Раді Вас бачити!

Малуша тихо увійшла до світлиці і розвела вогонь у печі.

— Пані, ви спите? — ледь чутно спитала вона.

Та вже давно прокинулася, проте не хотіла цього показувати. Служниці ж кортіло спитати, чому це Захар учора такий веселий був? Проте Люда лежала, не рухаючись, а Малуша не наважувалася її турбувати.

Дочекавшись, поки челядинка піде по воду, Люда злізла з печі і почала вдягатися. Вона не хотіла згадувати вчорашні події, бо досі сердилася на себе і картала за слабкість. А якщо вона пригадає, що досі має почуття до батька своєї дитини? Як тоді зможе жити, знаючи, що зрадила його?

Дівчина зав’язала в пучок волосся і до болю стиснула долонями голову. «Ну, згадуй нарешті!» — прошепотіла вона собі. Їй потрібна допомога. Потрібен хтось, хто знає про неї більше. Люда різко глянула у вікно. Малуша якраз поверталася назад.

— Ти не знаєш, де живе мій брат?

Дівка від несподіванки здригнулася і перелякано глянула на молоду пані:

— Ви щось згадали?

— Та ні, — махнула рукою Люда. — Просто я більше не можу терпіти! Може пам'ять вже ніколи не повернеться до мене. Але ж у мене є брат, він має добре мене знати!

Малуша мовчки поклала гріти воду.

— Ви так рано зірвалися. Інші пани сплять до обіду.

— Я не пані, — огризнулася Люда.

Дівка хмикнула і заходилася місити тісто.

— Ви так кажете, ніби бути панею погано.

— У мене це викликає не дуже приємні думки. Бо у вас пані — то ніби лялька якась, зі скла зроблена. Ще й капризна. Хіба я така? — Люда підійшла до Малуші ззаду і обійняла.

— Не лізь, бо будеш вся у борошні! — засміялася та і провела білим від муки пальцем по носі подруги.

— То ти не знаєш, де він може бути? Може, храм який є?

— Та є, — задумалася Малуша, вправно вимішуючи в дубовій діжі гору пишного тіста. — Я попрошу тата і він тебе відвезе. А що там Захар?

— Не знаю. Я сама спитаю Ждана.

Люда швидко вийшла геть, радіючи тому, що подруга не змушувала її розповідати про те, що трапилося минулої ночі.

Ждан вийшов з воріт дерев’яного храму і спустився до воза, на якому сиділа Люда.

— У них такого нема, пані, — глянув він на дівчину. — Тут тільки три ченці та ігумен. Серед них немає нікого на ім’я Йоан.

Люда розчаровано зітхнула. Могло бути так, що ім’я його було несправжнім, або було дано її брату під час постригу в монахи. Ждан думав так само:

— Може, у нього друге ім’я є? Мирське?

— Може і є, але я його не знаю, — дівчина підвелася і чоловік одразу кинувся до неї, аби допомогти зійти з воза.

Люда оглянулася довкола. Нині площа була напрочуд тихою, тому Ждан й погодився відвезти її сюди.

— Завтра базарний день. Люду буде — не злічити! Ще хто вас штовхне! А я дав слово пані, що жодна волосина з вашої голови не впаде, — казав він. — Я за вас відповідаю.

Люда не була проти того, аби одразу відправитися на пошуки брата, тому й не думала перечити.

— Але що тепер робити? — вона скривилася від болю в спині, бо досі не звикла їздити на подібного роду транспорті.

— Кажуть, що у старому монастирі є якісь чужі черчики. Допомагають людей лікувати. Можемо там поспитати.

Дівчина ще трохи постояла, розім’яла затерплу спину і за кілька хвилин вони рушили до братства.

Сірий будинок з чорними дірами замість вікон викликав у дівчини жах. Вона мимоволі вхопилася за Ждана, сумніваючись, чи варто було сюди потикатися. Чи знайде вона там відповідь на те, що її турбує? Чи може варто повернутися назад і просто жити? Зі Златою, Захаром… «Боже, ну хоч би щось згадати!»

— Давайте, я піду і все вивідаю, — Ждан помітив її нерішучість.

— Ні, — тихо відповіла Люда. — Я хочу сама. Там же монахи, а не злочинці. Окрім того, там мій брат.

— Це не відомо напевно, — зауважив чоловік.

Дівчина всміхнулася.

— Якщо довго не виходитиму, можеш іти за мною.

У довгому коридорі було напівтемно й холодно. У ніс одразу вдарив запах сирості. Люда обережно ступала, намагаючись не торкатися вологих стін. Десь попереду рипнули двері і хтось рушив у її бік.

— Гей! Хто це? — крикнула дівчина.

Постать різко зупинилася.

— Мені потрібен Йоан, ви не знаєте такого?

Людина в темряві швидко рушила на зустріч Люді і їй раптом захотілося розвернутися й тікати геть. Вона пошкодувала, що не дозволила Ждану піти з нею.

— Це ти? — Йоан на мить забув про свою маску байдужості, подив та здивування застигли на його обличчі.

— Я прийшла з проханням… Розкажи про мене все.

***

Люда взяла зі столу гребінець і глянула на послушника.

— Це моє?

Той кивнув.

— Я раптом згадала, — дівчина задоволено всміхнулася.

Йоан провів Люду в її колишню келію. Кімната пустувала, чекаючи на свою господарку.

— Я тут жила?

— Певний час. До того ти жила в іншому місці. Може, ще щось згадаєш? — спитав чоловік, не відводячи від неї погляду.

