Раді Вас бачити!

День 25

Молитва допомагає. Не потрібно заучувати слово в слово зі святого письма. Головне в розмові з Богом — щирість. Щира сердечна молитва, сказана своїми словами, може виявитися в стократ сильнішою за ту, яку промовили чітко напам’ять і з ідеально підібраною інтонацією. Люда усвідомила це нещодавно й була рада черговому відкриттю. Вона більше не мучила себе думками про щасливе життя з Йоаном. Цьому не бути. Важка правда гострим лезом різала її серце. Щомиті дівчина стримувалася, аби не зірватися й не кинутися на когось з кулаками та зі словами образи та безнадії. Натомість вкотре стискала зуби і вклякала на коліна для молитви.

Ранкове повітря, ще трохи сонне, пахнуло бабиним літом.

Люда сиділа під вербою. Поруч з нею примостилися Лука та Федір. Останній закінчував вишивати сорочку для малого Мирослава. Лука ж задумано вдивлявся в пожовклу траву під ногами. Час від часу він кидав на обрану погляд. Було видно, що він хоче щось сказати, та не наважується.

— Як гарно в тебе вдається, — похвалила Федора Люда.

— Дякую, пані.

— Ти ввечері будеш? — нарешті спитав Лука.

Люда кивнула.

— Ти маєш бути.

Дівчина здивовано глянула на нього.

— Я ж кажу, що буду.

— Просто я нагадав.

Люда повела плечем і знову замислилася.

— Не тримай в собі.

Дівчина кинула на нього погляд, що мав би значити: «Відчепися від мене зі своїми балачками».

— Ти вже думала, яким буде твоє життя потім? — продовжив брат, не звернувши на це увагу.

— Потім? — Люда звела брови й усміхнулася. — Потім у мене не буде життя.

Федір злякано глянув на неї.

— Після такого життя немає. Це все одно, що задати пересічній людині питання: «Чи є життя після смерті?» Ніхто не знає. От і я не знаю.

— Інші жили, житимеш і ти, — трохи холодно мовив Лука.

— Можливо, вони хотіли жити. У мене такого бажання нема.

— Моя пані, не треба таких слів. Од них мені лячно, — прошепотів Федір.

— Як тобі може бути лячно, коли ти давно мертвий? — різко глянула на нього Люда і, взявши дитину на руки, пішла геть.

***

Богдан відмовився від пропозиції батьків з обох сторін придбати молодятам житло. Тому одразу після весілля попрощався із безтурботним студентським життям у гуртожитку і зняв для себе і Марти однокімнатну квартиру на околиці Львова. Оренду оплачував, повністю віддаючи свою стипендію. Після пар підробляв тим, що готував майбутніх студентів до ЗНО, та вів свій блог на історичну тематику. Юнак щиро радів збільшенню своєї глядацької аудиторії і усвідомленню, що він не один. Молодь прокидалася і ставала свідомою. Ще не знаючи цього, вони стояли на порозі грандіозних змін.

Його дружина виявилася акуратною та охайною господинею, добре готувала, чим сильно здивувала Богдана, а головне — вона його кохала. Власна Вікторія мала сильний вплив на доньку, прагнучи зробити такою, як вона. Це їй вдавалось, та виключно на людях. Вдома ж Марта була зовсім іншою. Вона щоразу думала, як би вчинила мама на її місці і чи похвалила б дочку за той, чи інший вчинок. Часом голова дівчини розколювалась від безперервної боротьби самої з собою. Це виснажувало її до втрати апетиту, сну та мало не доводило до депресії. Проте Марта добре навчилася приховувати свої справжні почуття, аби не стати об’єктом насмішок з боку інших. Єдиною людиною, якій дедалі частіше вдавалося побачити її справжню, був Богдан. Тільки з ним вона могла нарешті розслабитися і бути собою. Тому дівчина так боялася його втратити.

