Раді Вас бачити!

Пилип швидко піднявся сходами й відчинив двері.

— Я вже тут. Можеш іти.

Петро підвівся зі стільця і потягнувся:

— Затерпло все. Години три сидів нерухомо.

— Чи спав? — хмикнув Пилип.

— Ну, може, задрімав трохи.

— Як вона? — Пилип кивнув в бік ліжка, поклавши на тумбочку горщик з супом.

Петро заперечливо покрутив головою.

— Ти доки нині?

— Та до ранку, певно.

— Добре.

Пилип почекав, поки брат вийде, і сів на край ліжка.

— Час би тобі вже й прокинутися, спляча красуне, — тихо мовив він, дивлячись на незворушне та спокійне обличчя дівчини.

Минуло чотири дні, відколи її непритомну винесли з лісу Йоан та Лука. На всі питання ті відмовчувалися і тільки з отцем Митрофаном про щось довго балакали в його келії. Опісля було вирішено перевезти Люду до костелу. Два рази в день брати змінювали своє чергування біля хворої, а третій приходив на ніч. «Не залишати ні на мить», — такою була головна настанова священника. Після того, як Люду оглянула місцева знахарка, залишалося тільки чекати. Дівчина не мала сильних травм, з дитиною теж було все гаразд, проте потрясіння далося взнаки і довгий сон був його наслідком.

— Тіло краще знає, скільки часу потрібно йому для відновлення сил. Коли буде треба, тоді й прокинеться, — коротко сказала знахарка.

Вона отримала винагороду за свою роботу і за обіцянку мовчати. Що вона дотримається її, Йоан дуже сподівався. Злата нічого не знала про те, що сталося, хоча і присилала на другий день Ждана з Малушею, аби ті розпитали про пожежу в лісі минулої ночі. Обережно оминаючи всі деталі, Йоан сказав, що то блискавка вдарила в старе дерево. Якраз перед тим небо пронизували гуркотіння грому, та гроза пройшла повз. Ті ніби повірили і, передавши Люді вітання, поїхали геть.

Раптом дівчина ворухнулася і Пилип обережно перевернув її на спину. Гарна, як би там не було. Тяжко, певно, Йоану: варто зібрати всі сили докупи, аби противитися бажанню заволодіти нею. Навіть зараз, така беззахисна та вразлива, вона манила до себе. Пилип ковзнув поглядом по шиї Люди і на мить затримав погляд на пульсуючій вені. Бути живим — значить відчувати, як кров тече по твоїх жилах, як легені наповнюються повітрям. Відчувати повною мірою холод та спеку. Все це є в обраної, але нема в них. Усі їхні відчуття ніби притупилися, атрофувалися: не діймав голод, температура тіла ніколи не змінювалася, незважаючи на природні явища. Зіниці не були чутливими до світла, а серцебиття не перевищувало десяти ударів за хвилину. Проте вони так само відчували радість, смуток та гнів. А також — страх. По-справжньому живими залишалися тільки душі.

Пилип важко зітхнув і задивився на Люду. Товста коса покоїлася збоку на подушці. Петро переплів її, та не дуже акуратно — волосся вже розтріпалося. Послушник взяв горщик і ложку. Добре, що літо, — юшка ще гаряча. Це все, чим вдавалося нагодувати дівчину. Її обличчя змарніло та осунулося, загостривши всі риси.

— Поїж трохи, — Пилип обережно відкрив їй рота і вона ковтнула. — Тобі треба поправлятися. Маля годувати і про себе не забувати.

Та враз насупила брови і скривилася. Послушник завмер із піднятою ложкою.

— Людо?

Дівчина тихо застогнала і торкнулася руки Пилипа.

— Ти мене чуєш? — брат відклав горщик вбік і стурбовано глянув на неї.

Дихання Люди пришвидшилося і вона ледь розплющила очі. Пилип, чи не вперше за весь час, усміхнувся.

— Ти прокинулася.

Спочатку дівчина мовчки дивилася на брата, намагаючись пригадати останні події, та вже за мить в її очах з’явився страх і вона щосили вчепилася за рукав послушника.

— Де він?

— Хто? Йоан? — не зрозумів хлопець.

Люда заперечливо похитала головою і враз завмерла: нікому не можна знати, хто був з нею минулої ночі!

— Він певно в братстві. Мав змінити мене на світанку. Хоч він ладен бути тут і день і ніч.

— Про що ти? — ледь чутно спитала Люда.

— Ми чергували біля тебе увесь цей час.

— Який час? Невже я знову проспала цілу вічність? Скільки? Тиждень, два?

— Та ні, всього чотири дні, — заспокійливо відповів Пилип.

Люда закрила очі — їй стало незручно. Від неї один клопіт. Вкотре брати няньчать її, як маленьку. До кінця життя вона не зможе віддячити їм повною мірою. Руки лягли на живіт: «Як ти там, дитинча?»

— Повитуха казала, що все добре, — відповів Пилип, помітивши її занепокоєння. — Опіки потрохи заживають. За це подякуєш Федору. То він зробив спеціально для тебе цілющу мазь.

Люда ніяково кивнула.

— Я мав би повідомити всіх, що ти прокинулася, проте не хочу залишати тебе саму.

— Ну, що ти... Зі мною все добре, чесно, — Люда спробувала всміхнутися.

Пилип якусь мить сумнівався, та все ж зостався.

— Скоро всі зберуться на вечірню, тоді й дізнаються. Нам велено не залишати тебе саму.

Люда зібрала всі свої сили, аби приховати розчарування. Зараз їй як ніколи хотілося залишитися наодинці. Обдумати все, що трапилося. Оглянути своє тіло, яке досі нестерпно боліло. Особливо дошкуляв правий бік та нога. Проте вона була не настільки близькою з Пилипом, щоб просити чи наполягати.

Люда спробувала сісти, проте спромоглася лиш на мить підняти голову.

— Не треба, ти надто слабка, — Пилип раптом відчув неспокій: боявся, що вона знову щось придумає і втече, хоча й розумів, що зараз дівчина не здатна навіть підвестися самостійно.

— Я не можу більше лежати, як овоч, — роздратовано відповіла та.

— Потрібен час, аби стало краще.

Люда промовчала. Сперечатися не було сили. Вона намагалася не дивитися на Пилипа, як і той на неї. Послушник дістав з кишені Псалтир і заглибився в читання. Він зробив би що завгодно, враз подумала Люда, аби тільки не говорити з нею. Дівчина зітхнула і глянула на стелю. Їй було спокійно. Не було страху за своє життя чи відчуття небезпеки, як звично буває після подібних випадків. Ніби нічого й не сталося. Вона досі не вірила, що та ніч могла бути останньою в її житті. Просто знала, що це ще не кінець.

Так само її світ не сколихнула поведінка Захара. Люда ніби чекала чогось подібного з його боку. «Сподіваюся, з тобою все добре».

— Вже сходяться, — полегшено видихнув Пилип.

— Ти йдеш на вечірню?

— Не знаю. Мені велено не покидати тебе одну.

Було видно, що послушник сумнівається. Він був одним з тих, хто ревно дотримувався всіх правил монашого життя. Люда закусила губу, подумки благаючи його піти геть.

— Але я маю повідомити про те, що ти прийшла в себе.

Пилип нерішуче закрив Псалтир, проте наступної миті все стало на свої місця, бо стіна відсунулася вбік і на порозі з’явився Йоан.

