Раді Вас бачити!

— Вже не буде так, як колись. Ти зробив мені дуже боляче, — голос Марти в телефонній трубці звучав трохи хрипло.

Богдан переклав телефон в іншу руку.

— Я ще раз прошу в тебе вибачення. Ми зі старими посварилися тоді, а я зірвав всю злість на тобі. Вибач.

— Купи собі якихось ліків від нервів, бо у твоєму віці ще надто рано так поводитись, а потім звалювати все на обставини.

Хлопець змовчав, сильніше стискаючи телефон.

— Май на увазі, те, що сталося між нами, багато чому навчило мене. Я вже не така закохана в тебе. Знаєш, воно з часом якось притерлося все, а ще більше — після нашого розриву. Тобі знадобиться час, щоб повернути мою довіру.

— Поверну, — сухо відповів Богдан.

— Мої подружки сказали мені, що ти мене не вартий, я й сама почала, було, так думати, та потім…

Юнак сидів на підлозі й машинально висмикував по ниточці з нового килиму. Якби бабуся побачила, голову відірвала б. Слова Марти глухо відлунювали в його свідомості, та він не надавав їм ніякого значення. Дівчина без упину розповідала, яка вона гарна та розумна, що за нею табунами бігають хлопці, та вона вибрала його, бо має намір зробити з нього такого ж ідеального, якою є сама. І що він повинен дякувати їй за таку честь. Ну й дурепа… Богдан уже шкодував, що подзвонив їй. Та нічого, хоч буде з ким побавитись деякий час. А далі буде видно.

— Бодю? Бодю?!. Богдане! Ти мене чуєш?!

— Та чую, не кричи. Слухай, мене кличуть. Я тобі потім перетелефоную, гаразд?

Замість відповіді в трубці почулися короткі гудки. Юнак зібрав у кулак повисмикувані нитки і засунув у кишеню джинсів.

Вчора приїхала мама. Вони з бабусею про щось довго розмовляли на кухні. До Богдана долинали тільки мамині крики та плач. Через годину вона вийшла з хати, сіла в машину і навіть не попрощалася. Мама завжди вміла зробити так, щоб він відчував себе останнім покидьком та найгіршим сином у світі.

Та цього разу було щось ще. З-поміж буденних чвар, образ та звинувачень вирізнялася одна деталь, яку далі неможливо було приховувати: батьки перестали жити разом. Ніхто йому в цьому відкрито не зізнався, проте все й так було очевидно. Вони більше не телефонували йому водночас по відеозвя’зку та явно не були в курсі справ одне одного. Відбріхувалися, змінювали тему розмови. Богдан не був здивований, адже роками все йшло до цього. Та колись він вірив татові і з нетерпінням чекав удома з далекого відрядження. Той завжди повертався з подарунками. Одного разу привіз іграшкового червоного трактора, такого ж, якого малий Богдан побачив у вітрині магазину за рогом їхнього будинку. Хлопчик був вкрай здивований тому, що татко зміг знайти такий самий закордоном. Наступного ранку, дорогою до школи, Богдан помітив, що вітрина була порожньою. Мабуть, хтось купив для своєї дитини таку ж іграшку.

***

— М-м… — застогнала Люда, відсуваючи геть відро.

У животі засмоктало й забурчало.

— Е, ні. Більше не дам ані крихти, чуєш? Ти все одно перетравлюєш не в той бік.

Сонячне проміння пробивалося крізь вікно. Свіже повітря пронизувало наскрізь легені, одразу відносячи погане самопочуття кудись далеко, вслід за холодною зимою. Зі стріх скапували останні спогади про бурульки і, торкаючись землі, зливалися з вуличними потічками.

Люда усміхнулася й погладила ледь помітного живота.

— Твоя перша весна. Ти її ще не бачиш, та вже відчуваєш. Ти в мене розумне малятко.

У двері постукали і за мить дитячі руки міцно обвили її шию.

— Обрадо, що ти тут так рано робиш? — вона здивовано глянула на дитину.

— Я ще вчора попросила тата привезти мене до тебе, — защебетала та.

— Я казав, що ти ще спиш, — винувато розвів руками Лука. — Але цю дівчину не зупинити!

— Нічого, я вже давно не сплю.

— Братик не дає? — Обрада торкнулася рукою живота Люди.

— А чому не сестричка? — Люда звела брови вверх.

Дівчинка стенула плечами:

— Не знаю, так відчуваю.

Люда взяла малу за руки.

— Я б хотіла погуляти.

— Я теж хочу, але обіцяла татові відвідати маму, — відповіла сумно дівчинка.

Люда перезирнулася з Лукою і лагідно всміхнулася:

— Візьми їй квітів, вона зрадіє.

— А хіба їй вже не все одно? — на очі Обради навернулися сльози.

— Твоя мама завжди з тобою. Вона оберігає тебе.

— Як ангел?

— Так, — Люда притиснула дівчинку до себе, — тепер вона твій янгол.

Матір Обради Юстина так і не прийшла до тями, залишивши доньку напівсиротою. Люда познайомилася з дівчинкою через кілька днів після того, як мала з батьками опинилися в братстві. Ярослав, батько Обради, був ковалем і важка щоденна праця загартувала його, зробивши кремезним та витривалим, тому хвороба швидко відступила. Так само молодий організм дівчинки не дав їй завчасу піти з життя. Проте Юстина була надто ослабленою після викидня, який стався незадовго до того, як вона захворіла. Жінка не справилася з хворобою.

Віз, запряжений парою добрих коней, зупинився навпроти старого монастиря. Високий широкоплечий чоловік, вправно зістрибнувши на землю, попрямував до них.

— Тату! — Обрада кинулася йому в обійми.

Люда прошепотіла до Луки, який стояв позаду неї:

— Сподіваюся, вони швидко оправляться від втрати.

— Я молитимусь за їхнє здоров’я.

Ярослав підхопив доньку на руки і глянув на Люду:

— Дякую, що приглянула за дочкою.

— То швидше вона за мною приглянула, — засміялася дівчина.

Ярослав хотів щось сказати, проте передумав, крадькома позираючи на Луку.

— Ти не поїдеш з нами на могилу Юстини?