Марта зітхнула і налила собі води, щоб запити заспокійливі. Без них не могла заснути. Вона сиділа на кухні за столом і продовжувала дивитися на мобільний. Екран погаснув і на ньому висвітилася година, 23.00. Богдан у кімнаті закінчував запис трансляції на своєму каналі і дівчина не хотіла йому заважати. Марта щиро раділа за чоловіка. Він знайшов себе, знав, чого хоче в такому юному віці. На історичному факультеті йому справді подобалося. З дитинства Богдана приваблювала старовина. Він об’їздив усі замки України, обійшов найбільші музеї та зібрав власну бібліотеку різноманітної літератури на тему історії Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, відмовляв собі у всьому, аби назбирати грошей на копії древніх літописів та твори сучасних письменників. Він мріяв про той час, коли поїде на чергові археологічні розкопки. Мріяв знайти меч котрогось із руських князів, зробити відкриття чи вагомий внесок в історію.

— І що б ти робив з тим мечем? — іронічно питала Марта.

— Повісив би над ліжком в спальні.

Після подібних розмов дівчина довго дулася, навіть кілька разів починала істерику, але згодом звикла, глибоко в серці сподіваючись, що Богдан жартує. Та з часом прийняла його позицію і навіть перечитала кілька книг з колекції чоловіка.

***

Люда швидко минула крипти, перетнула головний зал і раптом її погляд впав на задні двері храму. У замку стирчав ключ. Мабуть, хтось з братів забув його витягнути. Недовго думаючи, дівчина прослизнула надвір.

Вона похапцем минула ринкову площу, крадучись, ніби злодійка. Спершу не знала, куди йде, та врешті ноги привели до кладовища. Люда була тут тільки один раз із Ярославом та Обрадою. Відтоді цвинтар розрісся, ніби сад. Хаотично розкидані земляні насипи за останній рік стали пристанищем для сотні містян, якщо не більше.

Люда повільно пройшла вздовж кладовища і невдовзі зупинилася перед однією з могил на окраїні. На дерев’яному хресті висіла червона стрічка. Вона розвивалася на вітрі, ніби змія. Але дівчина вже не боялася, що вона вжалить. Більше не боялася. Вона сіла на землю перед могилою, притискаючи до себе немовля.

— Привіт, Захаре… Не відповідаєш. Ти ображений на мене. Тепер я розумію тебе краще, ніж будь-хто. Прости мені. Я не повинна була давати тобі надію. Це було жорстоко та егоїстично з мого боку. Я думала тільки про себе, — Люда торкнулася могили рукою. — Тобі не холодно? Захарчику, навіщо ти це зробив? Малуша так побивалася за тобою. Це вона пов’язала стрічку, щоб я тебе знайшла. Тепер я не тікаю від тебе. Бачиш, я прийшла сама. Хоча ні, не сама. Ось той відьмацький виплодок, як ти казав, — з болем мовила дівчина, ще сильніше притискаючи сина до грудей. — Це його ти хотів вбити тієї ночі. Плід мого грішного кохання.

Люда підвелася. Очі застилали сльози. Вона відв’язала стрічку від хреста. «Вона вже не потрібна. Я більше сюди не повернуся». Враз сильний порив вітру мало не збив дівчину з ніг. Вона випустила стрічку і та злетіла в небо. Темні хмари згущувалися над головою. Люда поспішила покинути кладовище.

Вона швидко крокувала поміж земляних насипів, проте ті не закінчувалися. Врешті дівчина зупинилася. На серці поволі здіймалася тривога. Мирослав прокинувся і вовтузився за пазухою.

— Тихо, синку, не вередуй. Скоро ми будемо вдома.

Люда перевела подих і рушила вперед. Чорні хрести мерехтіли довкола. Вони були мертві, як і ті, на чиїх могилах вони стояли. Дерева, які донедавна міцно трималися корінням за життя, тепер височіли тут обрубані та обтесані. Сухі гілляки, встромлені в голови мертвякам.

Перша крапля дощу впала на чоло і дівчина мимохідь витерла її рукавом. Здавалося, минуло багато часу, та всі спроби покинути кладовище були марними. Люда продовжувала ходити кругами поміж однаковими на вигляд могилами. Ноги плуталися в полах сорочки. Врешті почалася злива. Холодний дощ періщив, застилаючи все довкола щільною пеленою. Дівчина кинулася бігти, не розбираючи шляху. Немовля заплакало.

