Раді Вас бачити!

Світлоока дівчина стояла на порозі храму, не наважуючись зробити крок уперед. Вона сперлася до одвірка і мовчки спостерігала за людьми, якими поволі наповнювався костел. Вони займали місця на лавах, перешіптувались, хтось молився. Проте для всіх то була велика подія: старий польський кляштор знову відкрили після сотні років забуття.

Він стояв на високому пагорбі, який, подейкують, був штучним — землю наносили люди руками, відрами, хто чим. Збоку був розташований монастир. Спочатку то був православний храм, та після приходу Речі Посполитої на ці землі його перетворили на католицький костел, який простояв не одне століття. Востаннє тут правилося у 1914 році перед початком Першої світової війни. Вона завдала нищівного удару по храму та монастирю, знищивши останній вщент. Уцілілі монахи-кармеліти змушені були тікати до Польщі, прихопивши з собою найбільші цінності. За часів Радянського Союзу головна зала святині слугувала свинарником, зерносховищем та пунктом прийому склотари.

Дівчина обвела поглядом вікна з мозаїкою, які ще міцно трималися в товстих нішах під стелею. По обидва боки від них на вицвілих фресках досі виднілися зображення святих та янголів. Сірі обдерті стіни та завалені крипти ховали у собі вікові таємниці разом із прахом служителів храму, королів і їхніх вірних воїнів. У темних закутках досі жили примари з минулого.

Враз її погляд впав на фрагмент посередині куполу, де колись висіло панікадило[1]. Дивні янголи в кольорових платтях, із білосніжними крилами за спиною… Через напівстерте зображення здавалося, що в одного з них бракує крила. Проте їхні очі були такими виразними, ніби лише вчора їх торкався пензель художника. Здавалося, вони дивилися прямо на неї, кружляючи і простягаючи руки. Один, два, три… Скільки їх? Дівчина не могла порахувати. У голові запаморочилося й на мить їй задалося, що створіння на стінах і справді живі.

— Людочко? — покликала дівчину ще молода, проте виснажена з вигляду жінка. — Час додому.

Люда підійшла до матері і взяла її під руку.

— Нащо то відкрили? — наздогнала їх сусідська бабця, поправляючи хустину на голові.

— Кажуть, що будуть реставрувати, — тихо відповіла Олена, мати Люди, думаючи про щось своє.

— Хіба в нас церкви нема? Чи їм нікуди гроші дівати?

— Та святе ж. Шкода, щоб занепало.

— Воно й без того занепало. Сюди років сто ніхто не приходив, лиш злодюги та наркомани. Най би вже знесли. Воно так не наше, а польське.

Люда йшла мовчки і стару не чула взагалі. Вона вкотре озирнулася, через що перечепилася об камінь і мало не впала.

— Люба, дивися під ноги! — стиснула руку доньки Олена.

— Ліпше б ті гроші убогим дали, аніж мають пустити в стіни та малюнки, — не вгавала бабуся.

 — Так туди молитися ходитимуть, паломники приїжджатимуть, — стала на захист старого храму Олена.

Баба лиш махнула рукою:

— Краще б людям допомогли. Чи тобі, Оленко, гроші непотрібні?

Олена змовчала. Стара вдарила в найболючіше місце. Потрібні гроші, ой, як потрібні! Тяжко самій, без чоловіка, зводити дочку на ноги.

Древній костел відкрили, та не лише старі двері відчинилися назустріч живому світу, а й дещо, невидиме нікому. Минуло сто років — і їх знову покликали. Невинна душа ще не здогадується про долю, яка їй вготована. Проте вона — єдина надія, що залишилася. Дев’ята. Нею замикається коло і хай би замкнулося навіки, аніж все має піти спочатку.

***

— Спиш?

— Ні. Я сьогодні була там.

— І як?

Дівчина важко ковтнула і стиснула слухавку.

— Тепер я тебе розумію. Там класно.

— Хочу піти туди з тобою. Лиш удвох.

— І я… Мушу йти, пізно вже.

— Цілую тебе, князівно!

Люда завжди чекала цих коротких діалогів, проте щоразу ніяковіла і всі слова, завчасно обдумані й відрепетирувані, миттєво забувалися. Богдан телефонував їй щовечора після дванадцятої на домашній телефон. Відкрито зустрічатися не пропонував, але дівчині достатньо було кількох поглядів і одного запрошення на танець позаминулої суботи на танцях, аби запевнити себе в тому, що їхні почуття взаємні. Вона з нетерпінням чекала, коли мама засне, і крадькома йшла у свою кімнату, тягнучи за собою довжелезний шнур від телефону. Олена обіцяла на день народження подарувати мобільний — швидше б вже! З Богданом Люді було цікаво. Їй здавалося, що він знає відповіді на всі питання. Саме Богдан пробудив у ній потяг до минулого. Хлопець з таким захопленням розповідав про черговий за́мок, палац або храм, в якому йому довелося побувати, що Люда мимоволі захопилася його розповідями, а згодом — і самим хлопцем.

