишитими облямівками на комірі та рукавах; плахти та рушники; скляні та дерев’яні фарбовані коралі, намисто та сережки.
— Я ніколи не бачила нічого подібного, — захоплено призналася Люда.
Вона крутила в руках тонкий витий браслет з візерунком у вигляді виноградної лози.
— Подобається? — помітила Злата зацікавлений погляд дівчини.
Вона допомогла зачепити браслет і Люда залюбувалася новою прикрасою.
— У тебе тонкі зап’ястя, такі речі тобі дуже личать, — усміхнулася Злата. — Дививсь, що тут ще є.
Вона витягла червону плахту, вишиту бісером, та ще якусь річ, яка чимось нагадувала Люді хустину. Злата допомогла дівчині підперезати нову плахту гарним широким поясом і пов’язала на голові хустину, кінці якої вільно спускалися по спині.
— Ти зав’язала мені хустку як бабі старій, — насупилася Люда.
— Та яка то хустка! То серпанок, убрус такий. З найтоншого шовку! З-за моря привезений! — образилася Злата. — Ти глянь на себе, яка ти в мене красуня!
Жінка простягнуло Люді люстерко. Спочатку та навіть не впізнала себе. З дзеркала на неї дивилася вже не проста дівчина, нехай і з незвичайними русалковими очима, а молодиця — красива, статна, впевнена в собі. Дві товсті коси лежали на грудях, немов змії, важко спадаючи додолу. Серпанок підкреслював вигнуті темні брови, закриваючи частину високого чола. Люда замилувалася своїм відображенням, забувши про Злату.
— А це звідки? — спитала жінка, вказуючи на зелене намисто на шиї дочки.
— То від нього, — замріяно відповіла Люда, ніжно торкаючись коралів.
Злата враз змінилася в обличчі.
— Ой, не знаю, дитино! Що то буде далі…
Люда відклала дзеркало і насилу всміхнулася.
— Та що буде, Златочко? Як Бог дасть.
— От як дасть дівчинку, то залишайся в мене. Будемо разом жити, бо кому ж я лишу це все? А ти ж мені як донечка рідна, зіронька моя ясна! — Злата погладила дівчину по щоці.
Люда не відповіла. Вона не могла ранити серце бідної жінки своїми словами. А їй дуже хотілося закричати, що вона не зможе жити далі без Йоана! І їй начхати на весь світ, на всіх, та якщо не буде його — не буде її.
Вони склали назад у скриню все придане, залишивши плахту, браслет та серпанок. Дівчина лиш хотіла поговорити про Малушу, як у двері постукав брат Кирило.
— З вашої ласки, мені час йти.
— Але ж вас ніхто ще не змінив, — здивувалася Люда.
— Через вікно я бачив Йоана. Він якраз зайшов у двір.
Люда метнулася в сіни. Раптом їй стало байдуже і до слів Злати, і до можливого осуду з боку суворого монаха. Йоан якраз піднімався сходами. Дівчина вийшла на ґанок і кинулась йому в обійми. Послушник завмер від несподіванки, та одразу ж опанував себе. Він відсторонив її від себе і ледь вклонився Златі, яка вийшла за дівчиною і стояла в сінях. Біля неї став Кирило.
— Вітаю! — спокійно привітався Йоан без жодних емоцій.
— Прошу до хати! — чемно припросила купчиха.
— Я вже піду. Хай Бог буде з вами! — Кирило попрощався і вийшов геть.
Йоан пішов до хати за Златою, не дивлячись на Люду. Дівчина так хотіла зупинити його, розказати, як вона скучила, та його поведінка трохи остудила її запал. У сінях рипнули сходи і за мить Люда побачила Малушу.
— Ну, що там? Ви говорили? — тихо спитала та.
— Вибач, ще не було часу, — стурбовано відповіла Люда. — Він навіть не глянув на мене.
Малуша зрозуміла, кого мала на увазі подруга, і підбадьорливо всміхнулася.
— Ти така красуня, що очей відвести несила! Може, то просто він пані нашої соромиться?