Дівчина роззирнулась.

— Ні. На жаль, — вона оперлася на стіл. — Розкажи про мене, бо я вже починаю з розуму сходити. Ти мій брат, так? Старший, певно.

Йоан опустив очі.

— Ні, Людмило, я тобі не брат.

— Ти мені збрехав? — здивувалася дівчина і мимоволі глянула на зачинені двері позаду нього.

— Я тобі ніхто. Тобто, не рідний тобі, — виправив себе послушник. — Довго розказувати…

— Видно, аби я кудись поспішала?

Йоан зробив крок вперед. Люда різко відсахнулася назад і чоловік зупинився. Він пригадав їхню першу розмову: тоді вона так само лякалася його.

— Що ти хочеш знати? — Йоан склав руки на грудях і уважно глянув на неї.

— Ну, — дівчина знітилася, — я думала, що ти мій рідний брат. Що ти мені допоможеш. Розкажеш, хто я і звідки.

— Ти — Людмила. Ти з цього міста. Тут народилася.

— Я місцева? — подиву дівчини не було меж. — Але чому мене ніхто не знає? Чому всі вважають мене ненормальною? Кажуть, ніби я з неба впала.

Йоан дивився кудись поперед себе, проте насправді не бачив нічого. Він стільки разів уявляв собі цю зустріч, та не міг і подумати, що не знатиме як почати розмову.

— Твоя дитина, — послушник говорив неохоче й зовсім тихо, — вона моя.

Обличчя Люди перекосило від жаху.

— Боже, який сором! Невже я зв’язалася з монахом?

— Спершу вислухай… а вже потім вирішуй.

Йоан почав розказувати. Він повідав їй все, не приховавши нічого. Починаючи від першої їхньої зустрічі — і аж до сьогоднішнього дня. Проте його правда була скупою. Послушник змовчав про свою нестерпну тягу до неї, через яку постійно каявся. Жодним словом не обмовився, що костел став для неї рідним домом, а монахи — сім’єю. Не розповів про Богдана, якого викинув за комір з воріт храму.

— Дитина під твоїм серцем є благословенною. Вона дає більше часу для молитви. Це шанс для братів подолати прокляття.

«І все? Більше я для тебе нічого не значу?», — хотіла запитати Люда, але вголос сказала:

— Багато часу втрачено. Скільки я вже у безпам’ятстві… Ці дні втрачені для вас. Мені шкода.

Дівчина так і не змогла глянути на Йоана. Правда про її минуле перевернула ідеальний світ, який вона намалювала у своїй уяві, з ніг на голову. Як виявилося, у неї не було ні люблячої сім’ї, ані чоловіка, ані дому. Вона придумала собі казку і сама в неї й повірила.

Послушник дивився під ноги, також не в силах підвести очей. Колись він ладен був сам її вигнати, а тепер боявся втратити. Йому хотілося зачинити на ключ двері келії і ніколи не відпускати її з обіймів.

Люда була вкрай спантеличена, Йоан це бачив. Раптом він зрозумів, що не може вгадати, про що вона думає — дівчина надто сильно змінилася. Перед ним стояла гарно вбрана чужа молода жінка, з округлим станом, проте досі така ж струнка. Навіть в її поставі щось змінилося. То вже не була та наївна простоволоса дівчина, яка одного вечора опинилася на порозі старого храму у хатніх капцях та піжамі. Не була та русалка, яка одного разу належала йому. Яка не знала, для чого вона тут. Ця нова Людмила-Віринея світилася життям, вона добре розуміла, навіщо прийшла сюди. Їй були потрібні відповіді на питання і вона їх отримала. Проте найважливіша зміна, яка відбулася з нею, — дівчина більше не відчувала потреби в ньому.

— Мені треба все обдумати, — врешті мовила Люда.

— Я можу покликати панотця. Він підтвердить мої слова, — Йоан ледь стримувався, аби не перегородити їй шлях. — «Залишись, не йди від мене знову!»

— Не варто. Я розумію, ви переживаєте за дитину. Та все гаразд. До пологів ще далеко. Тому я не бачу причин тут залишатися.

Дівчина обійшла послушника і вже переступила поріг, коли враз Йоан схопив її за руку. Люда перелякано зупинилася і вперше глянула йому в очі. Послушник мовчав, проте його погляд говорив краще за будь-які слова. За метровими стінами мороку та криги палав вічний вогонь. Проте зараз він не відбивався в очах Люди. В її глибоких озерах було порожньо.

— Ти мені чужий, не зважаючи на те, що в мені росте твоя дитина. Мені потрібен час, розумієш?

— Я відведу тебе до кляштору, — Йоан відпустив її руку. — Можливо це допоможе тобі щось пригадати.

***

Ждан вже був готовий йти за Людою, як раптом побачив її у дверях лічниці в супроводі високого похмурого ченця. Чоловік не довіряв цим служникам юдейського бога. Вельми зарозумілими вони здавалися. Він, як і більшість людей, для вигляду притримувався нових порядків, та все одно таємно чтив богів своїх предків.

Цілу дорогу вони їхали мовчки, ніби чужі люди. Кожен думав про своє. Послушник — про те, що буде, якщо до Люди не повернеться пам'ять. Та може то й на краще. Вона забула, що було між ними, а він зробить вигляд, що минуле не має для нього значення. Принаймні таким чином Люда буде у безпеці. І нехай все горить вогнем, хай почнеться спочатку, але дівчина вже буде далеко від усього цього.