— Не плач, любий! Зараз, ще трохи…

Земля розмокла від дощу. Люда послизнулася і, не втримавши рівноваги, впала. На щастя, вона встигла втримати сина. Мирослав розривався від плачу. Дівчина від жалю ридала разом з ним. Дитя промокло до нитки і молода мати вкрила його своїм довгим волоссям. «Свята Діво Маріє, почуй мене! Порятуй мого сина, благаю Тебе! Позбав нечистої сили, яка ув’язалася за нами!» Раптом попереду щось промайнуло. То була червона стрічка, яку вона відв’язала від хреста на могилі. Люда з останніх сил підвелася і пішла в її напрямку.

Світле неслухняне волосся, сірі веселі очі, у вибіленій сорочці та широких полотняних штанях — перед нею стояв Захар. Він тримав стрічку в руці, ніби вказуючи шлях. Наблизившись до нього, дівчина побачила, що його постать окутана м’яким теплим світлом.

— Захаре?

Хлопець мовчки всміхнувся. Тієї ж миті дощ ущух і небо проясніло. Люда озирнулася і побачила, що вони стоять на роздоріжжі на межі кладовища.

— Прости, — тихо мовив Захар, не відводячи від неї погляду.

— Прощаю.

Видіння зникло. Люда вийшла на дорогу. Обабіч шляху стояв віз. На ньому сиділи Злата та Лука. Докір у їхніх очах пропалював мокру від дощу сорочку, дістаючись серця.

День 27

Це початок кінця. Саме ці слова кинув на останок Лука. Люда не дивилася на нього. Не хотіла бачити. За мить почула, як клацнув замок: її вкотре зачинили тут, ніби у в’язниці.

Храм був порожнім та темним. Дівчина сіла на сходину біля вівтаря, поклала свічку і втомлено витягнула ноги поперед себе. Тонка бліда шкіра незвично контрастувала з темним розпатланим волоссям, через що Люда здавалася міфічною фурією. Сльози безпомічності скотилися з очей і впали на коліна. Тепер навіть отець не хоче її знати. Всі тікають від неї, як від прокаженої. Нема кому пожалітися, поплакатися. Але яке вони мали право забрати у неї дитину?

Лука звинувачував себе у тому, що не догледів обрану. Помітивши її зникнення, вони з Федором розділилися. Проте Лука попросив брата, аби той не розповідав нікому про зникнення дівчини.

— Просто подивись, чи вона там.

Тож Федір побіг до госпіталю, а Лука — до Злати. На щастя, там була Малуша. Вона й направила його на кладовище.

Серце купчихи обливалося кров’ю. Їй було шкода і немовля, і названу доньку. Та з божевільним поглядом спостерігала за тим, як Злата зникає за ворітьми свого двору з її сином на руках. Лука ледь втримав її, попросивши Ждана керувати возом. Послушник міцно тримав Люду, яка оскаженіло виривалася з його рук. «То на краще», — запевняв себе хлопець. «Так буде ліпше для всіх».

Люда не спала майже цілу ніч. Передрімала кілька годин перед світанком. Прийшов Федір, мовчки приніс сніданок. Пішов. Апетиту не було, вставати не хотілося. До обіду так і лежала, дивлячись на сірувату, де-не-де потріскану стелю. Потім все ж підвелася, з’їла маленький шматочок хліба, запила молоком. Спустилася вниз. Погляд дівчини затримався на замкнутих дверях й відчуття самотності накотилося з новою силою. Притискаючи до грудей сорочечку сина, яка досі пахла ним, Люда була схожа на примару, блукаючи по пустому храму у променях сонця, що от-от мало зайти.

Тільки-но костел погрузився в темряву, дівчина почула скрегіт ключа в замку. За мить на порозі з’явився Йоан. Побачивши Люду, він завмер від несподіванки. Останні події швидко розлетілися по братству. Послушник зібрав рештки волі в кулак, аби не кинутись до неї одразу після того, як дізнався, що сталося. Він боявся цієї зустрічі. Боявся зустрітися з її болем. Тому, почувши позаду себе кроки інших братів, швидко проминув її, опустивши вниз очі, і зайняв своє місце.

День 31

Несподіваний гість з’явився одного з тих сірих ранків. Люда якраз в напівзабутті обіймала сходи вівтаря. Він легко проліз крізь вузький тунель і випростався.

— Людо?

Дівчина здригнулася всім тілом й підняла голову. Хлопець аж відсахнувся, побачивши її бліде з впалими щоками лице та вирячені очі. Він підбіг до неї, допоміг підвестися. Люда не переставала здивовано дивитися на нього, ніби не впізнавала.