— Може.
Проте решту дня та увесь вечір Йоан не удостоїв дівчину жодним поглядом. Люда марно закликала до нього у своїх думках. Послушник сидів за столом навпроти Злати зі своїм звичним виразом обличчя: спокійний, байдужий до всього, заглиблений у свої думки. Він час від часу кивав, коли це було доречно, чи коротко відповідав на питання жінки.
— З тими жебраками й справді біда. У базарний день постійно щось поцупити пориваються, — забідкалася Злата. — Вже не знаю, що з ними робити! Даси одному, інший теж просить! А хіба напасешся на них всіх? Як будеш всім задурно роздавати, то й сам з дідами підеш!
— Все дає нам Господь наш. Як даси, то в стократ тобі й повернеться, — відказав Йоан, думаючи про щось інше.
Злата глянула на Люду, яка не відводила погляду від черчика. Вона не хотіла залишати їх наодинці. Їй було досить останнього разу.
— Пізно вже, пора спати, — жінка рішуче підвелась з-за столу. — Я звелю постелити тобі тут.
Йоан хотів заперечити, та Злата вдала, що не помітила. Вона покликала Малушу і за кілька хвилин постіль була готова.
— Дочко, йди у свої покої! — скомандувала названа мати.
Люда розгублено глянула на неї, а потім перевела погляд на Йоана. Проте той стояв осторонь, опустивши очі, і ніби не помічав її. Дівчина ще мить вагалася, та все ж змушена була піти. Вона закрила за собою двері і сперлась на стіну. Люда не розуміла, у чому річ. Чому Йоан так себе поводить? Ще ж зовсім недавно вони були на сьомому небі від щастя! Ще кілька ночей назад він шепотів їй найсолодші слова, змушував забутися у вирі пристрасті, а зараз своєю байдужістю кинув з тих небес на землю!
Люда зірвала з голови хустку і рвучко почала розплітати коси, вириваючи волосся. Дівчина відчула себе такою приниженою та осоромленою! Вона віддалася йому до останку, дозволила випити всю себе до дна, у чому й була її помилка. Люда так хотіла взаємності, та не отримувала її. Вона довірилася йому, знайшла у ньому сенс свого юного життя, а взамін отримувала тільки зневагу та байдужість в перемішку з мізерними крихтами любові та ласки, якими він годував її вже стільки часу.
У світлиці погасло світло і дівчина почула, як рипнули двері сусідньої кліті. Вона ледь стримувалася, аби не вийти зі своєї тісної кімнати, та Злата одним поглядом дала зрозуміти, що буде пильнувати за ними, а злити її дівчина не наважувалася.
Вона притулилася до дверей. Німі сльози стікали з її обличчя і капали вниз. Люда не знала, скільки часу вона вже так стояла — притулившись до дверей щокою. Вона провела пальцем по шпарині в дверях і протяжно зітхнула. Варто було вже звикнути до подібної поведінки Йоана, та щоразу дівчина сподівалася, що їй вдасться розбити кригу в його серці. Назавжди, а не на кілька хвилин.
Враз скрипнула підлога і Люда здригнулася. Послушник зупинився навпроти неї за дверима. Він думав, що дівчина давно спить і ледь стримався, аби не увійти. Скільки разів він обіцяв дати їй спокій, та вкотре не здержав обіцянки. Йому століттями здавалося, ба, ні, він був упевнений, що його серце давно мертве! Та зараз воно розривалося на шматки, кричало, стогнало та виривалося назовні. Він так довго чекав на неї, а коли зустрів, не зміг відкритися. Думав, що прийде час, і усе стане на свої місця. Він розповість їй все, що тримав у собі всі ці роки. Та хіба у цьому його покликання? Хіба цим самим він не зрадить Господа? Він, перш за все, слуга Божий і вибір свій зробив давно. Це не було складно. Значно важче зараз не звернути з наміченого шляху.
— Прости, — ледь чутно прошепотів він і, пересікши у два кроки кімнату, вийшов у сіни.