Люда час від часу обережно зиркала на Йоана. Він сидів прямо, дивлячись попереду себе, такий гарний, сильний. Та лиш одна думка про те, що він монах, повертала її до реальності. Вона ще не усвідомила всю суть його розповіді. На це був потрібен час. Усередині неї поволі розгорталась незрозуміла боротьба і Люда не могла вибрати, на чиєму вона боці.

Віз зупинилися біля підніжжя пагорба, на якому стояв дерев’яний храм. Йоан зіскочив на землю і простягнув дівчині руку, проте вона його проігнорувала. Чоловік мовчки зайшов усередину.

— Почекай мене тут, — попросила Люда Ждана і слідом за послушником зникла за дверима.

Опинившись всередині, вона остовпіла: непримітний ззовні старий храм всередині мав неймовірний вигляд. Величезне, просторе приміщення дихало величчю. Покинуте, забуте не на одне століття святе місце жило своїм життям. Ледь помітні фрески, ніби скопійовані зі сторінок святого писання, досі виднілися на стінах костелу. Готична архітектура завжди приваблювала Люду, хоча зараз вона цього й не пам’ятала. Дівчина віднаходила у ній якусь таїну, незвичність, романтичність.

На стінах каплиці ліворуч вона побачила портрети гарно одягнених, явно, з «вищого» світу людей. З іншого боку був зображений великий герб з орлом посередині та короною зверху. Довкола нього були чотири сонця, а внизу, під орлом, виднівся хрест.

— Як таке можливо?

— Ці двері — перехід у твій час. Зараз ми у двадцять першому столітті.

— А були?..

— У дванадцятому, — стримано відповів Йоан, намагаючись не дивитися на дівчину.

— Я тут жила? — Люда оминула його, з подивом роззираючись довкола.

— Нагорі твої покої.

— Все так заплутано.

Дівчина підійшла до вхідних дверей і притулилася до шпарини, проте змогла побачити тільки сірий горизонт.

— Стільки нового для мене. Ти розумієш, як складно повірити у все це? — вона повернулася до Йоана. — Я нічого не пам’ятаю…

— Ти маєш мені вірити.

— Нічого я тобі не маю! — роздратовано кинула Люда. — Я не можу сліпо повірити у все, що ти розповів! Мені потрібен час. День, два, тиждень — не знаю скільки! Вибач.

Її погляд впав на вівтар, а точніше на те, що від нього залишилось: кілька мармурових колон і пару пілястрів.

— Я не хочу тут жити. Принаймні зараз. Я розумію, що маю завдання, що від мене щось залежить, проте я так звикла до Злати! — дівчина глянула на Йоана повними розпачу очима, — позволь мені ще трохи пожити з нею!

Послушник кивнув. Люда вдячно всміхнулася і швидко вийшла геть, залишивши його на самоті.

***

Перша гроза у цьому році виявилася напрочуд сильною, немов цілу зиму набиралися сил. Лило від ранку і молода пані ні на мить не відходила від вікна, хоч Малуша і вмовляла її.

— Ну не можна дивитися надвір! — примовляла дівка, мало не плачучи. — Біду на себе накличете!

— Я переживаю за Злату. Вона сьогодні має повернутися! — заламуючи руки, шепотіла Люда. — Там нічого не видно!

Дощ і справді періщив так, що за рясними каплями не було видно двору.

— Може, пані перечекають де.

— Де? — різко кинула дівчина. — Куди вона сховається?

— Ну, може у корчмі коло базару.

Люді це здалося можливим і вона трохи заспокоїлася. Малуша не наважувалася підійти до неї і залишалася стояти біля печі.

— З вами все гаразд?

Та мовчки кивнула, перебираючи в руках пасок. Їй просто необхідно було поговорити зі Златою. Від учора вона обдумувала все, що дізналася від того похмурого монаха. Спочатку її розум противився почутому. Дівчина готова була заявити, що більше ніколи не повернеться туди. З'явилося відчуття, що її просто використали, зокрема це стосувалося Йоана. Та потім вона вкотре змушувала себе глянути на ситуацію їхніми очима і все знову змінювалося. Спершу її найсильнішим бажанням було забути все як страшний сон, не впускати нікого з них у двір, перечекати до народження дитини, а потім при потребі зникнути звідси. Люда була впевнена, що Злата підтримала б її. Знайшла б хорошого заможного чоловіка, з яким дочка почувалася б у безпеці. Однак тепер такі думки здавалися їй егоїстичними. Совість все гучніше кричала десь в голові і за цілий день боротьби з власними думками дівчина вже ладна була зірватися з теплої хати і їхати до холодного кляштору. Не за власним бажанням ті люди повертаються у світ живих вже біля тисячі років. Вона не може так вчинити, не може покинути їх, думаючи тільки про себе.

— Дощ вщухає, — Малуша повернулася із сіней.

Люда здригнулася:

— А Злата?

— Нема ще, — заперечливо хитнула головою служниця. — Може, будете вечеряти?

— Ні, — сумно відповіла дівчина. — Я її дочекаюся.

На щастя, десь через години дві купчиха увійшла до світлиці.

— Донечко моя!

Люда кинулася до неї в обійми.

— Я так скучила за тобою! — вона міцно притиснулась до жінки.

— Люба моя, я теж сильно сумувала без тебе! — Злата поцілувала дівчину в чоло. — Не тулися, бо я мокра!

— Де ж ти була? — Люда відступила від жінки, на якій і справді не було сухої нитки.

