Раді Вас бачити!

Новий рік вони провели разом на Майдані. Рівно опівночі кількасот тисяч голосів співали гімн України. Богдан обійняв дружину і підійняв картонний стаканчик із гарячим чаєм, проголошуючи тост:

— Слава Україні!

— Героям слава! — прогудів натовп.

Марта, із розпашілими щоками, радісно усміхалася, тримаючи у руці бенгальський вогник. Вона загадала бажання і тепер дивилася у нічне небо, подумки благаючи Всесвіт почути її.

Третього січня Богдан провів Марту на потяг до Львова. Сам вирішив зостатися у Києві.

— Ми повинні вистояти, розумієш?

— Розумію.

— Забери Люду з лікарні. Я розмовляв з її лікарем. Усі папери готові. Просто… хай відчує себе як удома. Їй це дуже потрібно.

Марта кивнула і притулилася до чоловіка. Щось тривожило її, крутило всередині, проте вона намагалася не показувати цього.

— Повертайся швидше, — вона провела рукою по чолу Богдана, відкидаючи неслухняне волосся, яке вибилося з-під шапки. — Я люблю тебе.

— І я тебе.

Наступного дня по обіді Марта відчинила Люді двері у свій дім. Вона більше не відчувала суперництва чи ревнощів. Їй просто було невимовно шкода бідолашну. Дівчина здивувалася тим змінам, які відбулися з нею за останній рік. Насамперед вона була вдячна Богдану за цю трансформацію. Він, сам того не усвідомлюючи, відкрив справжню Марту: добру, співчутливу та ніжну.

— Це буде твоя кімната, — Марта увійшла до спальні, яка донедавна належала їй з чоловіком. — Тут тебе ніхто не буде турбувати. А я можу й у вітальні на дивані спати.

— То якось неправильно, — тихо відповіла Люда.

Марта легенько торкнулася її плеча.

— Не переймайся, все гаразд. Я зроблю чаю і чекаю тебе на кухні. Тобі час приймати ліки.

Люда поклала невеликий пакет із речами на ліжко і роззирнулася. Орендована квартира стала справжнім сімейний гніздечком для молодого подружжя. Марта зробила все, що було в її силах, аби тут стало затишно. Люда глянула на кілька фото в рамках. Поки її не було, життя тривало й тут. Спільні моменти Марти та Богдана, їхнє весілля, відпочинок — вони здавалися такими щасливими разом.

— Я теж була щаслива. Поруч із ним я відчула те, чого не відчувала ніколи. Мені було достатньо однієї його присутності, — Люда тримала горня з чаєм і дивилася на пар, який тонкою цівкою здіймався догори. — Чути його голос… Бачити його перед собою. Йоан завжди був так близько, проте водночас між нами була нездоланна відстань.

Марта сиділа навпроти за столом і зі сльозами на очах слухала розповідь дівчини. Вона, як ніхто, розуміла її, адже те ж саме відчувала до Богдана.

— Я повинна розповісти тобі дещо. Не знаю, чи то було марення, чи все було наяву, але мені здається, що я бачила Йоана, коли була в комі.

Очі Люди спалахнули і вона схопила Марту за руку.

— Він сказав, що ти у підземеллі. І попросив, щоб Богдан поклав свічку за невинно вбиту Сладиславу. Я добре запам’ятала це ім’я, бо воно дуже незвичне. І ще він сказав, що я схожа на Ядвіґу, але я не знаю, хто це.

— Я знаю, — вперше за дуже тривалий час усміхнулася Люда. — Господи, то був він! Ти бачила мого Йоана!

Дівчина підвелася зі стільця і збуджено почала ходити від одного кута кухні до іншого.

— Що ти ще пам’ятаєш? Він ще щось казав?

Марта розгублено закліпала, намагаючись пригадати деталі свого видіння.

— Кулон… у нього на грудях була прикраса, крило янгола.

Люда раптом засміялася, прикриваючи рота рукою. Він її не забув! Навіть перебуваючи між небом та землею Йоан пам’ятав про неї.

***

Через тиждень приїхав Богдан. Йому в очі одразу кинулися позитивні зміни, які відбулися з Людою. Апатія минула. Дівчина потрохи оживала, звикаючи до життя у цьому світі.

— Радий тебе бачити. Я кинув запит до Архіву. Чекаю відповідь, — говорив хлопець, одночасно наминаючи Мартин борщ. — Люба, я ніколи не перестану захоплюватися твоїми кулінарними здібностями!

Дівчина лагідно усміхнулася. Вони сиділи утрьох на кухні за столом. За вікном йшов сніг.

— Що там на Майдані? — спитала Марта.

Раптом погляд Богдана погаснув.