— Люба моя, що з тобою?

Та раптом широко всміхнулася й кинулася Богдану в обійми:

— Богданчику! Ти прийшов до мене! Я така нещасна... Врятуй мене, Богданчику!..

Проте наступної миті, немов би отямившись, відпустила юнака і зробила крок назад.

— Чого прийшов?

— До тебе, — просто відповів той.

— Лишив жінку саму вдома, як то так?

Богдан промовчав.

— Вона ж сваритиме тебе, Бодику. Лаятиме свого вірного цуцика… Ти ж в неї на короткому поводку бігаєш, то як ж так сталося, що вона послабила хватку? — голос Люди став солодко-егоїстичним.

— Нащо ти так? Не роби із себе дурепу! Я ж знаю, що ти не така.

Дівчина промовчала.

— Коли ти повернешся додому?

— Мій дім тут. Я нікуди звідси не піду.

— Я хочу тобі допомогти, — Богдан пропустив повз вуха її слова.

— Не треба мені ніякої від тебе допомоги, — болісно глянула на нього дівчина. — Досить вже з мене тебе, Бодю.

— Вибач мені, дурному, — юнак ніжно взяв її холодні маленькі долоньки в свої руки. — Я хочу хоч якось тобі допомогти, будь ласка!

Він пригорнув Люду до себе. Цього разу вона не пручалася. Господи, як же то добре — відчувати себе в повній безпеці та надійному захисті! Тепло Богданового тіла перейшло до неї і по шкірі пробігли мурашки. Вона навіть на якусь мить заплющила очі й усміхнулася.

— Богданчику...

Він відсторонив Люду від себе і лагідно подивився їй в очі.

— Я нікому тебе не віддам. Все в нас буде добре: тільки ти повернешся додому, я знайду тобі роботу, підеш вчитися... Я поможу тобі всім, чим лише зможу. Я любитиму твою дитину, як свою.

Люда враз пригадала, що він одружений.

— А в тебе є діти, Богданчику?

Хлопець опустив очі.

— Нема. Марта втратила дитину.

— Мені шкода. Тобі пора йти. Підтримай дружину, їй важко.

І Богдан пішов. Він докоряв собі, що так і не зміг розповісти про страшну біду. Коли він побачив Люду, її стан не на жарт налякав його, тому новина про те, що її мати померла того ж дня, коли у нього було весілля, так і залишилася таємницею.

***

Залишитись на вихідні у бабусі Інни Василівни виявилось чудовою ідеєю. Марта навіть заходилася допомагати старенькій на кухні. Це відволікало від тривожних думок. Після викидня стан пригніченості та відчуття постійної тривоги не зникали. Дівчині кортіло поділитися з кимось своїми переживаннями, не хотіла турбувати Богдана, який і без того був дуже зайнятий.

Через кілька днів на річницю їхніх стосунків молода дружина вирішила порадувати коханого і влаштувати романтичну вечерю. Вона замовила доставку з ресторану, надягла нову сукню та вперше за довгий час зробила макіяж. Богдан знав про сюрприз, тому відмінив усі справи на вечір і після пар поспішив додому.

Марта зустріла його з осяйною усмішкою та, взявши за руку, провела до кімнати. Пелюстки троянд на ліжку, приглушене світло свічок, святкова вечеря та нова сукня дружини — все це справило враження на юнака, проте зовсім не те, на яке очікувала Марта.

— Що це? — сухо спитав Богдан.

Дівчина нерозуміюче кліпнула.

— Сюрприз для тебе…

— Звідки це все?

Марта не відповіла. В її очах з’явилися сльози.

— Ти знову взяла в мами гроші?! Ми ж домовлялися з тобою! — голос Богдана зірвався на крик. — Нам не потрібні їхні подачки! Я цілодобово батрачу не заради того, аби ти принижувалася за суші та лахи! Хіба ти не розумієш, що таким чином вона прив’язує тебе до себе? Хіба ти мало натерпілася за своє життя? Вона не давала тобі дихати без її відома, Марто!

Хлопець рвучко зібрав скатертину разом зі святковою вечерею і викинув у сміттєвий бак. Марта мовчки спостерігала за ним. Сльози градом котилися і падали на нову сукню. Богдан зупинився навпроти.