— Ми якраз доїжджали до граду, як почалася злива. Трохи перечекали в корчмі, але до того часу й так все промокло, тож випили медовухи і знову в дорогу рушили.

Купчиха перевдяглася й сіла до столу.

— Там подарунки для тебе є. Родина передавала вітання! Після жнив приїдуть у гості. — Жінка не відводила щасливого погляду від Люди. — А ти як тут? Як моє внуча?

— Все гаразд. Було два замовлення, то якраз нині відвезли. А внуча вже штовхається, — та погладила живота.

— Ой! — сплеснула руками Злата. — Моє маленьке, моя радість!

Ще годину тому дівчина ніяк не могла дочекатися її, аби розказати останні події і спитати поради, та зараз це бажання зникло. Люда бачила, як щиро названа мати переймається її життям, її ще ненародженою дитиною. «Як я скажу, що не можу жити з нею? Що взагалі живу в іншому часі? Ні, я не зіпсую все в одну мить. Скажу пізніше, колись…»

***

Стара розлога вишня досі родила. Златі здавалося, що це дерево росло тут завжди. Мала Віринея любила залазити на нього, попри нарікання матері.

— Скорше б вродила вишня, тобі пішло би на користь, бо ти щось як стіна, — жінка турботливо оглянула Люду.

— Вони кислі, — скривилася та.

— То будеш з медом їсти, — засміялася названа мати.

Минув тиждень, відколи вона повернулася додому. Увесь цей час Люда не знаходила собі місця, погано спала, через що тепер мала виснажений та замучений вигляд. Вона щосили намагалася не виказувати свого хвилювання, та купчиха почала щось підозрювати.

— Злато, — невпевнено мовила дівчина, намагаючись не дивитися на неї. — Я хотіла поговорити з тобою.

Та різко зупинилася і в її очах промайнув переляк.

— Що сталося?

— Я…

— Ти щось згадала? — жінка вхопила її за руку.

— Ні, не згадала. Та я ходила до того черчика, коли тебе не було.

— Я так і думала, — Злата відпустила руку Люди і відійшла.

Їй раптом стало жарко і жінка зняла з голови очіпок. Товста довга коса важко опустилася вниз до самих колін. Дівчина не раз бачила її з непокритою головою, та щоразу не могла приховати свого захоплення. Волосся Злати було темним, з мідним відлиском, сивина тільки почала торкатися її скронь. Люда завжди думала, що її власне волосся — привід для гордості, проте коли побачила косу жінки, зрозуміла, що до краси тієї їй далеко. Дівчина дивувалася, чому та ховає волосся під очіпком, та Злата лише всміхалася, вкотре нагадуючи їй, що простоволосими можуть ходити тільки молоді незаміжні дівчата, а вона вже двічі вдова.

— Ти давно мучишся, — закивала жінка головою. — Я ж бачу, що зле спиш, стогнеш уві сні, говориш щось.

Люда здивувалася:

— Я щось казала?

— Та було щось там, — махнула рукою Злата. — Мовляв, прости, згадувала брата свого, Йоана, мене.

Дівчина подумки вилаяла саму себе і обійняла названу матір.

— Златочко, я тебе не лишу! Ти — найрідніша мені людина! Пробач мені, —вона поклала голову на її плече і зайшлася сльозами.

Та теж заплакала, пригортаючи до себе дівчину. Врешті Люда наважилася розказати про все, що дізналася.

— То ти мене покинеш? — вислухавши її розповідь, тихо спитала Злата.

— Ні, — дівчина знову її обійняла. — Я ж тобі вже казала! Тепер ти — моя сім’я. А їх я не знаю! Неважливо, що було колись. Головне — що є зараз!

Жінка витерла мокрі від сліз очі очіпком і глибоко зітхнула.

— Ні, дитино, то не є правильно. Так не можна. Бідні люди, скільки ж вони страждають!

— Але…

— Ні, донечко, ми не можемо так з ними вчинити, — купчиха рішуче підвелася. — Ми разом підемо й поговоримо з настоятелем.

***

Колеса підстрибували, натикаючись на каміння, і весь віз трясло, ніби в лихоманці. Хоча може то дівчині так лише здавалося, бо вона була готова знайти будь-яку відмову, лиш би не їхати до братства. Проте Злата була невблаганна. Вони зупинилися перед старим будинком і Люда відчула, як затряслися її руки.

— Я не хочу туди йти, — вона спробувала востаннє вмовити жінку.

— Не бійся, я біля тебе, — Злата лагідно всміхнулася, хоч й сама нервувала не менше.

Вони швидко пройшли довгим вузьким коридором і купчиха впевнено увійшла в найбільші двері, за якими знаходилося приміщення з хворими.

— Добрий день! — привіталася вона.

— Добрий день! — до них повернувся середнього зросту та міцної статури монах. То був Петро.

Люда стояла позаду Злати з низько опущеною головою, тому брат не одразу її помітив.

— Пані щось треба? — він витер у рушник руки і підійшов ближче.

— Я б хотіла бачити вашого настоятеля, — спокійно відповіла Злата.

— У нас нема настоятеля, — відповів Петро і тут його погляд впав на Люду.

Коротку мить він не міг зрозуміти, чи це справді вона. Надто сильно змінилася дівчина. Та потім його погляд опустився вниз і послушник побачив округлий живіт.

— Людмило, то ти?

Люда широко розплющила очі, проте не підняла голови. Невже цей черчик один з них?

— То з ким я можу говорити? — Злата намагалася зберігати спокій.