— Затишшя перед бурею. Згадаєте мої слова, все тільки починається. Юрко лишився там.

— Юля переживає. Вона ж не може покинути хвору бабусю і поїхати до нього. Ти повинен йому щось сказати…

— Що я скажу? Він чітко дав знати, що буде стояти до останнього.

Люда сиділа мовчки, слухаючи їхню розмову. У її голові досі не могли поєднатися два світи, роздираючи свідомість навпіл. Вона продовжувала триматися за минуле, проте події у її теперішньому теж не могли залишити дівчину байдужою.

Богдан мав рацію. Зранку 22 січня[1] засвітився екран мобільного Марти. Там було лише коротке повідомлення: «Юрка вбили силовики. Бої продовжуються. Люблю тебе, прости за все!»

За пів години Марта вже була на вокзалі. Вона взяла з Люди обіцянку дотримуватися режиму приймання ліків і віддала ключі.

— Ти стала мені як сестра. Вибач за все, що було. Прости, що лишаю одну, але я мушу бути поруч із ним.

Люда співчутливо глянула на Марту.

— Повертайтеся якнайшвидше.

Шум вокзалу давно залишився позаду. Люда повільно йшла вулицями Львова, кутаючись в старе пальто Марти та не розбираючи дороги. Сутеніло. Місто сяяло безліччю ліхтарів та гірлянд. Із кав’ярень пахнуло кавою та випічкою. Дівчина зупинилася перед храмом Петра і Павла.

На мить їй здалося, що вона знову опинилася у «своєму» костелі в рідному містечку. Люда сіла на лаву і підвела погляд на стелю. Посередині куполу було зображено святого апостола Петра та чотири групи людей, як символ сторін світу. Звичайно, за оздобою велич львівського храму затьмарювала покинутий костел неподалік провінційного Галича, проте не перевершувала його святості та атмосфери, яка панувала там.

Почалася свята Літургія. Колись дівчина боялася суворих поглядів святих, зображених під куполом костелу, проте зараз віддала б усе, аби побачити їх знову. Їй бракувало спокійного голосу отця Митрофана, його мудрої поради. Від старого священника віяло теплом та батьківською любов’ю. Поруч з ним Люда відчувала себе захищеною. Їй не вистачало Луки, Федора, та й усіх інших. Вона відчувала, що втратила сім’ю. Залишилася сиротою у чужому світі.

Раптом серце забилося сильніше і кров ударила в голову. За спиною, у хоровій ніші Люда почула голос, який б упізнала з-поміж тисячі інших: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться…» Дівчина зірвалася з лави і озирнулася. «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться…»

— Де ти? — шепотіла Люда, намагаючись розгледіти бодай щось при скупому церковному освітленні.

Миттєве марево зникло і хор продовжив молитву у своєму звичному тоні. Дівчина купила десяток свічок у сестриці і підійшла до кануну. «За упокій рабів Божих Митрофана, Луки, Федора, Пилипа, Нестора, Павла, Павла, Петра, Йосипа, Якова, Іллі, Фоми, Кирила, Михаїла, Антонія… За невинно убієнну Сладиславу… За новопреставлену Олену… За сина мого єдиноутробного Мирослава-Йоана та його батька…»

***

Львів плакав разом з рештою країни, проводжаючи в останню дорогу героїв Небесної сотні. Через два тижні після розстрілу активістів на Майдані, Богдан з Мартою повернулися додому. На цьому наполіг саме юнак, адже після вогнепального поранення і, як наслідок, паралічу нижніх кінцівок київські лікарі категорично забороняли транспортувати його. Богданові батьки благали його погодитися на реабілітацію закордоном, проте хлопець залишався невблаганним. «Я боровся за свою країну, втратив своє здоров’я тут, то й лікуватися буду вдома», — вперто відповідав він.

Люда намагалася допомагати як могла. Вони розділили з Мартою обов’язки по догляду за Богданом. Поки подружжя чітко виконувало усі настанови лікарів та проходило курс відновлення у клініці, Люда готувала обід та доглядала за їхньою орендованою квартирою. Вона звільнила для них місце у спальні, незважаючи на їхні протести. Проте все одно почувалася вкрай незручно, відчуваючи себе зайвою.

— Я б хотіла повернуся додому.

— Поки не можна. Ти ще не готова, — запевняв Богдан.

— Живи тут, скільки хочеш, — підтримала чоловіка Марта. — Та й нам допомога.

Люда зітхнула. Вона дивилася на колеса інвалідного візка, у якому сидів хлопець. Його нерухомі ноги були вкриті теплим пледом.

— У мене ще два заняття нині, але потім готуйтеся до сюрпризу, — Богдан весело підморгнув, розвернув візок і виїхав з кухні.

