Раді Вас бачити!

Богдан зупинив таксі за рогом. Як і вчора, не насмілився під’їхати до воріт будинку. Розплатився з водієм і у сутінках, крадучись ніби злодій, прослизнув на подвір’я.

Люда вже чекала його на порозі.

— Я готова, ходімо! — вона рішуче минула його і вибігла на вулицю.

— Стривай! Не можна, аби тебе побачили! — кинувся за нею хлопець. — «Чому не можна? Чому я хочу приховати її від усіх?»

Невеличкий хабар зробив свою справу і той самий охоронець, якого вони зустріли на днях, чемно пропустив їх всередину храму.

Серце тріпотіло в грудях і Люда більше не стримувала радісної усмішки. Вона повернулася!

— Йоане, я тут! Я вдома!

Її голос луною відбився від голих стін. Дівчина кинулася до потаємного входу у свою келію. Він був відчинений. Люда швидко піднялася сходами вверх і увійшла до кімнати. Проте та була абсолютно порожня.

— Що це, Богдане? — розгублено прошепотіла дівчина.

Юнак нерішуче зупинився позаду.

— Я ж кажу, що тут нікого нема…

Люда метнулась до лоджії і знову повернулася до Богдана. Усмішка перетворилася на зболену гримасу. Вона обійшла келію кілька разів, ніби не вірячи власним очам, і вибігла на сходи. Саме тут дівчина колись ненароком підслухала розмову Йоана та Пилипа. Здавалося, вона знову чує їхні голоси. Люда повільно зійшла вниз, поки не побачила людську тінь на підлозі за виходом. 

— Я тут! — схвильовано переступила поріг.

— Все подивилися? — байдуже спитав охоронець, поглядаючи на годинник на руці.

Його тінь і побачила дівчина. Богдан, який невпинно слідував за нею, важко зітхнув.

— Дайте нам ще кілька хвилин, будь ласка! — попросив він і сторож, невдоволено бурмочучи щось під ніс, вийшов геть.

Усмішка зникла з обличчя Люди. Вона підійшла до задніх дверей костелу і тремтячою рукою відкрила їх. Електричні ліхтарі на стіні освічували місцевість у кількох метрах довкола. Дівчина ступила на землю і зробила кілька кроків до стрімкої прірви. Підніжжя пагорба зяяло чорнотою. Далекі вогні міста осяювати небо різними барвами. Люда обхопила себе руками. Її тіло здригалося, а з очей котилися сльози.

— Ти змерзла? — Богдан хотів торкнутися її плеча, проте вона кинулася назад до храму.

Люда зупинилася посередині головної зали і глянула довкола. Пелена ніби спала з очей. Вітражі більше не були розбитими. Нове кольорове скло надійно трималося у товстих нішах вікон. Штукатурка на гладких стінах стерла майже всі фрески разом з ангелами під куполом костелу. Проте залишилось цілим одне зображення. Люда підійшла ближче. Над хорами чітко виднілися три маленькі янголята.

— Дивно, я думав, їх було двоє, — Богдан зрозумів, куди дивиться дівчина.

— Так і було, — здавленим голосом відповіла вона. — Мій син, мій Мирослав.

***

Богдан вирішив тимчасово поселити Люду в готелі, недалеко від будинку, де вони жили з Мартою. Перед тим заїхали до торгівельного центру і Богдан, не зважаючи на заперечення дівчини, придбав для неї новий одяг.

Увійшовши до номеру, хлопець полегшено видихнув і підбадьорливо підморгнув:

— От і все, ти у повній безпеці. Ти зі мною.

Люда перелякано глянула на нього. Вона чула ці слова раніше, та не він їх казав їй, а хтось зовсім інший…

— Ти така бліда, — Богдан помітив як змінилося її обличчя. — Тобі потрібно поїсти і відпочити, а завтра ми поїдемо до лікарні.

— Не потрібна мені ніяка лікарня, Бодю! Залиш мене в спокої! — грубо кинула дівчина. — Я вже не та, яка була два роки тому. Ти бачиш перед собою залишки того, що колись було Людою Литовченко. Як ти не розумієш, у мене забрали дитину, забрали чоловіка… так, Бодю, чоловіка, — твердо мовила Люда, помітивши, що той хоче заперечити. — Мене покинула мама. Мені нема сенсу жити…

— У тебе просто депресія, — Богдан зробив спробу обійняти її, та дівчина відступила назад. — Господи, що вони зробили з тобою? І вони ще називали себе святими?