Люда почула, як рипнули вхідні двері, і відчинила двері у світлицю: Йоана не було. Дівчина вибігла на ґанок і ще встигла побачити, як від їхнього двору по освітленій місяцем дорозі швидко віддалялася висока постать.
***
Мелодійний дзвінок не залишився без уваги. За коротку мить двері відчинилися і Марта побачила на своєму порозі Богдана.
— Можна ввійти?
— Так, звичайно! — розгублено відповіла дівчина і жестом запросила його до вітальні.
Хлопець швидко пройшов повз неї.
— Ти одна?
— Ні, мама вдома. Що сталося? Коли ти приїхав?
Богдан нервово тупцяв на місці. Марта зрозуміла, що трапилося щось вкрай важливе.
— Ти можеш присісти на диван. Я зроблю нам чаю.
Вона поспішила на кухню. Дівоче серце тріпотіло. Марта не думала про те, чому Богдан так несподівано з’явився в неї вдома. Дівчина просто щиро була рада його бачити.
Хлопець не міг пояснити самому собі, чому він сюди прийшов. Богдан подолав відстань від бабусиного будинку до двору Марти за лічені хвилини. У голові гуло, серце застрягло в горлі і шалено катало. Він сів на білий модний диван, проте одразу підвівся. «Як ти міг?! Сволота! Зрадник!», — волав голос усередині нього. — «Я брав із тебе приклад! Вважав тебе справжнім чоловіком!» Минув тиждень від тоді, як батьки врешті зізналися йому, що не все так добре у їхніх стосунках. Проте сьогодні зранку мама зателефонувала сину і повідомила, що вони офіційно розлучилися. Хлопець до кінця не хотів у це вірити. Він намагався додзвонитися до тата, проте той сказав, що зайнятий і пообіцяв поговорити пізніше.
Юнак знову не стримав лайку. Враз його погляд впав на камін. На ньому стояла гарна фарфорова статуетка напівголої жінки. Вона дивилася кудись вниз. Довге волосся закривало груди й спадало до колін важкими хвилями. Богдан підійшов ближче, щоб краще її роздивитися. Його вразив сумний погляд діви. Здавалося, що вона дуже сильно страждає й от-от заплаче. Вона нагадала хлопцю когось, та він ніяк не міг зрозуміти, кого саме.
— Добрий день! — почувся приємний жіночий голос за спиною і Богдан озирнувся.
До вітальні увійшла красива молода жінка. Стильний костюм, доглянуті руки з дорогим манікюром та довге біляве волосся. «Старша сестра Марти? Чому вона ніколи не розповідала про неї?»
Позаду жінки з’явилася Марта з тацею.
— Ой, я досі вас не познайомила! Це Богдан, — дівчина розклала чашки з чаєм і махнула рукою в бік хлопця. — А це Вікторія Романівна, моя мама.
Богдан оторопів від почутого. Жінка помітила його здивування і всміхнулася:
— Ви думали, що я сестра Марти, чи не так?
Юнак кивнув.
— Я й зараз так думаю. Ви, певно, жартуєте?
— Та ні, це нижче мого достоїнства. Я б не стала вас розігрувати. Я справді мама Марти.
Те, що вона зверталася до нього на «ви», сподобалося хлопцеві.
— Доню, я буду каву, — жінка глянула на доньку і та знову побігла на кухню. — Так ви і є отой славнозвісний Богдан, через якого Мартуся продзижчала мені всі вуха?
— Мабуть, так. Вікторіє Романівно…
— Просто Віка, — перебила його жінка.
— Віка. Дуже гарне ім’я.
— Дякую, — стримано відповіла та.
— Прошу вибачення за те, що прийшов без запрошення.
— Ви, напевно, маєте сильні почуття до моєї доньки. Знаєте, вона в мене одна. Все що я маю, усе, чого досягла у цьому житті, — все для неї.
Богдану її слова здалися знайомими.
— А де ваш чоловік? — слова вилетіли самі по собі, проте хлопець не пошкодував про сказане.
— Ми давно розійшлися з батьком Марти. Їй тоді було два роки. Не зійшлися характерами, — спокійно відповіла Віка.
