Раді Вас бачити!

У животі крутило ще з обіду і дівчина нарікала на груші зі Златчиного саду, якими поласувала напередодні. Слабкість у всьому тілі тільки посилювалася. Люда підвелася з ліжка, як у голові запаморочилося і вона знову сіла. Кілька разів глибоко вдихнувши, все ж встала й спустилася вниз. Уже тиждень дівчина жила у своїй старій кімнаті в костелі й увесь цей час майже не виходила надвір. Злата ніяк не хотіла відпускати її, та після цілого дня умовлянь дівчина пішла, нікого не попередивши. Вона просто не могла більше там знаходитися. Їй постійно здавалося, що Захар десь поряд, за спиною, за вікном, підстерігає її на кожному кроці й за кожним кутом. Після кількох тривожних тижнів та безсонних ночей нерви здали і одного ранку Люда просто втекла до костелу. Одна, пішки, не взявши ніяких речей. Не повідомивши нікого з братів.

— Ти вже вкотре ослухалася, Людмило! — суворо вичитував її отець Митрофан.

— Вибачте.

— Твоя поведінка не личить тобі, ще й у твоєму стані.

— Я більше не буду.

Не хотілося ані сперечатися, ані виправдовуватися. Хотілося спокою.

— Я маю бути тут. Вибачте ще раз за все.

Вона відвернулася від старого священника. Совість гризла, хотілося впасти йому в ноги і благати прощення за всі прикрощі, яких вона йому завдала. Та ноги не слухали і дивна впертість змушувала робити саме так, а не інакше. За мить Люда зрозуміла, що він пішов. Потім приходив Лука, а за ним — Федір. Навіть Пилип один раз заходив. Проте Йоана не було. Хоча ні, він був, бо його голос доносився до неї знизу під час вечірньої молитви, кликав, манив до себе, змушував до крові кусати губи і бити кулаками по кам’яних стінах. Проте дівчина не позволяла собі спуститися вниз. Ні, то не була гордість, — її Йоан розтоптав вже давно, вона боялася наслідків свого тривалого внутрішнього переживання. Вона трималася стільки часу, заштовхавши свій розпач у найпотаємніші глибини душі, що зараз просто боялася самої себе і того, що могло вирватися назовні при зустрічі з Йоаном.

День видався похмурим, але теплим. «Буде дощ», — промайнуло в голові і Люда усміхнулася. Вона зупинилася посеред храму і підняла голову вверх: крізь порожні шибки вікон залетіло кілька жовтих листків і повільно опустилося вниз. Спокій — нарешті вона віднайшла його за стільки часу. Й хоча саме зараз хвилювання та страх перед невідомістю мали поглинути її, дівчина відчула, ніби гора спала з її тонких плечей. Стільки часу вона провела не там, де це було потрібно, та костел все одно прийняв її назад, мов нерозумне, проте таке рідне та любе дитя. Чому вона зрозуміла це тільки тепер? Чому не прийшла, не прибігла швидше? Тоді не було би Захара в її житті, не було би того страху. Не було б тих митей з Йоаном, і, можливо, вона б зараз не помирала від туги за ним. Не було б докірливих поглядів з боку братів і, головне, вона б не розчарувала отця Митрофана. Люда не виправдала його сподівань.

Раптом дівчина завмерла: десь прямо під нею почувся шурхіт. Вона повернулася обличчям до підземного ходу, що виднівся прямо з-під підлоги біля входу.

Передчувала, що то він. Богдан підвівся, обтрусився й випрямився. Він явно не очікував побачити Люду отак відразу, тому збентежено й несміливо переступив з ноги на ногу, не наважуючись щось сказати. Його погляд одразу впав на її живіт.

— Що це?

— І тобі привіт! — тихо відповіла дівчина.

Богдан схопився за голову.

— Що вони зробили з тобою?

— Не верзи дурниць. Я цього хотіла.

— Чого ти хотіла, Людо?! — хлопець стояв поодаль, досі не вірячи власним очам. — То якась секта? То старовіри? Хто?

— Якщо ти питаєш про батька моєї дитини, то він єдиний для мене. Пропоную завершити на цьому. Як твої справи?

Юнак не зміг відповісти. Він знову картав себе за слабкість. «Якби ж я забрав тебе ще тоді, нічого б не сталося».

— Ти пригадала?

— Так.

Люда дуже змінилася. Якби він не розглядав щовечора перед сном її єдине фото, яке зберіглося в нього, то певно би й не впізнав її тепер.

— Розкажи мені про себе, про своє життя… тут, — Богдан обійшов її і сів на сходове підвищення вівтаря.

Люда повернулася, підійшла до нього і також присіла. Відстань між ними була більше метра і юнаку підсвідомо захотілося її зменшити, та він не наважувався.

— Я не знаю, що тобі розказати. Та й не думаю, що тобі буде цікаво, — дівчина зітхнула.

Богдан покрутив головою.

— Що ти таке кажеш? Мене цікавить все, що пов’язано з тобою…

— Серйозно? — насмішкувато спитала дівчина, глянувши на нього, — і чого ж так раптово? Ти не цікавився мною півроку.

— Вибач, — Богдан копнув ногою камінець і той покотився, дзвінко відбиваючись від бетону.

Запала мовчанка. Люда не хотіла сваритися, не було настрою.

— Ти даремно прийшов. Я жива і здорова, я щаслива.

— Щаслива? У чому ж воно, твоє щастя?

Люда не відповіла.

— Твоя мама переживає за тебе.

— Ви вже встигли так сильно подружитися? — зіронізувала дівчина, проте в очах промайнула тінь.

— Не треба так, — образився хлопець. — Вона ні в чому не винна.

— Знаю, — болісно відказала Люда. — Я хочу попросити тебе, щоб ти пішов до неї й сказав, що я дуже сильно її люблю…

— Їй було би приємніше почути ці слова з твоїх вуст.

— Я й скажу, але пізніше. А зараз прошу тебе. Якщо можеш, то нині.

Богдан стиснув кулаки, що аж кісточки побіліли, і тихо мовив:

— Сьогодні не вийде.

— Чому? — роздратовано спитала Люда.

— Я сьогодні одружуюся.

Дівчина звела брови вверх.

— Хто вона?

— Марта Яблоновська.

Здавалося, що Богдану незручно через свій вибір.