— Ну, якщо ви не проти, — невпевнено відповіла Люда.

— Ми не проти, — швидко кинула Обрада.

Дівчина вже було зробила крок вперед, як Лука схопив її за рукав.

— А мене ти не питаєш? — тихо спитав він.

Люда сердито глянула на нього і висмикнула руку.

— Я не маленька. Після обіду повернуся.

Обрада, сміючись, повела Люду до воза і Ярослав допоміг їм сісти. Послушник мовчки провів їх поглядом. Він дуже сумнівався у правильності її вчинку, проте бігти за возом не став.

Невисокий пологий пагорб уже поріс молодою зеленою травою. Місце для поховання було новим і налічувало всього з десяток могил.

Обрада підійшла до могили і поклала кілька кульбаб. Вона не плакала, бо Люда сказала, що мама б не хотіла бачити її сумною. Тому вона мусить бути сильною, вона обіцяла. Ярослав підійшов до Обради і обняв за плечі. Люда зупинилася позаду, не наважуючись підійти ближче.

— Людо! — Обрада підбігла до дівчини. — Я сказала мамі, що не буду плакати! Як думаєш, вона почула мене?

— Звичайно, моя люба.

Ярослав підійшов до них і невпевненість знову промайнула на нього обличчі.

— Я хотів би ще тебе бачити. Обрада б хотіла…

— Ти можеш жити з нами, — защебетало дівча.

Люда завмерла і побачила, як обличчя коваля стало червоним, мов варений рак. Вона здивувалася тому, яким сором’язливим може бути цей велетень.

— Тато казав, що в домі потрібна жінка, а мені — мама. Звичайно, мама в мене вже одна є… була. Але зараз вона не може розчесати мені волосся чи приготувати обід. А я ще погано вправляюся.

— Обрадо! — перервав дівчинку Ярослав. — Досить розмов. Час додому.

Дівчинка насупилася і вхопилася за сорочку Люди.

— Вибач, вона ще не розуміє, — почав виправдовуватися чоловік, не дивлячись на молоду жінку.

— Нічого, — вирішила заспокоїти його та, ледве стримуючи усмішку.

Всю дорогу назад Люді здавалося, що Ярослав спеціально не підганяє коней, аби побути довше з нею. Це подобалося дівчині, як і сам чоловік. Йому було років тридцять на вигляд, а то й менше. Смуглявий, кучерявий коваль тільки на перший погляд здавався грубим і твердолобим. Насправді в нього була душа хлопчика. Його було легко ранити і змусити ніяковіти.

Він почав виявляти до неї увагу десь біля тижня тому. Несміливо, плутаючись у словах та вчинках. Люда розуміла, що втрата дружини ще зовсім свіжа і його увага до неї викликана безпосередньо становищем Обради: дівчинці потрібна мама.

— Ти вже здорова? — раптом спитав Ярослав після кількох хвилин мовчанки.

— Що? — не зрозуміла Люда.

— Ну, ти теж потрапила до лічниці. Хворіла? — тихо пояснив чоловік, бо Обрада заснула позаду них, вкрита татовим кожухом.

Люда засовалася на місці, не знаючи, що відповісти. Ярослав помітив знервованість дівчини і почав подумки картати себе за довгого язика.

— Прости, я не хотів.

— Все гаразд, — усміхнулася Люда. — Я не звідси, якщо можна так сказати. Один з монахів… Федір — мій брат. Я вирішила трохи пожити біля нього.

— Зрозуміло, — кивнув Ярослав, дивлячись поперед себе. — Я радий, що ти тут. Що зустрів тебе.

Дівчина співчутливо кивнула:

— Мені шкода, що Юстина так рано пішла з життя.

Чоловік враз випрямився і суворий вираз його обличчя трохи налякав її. Люда подумала, що не варто було зачіпати таку важку та особисту тему.

— Я простив її і відпустив. Так само попросив прощення в неї. Та в мене лишилася Обрада і я мушу жити заради неї.

Дівчина була вражена словами коваля. Вона до кінця не могла збагнути, що у ньому говорило: байдужість чи характер і практичність, викликана часом, в якому він жив. Вони під’їхали до братства і Ярослав допоміг Люді зійти з воза.

— Дякую, що провела цей день з нами. Обраді це дуже потрібно. І мені також, — чоловік переступив з ноги на ногу і чи не вперше наважився глянути дівчині в очі.

Раптом двері братства відчинилися і Люда краєм ока побачила, як кілька людей зупинилося на порозі, щось тихо обговорюючи. По голосах вона впізнала Петра, Луку та Якова. Враз дивне бажання штовхнуло її підійти ближче до Ярослава і взяти його за руку.

— Мені давно не було так добре, як сьогодні, — трохи голосніше, аніж то було потрібно, сказала Люда, не відводячи ніжного погляду від коваля. — Чекаю-не дочекаюся нашої наступної зустрічі!

Ярослав здивувався такому несподіваному вияву почуттів з її боку, проте це додало йому сміливості і він притиснув руки дівчини до своїх широких грудей.

— Я б волів ніколи тебе не відпускати.

Та продовжувала всміхатися, хоч совість всередині неї ревіла, мов дикий звір, що це неправильно.

— Хто це?

Ще один голос, ніби постріл, розірвав повітря і Люда завмерла: то був Йоан.

— Тобі яке діло? — ледь чутно огризнувся Лука.

Дівчина ледь подавила в собі злорадну посмішку і знову зосередилася на Ярославі.

— Але мій брат переживатиме за мене.

— Ти познайомиш мене з ним?

Коваль торкнувся рукою щоки Люди і боковим зором вона побачила різкий рух на порозі монастиря.

— Пусти, — зашипів Йоан.

— Лиши її в спокої! Ти цього й домагався! — Лука перегородив йому шлях.

— Я не просив її ставати курвою, яка кидається в обійми першому ліпшому!

— Не смій так казати!

— Давайте не тут, — спокійно мовив Петро. — Ще бракувало, аби ви на очах людей побилися!

Люда вивільнила свої руки з Ярославових і зітхнула:

— Мені час іти. Привези Обраду завтра, буду рада вас бачити.