— Не називали вони себе святими, — заперечила Люда, не дивлячись на нього.

— Вони довели тебе до повного виснаження, — вів далі Богдан, не звернувши уваги на її слова. — З тебе лишились тільки шкіра і кістки.

— Ти нічого не знаєш!

— Тобі найперше потрібно зараз стежити за здоров’ям. Ти схожа на анорексичку.

— Мені однаково. Хоча добре, бо я завжди була схожа на корову.

Богдан промовчав. Він подумав, що краще їй зараз побути одною.

— Мені треба йти. Марта ще не одужала повністю.

— Що з нею?

— Аварія.

— Співчуваю.

Богдан так і не наважився розповісти їй про те, що трапилося з Мартою під час коми. «Зараз не час. Вона тільки повернулася». Не кажучи більше ні слова, він вийшов з номеру, залишивши Люду одну.

Дівчина зітхнула й оглянулася: раніше вона ніколи не була в готельному номері. Простота та мінімалізм кімнати, де було тільки ліжко, невеличка шафа і косметичний столик, до болю нагадували її колишнє помешкання у костелі.

Вона сіла за столик і глянула на своє відображення у дзеркалі. Звідти на неї дивилася жінка років тридцяти, з посірілим худим обличчям, прозорими вустами та зарослими бровами. У ній відчувалися святість, невимовні німі страждання та виражена байдужість до реального світу. Люда думала про те, чого варте життя, коли у тебе забирають все, що було тобі важливо? Досі не приймала того, що все зникло, пропало назавжди і вороття назад немає.

Враз Люда здригнулася і насторожено зиркнула на себе у дзеркало: а якщо нічого не зникло? Якщо це все витівки Дем’яна? І Йоан досі чекає її там, якщо чекають всі? Федір і отець, Лука та її син?.. Дівчина зірвалася з місця й засміялася: «Яка ж я дурна! Як я могла повірити, що це вже кінець?» Вони досі там, чекають, поки вона тут насолоджується життям! Люда ходила туди-сюди вздовж кімнати і то реготала, то тихо пирхала зі сміху, уявляючи реакцію Федора, коли вона розповідатиме, як міряла ту ідіотську кофтинку. Дівчина різко спинилася й почала витягати з пакетів куплений одяг. Потрібно забрати її з собою, показати Федору. Він ніколи не бачив такої якісної тканини.

Люда швидко роздягнулася, натягла на себе нову кофту, чорну у вертикальні білі смужки спідницю, взула кросівки і випрямилася. «Ой, забула білизну надягти!» Дівчина реготнула й махнула рукою: стільки часу проходила без неї і зараз обійдеться! Вона глянула вниз на свої ноги. Йоан ніколи не бачив її у такому одязі. Чи зрадіє він, побачивши її такою? Люда швидко вибігла з номера у порожній коридор і зупинилася. Вона не подумала про те, як їй дібратися в рідне містечко. Богдан пішов, не залишивши їй ані копійки грошей. Вона не знала, де він живе, у неї не було номера його телефону. Не знаючи, що робити далі, Люда повільно зійшла на перший поверх. Внизу було майже безлюдно, не враховуючи дівчину-адміністратора.

— Вибачте, години дві тому я зняла номер у вашому готелі, — усміхнулася Люда.

— Так, я вас пам’ятаю. Вам щось потрібно?

— Якби я могла зв’язатися з Богданом…

— З молодим чоловіком, що приїхав з вами?

— Так, з ним! — зраділа Люда.

— Він залишив свій номер телефону. Ось, будь ласка, — дівчина простягла їй візитку Богдана.

— Можна? — Люда вказала на телефон і, одержавши від тієї задовільний кивок, швидко набрала номер. Кілька викликів і в трубці почувся жіночий голос:

— Слухаю?

Люда завмерла: це був Марта. Вона хотіла кинути слухавку, проте бажання побачити Йоана виявилося сильнішим.

— А можна Богдана?

— Його немає. А хто це?

— Ніхто.

Кінець зв’язку. Марта відняла мобільний від вуха і глянула на екран. Що це був за номер? Знайшовши його в інтернеті, дівчина здивувалася: «Який готель? Хто міг телефонувати звідти?»