— Ви виховали доньку впевненою у собі особистістю, яка знає, чого хоче.
— Поки вона не знає, чого хоче, — Віка провела поглядом Марту, яка несла пиріг. — Їй ще вчитися і вчитися. Вона — несвідоме, сліпе пташеня, яке постійно потрібно направляти на правильний шлях.
— Ви хочете сказати, що вона без вас нічого не варта? — сухо спитав Богдан.
Віка звела вгору брови. Цей хлопець не такий простий, як здалося спочатку.
— Дочка сказала мені, що ви переводитеся на інший факультет?
— Є таке, — повів плечем хлопець. — Вирішив іти за покликом серця.
— Послухавши серце, ви відключили розум, — повільно мовила жінка. — І як відреагували на це ваші батьки? Вони, якщо я не помиляюся, юристи?
— Це мій вибір, — спогад про нещодавню розмову знову здійняв вихор емоцій всередині юнака.
— І ким ви збираєтеся працювати після закінчення університету? Вчителем історії в нашій глушині?
— Я не бачу в цьому нічого поганого. Діти повинні знати свою історію.
— Авжеж, авжеж, — Віка зітхнула. — Пам’ятати своє коріння важливо для кожного з нас. Ось ми, наприклад, досі бережемо спогади про нашого славного пращура Станіслава Яблоновського[1], якому колись належали ці землі.
Марта, яка стояла позаду матері з тацею в руках, закотила очі. Богдан ледь стримав сміх.
— То ж саме за допомогою його нащадка Антонія Барнаби[2] був розписаний наш костел, чи не так? — раптом згадав хлопець.
— Справді, — усміхнулася Віка. — Він виступив спонсором оздоблення храму. А ви дійсно обізнані в історії. Це добре, коли людина займається тим, що їй справді до вподоби.
Раптом жінка змінила своє ставлення до юнака. Принаймні він прагнув до чогось. У нього були перспективи. Її донька з ним не пропаде.
Мама не хотіла розлучатися. Всі ці роки вона боролася за власне сімейне щастя та проти нового кохання свого чоловіка. Врешті Тетяна програла. Чотирикімнатна квартира в центрі залишилася їй, а фірма — батьку Богдана. Він запевняв, що зрештою й так перепише все на єдиного сина.
Компромісу, який ніби влаштовував усіх, було досягнуто й щодо навчання юнака. Йому дозволили поступити на історичний, але покинути юрфак — ні. Тому з осені його чекало подвійне навантаження: навчання на двох спеціальностях. Він був згоден на все, навіть добрати ще кілька курсів, лиш аби бути ближчим до сенсу свого життя — історії.
Після здачі літньої сесії, викладач історії держави і права запропонував Богдану з’їздити до лісу в кількох кілометрах від його містечка, де від травня проводилися розкопки. Такий шанс міг більше не випасти, тому юнак із радістю погодився. На великій галявині було знайдено залишки древнього капища. Фрагменти ритуального валу, кісток тварин, черепки кераміки та кілька гільз періоду Першої світової війни були цінною знахідкою для інститутських дослідників. Проте найбільше їх вразив кам’яний ідол, відкопаний на глибині двох метрів. Віком понад тисячу років, він чудово зберігся. Зображення довгобородого чоловіка із сонцеворотом у руках та шоломом на голові наштовхнуло Богдана на думку, що то міг бути Хорс — бог Сонця. Через тиждень викладач по телефону підтвердив його здогад. Було погоджено продовжити розкопки до середини літа, адже це, за словами професора, були «чи не найбільші дослідження з 1991 року після урочища Качків[3]».
***
Найкоротша ніч у році видалася теплою та темною. Велика розлога верба здавалася нині багатою нареченою: пишно вбрана, обвішана вінками, квітами та стрічками, вона важко колихала своїм довгим гіллям, ніби косами, торкаючись води в річці. Біля верби стояло солом’яне опудало — Мара, теж святково вбране в довгу сорочку, підперезане розшитою кольоровими нитками плахтою та з великим вінком на голові. Люда сиділа трохи вище на невеликому пагорбі біля Насті та інших незнайомих дівчат. Після того, як Йоан посеред ночі вийшов зі Златиної хати, охорону більше до обраної не приставляли.