— Бувай! — коваль явно не хотів так швидко прощатися, проте він теж помітив зацікавлені погляди сторонніх.

Дівчина провела його поглядом і театрально помахала на прощання рукою, а потім, ніби нічого й не було, з високо піднятою головою пройшла повз братів усередину.

Тільки-но Люда зайшла до келії, як її наздогнав Лука.

— Що ти хотіла тим показати?

— Не знаю, що ти маєш на увазі.

— Все ти знаєш, дівчино! — у карих очах промайнули веселі бісики. — Для чого був той театр з підставним кавалером? Щоб позлити Йоана?

— То був не театр. Через півроку я вас покину, тому мушу думати про своє майбутнє. А Ярослав мені подобається.

— Лиш не кажи це Йоану.

— Чому? — звела брови вверх Люда. — Що він зробить? Поб’є його? Хіба це пасуватиме монаху?

— Ти все одно не можеш залишитися у цьому часі. Ти створена для того світу, в якому народилася.

— Я добре пристосовуюся, — роздратовано кинула дівчина і пішла геть. Їй враз стало тісно у стінах лічниці.

Вона попрямувала до ринкової площі, де майже завжди було гамірно. Зараз їй як ніколи хотілося загубитися у натовпі. Люда оглянула прилавок з гончарними виробами, на мить затрималася біля жінки, що продавала намисто, і опинилася біля знайомого торговця, в якого недавно придбала кулон для Йоана.

— Добрий день! Впізнаю, впізнаю, — дядько привітно всміхнувся. — То як, сподобався подарунок?

— Так, — дівчина усміхнулася у відповідь.

— І як боярин віддячив?

— Никифоре, вічно ти лізеш зі своїми дурними питаннями! — прикрикнула на нього та сама жінка, що продавала копчене м'ясо та ковбасу.

— Та чому б і не лізти, коли дівчина гарна!

— Думаєш, лише свого пана і піде до тебе? — жінка зареготала.

— А хіба я не ладний? — підморгнув Люді Никифор.— І хату маю, і господарство тримаю — чим не наречений? Лиш ти, Златко, носа догори задираєш!

— А що? — Злата вперла руки в боки і покрутилася, — хіба нема чим гордитися? Може, я князя чекаю?

— Та так, я ж бачу, що до тебе тільки бояри та багаті вої ходять по ковбаси!

— Я знаю, чим торгувати, — по-змовницьки підморгнула жінка.

Люда подивилася на кільця ковбаси та шматки шинки на прилавку Златки і ковтнула слину, що зібралася в роті. Майже рік її меню було досить простим, тим паче зараз, коли брати дотримувалися строгого посту. Дівчина не хотіла здаватися невдячною, тому змушена була їсти те, що й усі. Та в цю мить такий спокусливий і вже забутий аромат заполонив, здавалося, все повітря довкола неї і Люда ледь хитнулася, мало не зомлівши.

— Дочко, з тобою все гаразд? — стурбовано спитала Злата.

— Так, все добре. Я, мабуть, піду, — дівчина невпевнено розвернулася і рушила в натовп.

Вона зробила кілька кроків, уже майже нічого не бачивши перед собою. Хтось з перехожих боляче її штовхнув, потім ще один поштовх — ноги підкосилися і Люда відчула, що провалюється в безодню.

***

Йоан стояв у саду позаду братства. Він дивився на молоду вишню, зелені набряклі бруньки якої мали от-от розпуститися й порадувати своїм ніжним, блідо-рожевим цвітом.

— Лиш би не вдарили морози, — вголос подумав послушник.

Подув легкий вітер і брат заплющив очі, піддаючись йому. Скільки весен було в його житті, та кожна з них по-своєму неповторна. Долі можна подякувати хоч за те, що вона подарувала йому безліч подібних моментів.

Вони не розмовляли майже три місяці. Точніше, Йоан всіляко уникав Люду, завдаючи їй цим неймовірного болю.

Він ніколи не думав, що буде так важко. Був впевнений, що з легкістю зможе пройти випробування. За тисячу років колишній легковажний боярин змінився, проте не поміняв свого ставлення до жінок: вони мали знати своє місце та обов’язок. Проте ця дівчина перевернула його світ з ніг на голову і змусила визнати, що все, що він вважав правильним до нині, насправді таким могло й не бути.

Дивні відчуття всередині, коли їй було боляче, чи коли вона дивилася на нього своїми світлими, повними сліз очима, переповнювали Йоана. Чоловік не знав, що це, проте був певен, що до тепер ніколи не відчував подібного. Хіба лиш раз, коли тримав на руках мертве тіло батька.

Минулої ночі, лежачи в ліжку Люди й стискаючи в руках її сорочку, послушник з останніх сил боровся з бажанням зірватися з місця і бігти доти, поки не опиниться перед дверима її покоїв. Він вже було підвівся і вийшов на сходи, та все ж зміг повернути назад.

Проте зараз Йоан зупинився перед дверима келії й не насмілювався постукати. Він стільки разів відштовхував її від себе, що зараз злякався, що Люда може вчинити так само з ним. Чоловік тихо відчинив двері: всередині було порожньо. На вулиці почувся тупіт коней і послушник побачив у вікні, як до братства під’їхав віз. Маленька дівчинка зістрибнула з нього і побігла до дверей. Йоан швидко вийшов з келії і пішов до виходу.

— Добрий день! Я приїхала до Людмили! — радісно заторохтіла Обрада.

— Вона не з вами? — послушник глянув на коваля, який якраз наздогнав дівчинку.

— Ні, — заперечив той. — А що трапилося? Може вона з братом?

— Яким братом?

— Ну, Федором, здається?

Йоан кинувся назад до монастиря, залишивши здивованого Ярослава з Обрадою стояти на порозі.

***

Дівчина розплющила очі. Було темно, тихо й тепло. Кілька хвилин вона просто лежала, не рухаючись, і прислухалася. Десь за вікном гуляв вітер. У печі тліли залишки дров. Чомусь нестерпно боліла голова.