Після розмови з Богданом минули добрі дві години, проте дівчина ніяк не могла заспокоїтись. Душа аж підстрибувала всередині, пориваючись скинути ненависні їй тілесні окови. Кортіло ще раз глянути на дивний храм. Перед очима досі стояли обриси янголів, прекрасних безсмертних істот, які вабили дівчину все життя. Часто Люда малювала їх на уроці геометрії чи іноземної. Не раз отримувала зауваження від вчителів, мовляв, досить літати в небесах. Мати ж ніколи не сварила доньку, лиш докір тінню пробігав у її світлих очах. Люда все розуміла, шкодувала маму, намагалася зосередитися, та минало кілька днів — і знову невідома сила полонила її розум, змушуючи забувати про все на світі.

***

Вранці Люда разом з подругою Юлею стояли біля шкільної бібліотеки з рюкзаками, напханими підручниками для їхнього останнього навчального року в школі. Люда мала втомлений та невиспаний вигляд. Подруга підозріло зміряла її очима:

— Де була твоя нічка?

— У ліжку, — буркнула дівчина.

Юля хотіла ще щось спитати, та раптом перед ними з’явився Богдан. Він весело всміхнувся і взяв важкий наплічник Люди.

— Привіт! Ти йдеш додому?

Та поглядом попрощалася з подружкою і невпевнено закрокувала біля хлопця.

— То як, йдемо сьогодні?

— Куди? — ледь приховавши переляк, спитала Люда.

— До костелу. Тобі ж цікаво?

— Цікаво. Просто я не думала, що так швидко…

— Чого ж тягнути? Сьогодні ввечері о нашій годині я чекатиму біля воріт.

Решту шляху дівчина намагалася здаватися безтурботною і всіляко підтримувати розмову, проте кішки на душі шкребли нестерпно. Як вона піде з дому так пізно? А якщо мама прокинеться? Ото Люді влетить. Богдан підвів дівчину до воріт і на прощання поцілував у щічку.

— Гаразд, князівно, до вечора!

Він підморгнув і бадьоро покрокував вниз вулицею.

***

Ніч видалась темною. Чому час йде так повільно? Люда хотіла вже зателефонувати Богдану й відмінити зустріч, та лиш тепер зрозуміла, що не знає номеру його мобільного. Її щось тривожило, не давало спокою цілий день. Думки заполонили спогади про янголів, яких вона побачила під куполом старого храму.

Дівчина тихо вислизнула за ворота. Прохолодний вітер війнув у обличчя. Тиша, всі давно сплять. Треба дочекатись Богдана і сказати, що вона нікуди не йде.

Час минав, проте вулиця залишалася безлюдною. Люда вирішила пройтися назустріч хлопцю, забувши, що на ній лише тонка піжама і домашні капці. «Дивна, несправжня тиша», — подумала дівчина, — «навіть собаки не брешуть. Де ж Богдан?»

Люда усміхнулася, пригадавши їхню першу зустріч. То було минулого першого вересня. Всі стояли на урочистій лінійці, відпочивши після літа, сміялися, розмовляли, ділилися враженнями. Дівчата старших класів нишком зиркали на хлопців. Серед них була і Люда, а серед старшокласників — новенький хлопець Богдан.

— Дивись, хто то? — спитала в подруги Юля, вказавши на нього.

— А мені звідки знати?

— Він дивиться на тебе!

 Люда швидко опустила очі.

— То хай собі дивиться. Мені що до того?

— Треба познайомитися!

— Не буду я з ним знайомитися! Та він вже й відвернувся.

— Ще повернеться! Не відпустимо ми його тепер зі своїх кігтиків, — Юля примружила очі і потерла долоні.

Люда засміялася.

— Коза ти, Юлько!

***

Дівчина різко зупинилася. Вона стояла перед костелом: напівзруйнованим, темним від часу, проте величним і вражаюче великим. Як Люда дійшла сюди? Чому дорогою не зустріла Богдана? Вона підійшла до дверей і ледь штовхнула їх. Із пронизуючим наскрізь моторошним скреготом вони відчинилися і дівчина увійшла всередину.

Холодно й моторошно. Лише в голові промайнула думка, що ззовні було краще, як у темряві попереду з’явилося світло, схоже на полум’я від свічки. Воно ставало ближчим, вогник палахкотів і тягнувся вгору, ледь освічуючи постать, яка тримала свічку. Незнайомець підняв голову і їхні погляди зустрілися. То був старий сивобородий чоловік, одягнений в довгу темну рясу.

— Хто ви? Що ви тут робите? Хіба тут вже хтось живе? — протарабанила на одному подиху від переляку Люда.

Вона вловила рух позаду старця і зрозуміла, що він не сам. У непроглядній пітьмі вимальовувалися обриси інших, таких ж чорних та німих створінь. «Сатаністи? Привиди?» — думки зі скаженою швидкістю мінялися в її голові. Люда кинулась до дверей, та ті були замкнені. 

— Випустіть мене!

 Знову не отримавши відповіді, дівчина щосили почала гримати кулаками в двері:

— Рятуйте! Хто-небудь!