— Ти прокинулася? — він ледве стримався, аби не кинутися до Люди. — Коли?

— Кілька хвилин тому, — усміхнулася дівчина.

Вона помітила, як миттєво змінився настрій Пилипа: він знову став скованим та ніби відстороненим від усього світу, закрившись у своїй шкаралупі.

— Дякую тобі! — Люда спробувала підбадьорити послушника, ніби вона була причиною його суму.

— Був радий допомогти, — Пилип підвівся і швидко покинув кімнату.

— Як ти себе почуваєш? — Йоан сів на його місце і обережно взяв руку дівчини у свою.

— Добре.

Люда глянула на Йоана. Враз їй здалося, що вони не бачилися цілу вічність. Вона пригадала їхню останню розмову, відчуття радості, яке переповнювало її тоді.

— То ти мене знайшов?

— Я.

— Але як?

Йоан нахмурився.

— Як ти опинилася вночі посеред лісу? Ти усвідомлюєш, якими могли бути наслідки?

На очі дівчини виступили сльози: вона по-інакшому уявляла його реакцію на те, що прийшла до тями.

— Вибач, — мовив чоловік, помітивши зміну в її обличчі. — Я не мав тебе звинувачувати. Розкажи мені, що трапилося?

— Я не пам’ятаю, — тихо відповіла дівчина і її щоки порожевіли.

Йоан ледь подавив у собі бажання сказати, що їй не вдалося його обманути, проте стримався. Люда досі мала поганий вигляд, хоч і минув майже тиждень.

— Я не буду змушувати тебе розповідати. Але ти маєш сама зрозуміти, що то була остання крапля.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що з тебе тепер не спустять очей. Ти це вже, певно, помітила.

— Але ж все добре, — спробувала заперечити дівчина, проте, зустрівшись з поглядом Йоана, замовкла.

— Ти не уявляєш, що я пережив тоді. Вкотре мій світ сколихнувся. Була мить, коли я майже повірив, що втратив тебе.

Голос Йоана був спокійним, проте кожне його слово луною відбивалося в грудях Люди. Вона розуміла, що найближчим часом доведеться придумати якусь історію про те, що з нею тоді трапилося. Та поки дівчина не була готова до розмови. Єдине, що вона знала напевно, — не можна видати Захара. Тільки він знав, що було між ними, а Люда не могла допустити того, аби про це хтось дізнався.

— Що ти хочеш почути? Що я більше так не буду? — втомлено спитала Люда.

— Я хочу знати, хто зробив таке з тобою?

— Ти його не знаєш.

— Я можу познайомитися.

— І що далі? Кинешся на нього з кулаками? Чи личить це послушнику? — роздратовано сіпнула плечем дівчина.

Йоан хотів щось відповісти, проте на сходах почулися кроки. То був отець Митрофан.

— Слава Йсу!

— Слава навіки!

— Я чув, ти прийшла до тями? — священник зупинився на порозі.

Люда промовчала. Йоан ще раз глянув на неї і підвівся.

— Прошу вас, сідайте.

— Поспіши вниз, ще встигнеш на спільну молитву. Закінчите без мене.

Люда завмерла: отець Митрофан ніколи не покидав відправи і ревно стежив за тим, щоб всі брати дотримувалися цього правила. Нещодавні події, мабуть, і справді стали останньою краплею в чаші його терпіння.

Старий сів і поклав руки на коліна.

— Як ти, дитино? — лагідно спитав він.

Люда ще більше напружилася: спокійний тон священника ще нічого не значив.

— Краще, — ледь чутно відповіла вона, не підводячи очей.

— Поправляйся. Коли зможеш стати на ноги, поїдеш до пані Злати. Там і будеш до пологів.

«Невже обійдеться?» — не вірячи власним вухам, подумала дівчина.

— Там за тобою наглядатимуть.

— А потім? — не стрималася Люда.

Старий відповів не одразу. Він замислено дивився кудись вперед і врешті мовив:

— Далі буде видно. Краще для тебе і всіх нас, аби ти якомога скорше повернулася додому.

Серце Люди тривожно закалатало в грудях. Вона не відводила напруженого погляду від священника, проте той залишався спокійним. Дівчина мовчки вдивлялася в його обличчя, намагаючись вловити бодай якусь емоцію, будь то гнів чи навіть ненависть, проте не бачила нічого окрім спокою.

— Але… я ж можу вам допомогти.

— Я вже в цьому не впевнений.

— Чому ви так кажете? — дівчина зібрала всі сили і сіла. — Ви ж самі мене вибрали!

Отець Митрофан тільки замислено похитав головою.

— Я більше не буду так ризикувати! Я обіцяю вам. Це було востаннє,— намагалася виправдатися Люда. — Я проведу весь час, який залишився мені, у молитві. Я вимолю те дурне прощення для вас!

Священник підвівся і мовчки вийшов, залишивши вкрай приголомшену дівчину на самоті. Люда опустила ноги на кам’яну долівку і спробувала встати. Їй це вдалося з третього разу, бо організм був надто виснаженим, а ноги тремтіли. Свічник на столі ледь освітлював поріг, проте старого вже не було видно. Внизу було тихо, вечірня закінчилася. Дівчина стояла, схилившись спиною до стіни, і не наважувалася спуститися.

— Людо? — раптом почувся голос Луки.

Він швидко піднявся і зупинився в трьох сходинах від дівчини.

— Луко, мені важко стояти, — вона простягнула руку до хлопця і той вчасно встиг її підхопити, бо Люда почала осідати на підлогу.

— Ну, ну! Чого ти встала? — послушник підняв її на руки й заніс назад до кімнати.

— Луко, я хочу знати правду.

— Ти про що? — не зрозумів послушник, обережно допомагаючи Люді сісти.

— Звідки ви знали, хто мав стати обраною?

— У панотця були видіння, я ж тобі казав.

— Могло так статися, що він помилився?

Її слова змусили Луку задуматися. За всі ці роки, чи то пак сотні років, він не міг і подумати про подібне. Брати завжди цілком і всім серцем довіряли видінням свого наставника. Ніколи не ставили під сумнів його слова. А чи й справді могло так статися, що остання обрана була вибрана помилково? А якщо не тільки вона?.. І саме тому ніхто з дівчат не зміг зняти прокляття?

— Та ні, такого не могло бути, — Лука усміхнувся. — Ти — саме та, кого ми чекали. — Хочеш спати?

Люда хмикнула.

— Дякую, я виспалася.

Хлопець засміявся.

— Тоді чим займемося?

— А ти збираєшся лишитися тут? — звела брови вверх Люда.

— Ну, так. Мав бути Пилип, проте панотець попросили мене замінити його.

— Але мені вже краще. Навіщо залишатися на ніч?

— Такий наказ, — винувато розвів руками Лука.

Люда роздратовано прицмокнула язиком. Схоже, цього разу одними застереженнями не обійдеться. Лука допоміг їй зручніше сісти на ліжку, поправив подушку за спиною і вкрив ковдрою. Дівчині вкотре стало незручно через те, що завдавала стільки клопотів.

— То що трапилося тоді? — спитав брат, сідаючи навпроти неї на стілець.

Люда майже наважилася чесно розповісти все, проте в останню мить стрималася. Як би сильно вона не довіряла Луці, та він був кращим другом Йоана, а вона не могла допустити, щоб той дізнався правду.