— Вража Малуша, — прошипіла Люда. — Притягла мене сюди, а сама втекла.
Настуня всміхнулася. Сьогодні вона вперше пішла на гуляння. Проте, на відміну від Люди, щиро раділа цьому. Старші подруги любили розповідати їй про свої пригоди на Купала, тому дівчина з нетерпінням чекала пори, коли теж зможе цілу ніч сидіти біля багаття, шукати цвіт папороті та втікати від якогось гарного парубка.
— Чого сидите? — Малуша з’явилась немов з-під землі. — Хлопці назбирали купу різного мотлоху, зараз будемо вогонь розпалювати!
І справді, з боку села з гори було чутно голоси, які щомиті ставали гучнішими. Дівчата полишали свої вінки й зацікавлено повставали.
— Йдуть! — крикнув хтось.
— А он мій! — засміялась котрась з дівчат. — А твій де?
— Та он, бочку несе! — відповіла інша.
— Ярослав теж обіцяв прийти, — прошепотіла на вухо Малуша. — То наша перша купальська ніч разом.
Люда усміхнулася. Вона щиро раділа за подругу й коваля. Настя заплескала у долоні і вказала рукою поперед себе: до них наближалася велика різноголоса юрба. Парубки тягли товсті гілляки, порожні старі бочки, оберемки соломи та інші речі, які могли знадобитися для розпалювання багаття.
Дівчата кинулися їм на допомогу. Багато з тих, хто був тут, уже були в парі, інші — крадькома переглядалися й усміхалися, треті — ще не визначилися і сподівалися, що ця ніч допоможе врешті віднайти своє щастя. Люда намагалася триматися осторонь. Вона почувалася тут зайвою і не збиралася брати участі у гулянні. Дівчина з радістю залишилася б удома, якби не нудні вмовляння Малуші. Потім до них долучилася Злата, яка сподівалася, що Люда знайде собі пару, та Ждан, який погоджувався відпустити Настю лише у тому випадку, якщо та піде з Людою. Німі вмовляння дівчини та благальний погляд її красивих чорних очей зробили своє діло і Люда здалася.
Раптом ніч пронизали кілька дівочих голосів, злившись в одне у чарівній купальській пісні:
Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дністер плисти.
Усі дівки Дністер переплили,
Дівка Маринка у Дністрі втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слухи та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки,
А жаль мені плахти-чорнитки».
Величезні полум’яні язики тягнулись до неба, іскри летіли в різні боки, а тепло приємно ніжило. Люда сиділа з Настею, опершись спиною до спини, і слухала купальські пісні. Дівчата довкола доплітали свої вінки і готувались пускати їх на воду. Настя вже давно закінчила плести свій і урочисто поклала його собі на голову. Люда усміхнулася.
— Ти, як лісова мавка, в ньому. І той хлопець теж так думає, — вона вказала на худорлявого світловолосого парубка, який стояв по той бік багаття і зацікавлено дивився на Настю.
Дівчина ніяково опустила голову, проте з-під лоба ще раз глянула на ймовірного залицяльника. До них підійшли Малуша та Ярослав. У дівчини був зажурений вигляд.
— Вітаю тебе, Людо! — чоловік лагідно всміхнувся і ледь вклонився.
— Добрий вечір, Ярославе! На кого ж ти залишив Обраду?
— Мати моя гостює в нас.
Настя смикнула Люду за рукав і схвильовано вказала на гору позаду них.
— Що це? — злякалася Люда.
— Зараз пускатимуть колесо! — зраділа Малуша, вмить забувши про свій сум.
— Яке колесо?
Питання Люди залишилось без відповіді, бо всі зіскочили зі своїх місць і захоплено дивилися на величезне, зо три метри діаметром, вогняне коло, яке котилося з горба прямо в річку. Дівчата пищали й розбігалися в різні боки, хлопці реготали і бігли за ними, намагаючись впіймати. Врешті колесо опинилося у воді і зашипіло.