Гримнули вхідні двері й за мить на порозі кухні з’явився Богдан з пакетом у руці.

— Чому ти тримаєш мій телефон? — він відчув як його облило холодним потом.

— Тобі телефонували з якогось готелю.

— І що казали?

— Питали тебе. Я відповіла, що ти не вдома.

Марта почала витягати з пакета продукти, не дивлячись на чоловіка. Вона намагалася здаватися спокійною, але її виказувало легке тремтіння рук. Богдан помітив це, та серце знову забилося частіше від однієї думки про Люду. Він поцілував дружину у щоку й насилу усміхнувся.

— Я скоро буду.

Марта безсило опустилася на стілець.

***

Як і просив Богдан, адміністрація одразу повідомила про те, що Люда намагалася покинути готель. Коли він примчав туди, дівчина сиділа у лобі на дивані і нервово роззиралася довкола. Побачивши його, зірвалася з місця.

— Яке вони мали право не випускати мене звідси?!

Юнак спробував її заспокоїти:

— Я не хотів знову тебе втратити.

Люда схопила його за руки і збуджено мовила:

— Вони досі там, Бодю! Це все витівки Дем’яна! І як я не зрозуміла цього одразу!

Богдан втомлено зітхнув.

— Нема там нікого. Ти ж сама бачила. Нині мали заливати стяжку у залі. Так мені казав охоронець тоді.

— Та що він знає?! — закричала дівчина, тріпнувши довгим волоссям.

Працівниці на рецепції перезирнулися між собою.

— Я мушу туди повернутися! Мені треба побачити сина!

Богдан силоміць притулив Люду до себе і прошепотів на вухо: «Благаю, заспокойся, бо вони викличуть поліцію! Тоді ти не зможеш повернутися…»

Вони повернулися до номеру. Люда розлючено вирвала свою руку з Богданової.

— Що ти в мене хочеш?! Якого дідька вчепився до мене?

— Я лиш хочу тобі допомогти, — спробував заспокоїти її хлопець.

— Але я не хочу заспокоюватися, Бодю! — закричала дівчина, істерично зриваючи покривало з ліжка і розкидаючи подушки по кімнаті. — Я не хочу жити! Він лишив мене одну!

— Ти не одна…

— Він не подумав про те, що мені не потрібне це життя без нього! Це жалюгідне існування, яке не має ніякого сенсу!

Люда заричала і знесилено сіла на край ліжка. Вона ридала, хитаючись вперед і назад, і рвала на собі волосся. Богдан спробував її заспокоїти:

— Послухай, я повинен був тобі це розповісти ще у день твого повернення. Марта його бачила.

— Кого? — Люда різко глянула на юнака.

— Твого монаха.

— Його звати Йоан.

— Йоана… Він сказав, що ти у підземеллі і щоб я поклав свічку за упокій Сладислави. Хто то?

Люда ошелешено дивилася на Богдана, не вірячи його словам.

— Вона була тоді у дуже важкому стані… після аварії. Може то був просто витвір її уяви…

— Мені треба з нею поговорити! — Люда підвелася і кинулася до дверей, проте Богдан схопив її за руку.

— Марта ще дуже слабка. У неї було кілька переломів. Прошу тебе…

Люда мовчки почала збирати розкидані речі. Її руки досі тряслися від німої злості. Вона злилася на Богдана, який забрав її з костелу, на Марту, якій було відомо щось таке, чого не знала Люда. Та найбільше дівчина гнівалася на Йоана: «Ти пішов, не попрощавшись. Забрав нашого сина. Забрав із собою наш всесвіт. Кому було потрібне твоє зізнання? Я й так все розуміла! Без слів, без пояснень. Ти зруйнував моє життя».

***

Заспокійливе подіяло швидко і Богдан полегшено видихнув. Ідея потай від Люди розчинити пігулку у склянці чаю виявилася не такою поганою. Стан дівчини лякав його, тому дивлячись тепер на її спокійне умиротворене обличчя він не відчував докорів совісті. Хлопець провів рукою по довгому волоссю, яке хвилями розсипалося на ліжку.

— Люба, тобі треба прийняти душ.

Богдан змусив її підвестися і відвів до ванної кімнати.

— Тобі допомогти? — невпевнено спитав Люду, яка непорушно стояла і споглядала себе у дзеркалі.