— Не пам’ятаю, — повела плечем дівчина, не дивлячись на послушника.

— А якщо чесно?

— А якщо чесно, то це моя проблема.

— О, твоя проблема? — з іронією в голосі перепитав Лука. — Гаразд. І як ти збираєшся її вирішувати?

— Поки не знаю.

— Ти комусь перейшла дорогу?

Люда похитала головою.

— Не питай мене нічого. Тоді мені не прийдеться тебе обманювати, а я цього дуже не хочу.

— Якби ти розповіла все, то ми би переглянули ситуацію з твоїм контролем. Проте, якщо винуватець того, що сталося з тобою, десь поряд, як ти можеш почуватися в безпеці?

— Я просто це знаю, — вперто відповіла Люда.

— То Ярослав?

— Що? Ні! — перелякано крикнула Люда. — Як ти міг подумати?

— То не я. Першим висловив таке припущення Йоан.

— Сподіваюся, він не з’явився у того вдома?

— Ні. Але це поки що. Якщо ти не розповіси все.

Люда відчула себе загнаною в кут. Тільки не Ярослав, він не з тих людей, хто здатен на подібне. Хоча й на Захара вона ніколи не могла подумати.

— Я тебе прошу, не треба. Зі мною все добре, я тут, з вами. А тій людині — Бог суддя.

— Тобто це все ж була одна людина.

Люда роздратовано глянула на Луку, який, незважаючи на всю серйозність розмови, ледь стримував задоволену усмішку.

— Все, я більше нічого не скажу!

— Гаразд.

Дівчина відвернулася від нього до стіни і накрилася ковдрою з головою. Було душно, та хай вже він краще думає, що вона спить.

***

Люда сиділа на сходовому підвищенні біля вівтаря, у тіні холодних кам’яних стін храму, й дивилася на тоненькі смужки світла, що пробивалися крізь шпарини дверей та вікна. Минуло два тижні від тієї страшної ночі. Рани на тілі майже зажили, а про душевний біль вона намагалася не думати. Пилип погодився зачекати у кімнаті, поки дівчина буде молитися. Це був ще один привід, щоби побути наодинці з собою та своїми думками. Увесь цей час брати сумлінно виконували настанову священника: не залишати обрану довше, аніж то було необхідно. Тому короткі миті самоти здавалися їй справжнім щастям.

Дівчина сиділа, обхопивши коліно правої ноги, а ліву випрямивши поперед себе. Здавалося, що то була статуя, виліплена руками якогось геніального скульптора. Її дихання було майже не чутно, та час від часу легка усмішка ковзала по її обличчі, й вона то окидала поглядом костел широко розкритими очима, то заплющувала їх знову, ледь схиляючи голову то в один, то в інший бік. Що вона робила? Вона молилася, розмовляла з Богом. То був монолог, бо Господь чомусь їй не відповідав.

— Сьогодні рівно рік, як я тут. Через два дні мені виповниться сімнадцять. Стільки часу пройшло, а здається, ніби то було вчора.

Люда підвелася й підійшла до дверей. Вона припала лицем до шпарин і одразу ж заплющила очі — яскраве денне світло боляче їх вразило. Дівчина дивилася, як легенький вітер хитає зелену траву й верхівки дерев — двох столітніх кремезних дубів та однієї плакучої верби, що росли поряд з костелом. Люду охопила раптова неймовірна радість. Їй захотілося закружляти прямо зараз, посеред цього прекрасного святого храму, привертаючи на себе погляди мучеників та знаті, чиї портрети ще виднілися на напівстертих фресках та картинах. І байдуже було, що погляди їхні виражали невдоволення та страх, споглядаючи дивний танець молодої діви! Через мить і вони потрапили у полон її краси та життєлюбності, й самі, певно, були б раді повистрибувати зі своїх рамок та злитися з нею у хаотичному ритмі. Люда крутнулася кілька разів й тут же опустилася на землю. Танцювати було вкрай важко.

Сьогодні вона поверталася до Злати. Речі були зібрані і Ждан мав приїхати до обіду. Пилипу було доручено провести її до дому Злати і залишитись до вечора. Потім мав приїхати Йоан.

Люда ще раз окинула поглядом костел і зітхнула: вона не знала, коли знову повернеться сюди. І чи повернеться взагалі. Аж тепер вона усвідомила, що до пологів залишилося менше трьох місяців. Якщо вона народить хлопчика, то матиме ще сорок днів, аби спробувати здолати прокляття. Якщо ж то буде дівчинка, то вона забере її з собою у свій світ. Вона повернеться назад. До мами. До друзів, які певно її вже забули, як, в принципі, і вона їх. Вони якраз закінчують школу, готуються до вступних іспитів, насолоджуються свободою. А що вона? А вона з пузом. Ні тут, ні там. У монастирі, серед древніх монахів-примар. Серед православних язичників та перших поколінь русинів християн. Та чи все так погано? І чому зараз здається, що їй не хочеться покидати це своє нове життя, до якого за останній рік звикла більше, аніж до старого за шістнадцять років? «Боже, дай мені сина! Дозволь побути ще тут, з Йоаном!»

Веселий настрій кудись втік, поступившись місцем тривозі та неспокою. Люда підійшла до дверей, де на неї вже чекав Пилип, і погляд дівчини впав на сходи, що вели до її кімнати. Хотілося туди повернутися, забитися в куток на своєму ліжку, вкритися ковдрою з головою від усіх проблем.

— Ти щось забула? — послушник помітив її нерішучість.

— Ні, — тихо відповіла Люда. — Ждан вже приїхав?

— Він чекає на вулиці.

Вони разом вийшли надвір. Безкінечний потік людей хаотично плив у різні боки.

— Нині базарний день? — спитала дівчина, мружачись від сонця.

— Як бачиш, — відповів Пилип, несучи важку скриню до воза.

— А де Ждан?

— Я тут! — почулося звідкись збоку і захеканий чоловік підбіг до них. — Я радий вас бачити, пані!

— І я тебе дуже рада бачити, — щиро втішилася Люда.

— Я переказував дещо нашим у лавці. Прошу вибачити мені.

— Злати нема?

— Ні, вона вдома вас чекає.

Ждан заходився відв’язувати коня від дерева. Пилип подав руку Люді, щоб допомогти сісти на воза, проте в останню мить дівчина глянула в натовп і серце її зупинилося: вона побачила Захара.

— Що з тобою? — перелякався Пилип.

— Сховай мене! — Люда притислася до його грудей, міцно вхопившись за широкі рукави його ряси.

Послушник хотів оглянутися, та дівчина намертво вчепилася за нього, не даючи змоги ворухнутися.

— Що сталося?

— Прошу, заховай мене! — прошепотіла вона, не підіймаючи голови.

Пилип без зайвих слів заступив її. Завдяки високому зросту та широким плечам, він повністю закрив собою Люду, та все одно дівчина була не на жарт налякана.

— Кого ти там побачила?

Люда не відповіла, сховавши обличчя на грудях послушника. Пилип відчув стукіт її серця та жар тіла. Волосся дівчини пахнуло свіжоскошеною травою. «Господи, вона така жива…» Ще якусь секунду — і він сам би знепритомнів, проте врешті взяв себе в руки й повернув голову назад, намагаючись зрозуміти, що її так налякало. Люда помітила, куди він дивиться, і притислася ще сильніше:

— Не дивися! Вінможе побачити!

Пилип повернувся до дівчини.