— Наша шляхтянка? Бодя захотів стати паном? Може, ти ще й прізвище її візьмеш?

— Нащо ти так?

— Вона ж на всю школу розпиналася, що є спадковою аристократкою. Що її прадіду належала ця земля і всі ми, холопи. Ти і я, Богдане. Наші з тобою родичі.

— Це було давно, — тихо відповів юнак. — Люди змінюються. Ось ти, наприклад.

— Ніколи б не подумала, — продовжувала дівчина, не звертаючи уваги на його ніяковість. — І чим вона тебе заманила? Блакитною кров’ю? Ну, та це не мої проблеми.

Вона повернулась до нього спиною, підійшла до копнутого Богданом камінця, взяла його в руку й кинула в тунель. Раптом Люда пожаліла, що камінець був тільки один. Якби їх було більше, вона б закидала ними отой дурний хід і Богдан нікуди більше б не пішов. Дівчина тріпнула головою, дивуючись самій собі, що їй в голову прийшла така дивна ідея. Чому вона подумала про це? Невже вона й справді скучила за ним? Краще було б закидати камінням самого Богдана.

Враз Люда відчула на своїй шиї гаряче дихання і хриплий голос ледь тихо прошепотів:

— Я тебе люблю…

Дівчина заплющила очі: як довго вона чекала цих слів! Надто довго. Теплі руки обійняли її ззаду і Люда накрила їх своїми. Так добре… Та вже через мить вона розчаровано розплющила очі — не від того вона чекала признань.

— Бодю, не треба.

Хлопець відпустив її. Казка закінчилася. Люда обернулася до нього й заперечливо похитала головою.

— Не роби собі й мені гірше. Те, що було між нами, давно зосталося в минулому. Ми вже не ті, що були колись.

Богдан жалісно поглянув їй в очі, взяв її руки в свої і поцілував.

— Найдорожча моя…

— Ти одружуєшся з іншою.

— У мене нема вибору… Ти просто не розумієш.

Люда мовчки стояла, дивлячись йому в самі зіниці. Хлопець і далі тримав її руки, щосекунди переживаючи, аби вона не висмикнула їх.

— Якби ти ще зараз погодилася піти зі мною, я би плюнув на все і на всіх! Ми втекли б далеко-далеко, де ніхто б нас не знайшов. Ти лише скажи — і я зроблю все, щоб тобі було добре. Я любитиму тебе так, як ніхто нікого не любив досі!

Люда хотіла відповісти, як враз відчула, що по ногах полилося щось тепле. Вона опустила очі і з жахом побачила, як по сорочці розповзається мокра пляма. Люда стривожено глянула на Богдана, ніби чекаючи від нього підтримки, проте хлопець був ще більше переляканий, аніж вона. Дівчина обхопила живота руками.

— Бодю, йди! Йди геть!..

Раптова хвиля болю накотилася на неї і Люда не змогла стримати крику.

— Я не лишу тебе! — Богдан розгублено стояв, не знаючи як їй допомогти.

— Зі мною все буде добре.

Хлопець досі вагався. Він не міг залишити її у такому стані. Люда не звертала на нього уваги. Вона відкинула з очей волосся і щосили закричала:

— Йоане! Йоане, де ти?..

Біль зник так само раптово, як і з’явився. Дівчина, підтримуючи живота, обережно пішла до задніх дверей. Богдан мовчки поспішив за нею. Та не встигли вони підійти ближче, як ті відчинилися і на порозі з’явилися Малуша та Ярослав.

— Допоможіть! — крикнула Люда і впала в руки коваля.

— Що з тобою? — зойкнула Малуша.

— Почалося… Дитина!

Ярослав перелякано глянув на наречену:

— Що нам робити? Куди везти, у братство?

— Ні, — відповіла Малуша. — Додому їй треба! Давай, сади на коня!

— Але чи довеземо? — засумнівався чоловік.

— Довеземо.

Ярослав зачинив двері перед самим носом шокованого Богдана. Чоловік допоміг Люді сісти на коня і вони повільно рушили у напрямок Златиного обійстя.

Малуша мала рацію: за всю дорогу болю більше не було. Люда навіть намагалася жартувати, та сумніви ставали дедалі сильнішими. Чи правильно вона робить, що їде до Злати? Чи не варто було попередити братів та отця?

На щастя, названа мати була вдома. Вона одразу зрозуміла, у чому річ, тільки побачивши дівчину верхи на коні та блідого, мов примара, коваля, який тримав повідець. Тільки Малуша здавалася спокійною.

— Знімай її, негайно! — крикнула Злата. — Біжи за Ганною!

— Може, ще Лабуню покликати? — нерішуче спитала служниця.

Злата на коротку мить завагалася, та потім ледь кивнула і дівка вибігла за ворота. Ярослав обережно взяв Люду на руки і заніс до світлиці.

— Я ще можу ходити сама, — вдавано весело зауважила дівчина.

Чоловік почервонів і мовчки допоміг їй сісти на лаву.

— Йди геть, хлопче! — махнула в його бік Злата.

Той винувато всміхнувся Люді і вийшов. Жінка кинулася до неї і почала стягати з неї верхню сорочку.

— Та я сама можу, — здивувалася дівчина.

Злата пропустила повз вуха її слова.

— Зараз я дам тобі нову сорочку.

— Навіщо?

— Так має бути, — коротко відповіла купчиха і поспішила до своєї кліті.

Люда глянула у вікно: дорога була порожньою. Того, кого вона так чекала, не було.

— Ось, вдягай!

Злата простягнула їй чисту нову сорочку із вибіленого полотна. Люда підвелася і лише простягла руку до сорочки, як її накрила нова хвиля болю. Дівчина застогнала і знову сіла на лаву.

— Давай, люба моя! Зараз ми вдягнемося, все буде добре!

У світлицю влетіла Малуша. Разом зі Златою вони допомогли Люді роздягнутися і надягти чисту сорочку.

— Зніми з неї коралі! — приказала Злата.

— Ні! — крикнула Люда, вхопивши Малушу за руку. — Не дам!

— Не годиться!

— Не дам! — дівчина відсахнулася назад, стиснувши в кулак намисто на грудях.

Злата махнула рукою, подумавши, що зніме його пізніше, і уважно оглянула Люду.

— Більше нічого нема?