Не дочекавшись відповіді, він торкнувся її талії і потягнув футболку вверх. Дівчина слухняно підняла руки і за мить одежина була в руках Богдана. Він завмер, не в силах відвести очей від її тіла. Врешті хлопець перевів погляд і поклав футболку на умивальник. Ще за кілька секунд спідниця впала на підлогу, залишивши Люду повністю голою.

— Я сама, — раптом тихо мовила вона.

Дівчина почекала, поки Богдан вийде. Потім зайшла у душову і сперлася на стінку, підставивши обличчя під струмені теплої води. Туман у голові не розсіювався. Думки плуталися дедалі сильніше і незрозуміла їй втома робила ноги ватними.

Він не чекав її. Десь дуже глибоко тихий голос говорив, що потрібно змиритися, усвідомити нарешті, що це кінець і вороття назад немає, та серце вперто заглушало його, продовжуючи вірити.

Богдан розумів, що матиме великі неприємності вдома. Він провів з Людою два дні, протягом яких вони ні разу не виходили з номеру. Увесь цей час дівчина під дією заспокійливих спала або просто лежала з розплющеними очима. Вони не розмовляли, або, якщо бути точнішим, говорив лише Богдан, коли намагався вмовити її поїсти чи питав про самопочуття. Він сидів біля неї вдень і вночі, спостерігаючи за обличчям дівчини, яке не виражало абсолютно нічого. Вона більше не плакала, а просто лежала, не відриваючи застиглого погляду від однієї точки на шторі.

Третього дня зранку Богдан врешті зрозумів, що потрібно вирішувати, як чинити далі. Продовжувати тримати Люду у готелі, таємно годуючи таблетками, було неможливо. Він дістав із шафи чорні вузькі штани та светр і поклав на ліжко біля дівчини.

— Вдягайся, поїдемо до мене. Тобі треба прийняти все, що сталося, і вчитися жити заново.

— Нащо, Бодю? Нащо ти все це робиш? — ледь чутно спитала Люда.

— Бо люблю тебе, — просто відповів юнак, сідаючи поруч.

— Мене не можна любити. Йоан, мама — де вони зараз? Вони гірко поплатилися за свою любов. Я така втомлена.

— Відпочинь.

— Мене втомило життя.

У кишені куртки завібрував мобільний і Богдан здригнувся: «Марта…»

— Алло? Не кричи. Буду через десять хвилин.

Богдан винувато всміхнувся і стиснув руку дівчини.

— Мушу владнати деякі справи. Але завтра зранку будь готова.

Він нахилився і легенько поцілував її в губи. Люда ніяк не відреагувала. За хвилину почула як зачинилися двері за Богданом.

Це була перша ніч, коли він спав не в спальні, а у вітальні на дивані. Хоча жалітися й не думав — канапа була досить зручною і ніхто не перетягував покривало на себе.

Марта зустріла його, сидячи на кухні з телефоном у руці. Червоні та запухлі від сліз очі засяяли, коли вона побачила чоловіка. Дівчина не кричала, не звинувачувала. Не ставила запитань. Вона просто раділа, що Богдан повернувся додому.

— Ти не спитаєш, де я був?

— Головне, що ти зараз тут. У тебе був відсутній зв’язок. Марко телефонував, питав, де ти.

— Я владнаю, — втомлено відповів Богдан і пішов у кімнату, залишивши Марту наодинці.

Його дратувала її присутність. Повернення Люди зворухобило приспані почуття. Перше кохання так і залишилось недосяжним. Він ідеалізував її образ, уявляв, яким могло би бути їхнє спільне майбутнє. Проте на шляху стали його молода дружина та примарний монах, якого Люда кохала більше за життя.

Марта ж усе розуміла. Богдан змінився одразу після її розповіді. Він знову став колишнім. Холодним та байдужим до неї. Знадобиться багато часу, аби повернути все як було.

***

Дія заспокійливого минула і Люда, незважаючи на слабкість, встала й підійшла до вікна. Вечірнє місто палало різнобарвними вогнями магазинів, світлофорів та рекламних банерів. Вулицею плавно їздили автівки, а тротуарами безформною масою снували люди. Кожен поспішав у своїх справах, у кожного були свої проблеми.