— Зі святим отцем. Я вас проведу.

Петро ще раз глянув на Люду, проте вирішив не задавати більше питань, і пішов вперед. Жінки рушили за ним.

Отець Митрофан стояв, повернувшись до вікна, коли почув стукіт у двері.

— Отче, до вас прийшла пані!

Старий священник ледь кивнув і послушник пропустив Злату з Людою вперед. Купчиха невпевнено зробила кілька кроків і зупинилася. Дівчина й далі не наважувалася вийти з-за її спини і тільки нишком поглядала на чоловіка.

— Слава Йсу, святий отче!

— Навіки слава, дочко! — тихо відповів той. — З чим пожалувала?

Спершу Злата здивувалася: невже він не впізнав Люду?

— Я думала, ви вже знаєте.

Отець Митрофан трохи підняв голову, проте погляд його був спрямований тільки на Злату.

— Ти прийшла до мене у справі. Я даю тобі можливість сказати. Не ввічливо буде з мого боку починати розмову першим.

Злата переступила з ноги на ногу і розвела руками:

— Я жінка проста. Не зважаючи на статки, у душі я та сама, якою була двадцять років назад. Мене від малку вчили шанувати Бога і взивати до Нього при потребі. Я вдячна Йому за своє життя. Вдячна за те, що Він мене почув і дав мені доньку.

— Ти боїшся її втратити, — так само спокійно мовив священник. — Не бійся. Ніхто не зможе цього зробити. Якщо в її серці живе любов до матері своєї, де б вона не була, твоя дитина пронесе це почуття з собою.

— Я лиш прошу, — Злата склала руки і благально глянула на отця, — хай побуде в мене до пологів! Вона прийшла така худа, така змучена! А гляньте, яка стала! — Злата вивела Люду поперед себе.

Дівчина почервоніла.

— Бачу, — чоловік нарешті глянув на неї і його очі стали вологими. — Я молився за тебе, дитино. Благав Господа нашого, аби наглядав за тобою, якщо вже я не зміг. Врешті молитви мої були почуті. Йоан сказав, що знайшов тебе.

— То ви знали? — нарешті наважилася сказати Люда.

— Знав. Як і те, що ти в безпеці з цією жінкою.

— То я можу піти? — питання вирвалося швидше, аніж дівчина встигла подумати його некоректність.

— Думаю, ти можеш пожити в пані до появи дитини.

Злата радісно стиснула руку Люди. Священик помітив це і знову глянув на дівчину: вона й справді змінилася. Може, то й на краще. Так вона буде подалі звідси, подалі від спокус та бажань. Отець Митрофан бачив страждання Йоана і боявся, що той не витримає. Най би краще все почалося спочатку і з приходом іншої обраної у них з’явилася нова надія, аніж перейматися за душу цього послушника. Багата купчиха Златка та святий отець були різними людьми, та одне все ж їх об’єднувало: вони обоє хотіли, аби пам'ять до дівчини якомога довше не поверталася.

***

У тихій темній воді стояли двоє. Час від часу було чути приглушений дівочий сміх та шепіт. Після повнолуння ніч була чорною, беззоряною, вона позволяла коханцям сховатись від усього світу, ставала невільною учасницею їхнього побачення. Гнучкий дівочий стан обхопили міцні юначі руки, даючи зрозуміти, що ці обійми — найбезпечніше місце, яке тільки можна було уявити.

— Мені вже пора, — ледь чутно говорила дівчина.

— Ще трохи, — відповідав їй гарячий шепіт.

— Завтра рано вставати. Пусти…

— Та скільки там до ранку, можна й не лягати.

Уста злилися в пристрасному поцілунку і здавалося, що дівчина вже змирилася з тим, що ніч буде безсонною, як раптом десь недалеко внизу по течії почувся плескіт.

— Ти чув? — злякано спитала вона, відриваючись від губ коханого.

— Ну й що там? Риба, певно, — трохи роздратовано відповів хлопець.

— Казала я тобі: рано купатись! — Малуша відштовхнула юнака і швидко вийшла на берег.

Той поспішив за нею, подумки лаючись. Дівчина надягла сорочку на мокре тіло і прислухалася: десь попереду зашумів очерет.

— Рано ще, рано! — докоряла вона самій собі. — Не могла почекати до Купала, захотілося мені поплавати!

Малуша швидко пішла стежкою, зовсім забувши про хлопця.

— Ну і йди! — кинув він їй навздогін. — У мене таких, як ти, ціла купа!

— Овва! — здивовано вигукнула дівчина і зупинилася. — То чого ти ще тут? Чого чекаєш, га, Кузьмо?

Хлопець щось ображено пробурмотів під носа і пройшов повз неї. Та Малушу вже було не зупинити:

— Чого ж ти цілими днями коло мене трешся, га?

— Бо окрім тебе нема у дворі нікого! Настунька ще мала. Чи ти пропонуєш до Мотрі клини підбивати?

Дівка зареготала. Кузьма злякано озирнувся і, підстрибнувши до неї, спробував затулити їй рота рукою.

— Тихо ти!

— А то що? Тато битимуть?

— Ет, дурна! — хлопець залишив її і пішов вперед.

— Як така дурна, то чого ходиш до мене? Може, женитися хочеш?

— Нащо мені на тобі женитися? Аби стати таким холопом, як ти? — Кузьма зрозумів, що бовкнув зайвого, але сподівався, що Малуша пропустить сказане повз вуха.

Проте дівчина різко зупинилася й ошелешено глянула на нього: його слова боляче її вразили.