— То ж вона вибрала тобі це плаття, чи не так?

Марта ледь кивнула, намагаючись стримати тремтіння. Хлопець хмикнув.

— А мама спитала тебе, чи воно тобі подобається? Поцікавилася, чого хочеш ти? Можеш не відповідати. Ти хоч раз сказала щось їй наперекір, Марто? Чому змовчала?

— Я не хотіла її ображати…

— Але чому ти дозволяєш їй ображати тебе? Чому ти себе не цінуєш?

Дівчина закрила обличчя долонями і заплакала. Богдан обійшов її ззаду і розсунув блискавку на сукні. Вона впала на підлогу. Худенькі плечі дівчини здригалися від ридань. Юнак підібрав плаття і затиснув в кулаці.

— Скажи мені, якби вибирала ти, а не мама, що б ти вдягла?

Марта схлипнула. Вона дивилася на червону сукню в руках чоловіка і не відчувала жалю за нею.

— Джинси. Такі з дірками, знаєш? Я мріяла про них усе життя.

— Завтра підемо і купимо їх. Іди до мене, — Богдан пошпурив плаття у смітник слідом за святковою вечерею і притулив Марту до себе. — Будь поруч. Тоді ми підкоримо собі цей світ.

День 35

Федір квапливо поставив вечерю біля ліжка на тумбочку і вже відвернувся, щоб піти, та раптом Люда, що стояла на балконі, його окликнула:

— Чекай!

Послушник невпевнено зупинився, не наважуючись глянути на неї. Дівчина поволі підійшла до нього.

— Навіть ти уникаєш мене.

Хлопець здригнувся і підвів голову. У сутінках листопадового вечора та здавалася примарою.

— Вам розчесати коси? Моя пані, вони у вас такі спутані...

— Не забивай мені баки, братику. До сраки те волосся! Мені потрібна моя дитина!

Федір зовсім знітився. Його найбільшим бажанням було піти звідси.

— Моя пані, пробачте мені…

Люда хмикнула й презирливо подивилася на нього.

— Ну й котися звідси! — вона щосили штовхнула бідолашного в груди, від чого той відлетів назад і гепнувся об стіну.

Дівчина відкинула з обличчя волосся і видала дивний звук, схожий на гарчання. З жахом послушник усвідомив, що то вона так сміється.

— Пішов звідси! І решті скажи, щоб котилися під три чорти!

Федір встиг зникнути перш, ніж Люда шпурнула йому вслід глечик з молоком. Посудина голосно дзенькнула, розбившись об стіну, і дрібні черепки вперемішку з молоком, попадали на кам’яну підлогу.

У кімнаті було темно і холодно. Пізня осінь більше не тішила. Люда сиділа на ліжку, опершись на стіну, й дивилася на свою вчорашню помилку — розбитий на друзки глек та велику пляму від молока. Молоко скисло і тепер смерділо на всю кімнату. Звідкільсь з’явилася муха. Вона літала над ним, не наважуючись повірити своєму щастю. Дівчину нудило від всієї цієї картини, проте вона лінувалася бодай вийти на балкон. Сьогодні Люда прокинулася рано, почувши кроки на сходах. Хтось ніс їй сніданок. Проте вона одразу крикнула, щоб забиралися геть. Тепер, сидячи в цьому смороді, дівчина була ладна вмерти.

Зійшовши вниз, вона на мить спинилася біля задніх дверей і провела по них рукою. «Мені бракує тебе…» До кого вона подумки звернулася, не знала сама. Чи то до Йоана, чи до Злати, чи до своєї дитини, чи взагалі до того світу, який став таким рідним.

Дівчина більше не відчувала різниці між днем та ніччю. Вона могла спати до вечора і сидіти до світанку. Проте Люда чітко знала, скільки часу в неї залишилось. Вона почала зворотній відлік одразу наступного дня після пологів. Тоді, лежачи на запашному сіні у лазні Злати, термін у сорок днів здавався таким довгим. Дівчина була певна, що зможе врешті здолати прокляття. Проте зараз, коли зосталося менше тижня, відчуття тривоги крутило десь в животі, вивертаючи назовні потаємні страхи.