Вона підвелася, скинула з себе важку ковдру й ступила босими ногами на підлогу. Підійшла до великої печі і підкинула пару дров. Вогонь одразу розгорівся, весело застрибав, освітивши все довкола. То була гарна простора світлиця. На дерев’яних стінах та по кутах висіли пучки трав, від яких йшов приємний аромат. Міцний дубовий стіл стояв під вікном, з лівого боку від дверей. Навпроти — велика глиняна піч, яка займала значну частину кімнати. Вона служила не лише для приготування їжі, але й обігрівала світлицю. Лежанка на печі була застелена шерстяною ковдрою. Під стіною стояла довга лава. Дівчина вийшла в сіни й навпомацки знайшла двері, бо жар і світло від печі не діставали сюди. Спробувала відкрити, та ті були замкнені, тож вона повернулася до кімнати й сіла на стілець, намагаючись дати лад своїм думкам. У голові шуміло, очі боліли й пекли. У роті було сухо. Чия це хата? Хто вона? Раптом все закрутилося і дівчина вхопилася руками за стіл.

Враз за вікном почулися кроки і за кілька секунд до світлиці ввійшла статна червонощока жінка.

— Ти вже прокинулася? — лагідно усміхаючись, вона скинула з себе хустину й підійшла до печі. — Надворі дуже зимно… Як ти?

Дівчина підвелася.

— Дякую, мені ліпше. Але скажіть, будь ласка, де я і… хто я?

Жінка на коротку мить завмерла з піднятими руками, які збиралася погріти біля вогню.

— А ти не пам’ятаєш?

— Ні. Все, що я пригадую, це сильний біль, — дівчина торкнулася голови і тільки тепер зрозуміла, що та туго перев’язана.

— Ти якраз ішла од мене, коли то сталося, пригадуєш? — жінка підійшла до неї і стурбовано оглянула.

Та хотіла заперечливо махнути головою, проте перед очима знову все потемніло. Жінка підхопила її і допомогла сісти на лаву.

— Мене звуть Злата. Ти, певно, сильно головою вдарилася…

— Що ви про мене знаєте?

Купчиха важко зітхнула.

— Ти приходила до мене кілька разів. Я торгую на ярмарці. Та ніколи не розказувала нічого про себе. Знаю лиш, що ти купляла срібний кулон для свого мужа.

— Що мені тепер робити? — розгубилася дівчина.

— Не переймайся, — спробувала втішити її Злата. — Будеш жити в мене. Я й так не маю нікого. Будеш мені за дочку, а далі видно буде. А звати тебе ми будемо Віринеєю, як звали мою покійну дитину. Сідай до столу, будемо зараз вечеряти.

В одну мить Люда Литовченко, народжена 12 червня 1996 року, перетворилася на Віринею — дочку багатої купчихи Злати, відомої на все Галицьке князівство дванадцятого століття.

***

Йоан сидів за столом, поклавши голову на руки. Якщо б хтось побачив його, подумав би, що він спить. Проте послушник не спав. Він думав про те, що трапилося. Таке сталося вперше, і ніхто не знав, як ставитися до цього і що, власне, робити. Мабуть, саме про це попереджали Малґожата та Сладислава Люду.

«А якщо вона не об’явиться до народження дитини? Чи жива вона взагалі?», — Йоан щосили проганяв настирливі думки, та вони зміями проникали в його голову, не даючи спокою.

Послушник одразу відкинув ймовірність того, що дівчина могла втекти. Спершу його підозри впали на Ярослава, який останнім часом зачастив до них. Та Обрада щиро запевнила, що не бачила Люду вже давно.

— Треба повідомити ігумена Григорія. Він добре знає нашу історію, — сказав Петро.

Всі брати якраз зібралися в храмі до заутрені. Сонце ще не зійшло, проте вже давно ніхто не спав: всі були вкрай стривожені останньою подією.

— І що тоді? По всьому граді піде чутка, що шукають незаміжню дівку з пузом? — похмуро кинув брат Кирило.

— Тоді треба шукати так, аби ніхто не знав, — розвів руками Яків.

— Як? Ходити по всіх хатах? Чи може ще й до князя завітати? — глянув на нього Кирило.

— Її треба знайти. Більше ніщо не має значення, — мовив Лука і подивився на Йоана, який досі мовчки сидів з опущеною головою.

— Панотець і так робить все від нього залежне. Але він не має один це робити, — сказав Пилип і теж глянув на Йоана.

— Тоді треба збиратися самим, — ледь чутно мовив Федір.

В його тремтячому голосі відчувалися сльози.

— Всім не вийде: у нас є й інші обов’язки. Хтось має чергувати тут, — зауважив Ілля. — Та й група черчиків, які прочісують вулиці й двори, може викликати підозри. Думаю, треба поділитися по двоє.

***

— Я буду нині пізно. Як що треба, питай Малушу, вона все розкаже.

— Добре.

— Сиди в хаті, надворі нині зимно.

— Добре.

— Будеш чути крики, шум — не бійся. То холопи на стайні туші свіжують. На завтра є велике замовлення.

— Добре.

— Ну, либонь, усе, — Злата оглянулася, думаючи, чи нічого не забула.

Люда стояла, слухняно дивлячись на неї, і легенько усміхалася. Жінка поправила чорну плахту, одягла зверху кожуха й повернулася до дівчини.

— Вберися тепліше, аби не захворіла, — Злата обняла її. — Ти ж мені, як дочка рідна. Я щоднини буду благословляти Господа Бога за те, що Він послав мені тебе. Увечері поступлю до подруги своєї, може вона тобі поможе.

Люда зачинила за Златою двері. У неї було якесь дивне відчуття: з одного боку, і Злата, і ця оселя здавалися їй рідними, а з іншого почувалась так, ніби то був не її час, не її місце… Хотілося вибігти на вулицю і кинутися в невідоме, шукати щось, чи когось.

Дівчина хотіла побачити свого чоловіка: «Хто він? Чи гарний? Ми побралися по любові чи через щось інше? Та ні, певно, по любові… Ми, мабуть, гарно жили. В охайній, затишній хаті». Скільки питань крутилося в її голові! Та їх не було кому поставити, аби отримати відповідь.