Люда сповзла на кам’яну долівку. Дурниці! Якщо її й почує хтось, то не стане посеред ночі мчати до покинутого костелу з поганою репутацією.

Паралізована страхом, дівчина не могла поворухнутися. Піжама стала вологою від поту і легке тремтіння хвилями прокочувалося тілом. Враз старий заговорив. Його голос глухо відбивався від товстих бетонних стін і здавалося, ніби він лунає з-під землі: «Божі посланці… раз на сто літ… ченці…» Люда спершу ледь вловлювала сенс його слів, та згодом почала розуміти:

— …мусимо вертатися назад, аби продовжити пошук тієї, яка здолає прокляття і подарує нам довгождану свободу.

— Але до чого тут я? — Люда повільно, чіпляючись руками за двері, підвелася ­­­на ноги.

— Ти обрана.

— Що це значить? Хто ви?

— Тобі не варто боятися. Ми прості ченці, які прагнуть спокою.

— У мене немає грошей, нема нічого коштовного!

— Скоро світатиме. Тобі варто відпочити. Ти про все дізнаєшся завтра. Тебе проведуть у твої покої.

— В які покої? Я хочу додому! — враз Люда стрепенулася. — Моя мама піде в поліцію, це вам так не мине!

Чоловік не звернув уваги на її слова і простягнув чашу, яку йому передали ззаду.

— Випий. Це тебе заспокоїть.

Люда заперечливо махнула головою.

— Ви мене не змусите! — вона знову почала стукати в двері. — Рятуйте!

— Перестань!

Хтось вхопив її за руку і Люда повернулася, готуючись до захисту. Перед нею стояв молодий чоловік. Його різке зауваження ввело дівчину в ступор.

— З якої радості? — врешті видихнула вона.

— У тому нема потреби.

Голос молодика звучав упевнено і Люда повірила, що він зможе їй допомогти.

— Хто вони? — тихо спитала вона, визирнувши з-за його плеча. — Допоможи мені втекти.

— Не бійся, я не дозволю тебе образити, — мовив хлопець так само рівно й неемоційно, проте Люда сприйняла це як шанс.

Вона враз притислась до нього, на мить забувши все, що довелось пережити за останню годину, проте відразу випустила з обіймів, відчувши, що незнайомець напружився.

— Випий, — він простягнув їй чашу.

— Нащо?

— Вір мені. Ти у безпеці. Ти зі мною.

Люда ще раз глянула йому в очі і тільки тепер помітила, які вони чорні. Дівчина взяла чашу і швидко випила. Вона встигла помітити, як змінився погляд хлопця. У ньому промайнув страх. Але ці очі… чорні бездонні очі… Вони затягували все далі, глибше й глибше, у безкінечну темряву.

***

Прокинулась від голосного співу півня. Очі розплющувати боялася. «То був сон? Що я побачу зараз перед собою? Усміхнене обличчя матусі чи… голі стіни костелу?!» Розплющила. У животі ніби хто возом проїхався. Не приснилося.

Невелика півтемна кімната під самим дахом старого храму освічувалася вузькою смугою світла, яке потрапляло сюди через крихітну лоджію ліворуч. Тут давно нікого не було, стіни костелу були високі й неприступні, а ключі від дверей належали сторожеві, який жив у кінці вулиці, й передавалися від батька до сина багато десятиліть. Дотепер людям не було діла до католицького кляштору, хіба — цікавим дітлахам, шукачам пригод та заїжджим. Лише через стільки часу поляки, які приїхали відвідати могили родичів, згадали про нього і захотіли відреставрувати. Місцеві не вірили, що якийсь дурень вкладе стільки сил у руйновище, тому історична пам`ятка поволі «вмирала». Всі кути й підземні ходи давно перевірені місцевими хлопчаками, а ті, що були повністю зруйновані, навіки зберегли свою історію і не боялися бути потривоженими. Та досі ніхто не наважувався піднятися на верхній поверх, знаючи, що сходи будь-якої миті могли обвалитися. Не знали вони й про інші двері, які були надійно приховані за однією з колон всередині храму.

Кімната була обставлена досить скромно: дерев’яне ліжко, низький стіл біля нього й дзеркало на повний зріст у різьбленій оправі навпроти. На столі лежав акуратно складений одяг: тонка лляна сорочка, кілька металевих браслетів, вишитий пояс та плахта. Рукави сорочки сягали долу, та це не здивувало дівчину. Олена все життя пропрацювала у місцевій бібліотеці і часто брала дочку з собою на різні виставки. Кожну бібліотеку і музей в радіусі ста кілометрів Люда знала, як свої п’ять пальців. Стародавній одяг та прикраси не були чимось незвичним, проте все це знаходилося за склом, а їй завжди хотілося приміряти ті речі, відчути на дотик. Дівчина пригадала, як маленькою обмотувала довкола тіла покривало, підперезувалася маминим поясом і поважно ходила по хаті, уявляючи себе князівною чи королівною.