Марта втомлено підперла голову рукою.

— Він тримається. Після того, що ми тоді пережили… Ніколи не забуду того дня. Крики, постріли, сніг у крові…

— Головне, що все обійшлося, — спробувала розрадити її Люда. — Я вірю, що Богдан встане на ноги. Твій чоловік герой не тільки для тебе, а й для всієї країни.

Юнак і справді змінився. Революція Гідності, як її вже встигли охрестити, дозволила Богдану врешті позбутися страхів, які тягнулися з дитинства. Він став чоловіком, який чітко знав, чого хоче.

За останній місяць він звик до постійної присутності Люди у себе вдома. Проте дівчина більше не викликала у нього колишніх почуттів. Перше кохання залишилось трепетною згадкою з далекого минулого. Чимось недосяжним та особливим. Тепер Богдан цілковито вірив у її історію і найбільшим його бажанням було допомогти Люді пристосуватися до реального життя.

Під час буремних подій Майдану, особливо двадцятого лютого по обіді, коли Богдан мало не попрощався з життям, він чітко усвідомив, хто полонить його серце. Саме Марта була поруч увесь цей час. Саме її підтримка надавала йому сил рухатися далі. Вони стали один для одного не тільки подружжям, а й зціленням. Закомплексована школярка, прикриваючись заможністю та вдаваною стервозністю, врешті вийшла з-під контролю владної матері і вибрала свій шлях. Як і Богдан, який пішов наперекір батькам заради власної мрії, вона не злякалася наслідків і розділила з коханим орендовану квартиру на окраїні чужого міста.

Увечері, зібравши «своїх» дівчат, як любив повторювати Богдан, на кухні, він зрештою розповів те, що йому вдалося дізнатися.

— Архів прислав відповідь ще вкінці січня. Проте, сама розумієш, я не мав змоги тобі сказати, — винувато мовив хлопець, дивлячись на Люду.

Та нервово засовалася на стільці. Богдан увімкнув відео на ноутбуці, яке переглядав купу разів до того, і глянув на дівчину, очікуючи її реакції.

Чорно-білі кадри воєнної документалки спершу не викликали емоцій. Люда не розуміла, навіщо Богдан їй це показує. Дефекти на старій кіноплівці час від часу переривали зображення, а звук пропадав або спотворювався.

— Це війна? — спитала Марта.

— Тисяча дев’ятсот сорок третій рік. Колись це був монастир кармелітів босих.

— То у нас вдома?

— Так, — голос Люди тремтів.

Вона швидко натиснула на павзу. Зіниці її світлих очей розширилися, дивлячись на екран монітора.

— То він? — нетерпляче спитав Богдан, знаючи відповідь наперед.

— Як тобі вдалося? — охриплим від хвилювання голосом спитала дівчина.

— Друзі допомогли. У той рік було вбито біля тисячі євреїв, місцевих жителів. Монахи переховували їх у підземеллях під костелом. Інші ж запевняли, що ті потрапляли в інший час, пройшовши крізь задні двері храму. У наступні кілька років за високими мурами ховалися більшовики, офіцери НКВС та різна наволоч. Костел дуже постраждав після Другої світової війни.

Люда продовжувала мовчки дивитися на стоп-кадр. Момент, коли Йоан, стоячи біля постелі пораненого партизана, глянув у камеру. «Рідний, мій любий Іванку», — по обличчі дівчини котилися німі сльози. Погляд його чорних очей з-під насуплених брів, струнка статура та кілька пасем волосся на чолі — вона ніби знову відчула його присутність.

— Але це ще не все, — між іншим продовжив Богдан. — Він згадував імена Сладислави та Ядвіґи.

— Так, — кивнула Марта. — Йоан сказав, що я схожа на Ядвіґу. Ти її знаєш?

— То була одна з обраних, — врешті відповіла Люда. — Це було десь на початку шістнадцятого століття. Вона, на скільки я пам’ятаю, була донькою місцевого старости, — розповідала дівчина, поки Богдан щось швидко шукав у просторах інтернету. — Її родину вбили під час повстання селян.

Дівчина раптом запнулася. Вона не любила думати про це, а говорити — поготів:

— У них була спільна дитина. Я знаю лише те, що невдовзі після того, як Ядвіґа покинула костел, вона померла.

— Є! Знайшов! — крикнув Богдан, від чого Марта аж підсочила на місці. — «Микола Зборовський — місцевий староста, магнат. Йому належало кілька сіл на Галичині на початку шістнадцятого століття. Мав єдину доньку Ядвіґу, яка загадково зникла під час селянського повстання. Вся її сім’я була вбита. Усі вважали її мертвою, поки через деякий час Ядвіґа Зборовська не повернулася до рідного містечка, аби відомстити вбивцям її рідних. Існувала легенда, що у роді Зборовських були перевертні. Саме у вигляді вовчиці Ядвіґа навідалася до хати керівника повстання, Михайла Комара, де й була вбита його побратимами. Подейкували, що вона повернулася з немовлям, яке віддала на виховання близькому другові її батька князю Яблоновському».