— Ти хочеш сказати, що я тобі не рівня?

— Я не то хотів…

— Ти поставив себе вище за мене? — у голосі Малуші забриніли сльози. — Мовляв, холопку можна й так по кущах потягати, вона й від того буде щаслива?

Кузьма повернувся і хотів її обійняти, проте та зробила крок назад.

— Ти вважаєш себе кращим? Але ж ти такий самий раб, як і я! І немає значення, що ти маєш окрему хату і город! Ти можеш назавжди залишитись холопом, як не виплатиш купу!

— Ну, вибач! — хлопець вже щиро каявся через довгий язик. — Я не хотів так! Ходи додому.

— Ні! Я не піду. Буду тут ночувати! — Малуша стала посеред стежки і склала руки на грудях.

— Вовків не боїшся? — спробував пожартувати Кузьма.

— Хай вже краще вовки, аніж ти!

— А русалки, що коло нас плескалась, не боїшся?

Дівка, почувши про русалку, раптово передумала і дозволила юнаку взяти себе за руку. Той притулив її до себе і поцілував в чоло.

— Прости. Я більше не буду.

Ніч видалася безсонною не тільки для Малуші з Кузьмою, а й для Люди. До півночі промучившись у стані між сном та дрімотою, вона підвелася і глянула у вікно: темно, хоч око виколи! Дівчина накинула на плечі хустку і тихо вийшла на ґанок. Нічна прохолода трохи освіжила думки в голові і Люда спробувала пригадати свої сни, яких за ці кілька годин змінилося з десяток. Вона сіла на верхню сходину і спробувала розкласти по місцях спогади. Хотіла зрозуміти, чи то були звичайні сновидіння, чи все ж якісь деталі з її минулого відновилися в пам’яті. Пригадала кулон — крило янгола, який дала Йоану. Згадала чоловічі руки, які торкалися її, й на коротку мить їй здалося, що вона відчула його запах. Щось таке до болю знайоме та рідне… Здивувалася, відчувши, що серце від згадки про нього шалено закалатало в грудях. Її ставлення до молодого послушника вкотре змінилося. Люда зрозуміла, що хоче побачити його знову і поговорити. Вона мимоволі глянула в небо, ніби хотіла зрозуміти, чи ще далеко до світанку.

— Хто там? — переляканий тихий голос озвався посеред ночі.

— Малушо? — здивувалася Люда, марно вдивляючись у темряву попереду себе.

— Пані, то ви? — обриси дівчини з’явилися внизу біля сходів. — Ви не спите?

— А ти що тут робиш?

Та обережно піднялася і сіла збоку.

— Не спиться.

— От і мені, — зітхнула Люда. — Далі з кимось по лісі бігала?

Подруга якось сумно засміялася.

— Та ні. У річці купалася.

— Не страшно було?

— Страшно, — призналася дівка. — Зле я зробила: потривожила духів.

— Чому?

— Бо до Купали не можна у воду заходити, — пояснила Малуша. — Це ще легко ми відбулися.

— Ми? Ти про кого?

— Про Кузьму, — просто відповіла та.

— Це той хлопець, що ковбаси коптить?

— Так.

— Ти його любиш?

Дівчина якось байдуже стенула плечами:

— Так, як і Захара.

— Але ж ти з ним…

— Та що тут такого? Поки молода, то й гуляю. А як вийду заміж, то буду лише з чоловіком.

— Я б так не змогла, — задумливо мовила Люда. — «Але ж ти віддалася Захару тієї ночі, то як можеш зараз таке казати?», — сама собі заперечила дівчина.

— Бо ти інакша, — просто відповіла Малуша. — Мені Кузьма таке сказав нині, що тепер не знаю, що й думати про нього.

— Що трапилось?

Челядинка на мить замовкла, намагаючись взяти себе в руки.

— Сказав, мовляв, не жениться ніколи на холопці.

— А хіба він сам не… ну…

— Ні. Вони з Іваном, його татом, закупи.

Люда хотіла спитати, що це значить, та подумала, що вона вже й так надто дивна на їхній погляд, тому змовчала, сподіваючись, що подруга зрозуміє і пояснить сама.

— Вони вже більше чотирьох років служать у пані. Кузьма був ледь старшим за Настуню, коли все їхнє обійстя згоріло. Увесь двір… І матір його, і баба з дідом, Іванові батьки.

— Який жах! — зойкнула Люда.

— Тому Іван пішов у закупи разом з сином. Пані Злата дали їм грошей на хату і шматок землі. Коли вони виплатять купу за це, то стануть вільними. Це й мав на увазі Кузьма. Але я його розумію: він ще має надію на майбутнє, нехай і за років десять. Яке ж я маю право його тримати чи докоряти йому? Малуша важко зітхнула. Люда обійняла подругу за плечі. Їй було дуже шкода обох, та дівчини було жаль більше.

— Невже нема ніякого шансу дати свободу людині?

— Нема. Просто час мені вже з цим змиритися і шукати рівню собі. Такого ж холопа, — служниця витерла сльози рукавом і скинула руку Люди зі свого плеча. — Та й взагалі, панночко, не варто нам отакі розмови заводити з вами. Не личить то вам. Та й мене тато знову лаятиме.

З цими словами вона підвелася й обережно зійшла вниз.

— Доброї ночі!

— Добраніч, — Люда почекала, поки стихнуть кроки і зайшла до хати.

***

Світ став порожнім. Перетворився в ніщо. Більше дев’яти сотень літ Йоан думав, що гірше бути не може: як же він помилявся!