Люда намагалася пригадати вчорашні події. Згадала, як стояла на порозі свого дому, а потім — на порозі костелу. Пам’ятала старого чоловіка і ще когось… молодого хлопця, його чорні очі. Він обіцяв захистити її. Терпкий смак напою, а далі — лише темрява…

— Треба тікати звідси! — сама собі мовила дівчина і підійшла до сходів.

Там було ще темніше, ніж у кімнаті. Спускатися вниз було вкрай небезпечно й нерозважливо, та іншого виходу Люда не бачила. Вона зробила крок вперед, як враз почула знадвору голоси. Дівчина підійшла до лоджії і обережно визирнула. Внизу стояв гурт підлітків у супроводі вчительки. Мабуть, прийшли на екскурсію. Це ж Богданів клас! Он Віка, Юрко… А де сам Богдан?

— Кажуть, тут є привиди! — сказала одна з дівчат.

— Авжеж, один зараз стоїть і дивиться на тебе! — насмішкувато відповів їй однокласник.

— Де? — злякано охнула дівчина.

— Отам, на балконі! Чекає тебе, — зареготав хлопець.

Люда різко відсахнулась назад, побачивши Богдана. Але він не повинен бачити її! Глибоко вдихнувши, вона знову підійшла до балкону. Поки вчителька розповідала історію костелу дівчатам, хлопці, вважаючи розповідь нудною, порозходилися в пошуках чогось цікавішого. Довкола костелу ще зберіглося кілька незавалених тунелів, частина з яких вела до двох нині вже повністю зруйнованих за́мків, а решта — у ліси та під Ка́сову гору[2], де за легендою заховав свої скарби галицький боярин.

— Юрко, сюди! Тут можна пролізти, — Богдан розглядав тунель, який вів до головного залу храму.

— Щось знайшов? — підбіг до нього Юрко. — Думаєш, що не завалений?

— Не знаю, — Богдан озирнувся, — де Іванівна?

— Щось розказує. Та ніхто не побачить!

Богдан поліз перший. У напівзасипаному тунелі було темно і дуже вузько, проте хлопцю все ж вдалося пробратися всередину.

— Ой! Ти мене своєю кросівкою по носі гепнув! — скривився Юрко.

— Вибач, я не хотів!

Хлопці нарешті вибралися з тунелю.

— От і наш костел у повній красі, — доказав Юрко. — Йому вже…

— Біля тисячі років. Я давно цікавлюсь його історією, але побачити в реальності — це зовсім інше.

Богдан ледь стримував збудження, яке зародилося десь глибоко в грудях, перехоплювало подих і змушувало все тіло тремтіти. Він провів рукою по стіні, на якій виднілися залишки фрески.

— Прислухайся: стіни говорять.

— Ще скажи, що розумієш їх, — із сарказмом відповів Юрко. — Тоді я скажу, що ти здурів. Досить фантазувати, краще роздивимося все, може знайдемо що цікаве. Якось я знайшов ножа. Класно, правда?

Богдан не відповів, продовжуючи замислено розглядати ледь помітні зображення.

— Ти нічого не відчуваєш?

— Про що ти?

— Дух минулого живе тут.

— Не кажи так, бо мені лячно, — Юрко оглянувся. — Ходи вже звідси. Ти так говориш, що в мене мурахи по шкірі бігають. То у вас всі в місті такі дивні?

—  Чекай! А там що? — Богдан глянув на темний кут праворуч від входу.

— Сходи на хори, — Юрко вказав на майданчик над дверима. — Він виходить на балкон, ти його бачив. А над ним — ще одна лоджія. Там є кімната, проте ніхто не може туди дістатися, бо вище сходи повністю зруйновані. Ходімо?

— Ти йди, а я ще подивлюся.

— Ну, як хочеш, — друг знизав плечами, — але не будь довго, бо Іванівна з’їсть з потрохами.

Люда стояла на порозі, не знаючи, що робити. Богдан — він міг її врятувати. Одне її слово — і цей жах закінчився б, а через тиждень вона нічого б і не згадала.

Минав час, але дівчина продовжувала міряти кроками кімнату. Отак завжди: у найвідповідальніший момент вона ціпеніла і всі думки вивітрювалися з голови. Черговий приступ сором’язливості, як Люда встигла охрестити цю особливість свого характеру, не давав покликати на допомогу.

Врешті дівчина наважилася на рішучий крок, проте раптом її погляд впав на своє відображення у дзеркалі. Пом’ята брудна піжама та розпатлане волосся — не такою вона хотіла з’явитися перед Богданом. Люда скинула піжаму і сховала під подушку. Голе тіло напружилося від ранкової прохолоди. Сорочка плавно ковзнула по ньому, зачіпаючи й подразнюючи всі його випуклості. Дівчина підібрала на зап’ястях рукави і закріпила браслетами. Червона в синю клітинку плахта складалася з трьох шматків тканини, зшитих між собою. Люда обгорнула її довкола стану і закріпила поясом. Відображення у дзеркалі сподобалося їй. На свій вік дівчина була доволі розвиненою. Невисока, гарно складена, з тонкою талією та округлими стегнами, з довгим темним волоссям, яке трохи розтріпалося після нічної пригоди та де-не-де вибилося з коси. Безперечно, ця юна дівчина через кілька років перетвориться на вельми привабливу жінку.