— Та ніби нема, коси розплетені, як і завжди, — всміхнулася Малуша.

— Що ви робите? — відчуваючи, як біль знову зникає, спитала Люда.

— Треба переконатися, що нічого не завадить дитині з’явитися на світ. Чи нема вузлів, защепленого на ґудзики одягу та заплетеного волосся, — терпляче пояснила жінка, швидко знімаючи свій очіпок. — І ти не стій! — прикрикнула вона до Малуші.

Служниця швидко розплела свою руду косу, зняла рясна і розв’язала пояс. Злата слідом за нею розпустила довгі темні коси і прикрила голову наміткою. Люда, важко дихаючи, здивовано спостерігала за всім, що робили жінки.

У дворі почулися голоси і купчиха полегшено видихнула: по сходах швидко піднімалася Лабуня.

— Доброго здоров’я та скоро розродитися! — привіталася жінка і одразу підійшла до Люди. — Як ти?

Дівчина хотіла відповісти, та різкий біль пронизав поперек і вона ледь стрималася, аби знову не закричати.

— Чого ти стоїш? — крикнула Лабуня до Малуші, — неси миску з водою теплою та рушники!

— Ми чекаємо на Ганну, — якось невпевнено мовила Злата, коли дівка вибігла із світлиці.

Лабуня випрямилася і образливо стисла губи.

— А я вже не годжуся?

— Ну, що ти кажеш таке, — винувато відповіла Злата. — Просто…

— Просто ти продалася новому богу, а предків своїх забула.

Люда знову застогнала і Злата кивнула в її бік.

— Допоможи моїй дитині і тоді я подякую й твоїм богам.

Лабуня мовчки повернулася до дівчини.

— Ну, люба моя, як ти себе почуваєш?

— Зле, — прошепотіла Люда, не розплющуючи очей.

Малуша внесла миску з водою і поклала на стіл.

— Тато відчинили ворота, наказали повідкривати всі двері.

— Добре, — кивнула Злата, витираючи спітніле чоло Люди.

— Дитина буде йти ніжками, — стурбовано сказала Лабуня, оглянувши Люду.

— Що це значить? Це погано? — перелякано спитала дівчина.

— То не дуже добре. Треба її повернути.

— Що ти тут робиш? — раптом перебила її літня жінка, з’явившись на порозі світлиці.

— А ти не бачиш? Дитина не йде, повернути треба! — крізь зуби відповіла Лабуня.

— Цим ти їй не поможеш! — сказала Ганна і рішуче направилася до породіллі. — Молитися треба, а не крутити!

— Не поможуть твої молитви!

Злата роздратовано сплеснула руками.

— Ви можете облишити свої суперечки хоч зараз?

— Нам тут явно обом затісно, — відповіла Ганна, схилившись над Людою.

— То можеш йти звідки прийшла, — Лабуня окинула жінку зневажливим поглядом.

Здавалося, та зараз вийде геть, проте Ганна тільки зітхнула і усміхнулася.

— Молися, дитино! Бог з тобою.

Люда впізнала жінку: саме вона приходила до неї у братство. Тоді Ганна здалася їй злою та непривітною, та в порівнянні з Лабунею вона була янголом. Уся злість її була нічим іншим, як страхом за неї та її ненароджену дитину.

— Чому так довго? — тихо спитала Люда, стискаючи руками простирадло.

— А ти як думала? — засміялася Ганна. — Нічого, нічого, все буде добре.

Проте минула година, за нею — друга і третя. Вони здавалися вічністю для Люди, яка окрім втоми не відчувала вже нічого. Перейми стали рідшими і слабшими, та дівчині було все одно. Час від часу вона впадала у безпам’ятство. Ганна обтирала її обличчя ганчіркою, змоченою у холодній воді і дівчина знову розплющувала очі.

— Хочу спати…

— Не можна тобі спати, любонько! Молися краще, хай Матір Божа поможе тобі розродитися, а спати потім будеш, потім!

Лабуня стояла осторонь, подумки осуджуючи дії повитухи. Раптом Ганна глянула в кут, де під стелею висіла ікона Богородиці, і зблідла.

— Злато! Чому ти не запалила свічку?!

Купчиха здригнулася і кинулася до скрині.

— Обійди всю хату з іконою! Нехай всі моляться за їхню душу, бо не знаю, чи виживуть!

Злата мовчки запалила свічку і поклала на покутті. Потім зняла ікону і обійшла кожен закуток у світлиці та клітях. Вийшовши в сіни, жінка дала волю сльозам. Вони градом котилися по обличчі, яке залишалось непорушним. Злата до кінця не усвідомлювала того, що відбувалося. Ще зранку все було добре, та зараз її світ руйнувався з неймовірною швидкістю. Завтра могло не настати.

Жінка спустила вниз, де було незвично тихо, і увійшла до кухні. Вся челядь сиділа за столом і молилася. Побачивши пані, Ждан підвівся і хотів спитати щось, та горло звели судоми і він не зміг мовити й слова.

— Пані, що там? — Мотря, опухла від сліз, вхопилася за серце.

— Моліться, прошу вас, — втомлено відповіла Злата, обходячи їх довкола з іконою. — Лиш на Господа Бога нашого уповаємо!

Настя тихо заплакала. Гліб глянув на неї з-під лоба і потер носа долонею. Він розумів, що там «нагорі» щось зле, молода пані не може розродитися, і йому було дуже шкода її та ненароджене маля.

— Ждане, поїдь та поклич панотця з братства! — сказала Злата, не дивлячись ні на кого. — Хай поспішить.

Мотря заголосила і купчиха, не в силі більше терпіти, вибігла геть. У сінях вона мало не налетіла на Лабуню, яка стояла біля дверей, що вели до світлиці. Зі складеними на грудях руками, вона осудливо дивилася на подругу.

— Ну, а що ти хочеш від мене? — розізлилася Злата, зрозумівши, що та має на увазі.

— Ти хочеш втратити ще одну дитину? І внука?

— Та що ти таке кажеш, їй-богу!

— То скажи, хай йде геть!

Злата заперечливо похитала головою.

— Не можу я, зрозумій! Ганна — краща повитуха в місті! Вона в мене Віринею приймала!

Лабуня стисла губи і опустила очі.

— Тоді мені нема тут місця.