Злата добре до неї ставилася. Та Люда не знала, що та молиться щоночі про те, щоб дівчина якнайдовше лишалася у безпам’ятті. Довгі роки самотності зробили своє. Жінка дуже рано дізналася, що таке лихо: вийшовши в шістнадцять років заміж за людину, яка була їй дорожча за все, вона думала, що ніщо не в силі розлучити їх і ніяка біда їй не страшна.

Сухотка прихопила коханого в самий непідходящий час — Злата мала ось-ось народити. Не діждавшись народження немовляти, коханий помер, мало не звівши з розуму бідну жінку. Тримаючи на руках крихітку, молода вдова захлиналася сльозами розпачу від жахливої втрати чоловіка та радості від його останнього дарунка — їхньої маленької донечки Віринеї. Злата вижила тільки завдяки їй. Роки, що вони провели разом, були найщасливішими в її житті. Жінка залюбки бралася до найважчої роботи, яку б й не кожен чоловік осилив, знаючи, що її янголятко сидить у своїй гарній різьбленій люльці й спостерігає за нею.

Одного разу до її хати завітав багатий та добре знаний у їхньому місті торговець. Він знав Златку. Про неї ходила слава, як про добру жінку та гожу господиню. Купець не був жонатий, тому давно шукав нагоди познайомитися з нею. Він знав, що вдова жила небагато, що в неї є дитина, що вона зробить все, аби малій було добре.

Злата вийшла за нього. Вона не кохала купця, та становище змусило її зрозуміти, що життя любить жертви, але й взамін щось дає. Для жінки то було сите й благополучне майбутнє для себе і своєї дитини. Цікаво, якби вона наперед знала, що її спіткає за пару років, чи погодилась би вийти за нього? Мабуть що ні.

Віринея підростала й з кожним днем дивувала своїми вродою, розумом та порядністю. Злата раділа кожному доньчиному кроку й кожній усмішці. У серці жінки досі жила пам'ять про покійного чоловіка, тому вона відмовилася переселятись до заможного купецького дому, а залишилася у своїй хаті. Купець любив молоду дружину, тому погодився з її проханням. Він відбудував старе житло, перетворивши його на високий двоярусний будинок, зі світлицею, двома клітями-спочивальнями по боках від неї, сіньми на другому поверсі, підклітями і льохом внизу. Облаштував велике подвір’я. Переніс сюди господарство й переселив людей. Тепер на досі тихому подвір’ї знову завирувало життя. Вдень і вночі тут кипіла робота: треба було встежити за всією худобою, яку розводив господар, чи ситі, чисті, здорові. Вчасно допомогти привести корові теля, а свині — порося. З іншого боку двору простежити за тим, чи правильно обробляють тушу, чи добре начиняють ковбасу і потім коптять. До княжого столу та дружини князя щодня приходили замовлення, дохід від яких був основним заробітком купця. Златі подобалося таке життя. Вона любила кожну корову в своєму обійсті, кожного коня й найменше порося. Їй подобалося тримати все під своїм контролем, челядь любила свою господиню. Здавалося, щастя врешті зазирнуло й у її вікно.

Та не надовго. Посередині подвір’я стояв колодязь. Мала Віринея могла пів дня простояти, опершись на нього, і дивитись на темну блискучу воду. Коли мама запитувала, чому їй так подобається стояти над колодязем, Віринея відповідала, що бачить там багато цікавого. Вона розповідала, що бачила свою маму і та плакала… Від цих слів дівчинка починала тремтіти і її маленьке личко ставало білим, як сніг. А зараз, приміром, вона бачила гарну дівчину, яка сиділа в них в хаті й вишивала. Злата намагалася не звертати уваги на її слова. Вона заборонила доньці підходити до води, сподіваючись, що скоро мала забуде про своє дивне захоплення.

Коли Віринею витягли з криниці і жінка побачила худеньке бездиханне тільце своєї дитини, думала, що серце її розірветься на тисячі шматочків. Вона була би рада тому, та цього не сталося. Злата сиділа прямо на землі, обіймаючи мертву доньку. Здавалося, що вона також померла, застигла у своїй скорботі. Її обличчя не було видно — воно повністю заховалося на грудях Віринеї, прикрите довгим розтріпаним волоссям, і сама вона не рухалася аж до темної ночі, поки чоловік силоміць не відтягнув її від холодного закляклого тіла.

Роки притупили біль. Злата навіть не плакала, коли її другий чоловік наказав довго жити. Вони прожили разом двадцять років і до самої смерті він любив та поважав дружину. Вона віддячувала добротою та відданістю. Незважаючи на свою молодість, — чоловік був старшим за неї на тридцять два роки, — Злата ні разу навіть не подумала про те, аби зрадити його з кимось іншим, молодшим та красивішим. І ні разу не пошкодувала, що вони побралися. Єдине, про що жаліла — про те, що в них не було дітей.

І тепер Злата дякувала Богові за те, що послав їй другу доньку. Байдуже, що нова Віринея була не її крові, що не вона її ростила, та купчиха молилася за ту жінку, що дала їй життя.

Люда глянула у вікно. Надворі смеркалося, та у дворі досі кипіла робота. Раптом в сінях почулися кроки і до кімнати ввійшла рудоволоса дівчина.

— Доброго здоров’я! — привіталася вона і невпевнено зупинилася на порозі. — Я Малуша, служниця пані Злати.

Люда привітно кивнула. Їй здалося, що та трохи налякана.

— Що вам приготувати на вечерю? Пані люблять готувати собі самі. Лише коли чекають гостей, то просять допомоги. Але вони казали мені нагодувати вас.

— Дякую. Я не хочу обтяжувати вас.

— Та що ви, пані! — зніяковіла дівка, дивуючись тому, що Люда звертається до неї на «ви».

Вона швидко кинулася до печі й заходилася щось готувати. Люді залишалося тільки сісти на лаву під вікном і спостерігати за проворною Малушею, у руках якої все горіло.

Люда помітила, що та крадькома дивиться на неї і намагається близько не підходити.

— Може, я чимось допоможу? — спитала вона і дівка від несподіванки аж підстрибнула. — Я щось не те сказала?

Люда підвелася і хотіла підійти ближче, проте служниця, мов ошпарена, відскочила назад.

— У чому річ? — дівчина насупилася, зовсім нічого не розуміючи.