Дівчина відвернулася від вікна і глянула у темряву кімнати. Порожнеча та самотність не лякали її. Скільки днів та ночей провела вона у своїй кімнатці у костелі. Проте готельний номер був позбавлений затишку. Пригадала Златчину хату, де завжди смачно пахнуло ковбасою та свіжим хлібом. Велика жарка піч, дві дерев’яні лави, стіл — вона віддала б кілька років свого життя, аби ще хоч раз опинитися там.

Раптом щось змусило Люду вийти із задуми. Вона напружила слух, намагаючись зрозуміти, що змінилося. Постоявши хвилину, не вмикаючи світло, пішла до ванної кімнати та навпомацки відкрутила крани над умивальником. Прохолодна вода торкнулася сонного обличчя, проте втома не зникала. Дівчина глянула в дзеркало. Обриси її власного обличчя у напівтемряві здались ворожими і Люда зажмурила очі. Тієї ж миті вона чітко почула, як хтось її покликав. Серце закалатало і дівчина вчепилася руками за мармурову стільницю.

— Хто тут?

Не отримавши відповіді, вона повернулася до кімнати. Її погляд привернуло сяйво, яке виднілося із напіввідчиненої шухляди комоду. То було намисто, подароване Йоаном у ніч, коли вони востаннє були разом.

— Звідки воно тут?.. — Люда обережно взяла скляні буси і надягла на шию.

Скло не було холодним. Здавалося, що воно обпікало шкіру. Горло стиснули сльози. Дівчина сіла на підлогу, опершись спиною до ліжка, і розридалася.

— Це життя порожнє без тебе… Воно нічого не варте, якщо у ньому нема тебе, нема нашого сина!.. Боже, молю Тебе, поверни мені його! Візьми, що хочеш, але віддай… Забери моє життя! Воно і так нічого не варте без них…

Узявши намисто, вона зачепила пляшечку із заспокійливими, яку необачно залишив Богдан. Люда висипала на долоню її вміст і востаннє глянула у вікно. Тепле світло ліхтаря проникало у кімнату і осяювало блискуче від сліз обличчя дівчини.

***

Кулькова ручка ритмічно стукала по столу. Точніше, стукала нею рука, що її тримала. Довгі тонкі білі пальці належали, безсумнівно, людині освіченій та розумній. Лікар довго вивчав медичний висновок, щось обмірковував, занотовував. Богдан невідривно стежив за ручкою, яка час від часу повторювала свої вправи зі стуканням об тверду дерев’яну поверхню.

Нарешті лікар глибоко зітхнув і перевів погляд на юнака.

— Ну, що я вам скажу. Анемія, гіпоглікемія, загальне фізичне та нервове виснаження. Що могло стати причиною такого стану у молодої дівчини?

— Смерть матері, — не роздумуючи, відповів Богдан.

— Зрозуміло, — закивав головою лікар. — Ви помічали агресію з її боку?

— Так, — кивнув хлопець. — Вона кричала, розкидала речі. Це не зовсім притаманно їй.

Лікар задумливо закивав, а потім повернув до Богдана екран монітора комп’ютера.

— Я б хотів вам дещо показати.

Світла лікарняна палата. У лівому куті — вузьке ліжко. Проте й воно було завелике для людини, яка нерухомо лежала на ньому. До її тонкої посинілої руки була підведена капельниця. Раптом на екрані з’явилася постать медсестри.

— А ось і обід. Будемо їсти, Людочко?

Медсестра акуратно поклала тацю з обідом на тумбочку біля ліжка і повернулася до лежачої.

— Підводься, треба поїсти, — жінка акуратно зняла систему і відкинула покривало.

І тут Богдан не зрозумів, що власне трапилося, бо вже наступної миті медсестра лежала на підлозі, а зверху її щосили била тацею по голові Люда. Її гарчання зливалося з писком бідолашної жінки, яка закривалася руками, намагаючись захиститися. Миска з супом покотилася по підлозі і дзвінко дзенькнула, вдарившись об стіну.

— Тварюка! Не діждешся!

Люда вхопила нещасну за волосся й почала бити обличчям об тумбочку. Остання більше не противилась, втративши свідомість.

— Ніхто не вижене мене звідси! Лишіть мене в спокої! Я хочу бути з Йоаном!