***

Весною під час реставрації польського костелу, були відкриті старі підземелля. Ремонтні роботи призупинили через чергову знахідку, яка шокувала археологів з області. Серед них був і Богдан.

Тиждень тому Люда твердо заявила, що хоче повернутися додому. Під цим приводом молоде подружжя Стельмащуків вирішило погостювати у бабусі Інни Василівни. Реабілітація проходила успішно, до ніг частково повернулася чутливість, проте Богдан і далі залишався у візку.

І ось через кілька днів йому зателефонував одногрупник, повідомивши новину: у криптах між монастирем та храмом було знайдено масове поховання початку дванадцятого століття.

— Очевидно, то були місцеві ченці та їхній настоятель, — почухав голову Тарас, з яким Богдан вчився на одному потоці, дивлячись на акуратно викладені людські останки. Їх вже встигли дістати з крипт і розкласти на підлозі разом із іншими речами, знайденими під час розкопок. — Скелети чудово збереглися. Навіть ряси майже цілі. Все при купці, усі кісточки там, де треба, — гигикнув хлопець. — Добре, ви тут насолоджуйтесь, а у мене ще є справи.

Він залишив Богдана та Люду і поспішив вийти геть.

— Вибач, його чорний гумор не всі розуміють, — винувато мовив Богдан.

Дівчина не відповіла. Вона повільно йшла вздовж викладених залишків тіл і не розуміла власних емоцій. Її душа тріпотіла, на обличчі завмерла легка усмішка. Люда несвідомо раділа тому, що попередні кілька років все ж виявилися реальністю, а не витвором її уяви. «Ви повернулися до мене. Ви не покинули мене…»

Раптом її погляд впав на невеличку прикрасу поміж черепків посуду та залізних хрестів. Вона обережно взяла її в руку і випросталася.

— То був мій подарунок йому на Різдво. Я так і не дізналася, що означав надпис на ньому, — Люда розкрила долоню і Богдан побачив кулон — срібне крило янгола.

— Це латина. «Amor non quaerit verba» — «любов не потребує слів».

Дівчина схилила голову і притулила кулон до грудей. Потім вклякла на коліна перед одним із скелетів і простягнула руку, торкнувшись зотлілої одежі.

— Нас розділяла тисяча років. Тепер ми разом.

Богдан одразу зрозумів, що то Йоан. Він крутнувся на своєму візку і відвернувся. Він картав себе, що не повірив тоді Люді.

— Наша історія не могла закінчитися інакше, — раптом мовила дівчина. — Йоан давно обрав свій шлях, задовго до нашої зустрічі. Я це розумію тільки тепер. У нього була купа недоліків, адже ніхто з нас не святий. Він протистояв спокусам та гріхам усе своє життя, а воно було значно довшим, аніж у звичайних людей.

Знайдені останки священнослужителів поховали недалеко від монастиря, встановивши меморіальну дошку. Кулон у вигляді янгольського крила був похоронений разом зі своїм власником.

— Бузок пахне, — глибоко вдихнула Марта, везучи поперед себе візок, у якому сидів Богдан.

Після поминальної служби вони вирішили прогулятися рідним містечком. Люда заправила за вухо неслухняне пасмо волосся, яке вибилося з короткого хвостика на маківці, і глянула попереду себе. Одна з найстаріших вулиць, що вела від костелу, буяла весною. Пишні кущі бузку, цвіт яблунь та вишень — природа ожила після важкої для всіх зими.

— Хотіла поділитися з вами новиною, — раптом зупинилася Марта і, витримавши павзу, швидко продовжила, — я вирішила поступати в медичний!

Люда радісно всміхнулася, а Богдан взяв руку дружини у свою і поцілував.

— Ти все зможеш. Я вірю в тебе! — мовив хлопець. — Ми повертаємося завтра до Львова. Пари ніхто не відміняв. Та й книгу про Майдан треба завершити. Не хочеш з нами?

Люда заперечливо хитнула головою. Вона не хотіла набридати їм своєю присутністю. Відчувала, що їй просто необхідно зараз залишитися наодинці зі своїми думками. Дівчина щиро раділа успіхам друзів, проте не знала, що робити з власним життям. Їй був потрібен час.

[1] 22 січня, 2014 року – саме цього дня під час Революції Гідності на Майдані в м. Київ було поранено більше 200 протестувальників та вбито більше 5 учасників опору.