— Хто він?

— Поспіши! — Люда потягнула брата за собою.

Він допоміг їй сісти і Ждан, який нічого не помітив, прикрикнув до коня, даючи команду рушати.

Коли вони повернули за ріг вулиці, Люда нарешті відпустила Пилипа і той тихо з полегшенням зітхнув. Дівчина цього не помітила. Її досі трясло і вона сама себе обхопила руками, намагаючись заспокоїтися.

— Людо? — послушник чекав пояснень.

Дівчина глянула на спину Ждана і тихо прошепотіла:

— То був Захар.

— Хто це? — здивувався Пилип.

— Тс-с, тихше... Ти його не знаєш.

— То розкажи.

Люда раптом зрозуміла, якою наївною була весь цей час, вважаючи, що все позаду. Зовсім скоро Захар дізнається, що вона жива. Якщо вже не знає. Він напевне був у Злати, чи бачився з кимось з її челяді. І тепер вона може опинитися у ще більшій небезпеці, бо буде ближчою до нього. Він будь-якої миті може навідатися до них чи просто зайти на гостину.

— Старий знайомий.

— Він щось тобі зробив?

— Ні, — збрехала Люда.

Решту шляху вони проїхали мовчки. Дівчина думала, що через своє мовчання робить величезну дурницю, — їде в місце, в якому її мучитель зможе легко дістатися до неї, а вона не може цього нікому сказати, навіть Йоану.

Пилип ж у свою чергу добре розумів, що дівчина каже неправду, і вже починав здогадуватися, у чому насправді річ. Лука якось обмовився, що тієї ночі могло статися найстрашніше — вони могли втратити обрану. Її знайшли посеред лісу на капищі, у вогні. Те, що то було ритуальне жертвоприношення, не викликало в Пилипа сумніву. Невже щойно вона побачила у натовпі одного зі своїх кривдників?

Вони в’їхали у двір і Злата, яка вже з нетерпінням чекала на ґанку, швидко зійшла вниз і кинулася до названої доньки.

— Дитино моя люба, чому ж тебе так довго не було?

Пилип допоміг дівчині зійти з воза й зупинився позаду.

— Златочко! — дівчина обійняла жінку і розплакалася. — Я так скучила!

— Ну, не лий своїх сліз! Красуня моя, — купчиха лагідно погладила Люду по голові. — Йдемо до хати.

Дівчина було зробила крок вперед, та тут згадала про Пилипа і зупинилася.

— Златочко, познайомся. Це брат Пилип.

Злата трохи розгубилася. Вона знала, що окрім тих двох чорнорясників, які вже були тут, є інші. Та не сподівалася зустрітися з ними ще раз.

— Він залишиться тут до вечора.

— Ну, що ж, прошу до господи! — Злата вирішила залишити питання на потім. — Мотре! — крикнула вона до кухарки, яка теж вийшла зустріти Люду і тепер із зацікавленням дивилася на похмурого високого монаха, якому, як здавалося, було не дуже радісно тут знаходитися. — Кажи Малуші, хай збирає на стіл!

— До речі, а де вона? — спитала Люда, входячи в сіни.

— Далі, певно, носиться десь! — трохи роздратовано відказала Злата. — Сідайте, у ногах правди нема!

Дівчина присіла на лаву, Пилип примостився біля неї. Ждан заніс скриню і всміхнувся.

— А ви все ростете?

— Ростемо, — відповіла Люда, лагідно провівши рукою по животу.

— Ждане, клич Малушу! Бо гірка її буде година! — крикнула Злата.

Ключник вмить вискочив за поріг. Люда здивовано глянула на свою названу матір: ще ніколи вона не бачила її такою сердитою.

— Бачу, я багато пропустила? — обережно спитала вона.

Злата сіла по інший бік столу і важко зітхнула.

— Не знаю, що з нею останнім часом. Була дівка як дівка. Як всі. Та тут ніби здуріла! — гримнула долонею по столу жінка. — Ночами її нема, ще й вдень десь волочиться!

Люда ледь стримала сміх.

— Може, закохалася?

Пилип завмер. Він почувався не в своїй тарілці, тому витягнув десь зі складок ряси молитовник і почав хаотично гортати сторінки.

— Та вона кохається щодня! То з одним, то з другим. Думаю, варто вже знайти їй мужа. Може, хоч так заспокоїться. О, про вовка промовка! — плеснула руками Злата, побачивши Малушу, яка вихором влетіла до світлиці. — Де тебе носить? Чи ти не бачиш, яких гостей ми маємо?

Челядинка спочатку, як вкопана, зупинилася на порозі з горщиками в руках, з розчервонілим обличчям та розкуйовдженим волоссям, яке вибилося з товстої рудої коси, та потім мовчки підійшла до столу й заходилася розкладати страви.

— Привіт, подруго! — всміхнулася Люда.

Перелякана дівка не могла мовити й слова. Вона так боялася гніву Злати, що спершу не помітила Пилипа, який намагався втиснутися в стіну позаду себе. Малуша повернулася, і вже збиралася вискочити геть, як тут її погляд впав на послушника. Вона розгублено зупинилася і широко округлила очі. Златі стало незручно за свою непутящу служницю.

— Ти чого застигла? От я нині все скажу Ждану, він тобі дасть по сраці!

Дівчина ще більше почервоніла і швидко вийшла з кімнати. Люда сиділа, прикривши рукою рота, і кусала губи, аби не засміятися.

— Братику, ти вип’єш трохи зі мною? Медовуха хороша, витримана ще з минулої осені, — глянула на Пилипа Злата.

— Мені не личить,— тихо відповів той.

— Ну, тоді хоч поїж, — повела плечима купчиха.

Як завжди, її стіл ломився від наїдків. У домі Злати не було прийнято обмежувати себе в їжі чи постити в інший час, окрім Великого посту.

— Ти далі схудла, — докірливо похитала головою жінка.

Люда винувато всміхнулася і насипала собі в миску каші. Вона глянула на брата, який і далі нерухомо сидів, занурившись у читання.

— Мій охоронець має бути ситий. Ти пропустив трапезу через мене.

Послушник ледь кивнув і відламав собі шматок паляниці.

— Охоронець? — здивувалася Злата.

— Ну... так, — якомога байдужіше відповіла Люда.

— Нащо це тобі?

— Ну, просто. Аби не було як тоді.

Така відповідь задовольнила Злату і вона більше нічого не запитувала до кінця обіду. Під вечір жінка отримала запрошення від однієї шанованої боярині і була змушена поїхати.

— Я дуже не хочу залишати тебе, — бідкалася вона. — Але то дуже поважна пані, вона завжди дає мені великі замовлення.

— Нічого, все гаразд, — погладила її по руці Люда. — Поговоримо завтра. І післязавтра.

— Так, тепер ми разом, а це головне.

Вона ще раз обійняла дівчину і поспішила до воза, на якому її чекав Ждан. Люда помахала їй на прощання рукою і повернулася до Пилипа. Він стояв на ґанку і спостерігав за ними.

— То це тут ти була, коли всі вважали тебе зниклою? — спитав брат.

— Так, — відповіла Люда, піднявшись до нього.

— Це великий двір. Багатий.

— Так. Та головне те, що Злата й справді стала мені ніби другою матір’ю. Я дуже їй вдячна за все.

Вони стояли поруч і дивилися вперед на червоний горизонт. Люда краєм ока глянула на хлопця. Той стояв нерухомо, сумно дивлячись кудись попереду себе.