— Вибачте, пані! — з цими словами Малуша вибігла зі світлиці.

Люда побачила у вікні, як та щосили біжить до воріт, та там її перестрів якийсь чоловік і зупинив. Вони про щось почали говорити і Віринеї навіть на мить здалося, що вона почула ридання Малуші. Чоловік спокійно вислухав дівчину і, взявши за руку, повів назад до хати.

— Добрий вечір, пані! — за мить він з’явився в дверях і низько вклонився.

Малуша перелякано сховалася за його широкою спиною. Люда ніяково кивнула.

— Я чимось тебе злякала? — звернулася вона до дівчини.

Та вхопилася за рукав чоловіка і щось тихо пискнула.

— Прошу вибачити моїй нерозумній дочці, — чоловік силоміць випхав ту поперед себе. — Перепроси в пані!

— Та що ви так з нею! Ще більше налякаєте, — заступилася за дівку Люда. — Хоч я й так не розумію, у чому річ.

Чоловік переступив з ноги на ногу.

— Ви вже вибачте мені старому, але люди говорять, що до пані її дочка вернулася.

Люда усміхнулася: Злата справді так її називала.

— Хіба то зле?

— Не зле, — погодився чоловік. — Але ж молода пані втопилися. Вже скоро двадцять літ як…

Люда на мить закрила очі й полегшено зітхнула:

— Не переживайте, я не потопельниця. Насправді мене звати інакше, але я не пам’ятаю свого імені, бо сильно вдарилася головою.

Батько з дочкою перезирнулися і напруження зникло з їхніх облич.

— Ну, то слава Богу! Дочко, готуй вечерю! У мене ще купа справ. З вашого дозволу? — чоловік запитально глянув на Люду і та ледь кивнула.

— А ми вже думали, що пані ворожінням воскресили свою дочку! — затарахкотіла Малуша, возячись біля печі. — Пані так тужили, хоча й минуло стільки років! Мене ще на світі не було, коли та біда сталася.

Зрозумівши, що Люда жива людина, дівка змінилася на очах: її переляк втік, звільнивши місце цікавості.

— То ви нічого про себе не пам’ятаєте?

— Ні, — сумно відповіла Люда.

— Ну, то нічого! У нашої пані вам буде добре, як і всім нам, — Малуша широко усміхнулася і поклала на стіл миску з кашею. — Пані наварили ще зранку, а я тільки підігріла.

— Сядь біля мене, — попросила Люда. — Мені одній самотньо.

Малуша накрила на стіл і сіла на лаву.

— У вас такі очі, — захоплено сказала челядинка, не відводячи погляду від Люди. — Ніби русалкові.

Та повела плечами:

— Ну, які вже є.

— А у вас є наречений?

— Думаю, у мене є чоловік.

Малуша заперечливо похитала головою:

— Та ні, у вас ж одна коса!

Люда перекинула свою важку косу на груди і звела брови вверх:

— А яке це має значення?

Малуша плеснула руками і глянула на молоду пані так, ніби та була з іншої планети.

— Ви, певно, сильно таки вдарилися, — співчутливо мовила дівка. — Всі ж знають, як одна коса — то незаміжня, а як вже дві коси, то є муж.

Люда чомусь враз почервоніла і втупилася в свою миску.

— Тоді я не знаю. Може й справді, то лише наречений.

— То ви його пам’ятаєте?

— Ні, — заперечила Люда. — То Злата мені сказала, що я на ярмарці купляла щось для нього.

Малуша розуміюче закивала і почала їсти. Кілька хвилин минули в тиші. Люда не мала апетиту, тому мовчки сиділа і спостерігала за дівчиною. Та швидко дерев’яною ложкою наминала пшеничну кашу з маслом, нічого не помічаючи довкола себе. Її руда коса була трохи коротшою, ніж у її панночки, кучері обрамляли кругле обличчя, роблячи її схожою на дитину, хоча вони були приблизно однолітками.

У сінях почувся шум і за мить Люда побачила Злату. Малуша перелякано підстрибнула, та купчиха тільки махнула рукою в її бік:

— Сиди!

Челядинка несміливо присіла, проте їсти більше не наважилася. Злата втомлено опустилася на широку лаву біля печі.

— Як я втомилася! Та й змерзла. Літа ще не видати довго. Та маємо людей на завтра. Думаю, не поскупляться.

Малуша заходилася прибирати залишки вечері. Злата скинула верхній одяг і звеліла загріти води.

— Тобі пов’язку змінити треба, рану обробити. Малушо, дай того відвару, який мені Лабуня принесла для дочки. Але дивись, аби був теплий, — вона підійшла до Люди і заходилася обережно розмотувати вузький шмат полотна довкола її голови. — То як ти, не згадала нічого?

— Нічого, — стурбовано мовила дівчина.

— Як має бути, так буде. Подруга моя, Лабуня, зайде завтра. Я тобі про неї розповідала. Вона бачить більше, аніж прості люди, то може дасть яку пораду.

Після нехитромудрих процедур Люда залишила Златку відпочивати і, накинувши на плечі теплу хустину, вийшла на ґанок. Вечір був прохолодним, проте, просидівши цілий день в хаті, дівчина захотіла вдихнути свіжого повітря.

Десь почувся гавкіт собаки, йому відповів інший, а тому — ще інший і так далі. У стайні сонно заіржав кінь. Дівчина тихо пройшла через усе подвір’я і відчинила ворота. На вулиці було безлюдно, хіба хто зрідка проїжджав повз неї на возі чи бричці.

Люда сіла на пеньок біля воріт, сперлася на них плечами і глянула в небо. По ньому розсипалося ціле море зірок. «Чи шукає мене хто? Мабуть, бігають, переживають… Мій наречений, певно, місця собі не знаходить».

— Добривечір!

Дівчина злякано здригнулася.

— Хто це?

Попереду виднілася чиясь постать.

— А то хто? — незнайомець підійшов ближче.

— А кого треба?

— Когось хорошого, — молодий парубок наблизився майже впритул і нахилився, щоб краще бачити обличчя Люди.

Дівчина відсахнулася назад.

 — Що тобі треба? — не зовсім привітливо спитала вона.