Люда не вірила, що скоро все зникне. Мине цих п’ять днів — і все лишиться на своїх місцях. Вона знову поїде до Злати, пригорне Мирослава. Після обіду поїде зі Жданом до братства. У трапезній її зустрінуть брати.

— Не вірю. Я не вірю! — дівчина закричала і її біль луною відбився від холодних стін храму.

Враз за дверима, які вели до крипт, почувся сміх. Мерзенний та пронизливий, ніби в шакала, він здався Люді знайомим. Вона швидко підскочила до дверей і відчинила навстіж.

— Ти хочеш погратися зі мною? — вона зійшла на кілька сходин вниз і прислухалася. — Думаєш мене налякати? Мушу тебе розчарувати. Якийсь смердючий бабай з підвалу мені не страшний. Мені вже нічого не страшно! Віддай мені мою дитину! Віддай моє життя!

День 39

Наснилися його руки. Сон був таким реальним! Люда раптом пригадала, що таке щастя. Серце в грудях затріпотіло, ожило, насичуючи кров’ю холодні бліді руки. Дівчина знайшла шаль, подарунок на минуле Різдво, десь на дні скрині і накинула на тонкі плечі. Сьогодні вона його дочекається.

Під час вечірні Люда не відводила від Йоана погляду. Він стояв попереду і, здавалося, був повністю заглиблений у молитву. Який він був гарний цієї миті! Висока струнка постать, окутана чорною, як ніч, рясою, здавалася чимось неземним. Люда мимоволі усміхнулася: вона добре знала, що без неї йому набагато краще. Його тіло зводило її з розуму в ті короткі миті їхньої любові, які в них були. Бліда мармурова шкіра змушувала милуватися нею, гладити, пестити. Люда обожнювала просто водити пальчиком по його грудях, малюючи різноманітні нехитрі малюнки. Без жодного шраму чи подряпини, без жодної зайвої волосинки його тіло здавалося дівчині тілом бога. Тільки в його сильних руках Люда розуміла, що їй нічого боятися. Відчуття захищеності та безпеки — як то було давно… Вона тяжко зітхнула і їй раптом здалося, що Йоан почув її німий крик про допомогу.

Послушник здригнувся від важкого зітхання позаду себе. Він знав, кому воно належить, та не насмілився озирнутися. Його зіронька, невже їй так зле? Так, їй зле. Насправді він чудово це розумів, та нічого не міг подіяти, не міг плюнути на все, підбігти до неї й міцно обійняти. Не міг заспокоїти і сказати, що все буде гаразд, бо так вже не буде. До їхньої розлуки залишився один день. Ще кілька годин — і вони попрощаються назавжди.

Невже це ще не кінець? Невже знову пройде століття безпомічного чекання й на місці, де стоїть зараз Люда, стоятиме зовсім інша, чужа дівчина, але так само нещасна й ображена? Він так сподівався, що ця обрана стане їхнім спасінням, що навіть подумати не міг про щось інше. Та тепер пізно, вона не змогла. Мабуть, вже ніхто й не зможе їм допомогти, певно так і задумав старий кат, а вони повірили. Якщо так, то нема чого втрачати: ліпше до кінця світу пронидіти в пеклі, аніж любити когось іншого, окрім неї.

Йоан повернувся і глянув на неї схвильованим поглядом своїх чорних, немов найглибша безодня, очей. Люда одразу вловила цей погляд, помітили дивну поведінку й інші брати. Молитва миттєво стихла і отець Митрофан, вперше за всі роки своєї старечої святої стриманості, зробив крок вперед, мовчки закликаючи послушника зупинитися. Він давно очікував чогось подібного і постійно молив Бога відвернути страшну кару від їхніх змучених душ. Жар в очах Йоана погаснув і він покірно опустив голову. Священник почав «Світло тихе»[1] і вечірня продовжилась.

Люда ніяк не могла викинути з голови виразу обличчя Йоана. Вона так легко повірила, що він забув усе, що було між ними. Дівчина мало не вбила себе морально, снуючи цілими днями в сірих бездушних стінах храму. Вона мало не вросла в них. Проте один його погляд, один маленький вияв уваги — і Люда знову ожила.