Вона вже хотіла вийти, та Злата втримала її за рукав.

— Востаннє прошу тебе, благаю! То ж твоя сестра!

Лабуня глянула на жінку і побачила, як від переживань перекосилося її лице. Ворожка зітхнула і повернулася до світлиці.

Малуша сиділа в голові біля Люди і тремтячими руками обтирала обличчя подруги. Вона глянула на Злату повними жаху та розпачу очима і жінка, зібравши в кулак останні сили, підбадьорююче всміхнулася. Лабуня підійшла до Ганни, яка шукала щось у своїй торбі.

— Треба давати полинь. Інакше не розродиться і дитина задушиться, — сказала Ганна, вловивши німе питання Лабуні.

Лабуня скупо кивнула і повернулася до Злати.

— У тебе має бути ще мій відвар з листя малини. Думаю, він теж нам потрібен.

Злата кинулася до печі і швидко знайшла на полиці потрібне зілля. Люда застогнала й розплющила очі.

— Йоане… де ти…

— Донечко моя, — купчиха підбігла до бідолашної і взяла за руку. — Зараз буде він, скоро прийде! Ластівочко моя золота, ти повинна бути сильною!

— Підійми їй голову! — приказала Ганна Малуші. — Давай, люба! Тобі треба випити це!

Люда слухняно випила гіркий настій полину і скривилася.

— Нічого, нічого! Вона допоможе тобі виштовхати дитину! А тепер ще одну!

Дівчина дозволила влити собі до рота ще одне зілля і знесилено опустилася на подушки.

— Поверни дитину! Поверни, — вже мало не благаючи попросила Лабуня.

Ганна хотіла було заперечити, та зустрілася з поглядом Злати і погодилася. У дворі почувся гамір і Малуша глянула у вікно.

— Пані, там черчики приїхали!

Злата схопилася з місця і швидко вийшла з хати. Старий священник Митрофан вже підіймався сходами. За ним йшов Йоан, блідий як смерть.

— Слава Йсу! — тихо привітався отець.

— Навіки слава! — відповіла Злата, ледь вклонившись. — Ви потрібні їй!

Отець, не кажучи більше ні слова, оминув жінку і зник за порогом. Йоан хотів пройти за ним, та Злата перегородила йому шлях.

— Не можна тобі! — вона співчуваюче глянула на молодого послушника.

— Ви не розумієте! — різко відказав Йоан.

— Розумію. Та не годиться тобі там бути, то жіноча справа.

Йоан глянув за плече жінки, ніби сподіваючись побачити там Люду. Він боявся. Зараз він справді боявся і страх цей своїми крижаними лещатами стискав груди і не давав дихати.

— Вона кликала мене, — болісно прошепотів чоловік.

— Кликала, — підтвердила Злата, не відводячи погляду від нього.

Вона торкнулася рукою його плеча і спробувала заспокоїти.

— Така її доля, кожна жінка через таке проходить. Все буде добре.

Ближче до вечора зілля почало діяти. Щопівгодини Ганна давала Люді настій з полину та листя малини — і ось потуги почали набирати силу. Ганні вдалося повернути дитину і тепер все залежало тільки від Люди.

— Тужся! Виштовхуй її! — приказала Ганна.

Люда спробувала виконати наказ повитухи, та її тіло було надто слабким.

Отець Митрофан сидів у куті біля ікони Божої Матері і нечутно шепотів слова молитви. Дівчина була не в силах сповідатися, постійно то зомліваючи, то приходячи на кілька секунд до тями.

— Зніми з неї коралі, — врешті попросила Ганна Малушу, важко зітхнувши.

— Але ж ви казали, що то дурні забобони? — тихо сказала та.

Повитуха витерла піт з чола і похитала головою.

— Про це я подумаю потім.

Враз Люда несамовито закричала.

— Молодець! — похвалила її Ганна.

— Тримайся, люба! — шепотіла на вухо Люді Малуша. — Ще трохи, прошу тебе, ще трішечки…

Чергова хвиля потуг відобразилася протяжним криком, який перейшов у ричання. Задзвеніли шибки і до світлиці увірвався Йоан. За ним вбігла Злата, відчуваючи на собі осудливий погляд Лабуні. Чоловік кинувся до Люди, впав на коліна і схопив її за руку. Дівчина відкинулася назад і тільки тепер зрозуміла, що він прийшов.

— Йоане, ти почув мене! — ледь чутно мовила вона.

— Я з тобою, — усміхнувся Йоан, цілуючи її руку.

— Мене болить, Йоане…

— Знаю, зіронько моя, знаю! — з жалем в голосі прошепотів послушник їй на вухо.

— А-ну, ще раз! — крикнула Ганна.

Люда стиснула руку Йоана і з її грудей знову вирвався крик, більше схожий на звіриний, аніж людський.

— Малушо, — полегшено сказала Ганна, — готуй теплу воду і рушники!

Дівка зістрибнула з місця й заметушилася. Вона звикла до роботи і це для неї було легше, аніж сидіти і мовчки спостерігати за стражданнями молодої пані. Отець Митрофан підвівся і підійшов до Люди.

— З Божою поміччю, дочко, молитви мої долинуть до небес і все налагодиться. Я чекаю тебе, Йоане! — з цими словами священник вийшов.

Послушник провів його поглядом і знову повернувся до Люди.

— Вийди, черчику! — скомандувала Ганна. — Бач, брат її не лізе до бабського діла, а ти лізеш! Чи ти теж її брат?

Йоан на мить забув про те, що Ганна вже не раз була в госпіталі і думала, що Люда сестра Федора. Його поведінка й справді була дивною для сторонніх людей. Він хотів було заперечити, та тут відчув як чиясь рука лягла йому на плече.

— Лишилось ще трохи. Вже все добре. Тобі краще вийти, — лагідно мовила Злата.

— Не йди, — прошепотіла Люда, не відпускаючи руки Йоана.

— Я мушу, — відповів той, але його слова потонули в черговому стогоні дівчини.

***

Голосний дитячий крик пронизав повітря. Здавалося, його почули всі — і у дворі заможної торговки, і поза ним. Світ стрепенувся й на коротку мить все завмерло, та потім завирувало з новою міццю, немов той жалісний плач додав сили, жаги та бажання жити.

— Син! У тебе син!

Ганна висмикнула з голови Люди волосину і перев’язала нею пуповину.