Він сам відрікся від почуттів людини, яка бачила у ньому своє щастя. Він був її щастям! А тепер став ніким. Правду кажуть: починаєш цінувати тільки тоді, коли втрачаєш. Враз у спогади повернулася Слада. Чоловік вже не пам’ятав її обличчя, надто багато часу сплило. Та її спокійний врівноважений голос, який так солодко промовляв його ім’я, він не забуде ніколи. «Бідна маленька Сладислава! Який дідько звів тебе зі мною?! Я приніс у твоє коротке життя стільки болю та страждань… Не дивно, що ти не змогла того винести».

І ось знову Бог послав йому випробування: нового янгола на ймення Людмила. Проте Слада ніколи не підвищувала голосу, не зривалася на крик, як це траплялося з його обраною. Остання була більш відкритою, проте її нестриманість часто ставала причиною неприємностей. Обидві дівчини були чистими, як ранкова роса, і відданими до безкінечності. Вже вдруге Йоан так безжально відкидав ці почуття, зневажав, а потім ненавидів себе. Гірші гріхи, егоїзм та гординя, супроводжували його впродовж віків.

Він був жорстоким з цими безневинними янголами, але таким справжнім з Ядвіґою! Дівчиною, яка так само ставилася до нього: то любила, то знову відштовхувала, яка шаленою пристрастю спалювала його до тла, а потім з криками виганяла геть. Ні, він не любив її! Його почуття до Люди ніколи не зможуть зрівнятися з тією дикою безсоромністю, яка була між ним та чужою обраною.

***

Злата знову поїхала у справах, залишивши Люду одну. Та вже звикла до постійної відсутності жінки і все частіше навідувалася на кухню. Хата Івана, де він жив удвох із сином Кузьмою, знаходилася позаду купецького двору, межувала з ним, інші ж люди жили разом в одному дворі.

Спочатку Мотря недовірливо ставилася до Люди і до того, що молода пані пропонувала свою допомогу, та з часом звикла і більше не стискала вуст у її присутності.

— Вам би відпочити, — докірливо глянула на дівчину кухарка, вправно витягаючи з печі великого горщика з пшеничною кашею, заправленою смальцем.

— Та ну, я ж тільки стала! — відмахнулася та від неї, замішуючи тісто в діжі.

— Лиш би не прихопило, — похитала головою Мотря, дивлячись на круглого живота Люди.

— Та ні, він у мене чемний! — дівчина випрямилася і витерла рукавом краплі поту, які виступили на чолі. — Ой, прокинувся!

Вона завмерла з широкою усмішкою на обличчі.

— Що, мало вже місця стає? — засміялася Мотря і зітхнула. — Яке то щастя!

Сум промайнув в її очах і Люді враз стало незручно: вона подумала, що не гарно з її боку так сильно виражати свою радість перед жінкою, котра була позбавлена подібного відчуття. Дівчина не питала Малушу, чому в Мотрі не було власних дітей, а та не поспішала розповідати.

— Якраз підросте за зиму, — роздумувала вголос кухарка, забираючи в панночки діжу і домішуючи пухке важке тісто. — А ще за рік буде бігати подвір’ям!

Люда сіла на лавку і мовчки всміхнулася. Вона не хотіла додавати клопоту Мотрі, ділячись своїми проблемами і переживаннями. Та сама добре усвідомлювала, що навряд чи буде тут через рік. Вона до кінця не розуміла своєї ролі в історії з черчиками і прокляттям, та бачила, як це важливо для Йоана, для старого отця Митрофана. Вона випросила для себе час до народження малюка, проте була певна, що їй не дозволять лишитися на довше.

Рипнули двері — і на порозі з’явилася Настуня. Вона побачила Люду і перелякано зупинилася.

— Ну, заходь! Чого стоїш? — гримнула на неї Мотря. — Тісто не підніметься через тебе!

Дівча невпевнено зробило крок вперед, все ще злякано дивлячись на молоду пані. Люда помітила погляд Насті і їй стало незручно.

— Ти передала Малуші, що я її чекаю? — спитала жінка.

Дівчинка кивнула й опустила очі. Її тонка худорлява постать була ніби зіткана з павутиння — вона ледь похитувалася з боку в бік і здавалося, що легкий подув вітру здатен збити її з ніг.

— У тебе таке гарне волосся, — спробувала зав’язати розмову Люда.

Настя зіщулилася, втягнувши голову в плечі, і її смугляві щічки ледь порожевіли.

— Вона вам не відповість, — сказала Мотря, запихаючи майбутній хліб у піч.

— Чому ви робите таку різницю між людьми? — роздратовано спитала Люда. — Чи бідні люди не такі, як багаті?

— Я не те мала на увазі, пані, — спокійно пояснила кухарка. — Просто Настуня німа.

— Ой! — Люда закрила рота рукою: вона зовсім забула, що Малуша вже розповідала їй про це.

— Як мати її рідна вмерла, так й оніміла, — голос Мотрі став тихим та сумним.

Люда хотіла обійняти дівча, розрадити, але та й справді мала трохи дикуватий вигляд. Вона була схожа на маленьке лякливе звірятко, яке тільки й чекало нагоди втекти.

— Вибач мені, — звернулася до неї Люда.

Та переступила з ноги на ногу, не наважуючись підняти очі.

— Що ви, пані! За що вибачаєтеся? — здивувалася Мотря. — А ти йди води принеси! Не стій каменем!