— Йоан, — враз видихнув із полегшенням і вказав на самотню фігуру, яка швидко наближалася до воріт.

— Бачу, — буркнула Люда. — Могли б хоч тут дати мені спокій. І так охоронців вистачає.

— То не мені вирішувати, — сухо кинув послушник і зійшов вниз.

Йоан зайшов на подвір’я і порівнявся з Пилипом. Кілька хвилин вони про щось тихо перемовлялися, а потім останній ледь кивнув і вийшов за ворота.

— Привіт! — лагідно мовила Люда, простягаючи до Йоана руки.

— Як ти?

— Як бачиш. Пилип вже втік. Тепер твоя черга, — винувато всміхнулася дівчина.

— Дивно, він завжди був терплячим. Вітаю зі святом! — Йоан взяв її руку і вклав щось у неї.

Люда хотіла глянути, що там, та помітила, як зі стайні вийшло кілька холопів і зацікавлено почали спостерігати за ними.

— Зайдемо до хати, — дівчина повела Йоана за собою.

— А де твоя мати? — спитав той, увійшовши в світлицю.

— Її запросили на гостину. Ми тут самі.

Люда зупинилася посеред кімнати і розкрила долоню.

— О, яка краса! — зойкнула вона, розглядаючи подарунок: неймовірної краси буси, видуті зі світло-зеленого скла.

Дівчина взяла нитку коралів за обидва кінці і притулила до грудей.

— Мені личить?

— Дуже. Особливо вони пасують до твоїх очей.

— Допоможеш? — Люда повернулася спиною і забрала косу.

Послушник зав’язав нитку в акуратний бантик і поцілував дівчину в шию. Вона здригнулася і обернулася. У хаті було темніше, аніж надворі, проте їм не було потрібне світло, аби відчувати одне одного. Чоловік обійняв Люду і торкнувся своїм чолом її чола. У такі моменти його серце починало битися вдвічі швидше.

— Разом з тобою я оживаю, — прошепотів він, не розплющуючи очей.

— Ти й так живий, — ледь чутно відповіла дівчина.

Вона взяла його руки у свої і притиснула до грудей. Напруження між ними зростало щосекунди, та зараз вони обоє боялися переступити межу. Люда потерлася носом до його носа і легенько поцілувала. Йоан важко ковтнув і відкрив очі.

— Що ти робиш зі мною? Ти знищуєш рештки моєї волі.

Він взяв її обличчя в руки і глянув в очі.

— І звідки ти така взялася? Мавка…

Чоловік провів пальцем по її пухких вологих устах, по тонкій шиї, від чого дівчина ще сильніше притулилася до нього, ніби благаючи більшого. Вона стиснула руками рясу на його грудях і судорожно видихнула. Як їй хотілось зірвати цю остогидлу чорну шмату з його тіла! Йоан спостерігав за нею, проте в його очах не було насмішки чи презирства: цього разу його погляд виражав ще більшу пристрасть, аніж будь-коли. Він схилився і поцілував дівчину. Вона відповіла на поцілунок, а потім підійшла до дверей й закрила їх на засув.

— Тепер нас ніхто не потривожить, — ледь чутно прошепотіла Люда.

Йоан мовчки спостерігав, як вона розв’язала пояс плахти і та повільно опустилась на дерев’яну підлогу. За нею впала верхня сорочка і дівчина залишилася тільки у спідній. Люда перекинула на груди товсту косу і почала повільно її розплітати, та тут чоловік не витерпів і у два кроки опинився біля неї. Він затиснув дівчину в обіймах, покриваючи поцілунками її обличчя, шию та плечі. Люда тихо застогнала і Йоан різко випрямився.

— Я зробив тобі боляче? — він стривожено торкнувся рукою живота дівчини.

— Ні, ти зробив мені приємно, — відповіла Люда, притягуючи Йоана за шию до себе.

Вона навпомацки розстібнула ґудзики на рясі. Пам’ятала кожен з них. Та, на відміну від її одягу, кількість якого змінювалася в залежності від пори року, вбрання Йоана завжди залишалось незмінним. У теплу пору то були тонка ряса та підрясник. Взимку ряса змінювалась на теплу, з підкладкою та відкладним коміром.

— Скільки ж їх у тебе, не можу до них звикнути, — засміялася Люда, розстібаючи останні ґудзики на підряснику.

Врешті останню перешкоду було подолано і вже більше нічого не приховувало тіло Йоана від її очей. Він стояв перед нею в сяйві місяця — високий, міцний та статний. Люда була ладна дивитися на нього годинами. Думки про те, що ця мить може більше не повторитися, змушували відкинути сором та страх. Хотілося запам’ятати його всього якомога краще, без упереджень та застороги.

— У тебе така гладка шкіра, — тихо мовила дівчина, проводячи пальцем по його грудях та животу.

— Твої дотики — немов розряди блискавиці, — палкий голос Йоана здавався ще нижчим.

— Ти знаєш, що я відчуваю, — сказала дівчина, намагаючись розгледіти у сутінках риси його обличчя. — Я можу повторити це знову і знову, якщо ти попросиш.

— Я не попрошу, бо не можу сказати тобі те саме, — Йоан занурив пальці у волосся дівчини і та заплющила очі від насолоди. — Проте я хочу, аби ти знала одне. — Чоловік нахилився і прошепотів на вухо: «Ти єдина змогла вирвати мене з мороку моєї самоти».

Тонка шкіра дівчини палала. Люда віднайшла своїми вустами губи Йоана і легко торкнулася їх. Дві постаті стояли нерухомо, міцно взявшись за руки. Вони були так близько, проте їхні тіла боялися тієї сили тяжіння, яка несамовито штовхала їх в обійми одне одного.

— Мені нічого не треба, просто будь поруч, — попросила дівчина. — Цього достатньо. Я ніколи не попрошу більшого.

Йоан знайшов шнурочок на її сорочці і легко потягнув — тонка шовкова тканина безшумно опустилася вниз, залишивши на тілі дівчини тільки нові зелені коралі. Чоловік став на коліна і притулився щокою до її округлого живота.

— Два серцебиття, два життя. Я ніколи не мріяв про подібне багатство.

Ноги дівчини підкосилися, проте Йоан легко підхопив її і посадив на стіл. Його міцні ніжні руки доводили до безтями. Люда вбирала його до останку, не залишаючи нічого на потім. Минулого не залишилось, а майбутнє було надто крихким. Існувало тільки теперішнє.

Було вже за північ, коли Злата увійшла до хати. Переступивши поріг світлиці, вона з подивом побачила, що у лівій кліті горить свічка. Подумавши, що то Люда забула її погасити, жінка рушила туди, та тут її погляд впав на лаву під вікном, на якій міцно спала дівчина з розкинутим по подушці волоссям. Злата тихо перейшла кімнату і підійшла до порогу кліті. Біля вікна сидів Йоан.

— Добрий вечір, брате!

— Добривечір! — тихо відповів послушник і підвівся.

— А де інший? — Злата невпевнено підійшла до нього і зупинилась в двох кроках.

— Я змінив його.

— Ти не скажеш мені, для чого потрібна така охорона? Моїй дочці щось загрожує?

— Поки ми тут, вона у безпеці, — стримано відказав Йоан.

Злату не задовольнила така відповідь, та вже було пізно і їй хотілося спати.