Двоє здоровенних санітарів ввірвалися у палату і, схопивши її попід руки, змусили лягти назад на ліжко. За ними вбігло ще кілька лікарів. Запис закінчився.

— Хто такий Йоан?

Богдан здригнувся, досі не вірячи у побачене.

— Я… не знаю.

— Пацієнтка проходить п’ять стадій прийняття горя: заперечення, гнів, торг, депресія та, врешті, прийняття. На разі вона знаходиться на другому етапі. Як ви розумієте, їй потрібен цілодобовий догляд під наглядом спеціалістів. Тому я наполягаю на госпіталізації пані Литовченко у місцевий психоневрологічний диспансер.

Холодний піт заливав очі, не зважаючи на те, що у кабінеті було прохолодно. Богдан підвівся.

— Я можу її побачити?

Палата номер «8». Чи варто стукати? Мабуть, все одно не запросять увійти.

— Людочко?

Юнак спинився на порозі, не насмілюючись пройти далі. Богдан спочатку навіть подумав, що помилився палатою. На ліжку сидів підліток у позі лотоса і похитувався вперед-назад, щось тихо мугикаючи собі під ніс. Коротке волосся стирчало в різні боки, обрамляючи неприродно худе та бліде обличчя. Богдан важко ковтнув і тихо підійшов.

— Що вони зробили з тобою, Людочко… З твоїми косами…

Дівчина завмерла. Вона повільно підвела на нього очі, які тепер здавалися ще більшими. Проте бездонні озера потемніли, як небо перед грозою.

— Ти… — ледь чутно, проте досить твердо мовила вона.

— Так, зіронько, то я! — зрадів Богдан. Він хотів її обійняти, але Люда зашипіла, наче кішка, і примружила очі.

— Не чіпай мене!

— Я заберу тебе звідси! — якомога спокійніше продовжив хлопець. — У Карпатах є гарний центр психологічної допомоги…

— Ти обіцяв мені ґражду в Карпатах, а не психушку! Не хочу. Моє місце тут. Вони думають, що я дурна, — Люда знову захиталася, обхопивши себе руками. — Хай думають… Мені тут добре.

Богдан востаннє глянув на неї і вийшов. За дверима його чекав лікар.

— Скільки знадобиться часу, аби її стан стабілізувався?

***

— Ми триматимемо вас у курсі всіх справ. Оце все, що вони сказали, — переповів Богдан Марті слова лікаря.

Він вирішив більше не приховувати нічого від дружини.

— Ти повинен був розказати мені все ще минулого року, — дівчина стояла біля плити, помішуючи пасту.

Шокуюча історія колишньої однокласниці перевернула її світ.

— Я не вірив їй, — винувато мовив Богдан. — Маючи стільки фактів перед носом, я не повірив!

Марта сіла біля чоловіка і взяла його за руку.

— То не твоя вина, любий! Та й що ти міг зробити?

— Просто ти не бачила, у якому вона стані. Вони обрізали її волосся, бо Люда хотіла на ньому повіситися.

Марта злякано зойкнула. Колись вона таємно заздрила цій сірій миші, хоча й сама собі не зізнавалася у цьому. Хіба могла бути рівною їй бідно одягнена, тиха та спокійна на вигляд дівчинка?

— Там про неї потурбуються. Вона вийде з того стану, — закивав Богдан, відкриваючи ноутбук. — Я повинен заповнити деякі прогалини у навчанні. Та й заняття з учнями не хочу відміняти.

— Я говорила з Юлею. Знаєш, де Юрко? — Марта прикусила язика, але було пізно.

Богдан якусь мить мовчав, дивлячись на екран, а потім перевів погляд на дружину.

— На Майдані?

Дівчина розуміла, що рано чи пізно він все одно дізнається про те, що його найкращий друг був першим з тих, хто вийшов на мирний протест у Києві.

— Ти ж знаєш, що якби не ця ситуація з Людою, я давно був би там.

Руки Марти тремтіли. Її роздирали протиріччя. Вона ревнувала коханого чоловіка до іншої. Хотіла втримати біля себе, але як ніхто інший знала його. І розуміла, що він не сидітиме вдома, коли в країні відбуваються такі історичні події. А її Бодя любив історію більше за все.