— Що то було? — вражено спитала Люда.
— Це колесо, зроблене з дерева і перев’язане сухою травою, означає сонце, — пояснила Малуша, ніжно тулячись до Ярослава.
— А що зараз робитимуть? Вже час додому?
— Та до якого дому! — засміялася Малуша. — Все тільки починається! Зараз будемо пускати вінки на воду. Он Настю аж нетерплячка бере!
Та й справді нервувала: крутила свій вінок у руках, від чого той трохи розтріпався. Слова зведеної сестри ще більше вивели дівчину з рівноваги і вона мало не плакала. Люда обійняла її за плечі і погладила по темній голові.
— Не переживай, я буду біля тебе, якщо хочеш.
Настуня кивнула головою і трохи заспокоїлась.
— А он і Захар! — весело сказала Малуша. — Може, закликати його?
— Стій! — Люда кинулася до подруги і схопила її за руку. — Не треба його!
— Що сталося? — спитала вкрай здивована дівчина.
— Не можна… — Люда затремтіла і відчула, як підкошуються ноги.
— Сядьмо і ти поясниш, у чому річ, — спокійно сказала Малуша і допомогла їй сісти.
— Заховай мене, будь ласка! Я потім все тобі розповім, та зараз не питай нічого.
Малуша переглянулася з Ярославом і Настею. Настя сіла з іншого боку від Люди і занепокоєно глянула на дівчину, яка зблідла, як стіна, і була на межі втрати свідомості. Ярослав очима знайшов Захара серед натовпу і стиснув кулаки: він не знав цього молодика, проте йому вистачило реакції Люди на нього, аби захотіти натовкти тому пику. Захар ж їх не помітив. Він тільки-но прийшов до річки, запустивши вогняне колесо.
Раптом Люді захотілося піти звідси. Втекти, заховатися, але не в Злати, а у братстві. А ще краще — у своїй тісній кімнатці в костелі. Та вона не хотіла псувати свято друзям, бо вони ніколи б не відпустили її одну, а відривати Малушу від Ярослава було надто егоїстично.
— Все гаразд, — видихнула Люда.
— Справді? Ти не обманюєш? — стурбовано дивилася на неї подруга.
— Справді.
— Ну, то йдемо вінки пускати?
Люда кивнула і Ярослав допоміг їй підвестися. Вона йшла між Настею та Ярославом і щосили молилася, щоб Захар її не помітив, проте той ніби щось відчув і одразу віднайшов її серед інших. Їх розділяло тільки велике купальське вогнище, проте насправді між ними тепер були тисячі кілометрів. Захар досі був упевнений, що Люда відьма. Це підтвердив той факт, що вона залишилася живою після того, як він покинув її прив’язаною до жертовного стовпа посеред лісу, в оточенні диких звірів. Певно Мара все ж була на її боці. Вона береже своїх.
Наше купайло з верби, з верби,
А ти, Іванку, прийди, прийди,
Наше купайло не ламати,
А собі дівча вибирати.
Люда підійшла до води і нічна прохолода торкнулася її ніг. Світ ніби завмер і довкола стало тихо. Дівчина не чула нічого довкола себе. Зникло все: розмови, сміх, люди та світло від багаття. Тільки темрява й тиша. Страх змішався з незрозумілою тугою, за мить перейшовши в смуток і безнадію. Всі були по парах, щасливі, безтурботні та вільні у своїх почуттях. Всі, окрім неї та того, кого вона зараз так хотіла бачити біля себе, але якого бути тут не могло.
— А ти вінок не плела?
Люда здригнулася і глянула на Малушу, яка ніяк не наважувалася пустити свій вінок на воду. На тому боці ріки вже чекав Ярослав.
— Ні, не плела.
— А дарма. Не будеш у дівках вічно ходити.
«Я не в дівках», — хотіла заперечити Люда, та передумала. Вона сама не знала, в якому статусі знаходиться.