— Ти можеш тут лягати, — Злата махнула рукою в бік лави. — Я дам тобі подушку.

— Спасибі, не переймайтеся. Я не хочу спати.

— Ну, тоді добре. Хай вже Люда спить у світлиці, коли там заснула. Мені рано вставати.

Не знайшовши більше слів, жінка кивнула і тихо вийшла. Їй не було спокійно поряд з цим черчиком, та вона не могла вигнати його посеред ночі надвір. Окрім того, вона знала про почуття Люди до нього. Злата підійшла до сплячої дівчини, поправила її покривало і помітила, що та зовсім гола. Докірливо похитавши головою, жінка зайшла до своєї спочивальні і зачинила за собою двері.

***

Плітки виявилися правдивими. Світ Богдана руйнувався на очах. Ідеальна сім’я, міцне кохання батьків, довіра та відсутність брехні — все виявилося несправжнім і розсипалося, ніби картковий будинок.

Вони сиділи за столом на кухні бабусі. Батько був спокійний як завжди. Очі мами були червоні — вона недавно плакала. Богдан встиг дізнатися, що вже три роки у кожного з них було власне життя. До того ж, у батька роками була коханка, ба навіть інша сім’я, бо вона мала сина від попереднього шлюбу. Проте мама все сподівалася, що тато отямиться і вибере рідну дитину. Вони продовжували жити разом. Щоранку снідали за одним столом. Тато варив каву. Мама пекла сирники або млинці. Потім батьки разом їхали на роботу. Ні разу хлопець не чув сварок чи претензій одне до одного. Вони не виясняли стосунків у його присутності, не били посуд та не спали в різних кімнатах. У них панувала сімейна ідилія. Так думало їхнє оточення. У цьому був упевнений їхній син, який просто не знав, що може бути інакше.

— Ви хороші актори, — врешті холодно мовив Богдан.

Мама стиснула горня з чаєм. Очі жінки одразу наповнилися сльозами.

— Як вам це вдавалося?

— Не пащекуй, — Богдан старший кинув на сина суворий погляд.

— Я все життя мовчав. Був слухняним сином. Ніколи не огризався, не перечив. Але заради чого? Ви були для мене взірцем. Проте це все виявилося брехнею! Все моє життя було фальшивим!

— У нас з твоєю матір’ю було багато щасливих років разом. Я дуже вдячний тобі за це, Таню, — батько спробував торкнутися маминих рук, але вона швидко забрала їх і поклала на коліна.

— То що сталося? — Богдан зірвався на крик. — Куди вам уже розлучатися в такому віці? Звідки це взялося?

— Твій тато ще молодий, сину. У нього ще все попереду, — голос мами затремтів і вона чи не вперше глянула на чоловіка.

— Нащо ти так? Ми сотні разів говорили на цю тему. Для чого починати знову?

— Він уже дорослий хлопчик. Нехай знає правду.

— Яку правду? — спитав Богдан, подумки благаючи, щоб його здогади виявилися помилковими.

— Ти йому скажеш чи я? — образа гіркими слізьми стікала по обличчі жінки. 

Чоловік мовчав. Тоді Тетяна сумно всміхнулася і сказала:

— Приведе тобі тато нову маму.

Богдан різко підірвався з місця, з ненавистю дивлячись на батька:

— Як ти міг?!

Хлопець кинувся з кухні і гримнув дверима. Він ніколи йому не простить. Зрадників не пробачають.

***

Люда потягнулася й розплющила очі. Був пізній ранок. Вона не одразу пригадала, де знаходиться, та вже за мить події минулої доби виринули в пам’яті. Дівчина засміялася і накрилася з головою. То була друга в її житті ніч кохання і Люда не могла не визнати, що цього разу вона була ще кращою за попередню.

Дівчина виглянула з-під покривала: у світлиці було пусто. Йоан, звичайно, не міг залишитися, а Злата або вже була на ринку, або ще не повернулася з гостини. Люда закуталася в покривало і сіла на лаві. За вікном у дворі метушилися холопи, а знизу долинав аромат свіжоспеченого хліба. Раптом скрипнули двері і до світлиці увійшла Малуша.

— Доброго ранку, пані! — втішилася дівка. — Ви довго спали, я не хотіла будити. Там ще від сходу сонця вас чекають.

— Хто? — Люда підскочила на ноги і прилинула до вікна.

— Не знаю, вони мені всі однакові, — стенула плечима Малуша.

Люда подумала, що Йоан ще не пішов, і кинулася в сіни.

— Та куди ви в такому вигляді? — здивувалася челядинка, поспішаючи за нею.

Люда вискочила на ґанок і різко зупинилася: то був не Йоан. У куті ґанку спинами до неї стояли Лука з Федором і про щось тихо розмовляли. Вони одночасно повернулися на шум і оторопіли: дівчина стояла перед ними в чому мати народила, не враховуючи коралів, подарованих Йоаном минулої ночі, та покривала, обгорнутого довкола тіла. З розпущеним волоссям, голими тонкими плечима та припухлим від сну обличчям вона здавалася ще вродливішою.

— Ой! — тільки й змогла мовити Люда.

Федір почервонів і опустив очі.

— Ви давно прийшли? — дівчина сильніше притиснула руки до грудей, аби покривало не впало, і спробувала поводитися якомога спокійніше.

— Години три тому.

— Федику, ми так давно не бачилися, — розчулено мовила та.

Хлопець врешті наважився глянути на неї і розвів руками:

— Я думав, ви мене забули.

— Ну, що ти таке кажеш, — дівчина підійшла до нього і обняла однією рукою.

Послушник почервонів ще більше.

— Пані, може ви вдягнетеся? — з-за спини почувся голос Малуші.

Лука кашлянув в кулак, аби приховати сміх, і з-під лоба глянув на Люду.

— Ви зайдете? Малушо, можна чогось їстівного? У животі війна, — зітхнула та і швидко увійшла до хати.

Служниця кинулася вниз, востаннє глянувши на двох дивакуватих черчиків. Лука рушив слідом за Людою і Федору не залишалось нічого, як зробити те саме.

Поки дівчина вдягалася у спочивальні, Федір із цікавістю розглядав покої Злати. Лука мовчки стояв біля вікна. Він одразу зрозумів, як минула ніч у його кращого друга. Вочевидь, той знову ходитиме чорніше грозової хмари.

— Великі хороми. А я жив у простій землянці, — сумно всміхнувся Федір, оглядаючи велику піч. — Там часто було сиро. І темно.

— Треба було надворі спати. На сіні. Не було би ні темно, ні сиро, — з іронією відказав Лука.

— І взимку? — здивувався Федір.

— А взимку — у стайні на сіні. Коло худоби.

— Тобі легко казати, ти, либонь, лише на перинах пухових спочивав.

— Помиляєшся, — Лука сів за стіл і чи не в перше бісики в його очах кудись зникли.

Федір знітився і рум’янець зник з його щік. Люда вийшла зі своєї кліті. Одночасно до світлиці ввійшла Малуша, несучи горщик із гречаною кашею. Вигляд у неї був щасливий та схвильований, хоч вона й намагалася це приховати. Люді кортіло розпитати подругу, що коїться з нею останнім часом, та Лука з Федором не відходили від неї ні на мить. Це вже починало дратувати, таку пильну охорону вона вважала зайвою, та розуміла, що не вдіє з цим нічого. Малуша накрила на стіл і невпевнено стала біля дверей.