Наступного ранку він поїхав. Обіцяв повернутися. Марта розридалася тільки тоді, коли за Богданом зачинилися двері. Дівчина підійшла до увімкненого телевізора, який останні кілька тижнів працював безперестанку. Учасники протестів, зокрема то були студенти, продовжували розкладати намети, грілися теплим чаєм та співали пісень. Зараз усе здавалося не таким страшним, яким було тридцятого листопада, коли «Беркут» жорстоко розігнав мітингувальників. Проте серце Марти не було на місці. Вона була готова їхати за чоловіком, та він не дозволив.

***

Дзвони Михайлівського собору розірвали нічне повітря.

— Ти чуєш? — збуджено крикнув Богдан Юркові. — Б’ють в набат! Востаннє таке було у 1240 році, коли на Київ ішли монголи. Брате, ми творимо історію!

Юрко, здавалося, не був такий радісний. Він хитався, із носа юшила кров.

— Курва, якесь падло зацідило в писок!

— Вистоїмо! — запевняв Богдан, усміхаючись. — Нічка буде довгою. Тримайся! Йдемо на барикади!

Зі сцени Майдану лунали заклики до силовиків відмовитися від штурму. Протестувальники щільними рядами стояли, не даючи їм пройти далі. Коли беркутівці підійшли майже впритул, Богдан зустрівся поглядом із одним з них.

— Чєво ви ждьотє? За што ваюєте? — прошипів той.

— Ми боремося за вільне життя у рідній країні! — твердо відповів йому Богдан, не відводячи презирливого погляду від спецназівця і тут же отримав удар по голові.

В очах потемніло і хлопець впав на брудну купу снігу, проте хтось збоку одразу допоміг підвестися.

— Стій, брате! Скоро світанок.

Вони вистояли. Ще до сходу сонця силовики відступили. Богдан знайшов Юрка в одному з наметів. У того був перебитий ніс та розбита брова.

— Одна маленька перемога у нас у кишені, Юрцю!

— Де твій телефон? Тобі Марта телефонувала разів сто.

Богдан обмацав усі кишені, проте стільникового не було.

— Трясця! Певно, загубив під час нічного штурму.

Він позичив телефон у Юрка і за мить почув стривожений голос дружини:

— З тобою все гаразд? Я бачила, що було вночі…

— Все добре, не переймайся, просто десь посіяв мобільний. Батькам нічого не кажи. Щось придумай. Цілую.

***

Здавалося, час зупинився. Щоразу, розплющуючи очі, вона бачила перед собою заґратовані вікна та блідо-блакитні стіни палати. Її більше не прив’язували, бо агресія минула, перейшовши у депресивний стан. Люда лежала на вузькому лікарняному ліжку, підібгавши під себе ноги. Німа сльоза скотилася і впала на подушку.

«Я більше не чую твого голосу. Не відчуваю твоєї присутності. У мені поселилася порожнеча і вона глибша та страшніша за найлютішу безодню. Ти покинув мене назавжди, забравши з собою увесь світ. Який сенс бути без тебе? Який сенс бути взагалі?»

По обіді до неї прийшов відвідувач. Чи то пак, відвідувачка. То була Марта. Дівчина несміливо наблизилася до хворої і сіла на стілець навпроти. Вона кілька хвилин вдивлялася в обличчя колишньої однокласниці, не вірячи власним очам. Люду було дуже важко впізнати. Із юної, невинної, незвично красивої дівчинки вона перетворилася на вкрай змучену жінку, яка за свій вік зазнала чимало горя.

— Привіт… Богдан попросив провідати тебе. Він на Майдані, — обережно мовила Марта. — Як ти?

Люда мовчки глянула на гостю. Та теж змінилася. Без макіяжу та вдаваної пихи її привабливе обличчя посвіжіло, а очі вже не палали неприязню, як колись. 

— Бережи його, — ледь чутно прошепотіла Люда. — Бо втрачати дуже важко. Я ж не змогла вберегти того, кого кохала понад життя.

Мартин погляд впав на тонку руку дівчини. Їй захотілося торкнутися до неї, підтримати, та думка про те, що Богдан може бути у небезпеці, змусила підвестися.

— Я мушу туди поїхати. Вибач, але ти маєш мене розуміти, як ніхто інший. Я… повернуся. Я прийду до тебе разом з Богданом. Ми заберемо тебе звідси!

Марта швидко вибігла з палати. Люда спробувала зітхнути, проте камінь у грудях не давав перевести подих.