— Та от, ішов додому та й зустрів чарівну повітрулю[1]. Думаю, спитаю, як її звуть?

Люда пропустила повз вуха лестощі.

— Йшов би ти ліпше своєю дорогою.

Хлопець засміявся.

— І що ж робить пізно надворі така порядна дівчина, яка навіть імені свого встидається сказати? Невже батько не будуть лаяти? Та ще й коло чужої господи.

— По-перше, — Люда підвелася і зробила крок у напрямку до нахаби. — Я вже не дівчина. По-друге, мій батько явно не відає, де я. А, по-третє, ця господа — моя, принаймні поки що. Так що линяй звідси, хлопче, поки я не розлютилася по-справжньому!

Юнак був явно ошелешений, та й сама дівчина не впізнала себе, що там вже казати про бідного парубка.

— Пробачте, пані, дурному. Я не відав, що то ваше. Але ж хіба то не купчиха Злата тут мешкає?

— Я живу в неї.

— Угу, ясно. А чого? — хлопець намагався говорити якомога спокійніше.

— Бо хочу.

— А ким ви приходитеся їй?

— Дочкою.

Хлопець різко відскочив назад і злякано витріщив очі.

— Га?!

— Ось тобі й «га».

— Але ж… у Златки нема дочки. Тобто, була…

Люда засміялася, зрозумівши, що хлопець теж подумав про покійну доньку жінки.

— Та не бійся — я не примара! Злата мені, як мати. Я була б дуже щаслива, якби вона була мені рідною.

Юнак полегшено зітхнув.

— Хух, а я вже налякався мало не до смерти. Хто ж ви? — він тільки тепер звернув увагу на пов’язку на голові дівчини.

— Я не пам’ятаю. Злата кличе мене Віринеєю. Та я не знаю свого справжнього імені.

— Ви за когось посватані?

— Так, у мене є наречений.

Той трохи засмутився, але Люда цього не бачила, бо було темно.

— Та його я не пам’ятаю. Взагалі нічого.

— Мене звуть Захар, — повеселішав хлопець. — Я тут живу недалечко.

— Віринеє, то ти? — почувся голос Злати. — Що ти так пізно надворі робиш? Ану рухом до хати! Хто то з тобою?

Хлопець вклонився.

— Та то я, Захар, пані!

— А-а… — жінка з полегшенням зітхнула. — Добривечір, Захаре! Що ж ти коло дівки крутишся?

Той винувато всміхнувся.

— Та сподобалася вона мені, того й верчуся, тітко.

Люда мимоволі зашарілася.

— Добраніч, Захаре. Пізно, тре’ йти спати.

— Добраніч, пані Злато. Добраніч, Віринеє! — хлопець ще раз поклонився й почекав, поки вони зникнуть за хвірткою.

— А він тобі сподобався! — підіймаючись сходами, помітила жінка.

Дівчина опустила очі.

— Я люблю свого нареченого.

— Як ти можеш його любити, коли не знаєш який він! — здивувалась Злата.

Люда промовчала, не знаючи, що відповісти.

***

Аромат свіжоспечених пиріжків залоскотав носа і дівчина солодко потягнулася. Вилазити з-під теплої ковдри зовсім не хотілося.

— Ви вже прокинулися? — весело спитала Малуша, витягаючи пиріжки з печі.

Молода пані сіла і глянула вниз: вправна челядинка, як бджілка, крутилася між пічкою та столом.

— Доброго ранку! — Люда почувалася значно краще і чомусь подумала, що давно вже так добре не висипалася. Голова майже не боліла. — А де Злата?

— Пані мають справи. З княжої дружини прибули люди, — Малуша багатозначно підморгнула дівчині, — там такі гарні вої. Може і твій там є?

В очах Люди зажевріла надія: а якщо й справді її наречений служить в князя?

— Хочеш, я можу піти послухати, що говорять? Раптом почую щось про тебе.

Невже може статися так, що зараз вона зустрінеться зі своїм нареченим? Дівчина спустилася з печі і виглянула у вікно: Малуша стояла біля воріт і весело щебетала з кількома дружинниками. Видно, дуже дівка заміж хоче, шукає нареченого швидше собі, аніж їй.

Люда сіла на лаву і взяла пиріжок з великої макітри, яка стояла на столі. Розлупила його на дві частини і вдихнула аромат: щось підказало їй, що вона вже давно не ласувала подібним.

Доїдаючи четвертого пиріжка, вона почула голоси в сінях. Дівчина лише встигла подумати, що має зараз не дуже привабливий вигляд зі шматками пиріжка за щоками і що наречений одразу втече, як двері відчинилися і до кімнати ввійшли дві жінки. Однією з них була Злата, а іншої вона не знала.

— Ти вже встала? — спитала купчиха.

Люда не змогла відповісти і лиш кивнула.

— А дівка-то ладна, — незнайомка оцінююче глянула на названу дочку подруги. — Ліпший має вигляд, аніж тоді, коли ти привезла її без тями.

Дівчині не сподобався її погляд. Він здався їй надто прискіпливим, проте вона промовчала.

— Моя зіронька, — лагідно всміхнулася Злата. — Малушо! Де ти ходиш? Подавай на стіл!

Поки служниця бігала від печі до столу зі сніданням, Лабуня пильно дивилася на Люду. Та, у свою чергу, намагалася не звертати на неї уваги, зосередившись на пиріжках.

— Ну, хвала Богу, товар продала. Хай князь здоровий буде! — зітхнула Злата полегшено.

— Не тому богу ти дякуєш, — докірливо похитала головою Лабуня.

— Ну, я не ти. І не можу бути такою певною, який з них ліпший. Але вже баба моя його признавала, молитви читала, то і я так роблю.

— Швидко люди забули предків своїх і віру роду свого, — невдоволено стиснула губи Лабуня.

— Не забула, — заперечила Злата. — Беру щось від кожного. І хто сказав, що цей новий бог поганий?

— Поганий чи ні, але крові людської через нього вже ріки пролилися. І ще проллється немало.

— Час покаже. Ну, люба подруго, пригощайся! — господиня усміхнулася і налила тій квасу.