— Вам ще щось потрібно чи я можу йти?

— Ти не поснідаєш з нами? — спитала розчаровано Люда.

— Та ні, — дівка покосилася на Луку: він здався їй зарозумілим. — Я вже їла внизу.

— Тоді можеш йти.

Служниця вибігла і наступної миті Люда побачила через вікно, як та біжить на вулицю. За ворітьми її хтось чекав. Він здався їй знайомим, проте через відстань Люда не змогла його впізнати.

— Добра каша, — похвалив страву Федір, наминаючи за обидві щоки.

— Дивись, не трісни, — хмикнув Лука, відламуючи собі шматок хліба.

Люда усміхнулася.

— То кухарка Мотря у нас так смачно готує, — дівчина помішала ложкою гречку з грибами і відклала вбік. — Щось я не голодна.

— Тобі зле? — нахмурив брови Лука. — Щось болить?

Федір занепокоєно глянув на Люду і торкнувся рукою чола.

— Аби не знов яка болячка, ви й так з них не вилазите!

— Та ні, нічого не болить. Просто на душі неспокійно, — Люда подивилася у вікно. — У братстві все гаразд?

— Все добре. Викинь дурниці з голови, — відповів Лука. — Тобі треба подихати свіжим повітрям. Вставай, досить їсти, — він поплескав Федора по плечі, від чого той мало не вдавився.

— Лиши його, хай доїсть. Бо Мотря ображатися буде, а в мене нема апетиту. Федику, ми вийдемо трохи надвір, а ти потім прийдеш, гаразд? — Люда підвелася вслід за Лукою і кивнула в бік дверей.

Вони вийшли за ворота і Люда сіла на лавку. Що це з нею? У грудях немов камінь стоїть. Ранок почався добре, з приємних сюрпризів та солодких споминів подій минулої ночі. І раптом немов чорна хмара насунулась, зробивши все сірим та незначним.

— Признавайся, що сталося? — Лука зачинив за собою хвіртку.

— Не знаю, — чесно відповіла дівчина, покрутивши головою. — Там точно все добре? Чому ви прийшли двоє?

— Бо ніколи ніхто всерйоз не покладався на Федора.

— Ви несправедливі з ним, — заперечила Люда. — Він дуже відданий та щирий.

— Все не так просто. І він не такий простий, як тобі здається.

— Про що ти говориш? Невже у Федика можуть бути страшні таємниці? — дівчина засміялася.

— Дарма ти так, — якось надто серйозно відповів послушник, дивлячись кудись вбік. Люда дуже рідко бачила його таким, тому усмішка вмить зникла з її обличчя і вона подумала, що й справді досі майже нічого не знає про братів.

— І не питай його про це. То надто важка ноша.

Дівчина розгублено глянула на нього, проте промовчала. У кожного є право на таємниці. У Федора теж була обрана. Він також проходив це випробування. Мабуть, йому досі дуже непросто згадувати той час.

Кілька хвилин вони мовчали. Люда намагалася прогнати неприємне відчуття небезпеки, яке хвилями накочувалося на неї. Вона глянула через дорогу навпроти: верхівки розлогих дерев шуміли й хиталися, переплітаючись між собою. Поміж дерев в бік річки вилася вузька стежка.

— Може прогуляємося? — спитала дівчина, щоб якось зняти напруження.

— Федір нас шукати буде. Хіба його діждемось.

— Ну, гаразд, — Люда зітхнула і глянула вправо.

Дорогою хтось йшов. Хтось дуже знайомий. Спочатку його хода була розміреною, та враз він зупинився, ніби зіткнувся з чимось невидимим. Зробив крок назад, потім ривком кинувся вперед і вкотре зупинився. Сіпнувся вбік, та вже за мить знову рушив прямо. У міру того, як він наближався, серце дівчини пришвидшувало свій ритм. Камінь в грудях розростався, тиснув і здавалося, що він зараз розірве грудну клітку й вирветься назовні. Люда намертво вчепилася руками за лаву, ніби її могли силоміць відірвати від неї, і широко розплющеними очима спостерігала за Захаром, який з кожним кроком був дедалі ближче. Його хода була дивною: він то сповільнював ритм, то зупинявся на долю секунди, то знову різко кидався вперед. Лука стояв, глибоко занурений у свої думки, і не помічав стану дівчини. Що робити? Просити в нього допомоги? Люда подумки картала себе, що не взяла ніякої хустини: покривши голову, вона мала би надію, що Захар не впізнає її. Та тепер пізно. Що він зробить, коли порівняється з ними? Підійде, як ні в чому не бувало? Чи кинеться з кулаками? Коли між ними лишалася від сили сотня метрів, Люда все ж спромоглася на слово:

— Луко, — ледь чутно прохрипіла вона.

Голос майже пропав від страху. Послушник здригнувся і врешті глянув на дівчину.

— Що з тобою? — він зробив крок вбік, тим самим закривши її собою.

— Стій так! Не рухайся! — Люда схопила його за рясу.

Лука був вкрай здивований поведінкою дівчини, проте залишився стояти на місці. Люда вже чула кроки позаду брата і з її переляканих очей потекли сльози. Вона простягла руки до послушника і той відчув, як сильно вони тремтять.

— Допоможи встати, — прошепотіла дівчина.

Лука підняв її і Люда притулилася до нього, ховаючи обличчя, саме коли Захар був зовсім поруч. Ось він порівнявся з ними, ось його хода сповільнилася — і він пройшов повз.

— Люба, що ж таке коїться з тобою? — ніяк не міг зрозуміти Лука, відчуваючи як сильно її трясе.

— Він впізнав, впізнав мене...

Лука глянув на постать Захара, який помалу віддалявся, і все зрозумів. Хлопець міцно обійняв Люду і нахмурився.

— Він пішов. Не бійся, я не дам тебе образити.

Тіло дівчини враз обм’якнуло, розслабилося і вона розридалася. Люда так довго не наважувалася признатися, що значила для неї та ніч, так довго вдавала, що все гаразд, що тепер, зустрівши свого кривдника, не змогла більше тримати все в собі.

— Лиш не кажи Йоану, не кажи нічого, — шепотіла вона, тремтячи всім тілом.

Лука щосили боровся з бажанням насварити її, змусити розповісти все і прагненням захистити, сховати від біди і того страху, якого натерпілася бідолашна за останні тижні.

— Так не можна. Я вимагаю пояснень, — надто суворо сказав послушник і одразу пожалкував: дівчина ще більше затряслася, що аж було чути, як клацають її зуби. — Пізніше. Зараз тобі варто заспокоїтися. Підемо до річки.

Він глянув на ґанок — Федір якраз спускався до них.

— Спробуй взяти себе в руки.

Проте Люді ставало гірше, сльози самі котилися з очей, а плечі постійно здригалися.

— Що сталося? — Федір одразу помітив її стан. — Що з вами, пані?

Лука мовчки кивнув в бік річки і, взявши дівчину під руку, рушив через дорогу.

Лісова прохолода трохи заспокоїла Люду, проте слабкість була такою сильною, що ноги раз за разом підгиналися. Якби не брати, які підтримували її з обох боків, вона б давно впала. Федір не питав нічого. Він одразу зрозумів, що трапилося щось погане, проте Лука заперечливо помахав головою, мовляв, зараз не час для запитань.