— Златко, неси сокиру!

Купчиха подала повитусі заздалегідь підготовлену сокиру і повитуха урочисто перерізала на ній пуповину.

— Аби був ладним воєм!

Вона передала немовля Лабуні і та обтерла дитину вологим теплим рушником.

— Перепекти треба! — закивала головою ворожка, дивлячись на зморщене личко дитини. — Не досидів він свого в утробі!

— Молитися треба! — осудливо глянула на жінку Ганна. — З Божою поміччю, виросте міцним та здоровим! Я такого не робила ніколи…

— А я так роблю завжди! — стояла на своєму Лабуня.

— Досить, — втрутилася Злата. — Я вдячна вам за все, ви обидві мої подруги. Не сваріться.

Лабуня образливо стисла губи, а Ганна лише зітхнула. Вона мала несварливу вдачу та м’який характер, та не могла стерпіти богохульства сестри, з якою виросла в одній хаті.

— Я завтра прийду провідати, — сказала Лабуня Златі і вийшла зі світлиці.

Ганна мовчки запеленала дитину і випрямилася.

— Ось і скінчилося, моя люба! — лагідно усміхнулася вона Люді. — Златко, ти казала, аби напалили в лазні? Треба було одразу туди, там і родити.

— Нічого, обійшлося, — втомлено відповіла купчиха і взяла на руки новонароджене немовля. Дитина запищала і замовкла. Злата розчулено усміхнулася і погладила маля по чорнявому волоссячку.

— Моя ти радість…

Люда лежала із заплющеними очима і відчувала як біль минає, забираючи з собою сон. Її син — її перепустка у завтра, в якому вона буде поруч з Йоаном. Крига дала ще одну тріщину, незважаючи на його поведінку останніми тижнями.

Злата запросила отця Митрофана до світлиці.

— Хай з Богом буде здоровий! — привітав старий священник новоспечену матір. — Коли оклигаєш трохи, справимо хрестини.

— Де Йоан?

— Я наказав йому повертатися і повідомити новину іншим. Всі вони переживають не менше нашого.

Люда засмучено відвернула голову в інший бік і відчула як сльози знову навертаються на очі.

— Прийде він, прийде, — спробувала підбадьорити її Злата. — Тобі поправлятися треба. Це зараз головне.

Старий отець попрощався і вийшов, за ним пішла Злата, передавши немовля Малуші.

— Пані, ви не хочете на дитину глянути? — спитала дівка, підійшовши ближче.

Проте Люда не хотіла нікого бачити, не зараз. Раптова образа прокралася в серце, горло стиснули сльози і дівчина з останніх сил намагалася втримати їх. Дитина замуркотіла і Малуша усміхнулася.

— Він такий гарний! На тебе схожий, але волоссячко має чорне.

— Йди геть! — враз закричала Люда, стискаючи простирадло. — Лиши мене!

Челядинка аж підстрибнула від несподіванки і притиснула до себе дитину. Немовля заплакало і дівчина марно намагалася його заспокоїти. На плач прибігла Злата і забрала дитину в Малуші.

— Поклич Ждана, хай допоможе відвести пані до лазні!

Служниця вибігла геть. Златі вдалося заколисати дитину і вона сіла біля Люди.

— Як ти?

Люда схлипнула і стиснула зуби: «Богом молю, відчепіться від мене…»

На сходах почувся тупіт і до світлиці вбігла Настя. Дівчина радісно усміхнулася і тихо підійшла ближче. Їй дуже кортіло глянути на малятко. Злата віддала їй маленький згорток і кивнула в бік лежанки біля печі.

— Сідай і колихай. Лиш гляди, не впусти!

На порозі з’явився Ждан, не наважуючись зайти.

— Не стій, допоможи пані підвестися! — побачивши його, сказала Злата і повернулася до Люди. — Любонько, можеш встати?

Дівчина слухняно повернулася на спину і простягла руку Златі. Ждан підсобив з іншого боку — і вже за мить породілля стояла на ногах.

— Не можу, — мовила вона, ледь тримаючись, та чоловік встиг вчасно її підхопити.

Вони повільно зійшли сходами вниз. Оминувши підкліті, повернули у бік саду. Вузька стежка, ніби змія, вилася у траві поміж яблунь та груш до невеликої лазні, з комина якої йшов дим.

Жінки увійшли в сіни, залишивши Ждана за порогом. Злата допомогла Люді роздягнутися і відчинила двері в лазню: п’янкий аромат трав разом з паром вдарив в ніс і дівчина похитнулася.

— Обережно, моя люба! — підтримала її Злата.

Вони підійшли до широкої лави і жінка допомогла Люді сісти.

— От попаришся раз-другий — то й легше стане.

Поки жінка метушилася, то ллючи воду на розпечене каміння на печі, то поправляючи запашне сіно на іншій лаві навпроти, Люда встигла роздивитися лазню. На мотузках через всю кімнату були розвішані пучки трав: полину, звіробою, чебрецю, ромашки та інших, яких дівчина не знала. Збоку біля печі стояла велика кругла діжа, наповнена водою. У лазні було лише одне невелике вікно, по правому боці від дверей.

— Лягай, дитинко, лягай на лаву! — лагідно мовила Злата, допомагаючи дівчині лягти на спину. — Трохи поб’ю тебе липовим віничком і одразу вся слабість мине!

Люда слухняно виконувала все, що казала їй жінка. Сперечатись не хотілося зовсім.

— Ти просто заплющ очі, — порадила Злата і почала легко поплескувати віником по тілі дівчини: ногах, руках, животу та боках. — За пару днів забудеш, що народжувала! Весь біль мине, все зайве вийде, — примовляла жінка.

Люда ледь усміхнулася. Дрімота накрила її і тіло розслабилося. Раптом їй здалося, що й не було тих довгих годин муки та страждань. Хотілося побачити Йоана, потішити його, що в них ще є час побути разом. Хотілося, аби він пожалів та заспокоїв.

— А тепер вставай! — голос Злати вирвав зі сну і Люда ледь здригнулася.

Вона ступила обома ногами в діжу з водою і зойкнула: після гарячого пару та віника, вода здалася крижаною. Сон як рукою зняло. Злата засміялася і допомогла дівчині сісти.