Враз її погляд впав на старе, потемніле від часу розп’яття, яке висіло на стіні зліва від столу. Люда хотіла зняти його, але воно було прибите до стіни і їй вдалося лише повернути дерев’яний хрест. Тільки-но вона це зробила, як частина стіни відсунулася вбік, відкривши таємний хід. Дівчина зробила крок уперед. Сходи були в хорошому стані, що було дивно, зважаючи на їхній вік. Мабуть, ними користувалися вкрай рідко. Люда обережно спускалася, тримаючись руками за стіну.

— Не поспішай, тоді шанс зламати шию зменшиться, — пробурмотіла вона сама до себе.

Враз дівчина наштовхнулася на стіну. Навпомацки відшукала ще одне розп’яття. Наступної миті стіна безшумно від’їхала вбік і Люда опинилася внизу в головному залі храму. Потаємний хід був надійно схований за однією з колон.

Вона одразу побачила Богдана. Той щось уважно розглядав у протилежному куті залу. Дівоче серце скажено калатало. Здавалося, хлопець може почути його стукіт. Відчайдушний крик вже ладен був зірватися з уст, та все ж Люда змогла подавити його і лише важкий стогін вирвався з її грудей. Богдан рвучко озирнувся:

— Хто тут?

 Та кинулась назад, та хлопець встигнув її побачити:

— Стій! Хто ти?

Люда різко зупинилася, не насмілюючись повернутися. Юнак підійшов ближче.

— Як ти сюди потрапила?

Дівчина повільно повернулася до нього, не підводячи очей.

— Людо? — Богдан був цілком збитий з пантелику. — Що ти тут робиш? Ми ж мали піти разом! Вибач, мені вчора не вийшло.

Хлопець ковзнув поглядом по її одязі.

— Де ти взяла ці речі? Тут має бути якась виставка?

— Не знаю, мене закрили…

— Хто? — Богдан різко оглянувся.

— Я добре не пам’ятаю. Вони дали мені щось випити, — Люда благально склала руки. — Забери мене звідси…

Хлопець схаменувся.

— Так, ходімо, — його погляд впав на відчинений позаду неї прохід, — що це?

— То приховані сходи нагору.

— Ну й грець з ними. Ходімо.

Богдан перший поліз у тунель, проте Люда не поспішала за ним.

— Де ти? Вернутися за тобою?

— Я… мабуть залишусь, — тихо промовила дівчина.

— Що? Я йду назад!

— Не треба! — крикнула Люда, та юнак уже повернувся.

— Чому ти не спускаєшся? Не бійся, він не завалиться.

— Не в тому річ. Я не можу так раптово з’явитися перед твоїми однокласниками і вчителькою. Вони подумають, що я несповна розуму!

Хлопець хотів заперечити, та у тунелі почувся шурхіт.

— Бодько, чого ти так довго? — крикнув Юрко.

Люда злякано глянула на Богдана.

— Не можна, щоб він мене побачив!

— Будь на місці, я йду! — крикнув хлопець другові й повернувся до дівчини. — Як же ти?

 — Зі мною все буде добре. Іди.

Богдан вагався, та Люда наполягала на своєму.

 — Нічого не станеться, як не сталося до тепер.

— Я прийду через годину і заберу тебе, обіцяю, — хлопець вже хотів йти, та враз притиснув Люду до себе і поцілував. Поцілунок був коротким, та дівчині перехопило подих.

Богдан зник у темряві тунелю. Люда кілька хвилин не могла отямитися від того, що трапилося: ось в якій ситуації треба було опинитися, аби хлопець твоєї мрії поцілував тебе.

***

Минула година, за нею — ще одна. Богдан не прийшов. Наближався вечір. Цілий день Люда провела в кімнаті, де минула її остання ніч. Сотню разів була готова втекти й вкотре передумувала. Юна душа прагнула більшого. Хотілося допомогти. Хотілося надати своєму життю більшого сенсу. «А якщо справді існує прокляття, про яке він казав?»

У кімнаті споночіло і дівчина вийшла на балкон. Усе містечко було як на долоні. У вікнах будинків одне за одним з’являлося світло. Люда вкотре подумала, що краще було піти з Богданом, та враз почула кроки. Кров застигла в жилах. Дівчина з жахом дивилася на відчинений таємний хід, готуючись до найгіршого. За мить до кімнати ввійшов той самий старий чоловік, тримаючи в руці свічник.

— Добрий вечір, Людмило!

— Звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ти — обрана, тому про тебе все відомо.

Старий поставив свічник на стіл й обережно присів на край ліжка.

— З твого дозволу. Мене звати отець Митрофан. Ти, либонь, зле пам’ятаєш, що сталося минулої ночі.

Дівчина склала руки на грудях.

— Я неповнолітня! Мене вже шукають!