Дівчина підхопилася, запалила свічку й сіла перед дзеркалом. Її злякало власне відображення. Колись таке гарне та блискуче волосся тепер мало тьмяний та неохайний вигляд. Люда заходилася розплутувати його. За півгодини їй нарешті більш-менш вдалося привести себе в порядок. Тепер із дзеркала на неї дивилася бліда та худорлява, проте дуже красива молода жінка. Вона навіть із задоволенням з’їла вечерю, чого давно не було.

Дівчина стала на коліна, опершись ліктями на ліжко і склала для молитви руки: «Свята Маріє, допоможи мені! Змилостися над бідними невинними душами! У чому його вина, свята Богородице? Як чужий гріх, самогубство, може стати гріхом іншої людини? От якби перенестися у той день, коли все сталося!»

Враз перед очима промайнуло все її життя тут: перша зустріч з братами, перші слова Йоана, який запевняв її, що нікому не позволить її скривдити. Злата, з якою вона так і не попрощалася. Захар, який так палко любив її однієї ночі і через неї ж покінчив з життям. Малуша, в якої вона так і не погуляла на весіллі. Всі вони були їй дуже дорогі і вона віддала б душу, аби побачитися з ними ще хоч разочок, подякувати та обійняти.

Люда знала, що він прийде, і не помилилася. Йоан чекав її внизу. Дівчина підійшла до нього і мовчки взяла за руку. Вони стояли плече до плеча і дивилися на двох янголят, намальованих на стіні. Завтра там з’явиться третій — їхній Мирослав.

— Ми щось упустили, — врешті спокійно мовила Люда. — Розкажи, якою була Слада? Яким був її батько?

Йоан стиснув її пальці. Він не хотів говорити про когось, проте відмовити не міг. Це їхня остання розмова.

— Я знав її з дитинства. Слада була тихою та покірною. У всьому корилася батькові. Пригадую його слова, які він так любив повторювати: «Покаяння — лише воно виведе на вірну путь», — груди послушника здійнялися у глибокому зітханні. — Слада була дуже побожною, ніколи не обманювала та не заздрила. Вона не пропускала жодної недільної служби.

— То як вона могла вчинити самогубство? — Люда повернулася обличчям до Йоана. — Це ж величезний гріх.

— То моя провина. Я зрадив її сподівання на щасливе життя.

— Але як її слова про те, що вона не винна у тому, що сталося?

— Вона ніколи не брехала, — усвідомивши цю істину, чоловік враз змінився на обличчі.

Тієї миті позаду нього перший промінь сонця проник через розбите скло вітражу і торкнувся голови послушника.

— Ні, тільки не це! — дівчина затремтіла і вчепилася руками за його рясу. — Чому так швидко наступив ранок?

— Людо, глянь на мене! — Йоан взяв її за підборіддя. — Знай, що я ніколи тебе не забуду! Ти повинна бути сильною і боротися за своє майбутнє.

Дівчина заридала. Вона не хотіла вірити в те, що відбувалося.

— Я не хочу жити без тебе! Я не зможу!

Люда опустилася на підлогу і обхопила його ноги:

— Не залишай мене!

Йоан став на коліна і притулив її до себе.

— Не плач, моя ластівко, не плач… Я буду поруч завжди.

— Ти забудеш мене! Через століття у тебе з’явиться інша… інша обрана прийде сюди, аби любити тебе!

Раптом Йоан відсторонився і глянув у запухлі, червоні від сліз очі дівчини:

— Не прийде.

— Про що ти?

— Заради тебе я ладен терпіти і пекло.

Люда злякано замовкла.

— Я не хочу знати нікого, окрім тебе. Для мене не буде іншої обраної, окрім тебе. Ти була вибрана для мене не Дем’яном, а Господом. Ти витягнула мене з темряви, — чоловік ніжно провів рукою по її волоссю і поцілував у чоло. — Ти — моє світло.

Дівчина спостерігала за тим, як він говорить, проте не чула слів. Її змучена душа відмовлялася повірити в цю правду, яка ось-ось могла зірватися з його уст. В її голові врешті вишикувалось в одну суцільну лінію все, що вона дізналася про Сладиславу.

— Я кохаю… — слова послушника обірвала рука обраної, якою та закрила уста послушника.

— Слада не вбивала себе, — вражена власному відкриттю, прошепотіла вона і відчула, як невідома сила відриває її від Йоана.

[1] «Світло тихе» - християнська молитва, яка читається під час вечірньої служби.