— Лазня — кращі ліки при будь-якій хворобі! — сказала вона, поливаючи дівчину з кухля.

Після купання Злата одягла її в чисту сорочку і допомогла лягти на лаву, заслану сіном, поверх якого розстелила простирадло. Під голову поклала подушку.

Купчиха вийшла, а Люда раптом усвідомила, що геть забула про дитину. Дівчина раділа тому, що нарешті минув біль і що вона ще залишається тут. Але те, що її страждання в результаті дали нове життя, якось не одразу прийшло в голову.

— Мій синочку! — прошепотіла Люда і хотіла підвестися, та тіло зовсім не слухалося. За кілька хвилин дрімота знову оповила її і дівчина поринула в глибокий сон.

***

Місяць кидав бліде холодне сяйво на кам’яну підлогу крізь розбиті вітражі, ледь освітлюючи самотню постать, яка стояла навколішки посеред храму. Її легко можна було сплутати зі статуєю, якби час від часу з уст не зривалося судорожне зітхання і окремі слова молитви, казаної пошепки, не виривалися вголос: «Господи, лиш витримки й сили душевної прошу в Тебе! Особливо зараз не дай мені зійти з наміченого шляху. Не дай підвести Тебе! Ти знову випробовуєш мене… А я боюся не справитися, боюся підвести всіх, хто довкола мене…»

Йоан підвівся, не підіймаючи голови, і перехрестився. У нього народилася друга дитина, проте цього разу то був син. Як хотілося побачити його, взяти на руки, вдихнути той неперевершений запах, який є лише в новонароджених. Проте послушнику, та ще й в його становищі, не пасувало якимось чином виказувати свою радість. Тепер, коли минуло кілька днів і вщухли перші емоції, радість так тісно переплелася зі страхом та сумнівами, що Йоан вже не був певен, чи взагалі має право думати про немовля та його матір.

Він благав усіх святих, аби віддали її муки йому. Він витримає все, лиш би тільки Людмила не страждала. Якоїсь миті послушник і справді відчув невимовний біль, у грудях стисло, перехопило дихання і чоловік навіть подумав, що то Дем’ян прийшов по нього, та потім німі сльози покотилися по обличчі і чорні бездонні очі заблищали у сяйві місяця. Все ж щось людське у ньому залишилося, незважаючи на плин віків. Йоан підняв голову і глянув угору: світ стояв на місці, нічого не змінилося, проте його душа за останній рік постаріла на кілька тисяч літ. Хіба то не є його власне чистилище: бути поряд і не володіти нею? Не мати змоги розповісти про свої почуття, навмисно причиняти біль, аби відштовхнути від себе? «Порятуй мене, Боже!»

День 7

Тиждень після пологів Люда провела в лазні. Два рази в день Малуша натоплювала піч. Через кілька днів породілля відчула покращення: тіло перестало боліти, стало легше ходити і вона помалу почала забувати страшні години муки. Найбільше їй хотілося побачити Йоана, разом тішитися їхньою дитиною, але він не приходив. Не раз Люда намагалася вмовити Ждана відвезти її до братства, проте всі благання були марними: Злата й чути не хотіла про те, щоб дівчина покидала межі двору.

— Я вже зовсім здорова, — вперто повторяла Люда, дивлячись, як її названа мати колише на руках дитину.

— Нічого не хочу чути! — сварилася жінка. — Завтра ти повернешся до хати, якщо й справді одужала, — Злата лагідно усміхнулася до немовлятка, яке ніяк не хотіло засинати. — Голубе мій, чому ж тобі не спиться? Завтра святий отець завітає до нас. Треба гарно прийняти.

— Він сам приїде? — враз ожила Люда.

— Не знаю, — стиснула губи купчиха. — Похрестить нашого парубка. Я запросила Ганну і Лабуню.

— Вони хоч не поб’ються?

— Будемо сподіватися, — Злата передала Люді дитину і зітхнула, — не думала я вже, що ще буду няньчити внучатко. Почув Бог мої молитви.

Злата пішла і Люда знову залишилась сама. Хоча ні, тепер вона не одна — у неї є син, її Мирослав. Люда глянула на спляче немовля — вона не відчувала радості материнства. До його народження була певна, що витягне свій щасливий квиток і зможе ще побути з Йоаном, не думаючи про завтрашній день. Проте дні минали, а відчуття щастя так і не приходило. Йоан не цікавився ними, не з’являвся і вітань не передавав. Так само, як й інші брати. Навіть Федір, який лише раз заглянув через вікно і швидко втік. Чого вони чекали? Чи може сподівалися, що вона нарешті їх покине? Тоді вони могли б сподіватися на наступну обрану, бо від Люди користі ніякої, одні неприємності.

Хрестини минули спокійно. Отець Митрофан поводився підкреслено ввічливо, підбирав кожне слово, відповідаючи на численні запитання Люди: у братстві без змін, завезли старого чоловіка, якого вкусила змія, але він вже майже видужав; тіун Хома з двору боярина Судислава завіз дрова на зиму. Часу залишилося мало, треба поволі передавати справи в руки місцевих церковників. А Йоан… а що він? У нього свої справи.

Священник попрощався і вийшов зі світлиці. Злата поспішила його провести. За столом залишилися сидіти тільки Лабуня та Ганна, трохи захмелілі від п’янкого меду. Люда підійшла до вікна: старий отець щось тихо говорив Златі, а та лише кивала головою. Люда відчувала, що говорять про неї. За воротами на дорозі їх чекав Кузьма. Хлопець нервово роззирався довкола, немов когось виглядав. Попід вікном промайнула руда коса і Кузьма розчаровано прицмокнув язиком. Малуша зазирнула до світлиці і, побачивши Люду, полегшено видихнула.

— Дівко, принеси-но води, бо я геть засинаю! — махнула рукою в бік Малуші Лабуня.

Дівчина зачерпнула з відра свіжої води і подала ворожці.

— То ти кажеш, що то не варто пам’ятати дідів наших заповіді? — Лабуня витерла рукавом рота і докірливо закивала головою. — Кажеш забути все те, чому вчили вони нас багато віків?

— Я шаную пам'ять свого роду. Але час не стоїть на місці, — спокійно відповіла Ганна.

— Як і завжди. Час постійно біжить, от і малому вже друга неділя пішла! Але ж як вчора, так і нині ми живемо, їмо та спимо. Нічого не змінилося, — Лабуня плеснула в долоні і переможно глянула на Ганну.