— Інші обрані також не одразу вірили, що їхні життя являються набагато ціннішим і важливішим, аніж вишивання…

— Я не вишиваю…

— …чи прядіння…

— …і не пряду…

— …чи очікування, коли її посватають…

— Але я не сиджу вдома, врешті-решт! — роздратовано кинула Люда. — Я ходжу до школи.

— Твої батьки, певно, доволі заможні, якщо змогли віддати тебе у школу для благородних панянок.

Дівчина хотіла заперечити, щось казати, кричати, та щомиті усвідомлювала, що старий не бреше. Вона стояла і мовчки дивилася на нього, безпомічно опустивши руки. Здавалося, він застиг, дивлячись кудись поперед себе. Старе, вкрите павутиною зморшок обличчя чоловіка випромінювало цілковитий спокій. Шкіра здавалася восковою. Срібляста, майже біла борода невимушено покоїлася на грудях. Очі блищали при сяйві місяця, яке тонкою смугою проникало через лоджію до кімнати.

— Які інші обрані?

Священник не відповів.

— Що зі мною буде? — голос Люди здригнувся.

— Лише Господу нашому це відомо.

Дівчину не задовольнила така відповідь, проте вона вирішила більше не сперечатися. Отець Митрофан тим часом продовжив:

— Є сім смертних гріхів. Вони здатні знищити людську душу. Це гординя, лінь, заздрість, гнів, обжерливість, жадібність та хіть. У кляшторі було дев’ять рясофорних послушників[3], яким не вистачило кількох днів, щоб прийняти мантійний постриг[4]. Вони сумлінно виконували закони Божі. Були готові протистояти кожному з цих гріхів, окрім останнього… Випробування міцності людської плоті. Кому не вдасться його пройти, душа того назавжди зостанеться в чистилищі.

— Але ж люди постійно грішать! Ніхто ж не помирає від цього! — Люда відчула роздратування.

— У них є час, аби відмолити свої гріхи. Та після смерті часу вже немає.

— І… коли це сталося? Вчора?

— Все й справді було ніби вчора.

Старий замовк. Вік його був поважним, проте дівчина не могла зрозуміти, скільки йому років: шістдесят, вісімдесят чи трохи за сто. Вона терпляче чекала продовження розповіді, проте чоловік поринув у спогади, зовсім забувши про її присутність.

— Отець Дем'ян, — врешті заговорив він. — Я називав його другом. Він був священником у двірській княжій церкві. Наші взаємини завжди були хорошими, але того дня Дем'ян не послухав мене. Не чув взагалі нічого, або просто не хотів чути. Я ніколи не забуду проклять, які вилетіли з його уст тоді.

— Чому він прокляв вас?

— У душу Дем’яна закралася підозра. Він звинуватив одного з послушників у страшному гріху. Його прокльони були останнім, що чули ті, хто був тоді в храмі. Відтоді лиш раз на століття нам випадає шанс на спасіння з появою нової обраної, чия чиста та непорочна душа здатна вимолити прощення й здолати прокляття.

— У чому воно полягає?

— У здатності протистояти останньому смертному гріху. Кожен монах дає обітницю безшлюбності. Усмирити свою плоть найважче, та тільки так він наблизиться до Господа. Якщо помисли його залишаться чистими, а серце не зречеться Господа, послушник буде врятований. Ти — обрана для одного з них, його випробування. Значним чином від тебе залежить, пройде він його чи ні.

— Як це може залежати від мене? Яка моя роль у цьому всьому?

— Для послушника — це останнє випробування. Проте твоє завдання полягає у тому, щоб відмолити гріх брата, якого прокляв Дем’ян. Ще жодній обраній це не вдалося.

— Але чому?

Священник зітхнув.

— Відповіді на це питання нема. Я віками молив Господа відкрити тайну, та він мовчить. Я недостойний відповіді. 

Люда знову відчула роздратування. Думки плуталися, розсіювалися в голові, ніяк не бажаючи зійтися в єдиний ланцюжок. Сенсу всього, що казав священник, дівчина не сприймала, інакше її нервове напруження переросло б у справжню істерику.

— Що трапилося з іншими обраними? Що буде, якщо я не зможу вам допомогти?

— Все піде спочатку. І так до того часу, поки ми не віднайдемо спасіння.

— То скільки ви вже так… живете?

— Великдень 1104 року став останнім днем нашого земного життя.

Люда якраз хотіла підвестися, знову сіла.

— Як таке можливо? Чому саме я?

— Ти обрана…

— Але я не відчуваю себе особливою. Можливо, ви помилилися? І взагалі, як ви знаєте, хто ця обрана? Може, тому вам ніхто досі не допоміг, бо ви помилялися у виборі?

— Тобі варто більше довіряти людям, Людмило.

Проникливий погляд священника подіяв, ніби відро холодної води, вилитої на голову.

— Вибачте.

— Се твоя доля. Від неї не втечеш.

— Я думала, що буду сама створювати свою долю. Я не хотіла вас образити…

— Ображатися — значить ображати Господа. Варто простити, у будь-якому випадку. Чи погодишся ти спуститися на вечірню молитву?