Переманочка молоденька дівочка
Переманила молодого легіня.
Я ж його молоденька та й не манила,
Він до мене молодої та й сам походжав.
Сам походжав, гостинчики приношав.
Гостинчики приношав, солодко примовляв.
Солодко примовляв, до серденька пригортав.
До серденька пригортав, біле личко цілував.
Важкі думки заполонили голову Люди і їй стало невимовно сумно: «Ой, Іванку мій, Іванку! Цілувалися з тобою, та більше й не будемо… Відрікся ти від мене, покинув, втік! Вкотре вже. А я, як дурна, за тобою! Все пробачу, руки цілувати буду, за шию до грудей прихилю, лиш люби і не кажи нічого. Бо не треба мені слів твоїх, а тільки тебе поруч…»
— А Настунька вже пустила віночок свій! Дивись, як гарно пливе!
Настя схопила Люду за руку і та відчула, як вона тремтить.
— Все буде добре, — підбадьорливо всміхнулася Люда, обійнявши дівча за худенькі плечі.
І справді — віночок поплив рівно посередині ріки, віддаляючись все далі й далі.
— Ну, будемо чекати сватів з-за того боку, — пожартувала Малуша, підморгуючи Настуні.
— Ну, пускай вже свій нарешті! — сказала Люда, вказуючи на вінок у руках подруги.
Малуша закусила нижню губу і невпевнено підійшла до води. Ще ніколи вона так не переживала, як зараз. Бо ніколи не любила і не боялася втратити. Та тепер все інакше: біля неї є Ярослав, її ладо. Дівчина підняла голову і глянула на інший бік ріки: високу міцну постать коваля було видно здалека. Малуша ніби жартома сказала йому, мовляв, якщо вінок припливе до нього, значить, доля. Про інше вона намагалася не думати.
— Ну, ми до ранку будемо стояти? — всміхнулася Люда.
Настя хмикнула і похитала головою: така невпевненість не була властива її старшій сестрі. Малуша повільно опустилася на коліна і поклала вінок на воду. Той завертівся на темному плесі і течія понесла його прямо до протилежного берега. Коли вінок торкнувся трави, Малуша важко сіла на землю й прикрила рота рукою: вони будуть разом. Люда засміялася:
— Запросиш на весілля?
— Ну, скажеш таке! — широко усміхнулася подруга. — Ти будеш найшанованішою гостею!
Їй здалося, ніби важкий камінь упав з її плечей. Сама Лада благословила їх, а все решта — дурниці. Люда з Настею сіли біля Малуші і обійнялися. На тому березі Ярослав чув тільки стукіт власного серця і притискав дорогий вінок до грудей.
Заплету віночок, заплету шовковий,
На щастя, на долю, на чорнії брови.
Ой, пущу віночок на биструю воду,
На щастя на долю, на милого вроду.
Ой, поплинь, віночку, прудко за водою,
На щастя, на долю милому за мною…
Враз веселий гомін пронизали ридання. Люда повернула голову в бік, звідки линув плач, і побачила, як до однієї з дівчат швидко біжать інші.
— Що там таке?
— Певно, вінок потонув, — сказала Малуша.
— Що це значить?
— Біда прийде до неї. Не бути їй разом з коханим.
Люді враз стало шкода незнайомої дівчини. Вона прирівняла її до себе і подумала, що як ніхто розуміє її стан.
— Зараз всі підуть цвіт папороті шукати. Ти теж хочеш?
— Ні, куди мені…
— Тоді ми проведемо тебе додому.
Йдучи за подругами, Люда краєм ока бачила Захара, який стояв ліворуч них обабіч шляху. Вона відчувала на собі його пронизливий погляд і від цього кров холонула в жилах. Чи спробує він ще раз завдати їй болю? Раптом Люда захотіла поговорити з ним, спробувати ще раз пояснити. Та вона вже минула його і повернутись не могла.
***
Лабуня прийшла без запрошення. Злата якраз готувала вечерю. Хотіла потішити донечку варениками. Люда не мала апетиту. Вона цілий день просиділа біля вікна, занурена у власні думки.