Та в свою чергу теж прийняла оборонну позу, відсунула миску і склала руки в замок.

— Ти собі думай як хочеш, — повільно мовила повитуха. — Але я думаю, що перепікання — то вже щось застаріле.

— Та що воно таке, те перепікання? — не втрималась Люда і повернулася до жінок. За останні дні вона багато разів чула це слово, та не мала нагоди розпитати.

— Видиш, молоді вже й не знають про таке! — кивнула в бік Люди Ганна.

— Та вона взагалі нічого не знає! Ніби з неба звалилася!

Малуша, яка тихо сиділа біля печі, злякано глянула на подругу, проте та вирішила не сперечатися: вона й справді була тут чужою, як би сильно не намагалася довести протилежне.

— Коли дитя народжується слабим та кволим, його слід перепекти в печі, — пояснила Лабуня.

— Що? — Люда вражено округлила очі і ледь стрималася, аби не бігти вниз на кухню по дитину, яку попросилася поняньчити Мотря. — В якій печі?

— У звичайній, — сіпнула плечем знахарка. — Спершу обмащують тістом, а потім — у піч! І так три рази.

Здавалося, що Люда втратила дар мови: вона повільно опустилася на лаву, не відводячи широко розплющених очей від ворожки.

— Та не лякай дитину! — втрутилася Ганна, помітивши, яке сильне враження справили слова тої на дівчину. — Піч має бути тепла, а не гаряча. І без вогню. Справді, так роблять і робили, та й будуть робити ще сотні років. Але я такого не приймаю і не вбачаю у тому ніякої користі.

— А я вбачаю, — вперто відповіла Лабуня. — Чого ти так зблідла, тобі зле? — звернулася вона до Люди, яка і справді була на межі втрати свідомості.

— Але хіба то безпечно?

— Та чого ж ні. Кладеш на лопату — і шусть в піч! А потім назад. І ще раз, і ще, — сонно повторила Лабуня.

Її язик вже починав заплітатися, проте говорила вона так просто, ніби то була зовсім буденна річ: дитину в печі перепікати. Люда глянула на Малушу: та, на відміну від подруги, не була шокована розповіддю. Тільки Ганна співчутливо дивилася на дівчину і замислено кивала головою.

— Варварські методи, — врешті сказала Люда. — Малушо, ходи трохи надвір!

Дівчина швидко підвелася й вийшла за подругою на ґанок.

— Швидше б то скінчилося.

Люда сперлася руками на перила і глянула на дорогу.

— Я хочу до костелу, до себе. Туди, де ніхто не ставить дурних питань і не розповідає небилиць.

Малуша не відповіла. Вона розуміла, чого бракує подрузі. Їй і самій бракувало зараз цього: тепла коханого, його міцних обіймів та поцілунків. Їй здавалося, що до Ярослава у неї не було життя. Кузьма зі шкіри пнувся, аби привернути її увагу, та він вже був зовсім їй нецікавий.

— То поговори з панею. Вона зрозуміє.

— Не можу, — зітхнула Люда. — Вона стільки зробила для мене. І так прив’язалася до Мирослава. Як тепер мені бути? — Люда повернулася до Малуші і розпачливо зітхнула. — Не можу я так вчинити підло.

— Вибач, що питаю, але ти обіцяла…

— Знаю. То ти вибач, — Люда обійняла подругу. — За своїми проблемами я забула про твою. Я обов’язково спитаю Злату. Вона не може відмовити. Коли б ви хотіли гуляти весілля?

— Восени було би добре, — трохи ніяково відказала Малуша. — І що б я без тебе робила?

— На це й потрібні друзі. Крім того, я ще нічого не зробила, — всміхнулася Люда.

***

У певний момент все пішло під укіс. Богдан вже й не міг пригадати, коли почалася та чорна смуга. Не раз думав про те, що його життя зараз могло би бути зовсім іншим, якби він дотримав слова і прийшов того вечора на побачення до Люди.

Він стояв на балконі орендованої квартири і не хотів повертатися всередину. Там його чекала Марта — його юна дружина.

Тиждень тому вони офіційно стали подружжям. Марта сяяла від щастя у своїй ультрамодній дизайнерській білосніжній сукні. Найліпша ресторація в місті, найкраще обслуговування, ведучий з Києва, улюблений гурт нареченої — інакше й не могло бути, коли одружувалися діти одного з найвпливовіших адвокатів області та власниці мережі СПА-салонів. Це все іронією проносилося в голові Богдана, коли він бачив своїх батьків. Вони сиділи за різними столиками. Тато зі своєю обраницею — в одному куті залу, мама — самотня, проте з напускною гордістю на ще молодому обличчі, у протилежному. Віка ж, здавалося, не присіла жодного разу за весь вечір, намагаючись бути люб’язною з усіма гостями та налагоджуючи нові зв’язки з потенційними клієнтами. Єдиною людиною, яка щиро раділа та насолоджувалася тим, що відбувалося, була Марта. Злі та не дуже язики пліткували поза спинами, що наречена «залетіла», тому й поспішали все владнати без зайвого гамору.

Вони мали рацію. Марта повідомила Богдана про свій стан наприкінці літа. На власний подив, він зрадів новині. Проте радість трохи затьмарило признання дівчини, що спершу вона розповіла мамі. Залежність Марти від Віки була хворобливою. Остання безперестанку вбивала доньці в голову власне світобачення, яке вважала єдино правильним. Врешті дівчина дійшла до того, що не могла самостійно вибрати пару колгот, не порадившись з матір’ю. Це дратувало Богдана до безтями. Незліченну кількість разів він хотів поставити крапку в їхніх стосунках, проте щоразу пригадував підтримку Марти в критичні для нього моменти. Вона єдина була поруч ціле літо. Навіть кілька разів виривалася до нього попри заборону Віки, а це було чимось надзвичайним. Тільки поруч з ним Марта ставала справжньою. Без яскравої мішури, без вдаваної пихатості. Вона належала одному Богдану і це неабияк лестило юнаку. Вони стали одне для одного новим досвідом — першим, незграбним, хвилюючим та солодким.