Люда вкотре відчула себе не в своїй тарілці. Їй здалося, що вона вже так низько впала в очах священника, що він зараз скаже щось на кшталт: «Вибач, я помилився щодо тебе. Можеш йти додому». Але чому це раптом її лякає? Хіба ще вранці вона не хотіла втекти звідси? «Я не можу піти», — враз промайнуло в голові. — «Випивши те зілля, я прив’язала свою душу до цього місця».

— Так.

Люда нерішуче зупинилася за широкою колоною. Монахи співали, стоячи до неї і отця Митрофана спинами трьома рядами.

— Як їх багато, — не втрималась дівчина.

— Вісім рясофорних послушників, два іноки[5] та три мантійні ченці[6].

«А дев’ятий послушник? Чому його тут немає? Мабуть то і є той, через якого все сталося», — пронеслося в голові Люди.

Можливо, вона мала б злякатися, опинившись серед такої кількості незнайомих людей. Всі як один у чорних довгих рясах, вони не рухалися, покірно схиливши голови й поринувши в молитву. Холодні статуї, безпристрасні спостерігачі. Проте дівчина не відчувала страху, то було радше сильне хвилювання, яке буває перед виходом на сцену. Люда не насмілювалася вийти з-за колони, проте цікавість брала своє і вона зробила крок вбік. Все здавалося зовсім іншим, аніж вона бачила кілька днів тому, коли приходила сюди з мамою. Проте насправді нічого не змінилося: все ті ж сірі, подекуди обдерті стіни, холодна кам’яна долівка та протяг крізь шпарини у дверях, розбиті вікна і провалля прямо під ногами. Кілька свічників на стінах робили це місце більш живим й не таким похмурим. Люда глянула вверх і здивувалася — там, де недавно вона бачила намальованих янголів, було пусто. Та може то була гра тіней і через напівтемряву їх не було видно.

Голоси глухо відлунювали у порожньому храмі, відбивалися від холодних стін, наповнюючи їх життям. Спів підносив все вище й вище, проникаючи глибоко в серце, обвиваючись довкола та вириваючи з грудей. Дивне тепло хвилями розтікалося по жилах, сковуючи тіло. Та враз хор затихнув — і Люда стрепенулася, немов вийшла з гіпнозу. Вечірня закінчилася.

Дівчина оглянулась, проте отця Митрофана біля неї не було. Вона зрозуміла, що її помітили. Брати дивилися на неї і перешіптувалися.

— Обрана… се обрана…

— Де?

— Та он стоїть…

Врешті всі погляди були звернені до неї. Люда не на жарт перелякалася і зробила крок назад. Їй як ніколи захотілося провалитися крізь землю.

— Боїться бідна…

— Я б сам боявся, якби був на її місці.

— Людмило, познайомся з моїми помічниками. Підступи ближче, — мовив священник.

Дівчина невпевнено подивилась на отця і, зустрівшись з його підбадьорюючим поглядом, пішла. Монахи розступалися, звільняючи шлях. Вона чітко відчувала, як їхні погляди пронизують її. За кілька секунд Люда встигла подумати про те, чи має нормальний вигляд у цьому вбранні. Про те, що не розчісувалася другий день. Не чистила зуби. Їй так згодилася б зараз зубна щітка! І свіжа білизна… І що вона йде в домашніх капцях у клітинку. А чи не сильно новий одяг обтягнув її зад? Хоча вони ж монахи, яке їм діло?

 Глибокий видих — і дівчина повернулася обличчям до братів. Всі погляди були спрямовані на неї, проте хтось дивився не менш перелякано, а інші — з радістю та надією. Всім було цікаво, якою буде ця дев’ята обрана?

Священник почав знайомити Люду з кожним з них. Найближче до неї стояв зовсім юний хлопець, кучерявий, з великими добрими очима.

— Це брат Феодор, — сказав отець Митрофан, вказуючи на послушника. — Федоре, негоже так роззявлятися.

Той почервонів і закрив рота.

— Дуже приємно, — тихо мовила Люда.

— Навзаєм, — швидко відповів юнак і ще більше зашарівся.

— Лука, — продовжив священник.

Красивий стрункий послушник підморгнув Люді і вона мимоволі подумала, що він забув у монастирі з такою зовнішністю. Веселі бісики так і стрибали в його очах.

— Вітаю, панночко!

Люда ледь кивнула.

— Пилип.

Білявий, з небесно-блакитними очима брат дивився ніби крізь неї. В його погляді дівчина вловила невимовний сум.

— Михаїл… Яків… Петро… — Люда знала, що всіх імен їй годі запам’ятати, проте чемно усміхалась, коли отець знайомив її то з одним, то з іншим монахом.

— Йоан.

Люда завмерла, почувши це ім’я. Вона швидко глянула на того, кому воно належало. Це він, той, хто обіцяв вчора захистити її! Дівчина стояла, хитаючись, і дивилася на нього, в його чорні очі. Він збрехав… Він знав від початку, хто вона. То сам диявол прийшов по неї, по її душу!