— Всяко воно в світі є. Не посміє ніхто обізвати його безбатченком. У тебе ж брат черчик? А черчики — то добрі люди, народиш та й виховають самі. Потім в писарі дадуть, а може й само схоче при храмі служити. А ти не пропадеш — знайде тобі Златка гожого мужа і діточок ще народиш, як на небі зірочок, — продовжувала Лабуня, та дівчина її майже не слухала. Ну що може вона знати, ця чужа тітка?
Злата відвернулася від печі і докірливо глянула на жінку:
— Лишися дівки, їй і без тебе зле.
Люда вдячно кивнула. Накривши на стіл, купчиха сіла.
— Та я що? Я ж нічого не кажу, — знову заговорила ображена Лабуня, щедро вивалявши вареника в блюдці зі сметаною. — Кому ж, як не мені, знати, що ти значиш для Златки! Я з нею ще з молодості знана. Всього ми вдвох пережили: і горя, і радості.
Купчиха сумно закивала й перехилила чарку з медовухою.
— Ото ж бо й воно! — махнула рукою в бік подруги Лабуня. — Я тобі, дитино, зле не скажу. Ти, як я виджу, дівка ладна, не дурна, а то, що тебе старші повчать трохи, то нічого, од того біди не буде.
Душа Люди скривилася й скрутилася в клубочок, хоча ззовні дівчина залишилася незворушною і лише байдуже дивилася попереду себе на блюдце зі сметаною. Вареник Лабуні залишив там слід, та за мить щез, коли густа, жовтувата, проте трохи зріділа від тепла сметана повільно заповнила виїмку, знову роблячи поверхню рівною.
— Хоч я ще до сих пір не знаю, чи вірити тій церкві і тому одному богу, як моя Ганька, чи, як покійна мамка, далі кланятись Перуну і Ладі. І то добре, і друге не гірше. Моїм батькам старі боги помагали не менше, аніж сей новий. Та, як на мене, аби здорова була, мала сили робити, тоді ніякого бога не треба.
Раптом очі Люди ожили і вона вперше з цікавістю глянула на Лабуню:
— То ви не вірите в рай і пекло?
Трохи захмеліла від оковитої, тітка підперла рукою щоку і гикнула.
— Те, що мій муж приходив після свої смерті до мене, я знаю точно! Бо сама його виділа, коли він сидів на лаві і гойдав колиску з моїм Андрійком. Потім все ж забрав його за собою… Якби був в пеклі, то не думаю, чи дідько випустив би його назад. А щодо раю... Якщо після смерті він і далі ходить по нашій землі, то сумніваюся, що вона могла би стати раєм по життю для нього. Він не сліпий вмирав, аби не видіти, як люди мордуються, а зріти таке не є втішно. Тоді, якщо б йому в тому раю було так добре, то нащо би він приходив до нас?
Лабуня важко зітхнула, ніби втомившись від довгої промови, і вкинула до рота ще одного вареника. Люда якусь мить дивилася, як та смачно пережовує їжу, а потім спитала:
— Так може він потрапив у чистилище? І за нього треба молитися щодня? Ви молитеся за його душу?
Жінка роздратовано глянула на дівчину, даючи зрозуміти, що її втомили набридливі запитання. Люда це вловила, проте не звернула уваги.
— Молитва дуже помагає, і вашому чоловікові теж поможе...
— Слухай, дівко, як ти така побожна, то сама й молися, — розізлилася Лабуня.
Люда змовчала.
[1] Станіслав Яблоновський (1669 р. – 28 квітня 1731 р.) – один із представників польського магнатського роду Яблоновських гербу Прус III, прямий предок Андрея Шептицького.
[2] Антоній Барнаба Яблоновський (27 січня, 1732 р. – 4 квітня, 1799 р.) – князь, державний діяч Речі Посполитої.
[3] Урочище Качків – місце археологічних досліджень на місці Крилоського городища заповідника «Древній Галич», розташованого у Галицькому районі, Івано-Франківської області.