Шум води трохи заспокоїв Марту. Вона заплющила очі і піднесла обличчя під теплий дощ, який лився з трубки душу. У всьому винна мама. Це вона зробила з неї монстра, такого ж як і сама. То ж вона завжди казала, що донька повинна бути найкращою та найгарнішою, а розум можна купити. То через неї в школі з Мартою дружили лише підлизи та задаваки. О, як вона ненавиділа свою матір! Дівчина з острахом пригадувала, як Віка змушувала її сидіти на дієтах, займатися в спортзалі годинами щодня. Вона хотіла зробити з доньки свою копію і їй це вдавалося. Поки та не зустріла Богдана. Дівчина пригадала, як часто без причини ображала хлопця, кричала, поводилася як остання ідіотка, а він терпів. Чому? Марта добре знала, що він її не кохав, і від цього їй хотілося провалитися крізь землю, та не через злість, а від розпачу. Вона любила Богдана усім своїм егоїстичним серцем, та все одно не могла стриматися, щоб не робити йому боляче.

Проте враз все змінилося. Марта дізналася, що вагітна. Розгубленість швидко змінилася на радість і дивний трепет: незважаючи на такий юний вік, подарувати коханому дитину було найбільшим її бажанням. Реакція матері не була бурхливою. Сама завагітнівши в сімнадцять, вона підсвідомо була готовою до цього. Богдану ж Марта зізналася тільки через місяць, коли його постійні розпитування про інститут завели її в глухий кут.

— Я не можу поступати цього року.

— Чому? Ти ж так добре здала ЗНО! Одна з кращих.

— Я поступлю, обіцяю. Але через кілька років.

— Навіщо марнувати час?

— Спочатку віддамо сина до садка. Ну, або доньку.

То було щастя. Чисте, неймовірне, надміцне відчуття блаженства. Богдан ніколи б не подумав, що новина про батьківство матиме на нього такий вплив.

Тож весілля було раптовим і причиною справді була вагітність нареченої. Неймовірно красива, юна, закохана жінка дякувала всім вищим силам, обіймаючи чоловіка під час першого танцю. Молодята усміхалися гостям, тримаючись за руки та приймаючи вітання. Втомлені, вони разом різали весільний торт, спеціально створеним для них модним кондитером зі Львова. Історія Богдана та Марти могла б тут завершитися. Вони б жили довго та щасливо, якби не дивний поворот долі.

Марта вхопила рушник і обгорнула його довкола худенького тіла. Глянула в дзеркало. Темні кола під очима та запалі щоки додавали їй років десять. Погляд здавався тьмяним та мертвим. Зараз вони мали би бути на медовому місяці, а натомість вже тиждень не виходять з квартири. Тиждень після весілля. Рівно тиждень як вони втратили свого ненародженого малюка.

***

Малуша давно хотіла провідати Люду з немовлям і на днях з’явилася нагода.

— Ти б взяла завтра з собою Настусю, — тихо кивнув в бік молодшої доньки Ждан, коли вони вечеряли.

— Тату, нащо? — нехотячи протягнула дівчина, ледь скривившись.

Крига між сестрами скресла, і Малуша ніби й приймала Настю, проте завтра вона мала зустрітися з Ярославом і разом з ним поїхати до костелу, а сестра ніяк не вписувалася в її плани.

— Вона росте. Скоро дівкою буде, — наполягав Ждан. — Мотря за всіма встежити не може. А ти, як би там не було, старша. Маєш бути мудріша.

— Добре, — коротко відказала Малуша. — Лиш Настунька. Більше нікого бавити я не буду.

Та всі її сподівання були зруйновані, коли ще до сходу сонця у воротах вона побачила Лабуню.

— Я би й сама поїхала, та ще не зірвані яблука, а кажуть, що зима цього року прийде швидко. Кияшко з Глібом худобу погнали пасти. Кузьма і Настуся лишаються, та що вони без мене зроблять? А на завтра ще Коляді калим відвезти треба… Чи то ще холопів наймати? — бідкалася Злата.

— То Настя не їде з нами? — обережно спитала Малуша, подаючи жінці оксамитовий очіпок.

— Іншим разом.

— Так я можу сама поїхати, — повела плечем Лабуня, яка весь цей час сиділа мовчки, що було для неї дуже незвично. — А Малуша най вдома допомагає.

Дівка роздратовано глянула на ворожку. То ж був шанс побути з Ярославом! Вони й так рідко бачилися останнім часом, а тут ще й стара відьма вставляє палиці в колеса.

— Та хай їде, бо Ждан і так зайнятий. А так коваль відвезе, — махнула рукою Злата.

— Щось він зачастив до вас, — усміхнулася Лабуня і підморгнула Малуші.

— Він допомагає Віринеї. Гарний хлопець. Добрий та чесний, — мовила Злата, одягаючи кожух, бо ранки вже були холодними.

— То може весілля справимо? — плеснула в долоні знахарка. — Юстина скоро рік як відійшла, а коваль — чоловік молодий, дужий. Чим не пара нашій панночці?

Малуші на мить здалося, що земля втікає з-під ніг. Вона ніколи не ревнувала свого Ярослава, ніколи навіть не замислювалася над подібними речами. Він був завжди таким щирим і правдивим у своїх почуттях, що дівчина абсолютно було впевнена у його коханні до неї. Проте, якщо Злата не дасть їй вільної, чи зможе вона й далі бути зі своїм ладом? Чи буде це справедливо з її боку — власноруч з вільної людини робити раба, потакаючи власним бажанням? Вона обрікає на невільне життя і його дочку Обраду, і всі наступні покоління. Кров вдарила в голову і Малуша важко опустилася на лаву позаду себе: а якщо Люда навмисно не каже пані про них, бо сама має види на Ярослава?

— Дівко, що з тобою?

Малуша перелякано здригнулася і швидко підвелася — вона мала розгублений вигляд. Власні припущення сполохали її не на жарт.

— Все добре.

— Щось ти розчервонілася, — Злата занепокоєно оглянула дівчину. — Лиш би не яка біда!

— Та що ви, пані, зі мною все гаразд, — спробувала взяти себе в руки служниця.

— То може залишишся вдома? Лабуня сама поїде.

— Ні… прошу вас, пані, я так хочу побачити малого! — зі сльозами на очах попросила дівчина.

— Ну, добре, — погодилася купчиха. — Лиш не сидіть там довго, бо вдома купа роботи.