— Вмієш ти гостей задобрити! — Лабуня відпила з глиняного горнятка і витерла рота рукавом.

Зовнішньо вона сильно відрізнялася від Злати. Якщо остання одразу кидалась в очі через свою горду поставу, пишну вроду та дорогий одяг, то Лабуня поряд з нею мала вигляд простої селянки, тієї, яку поза очі називали бабою. Малуша казала, що Лабуня відьма. Це не викликало у Люди тих емоцій, яких очікувала челядинка. У містечку відьом боялися, але й поважали, бо вважали, що вони ще зберегли віру предків-язичників. Багато людей продовжували поклонятися старим богам, проводили таємні збори на капищах, влаштовували ігрища, правда, вже не так відкрито, бо влада за це жорстоко карала.

— Тобі б чоловіка, — повчально мовила Лабуня. — Скільки літ вже пішло за водою? Нащо ти вчепила ту чорну шматку? Був би добрий муж, то не мала б коли про дурне думати!

Злата не відповіла, лиш тінь промайнула в очах. Люді стало шкода її і вона вирішила заступитися за названу матір.

— Нащо мужа? — холодно спитала дівчина. — Жінка може бути самодостатньою й без різних додатків.

Лабуня здивовано витріщила очі, та не вона одна була вражена словами дівчини: Злата теж різко перевела погляд на дочку.

— Дісталося тобі й на старості, сестрице! Така шмаркачка буде говорити, як жити! Ще й таких слів мудрих звідкись понабиралася! Будеш мати біду з нею, згадаєш мої слова!

— Проси вибачення, — тихо мовила Злата, не дивлячись на Люду.

Дівчина підвелася і роздратовано тупнула ногою.

— Але за що?

— За те, що не виявила поваги до гості.

— Я тільки сказала, що думаю.

— Сядь! — Злата раптом вдарила кулаком по столу і кинула на дочку грізний погляд.

— Мною ніхто командувати не буде! Як я тобі набридла, так і скажи! — Люда вийшла з-за столу і вибігла геть зі світлиці.

Злата хотіла піти за нею, та Лабуня мовчки її зупинила, взявши за руку.

— Звідки вона така взялася? Точно, що не з наших країв.

Купчиха важко зітхнула.

— Не знаю. Я погарячкувала, не треба було кричати.

— Нічого, буде їй наука. Але мені здається, що твоя дівка…

Лабуня невпевнено замовкла, не знаючи, чи варто висловлювати свою здогадку. Вона одразу помітила дещо дивне в поведінці дівчини: як та один за одним поїдала пиріжки, якою блідою була і темні кола під очима, немов від недоспаної ночі.

— Ну, що? — вже нетерпляче спитала Злата.

— Будеш скоро бавити, подруго, — покивала головою Лабуня.

***

Богдан оглянувся, щоб упевнитись, чи ніхто його не бачить, і, повільно відчинивши скрипучі ворота, прослизнув на подвір’я костелу.

За мить хлопець стояв посередині храму і дивився на пустий вівтар. Порожньо. Холодно. Мертво. Якого дідька він сюди приперся? Її тут нема. Богдан уже голос собі зірвав, поки кликав її. «Дідько, все це марно! І кого я хочу обдурити?»

Крізь щілину в дверях залетів вітер і, кілька раз обкрутившись довкола юнака, вилетів геть. Богдан здригнувся.

«Людо, де ти? Без тебе життя втратило сенс. Коли ти була поруч, я хоч на щось надіявся, намагався стати кращим, аби заслужити твою похвалу. А тепер…

Наше щастя не було довгим — воно продовжувалося кілька днів. Проте, ні: воно тривало трохи більше року. Ті миттєві знаки уваги, несміливі погляди — хіба вони не були щасливими? Хіба вони не були чогось варті? То були найпрекрасніші моменти у моєму триклятому житті!»

— Добрий вечір!

Богдан різко повернувся. Перед ним стояв молодий монах.

— Хто ви?

— Ти прийшов, аби побачити її? — Йоан підійшов ближче і глянув на нього трохи зверхньо, чи то тому, що був вищим за Богдана мало не на цілу голову, чи то так прагнуло його серце.

— Де вона? Що ви з нею зробили?

— Її тут нема, — дивлячись прямо в очі непроханому гостю, відказав послушник.

— З нею все гаразд? — хлопець втрачав терпіння. — То про вас вона говорила?

— Не кричи, — голос Йоана звучав рівно і спокійно.

Богдан розвів руками.

— Вибач. Просто її мама з розуму сходить. І я…

— Не переймайся, вона жива.

Юнак промовчав. Він оглянув монаха з ніг до голови. Його одяг також був незвичний, як і Люди. Подібна груба жорстка ряса відійшла у минуле, поступившись місцем тонкій бавовняній. Та й у погляді ченця було щось прадавнє, давно забуте.

— Хто ви? — врешті спитав Богдан.

Його питання залишилось без відповіді. Спокій монаха почав викликати роздратування.

— Слухай, просто зрозумій. Це все доволі підозріло. Зникає неповнолітня дівчина. Просто посеред ночі зі свого ліжка.

— Але ж вона не повинна була залишитись одна тоді. Ти мав її зустріти.

— Звідки тобі це відомо?

— Тієї ночі її супроводжував я, але сюди вона прийшла добровільно.

— Ти можеш мені нормально сказати, де Люда?! — враз у Богдана з’явилося нестерпне бажання добряче врізати цьому божевільному попу.

— Лиши її в спокої. Вона там, де має бути.

— Не тобі це вирішувати, — кинув хлопець. — Віддай мені її, а сам котися в свій монастир і молися за себе і за свою душу!

— Душа сама за себе не молиться. Іди геть, Богдане. Тут для тебе немає нічого.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Я усе про тебе знаю. Іди до своєї нареченої.

Богдан нервово засміявся.

— Е, ні. Спочатку ти мені все поясниш.

— Нема чого пояснювати. Люда зараз далеко звідси. Приходи за півроку. Тоді її забереш.

— Що тоді зміниться?

— Може й нічого. Принаймні вона повернеться додому. Решта не має значення.

[1] Повітруля – персонаж слов’янської міфології, донька гірських вітрів.