***

Ніч видалась довгою. Дівчина спала неспокійно, постійно прокидаючись і прислухаючись до звуків. Їй постійно здавалося, що вона не одна. Врешті втомившись від цього, Люда вийшла на балкон. Туман оповив усе довкола і був такий густий, що не було видно найближчих дерев біля костелу. Раптом внизу почувся шурхіт.

— Богданчику?

Дівчина кинулась до виходу. Через кілька секунд вона стояла перед хлопцем — схвильована, з розкуйовдженим волоссям та рум’яними щоками. Богдан міцно її обійняв.

— Як ти? Я так переживав, — юнак і справді мав не найкращий вигляд: блідий, з темними колами попід очима. — Вибач, що не прийшов вчора. Геть забув, що у мене заняття з репетитором.

— Та нічого, все гаразд, — відповіла Люда, насправді думаючи зовсім інакше: «Якби ти прийшов, можливо мене б сьогодні тут не було».

— Яка ж ти гарна! То де ти взяла цей одяг?

Богдан із неприхованим захопленням розглядав її від ніг до голови. Дівчина розгубилася. Вона не очікувала подібних питань саме зараз.

— Мені дали…

— Тут знову хтось був? — хлопець схопив її за плечі. — Що то за люди?

— Вони такі нісенітниці говорили. Бодю, мені страшно!

З рота юнака зірвалася лайка. Здавалось, тієї миті він міг прибити кожного, хто трапився б на його шляху. Богдан і сам у це вірив. Підлітковий максималізм буквально роздирав його зсередини.

— Ти більше тут не залишишся, — він схопив Люду за руку і повів до виходу.

Дівчина покірно подріботіла за ним, проте через кілька секунд різко зупинилася.

— Стій! Я не йду.

— Чому?

— Не можу.

Богдан нервово реготнув.

— Слухай, я тебе не розумію. Ти кажеш, що боїшся тих людей, але піти не можеш. Чи не хочеш? Може тобі подобається вдавати жертву?

— А якщо вони казали правду?

— То що вони сказали?

— На них накладено прокляття. Я можу його зняти…

— Боже, ти чуєш себе? — Богдан дивився на Люду, як на божевільну. — Яке прокляття? В якому столітті ти живеш?

Реакція юнака повинна була привести її до тями, натомість дівчина опустила плечі й відчула, що ще трохи — і вона розридається. Богдан тим часом ніби не помічав її пригніченості.

— Ти повинна піти зі мною. Зараз тебе тут ніхто не тримає. Інакше я повідомлю твою маму і…

— Ні! — враз погляд Люди змінився і вона, мов дика кішка, підскочила до хлопця. — Не йди до мами! Їй і так важко.

— Ти своїми вчинками робиш їй ще гірше. Повернися додому, Людо, не будь дурною!

Згадавши Олену, Богдан майже переконав дівчину повернутися. Вона вже була готова піти з ним, та юнак не на жарт розійшовся:

— Я думав, що ми разом. То ти ладна піти за мною на край світу, то враз передумуєш, — слова злітали з його уст перш, ніж він встигав подумати. — Не знаю, що ти собі вигадала, ким себе уявила, але це лише твоя фантазія, розумієш?! — Богдан зірвався на крик. — Не вдавай ідіотку!

Люда мовчки спостерігала за ним. Його слова скинули полуду з її очей.

— Розумію, що сильно помилилась, довірившись тобі. Нікуди я з тобою не піду! — вона розвернулася й рішуче попрямувала геть.

— Зупинись, Людо! — Богдан кинувся за нею, — я не хотів! То просто нерви!

— Запхай свої нерви сам знаєш куди! І ти помиляєшся: не збиралась я іти за тобою на край світу. Прощавай!

Богдан спробував спинити її, та дівчина встигла проскочити у відкритий прохід і повернути розп’яття.

Хлопець довго стояв внизу під костелом, благаючи пробачити йому, та Люда непорушно сиділа на ліжку, підібгавши ноги під себе. Сльози образи та відчаю градом котилися по її обличчю. Враз стало тихо. Богдан пішов.

Він повернеться завтра. Лиш би вона ще була… жива. Юнак різко спинився посеред дороги і вкотре почав докоряти собі, що залишив Люду там. «Але ж дідько! Вона сама відмовилася йти зі мною!» Богдан оглянувся назад: темні шпилі костелу височіли над верхівками дерев. «Побуде там ще одну ніч і завтра сама проситиметься забрати її додому».

[1] Панікадило – церковна підвісна люстра зі свічками або лампадами.

[2] Касова гора – комплекс скелястих пагорбів та гіпсових скель, пам’ятка природи державного значення у Галицькому районі, Івано-Франківської області.

[3] Рясофорний послушник – перший ступінь чернецтва, при якому послушник не змінює імені і не дає інших обітниць, окрім послуху.

[4] Мантійний постриг – це оголошення обітниць безшлюбності та постриження, коли послушник відрікається від мирського життя, отримує чернечий одяг та нове ім’я.

[5] Інок – другий ступінь чернецтва після постригу та прийняття нового імені.

[6] Мантійне чернецтво – мала схима або наступний ступінь, коли інок повністю відмежовується від мирського світу і стає монахом.