Вони вийшли на луг. Густі дерева залишилися позаду разом з прохолодою. Дівчина прикрила рукою очі, ховаючись від сонця. Ліс пролягав по правому боці далеко вперед, через гору, а внизу поміж полями та лугами протікала річка. Дівчина любила це місце. Вдома, в її двадцять першому столітті, не було вже ні лісу, ні річки. На їхньому місці стояли будинки, а заасфальтованим шляхом їздили машини.

Вони дійшли до берега річки. Вода була чистою та прозорою. На дні було видно кожен камінець та рибу, яка швидко пропливала туди-сюди Люда сіла на траву за кілька метрів від води. Захар залишився далеко позаду, проте дівчині здавалося, що він спостерігає за нею з-за дерев.

— Тобі холодно? — спитав Лука, спостерігаючи за ледь помітним тремтінням її плечей.

— Та ні, то від нервів.

Федір сів біля неї і взяв за руку.

— Що б там не трапилося, ви не одні.

— Так, ти не одна, — Лука присів з іншого боку. — Тебе більше ніхто не образить, чуєш?

Люда кивнула.

— Дякую вам! Я не знаю, що було б зі мною сьогодні, якби я сиділа там сама.

— То може настав час розповісти? — обережно спитав Лука.

Люда повела плечима.

— Та нема чого розказувати. Його звати Захар. Ми познайомилися, коли я попала до Злати. Я навіть думала, що ми стали друзями… Проте він думав інакше.

Люда замовкла, пригадуючи ті часи. Лука поряд помітно напружився, а Федір перелякано дивився на дівчину.

— Я тоді спала. Сама не розумію, як він зміг винести мене з братства. Але прокинулася я вже на возі.

Лука різко підскочив на ноги і нервово заходив туди-сюди.

— Я ж знав, що мало щось статися! Панотець ж попереджали! — він махнув рукою до Федора, немов просячи підтримки своїм словам.

— Та хто ж міг подумати, що там пані могло щось загрожувати? — спитав Федір.

— Ви не могли того знати. Вам не варто винити себе. Винна тут тільки я, — похитала головою Люда, дивлячись собі під ноги.

— Не кажи дурниць…

— То правда. Та я не можу сказати чому, — дівчина почервоніла.

— Але що він хотів від тебе?

— Він думав, що я відьма.

Лука звів брови вверх.

— Щось ти на неї не дуже подібна.

— Захар сказав, що я причарувала його. Обпоїла чимось.

— І захотів очиститися вогнем, — договорив замість дівчини Федір.

Брати переглянулися між собою. Вони зі століття в століття боролись із залишками язичництва в рідному місті, та інколи подібні випадки все ж траплялися. Проте цього разу вони зачепили їх занадто сильно: мало не загинула їхня обрана.

— Треба розказати панотцю, — мовив Лука.

— Ні! — здригнулася Люда. — Не кажи! Не можна, щоб Йоан дізнався!

— Ти переживаєш за того покидька, що мало не звів тебе зі світу? — докірливо глянув на неї послушник.

— Просто я не хочу робити Йоану ще гірше.

Лука завагався. Його кращий друг й справді стоїть над безоднею. І хтозна, що може зараз стати останнім кроком для нього.

— Але це не можна так залишати! — втрутився Федір. — Ми маємо повідомити князя. Нехай зачистить остатки капища.

— З нього й так нічого не лишилося. Там все згоріло, — задумано відповів Лука. — Але я не впевнений, що тобі безпечно тут лишатися. Він бачив тебе, знає, що ти жива. І тут ти до нього ближче, ніж де б то не було. Ми ж думали, що це місце для тебе — найбезпечніше.

— Ні, я залишуся. Якщо зараз зірватися з місця і знову переїхати, Йоан може щось запідозрити. А я не можу допустити, аби він здогадався. А ви й так завжди біля мене. Чого мені боятися? — Люда силувано всміхнулася.

— Не знаю, не знаю, — мовив Лука, дивлячись на інший берег річки.

Люда зітхнула. Їй стало легше. Тіло вже не тремтіло, сльози висохли і страх майже минув. Справді, чого їй боятися? Вона не одна. Чомусь зараз дівчина зрозуміла, що біля неї не просто брати, богобоязливі та покірні, а її тил. Її безпека, допомога, яку вона часто так легковажно відкидала. Якби Захар знову хотів причинити їй шкоду, жоден з них не позволив би йому. Їй так бракувало Йоана зараз. Так невимовно сильно хотілося притиснутися до нього, відчути його сталеві обійми, такі міцні й водночас такі ніжні. Хотілося забутися у своїй любові, розчинитися в ній. Не ховатися й не боятися.

— Хто це там? — раптом спитав Федір.

Люда озирнулася і глянула, куди показував хлопець: на пагорбі стояли двоє. Вони щойно вийшли з лісу. Руда дівчина весело сміялася та щоразу грайливо торкалася рукою міцного кремезного чоловіка. Вони швидко спускалися вниз, не помічаючи нічого й нікого довкола себе. Коли між ними залишалося метрів тридцять, Люда впізнала Малушу та Ярослава. Подруга ж у свою чергу побачила молоду пані та братів і перелякано зойкнула. На засмаглому обличчі Ярослава з’явилася усмішка і він, щось сказавши Малуші, взяв її за руку і повів до річки. Дівчина дріботіла за ним, низько опустивши голову, і марно намагалася вирвати свою маленьку ручку з сильної руки коваля.

— Вітаю вас! — привітався Ярослав, зігнувши голову в поклоні. — Людо, давно не бачились!

— Привіт! — відповіла Люда. — Так ось куди ти тікаєш постійно?

Малуша щось невиразно прошепотіла і зробила ще одну спробу забрати руку, проте й цього разу Ярослав її не відпустив. Дівчина здавалася нещасною, готовою будь-якої миті розплакатися. Люду це вкрай здивувало, бо вона добре знала характер подруги: та завжди метушилася, весело жартувала та нікому не позволяла себе образити. А зараз вона стояла, мов у воду опущена, засоромлена та збентежена.

— Ми якраз прощалися, — лагідно мовив Ярослав і Люда помітила, з якою ніжністю він дивиться на Малушу.

— Ти можеш йти, — ледь чутно мовила дівчина. — Я залишусь коло пані.

— До зустрічі, ладо моє, — прошепотів Ярослав і поцілував дівчину в чоло.

Малуша, здавалося, готова була крізь землю провалитися. Люда прикусила губу, аби не засміятися.

— Передай вітання Обраді, — сказала вона. — Сподіваюся, у неї все добре?

— Так, спасибі, — відповів Ярослав, широко усміхаючись. — Ну, бувайте!

Він ще раз вклонився і, кинувши прощальний погляд на Малушу, пішов стежкою геть.

— То ви разом? — кинулась до подруги Люда, тільки Ярослав зник за деревами.

Малуша швидко глянула на двох монахів позаду пані і ледь кивнула. Люда зрозуміла, що дівчині незручно говорити при сторонніх.

— Зайдеш увечері?

— Так, звичайно. Мені ж вечерю готувати, — якось вже зовсім розгублено відповіла дівка.

Люда радісно плеснула у долоні. Від останньої новини їй стало жарко, а може то сонце вже сильно припекло, та страх повністю зник, поступившись місцем цікавості.

Під вечір Луку з Федором змінив Павло. Люда взяла з кожного з них слово, що те, про що вона їм розповіла, залишиться між ними. Принаймні поки що.