Настуня враз ніби прокинулась. Кинулася за відрами — і за мить тільки довга чорна коса промайнула у дверях.

— Ти надто строга з нею, — Люда докірливо глянула на Мотрю.

— Пані, ми прості люди. У нас інакше…

— Гаразд, — кивнула дівчина, — нехай у вас простіший одяг, хай на столі нема марципанів, але ж почуття у всіх однакові! Тобі варто було б іноді просто поговорити з нею. Якщо вона перестала розмовляти саме через ту трагедію, то є шанс, що Настя колись знову заговорить!

Жінка стояла коло столу і слухала: «Як багато ця пані каже вірних речей! Слухав би й слухав… Може, вона має рацію?» Мотря не сильно балувала Настуню. Їй завжди здавалося, що дитину потрібно виховувати в строгості та обмеженнях. Але тих обмежень за її короткий вік і так було достатньо. Її мати була челядинкою, взятою у полон та привезеною в зовсім чужий їй край, з чужими незрозумілими традиціями та законами. Майже одразу вона потрапила до двору Злати, де й зустріла Ждана, який на той час уже був удівцем і сам виховував Малушу. Чорноока, тонка мов берізка Діляра одразу сподобалася чоловіку. Спочатку дівчина уникала будь-яких контактів з усіма, хто жив у дворі, та згодом Ждан все ж зумів здобути її прихильність. Малуша ж у свою чергу всіляко давала зрозуміти чужинці, що та їй неприємна. Проте жодного разу Діляра не пожалілася на неї Ждану. Через кілька років народилася Настуня-Фархонде і Діляра вперше за довгий час відчула себе по-справжньому щасливою. У неї був коханий, маленька донечка, вони не голодували і мали дах над головою, а що ще потрібно для щастя? З часом Малуша навіть погоджувалася бавити молодшу сестричку, чому невимовно радів Ждан.

Проте недовгим було їхнє щастя. Коли Насті ледве виповнилося два роки, Діляра захворіла і згоріла за кілька місяців, залишивши малу напівсиротою. Для Ждана то був серйозний удар. Люди почали говорити, мовляв, доля його така — вже другу жінку ховати.

Люда вийшла за ворота, щоб подивитися, чи не їде Злата. Довга вулиця була порожньою. Дівчина замислено глянула у далечінь. Раптовий сум оповив її душу. Їй постійно здавалося, що уся ця картина, яка вималювалася за кілька останніх місяців, неповна. Життя розмірено йшло вперед, навіть пам'ять почала повертатися. Люда любила цей світ, людей, проте в серці щось млоїло, крутило і змушувало постійно сумніватися у правильності свого вибору. Дівчина глянула у бік двору: робота там як завжди кипіла і їй було незручно просити когось відвезти її до братства.

Люда тихо вивела Моркву зі стайні і вийшла з нею на вулицю. Вона вже більше місяця не їздила верхи, та муки совісті взяли гору над здоровим глуздом і дівчина обережно осідлала кобилу.

— Тихо, моя люба, тихенько… Знаю, що трохи погладшала, та мусиш вже потерпіти, — лагідно примовляла Люда, погладжуючи тварину по шиї.

Морква поволі пішла вперед і дівчина, ще раз переконавшись, що її ніхто не бачив, полегшено видихнула.

***

Люда тихо постукала й завмерла.

— Можна, — ледь чутно озвалися з-за дверей.

Дівчина набрала повні груди повітря й увійшла всередину. Вона не помилилася — отець Митрофан стояв на колінах, поклавши руки на тверду лежанку, і тихо молився.

— Вибачте, — ніяково мовила Люда. — Я вам завадила.

— Я вже закінчував, — священник підвівся і повернувся до неї обличчям. — Радий, що ти прийшла.

Та лише коротко кивнула.

— Я хотіла… поговорити, — хриплим від хвилювання голосом відповіла дівчина, не наважуючись глянути йому в очі.

— Говори.

— Я хочу зрозуміти себе. Я відчуваю, що моє життя не таке, яким повинно бути.

— Ми самі вибираємо свій шлях.

— Але я не можу так жити! — Люда склала руки і благально глянула на отця Митрофана. — Я прошу вашої допомоги.

Старий скрушно похитав головою.

— Я так винен, що не встежив за тобою. Ти мені здалася не такою, як решта. І я прийняв це як знак того, що можна дозволити тобі більше. Що ти сама зможеш зрозуміти, як має бути краще. Та я помилився.

— Вибачте, будь ласка! — дівчина не знала, куди себе подіти. — Але я нічого не пам’ятаю, не розумію, що мені робити!

— Ми вже, здається, обговорили це питання і домовилися, що до пологів ти лишаєшся у пані Злати.

— Я не можу спати ночами, — знесилена від внутрішніх переживань, тихо відповіла Люда. — Постійно думаю про те, що через мене хтось страждає…

— Твоєї вини тут немає, — так само спокійно відповів священник.

— Я б хотіла залишитись нині тут.

Слова вирвалися швидше, аніж дівчина усвідомила їхнє значення.

— Але хтось має повідомити Злату, — швидко додала вона.

— То твоє рішення. Хочеш, лишайся. Я відправлю когось з братів до пані Злати. — Можеш повернутися до своїх покоїв у костелі. Тебе проведуть.

Отець Митрофан пройшов повз неї і на мить їй здалося, що вона почула важке зітхання.

— Ще одне тільки питання, — Люда повернулася до нього. — Монаху дозволено любити жінку?

Священник різко зупинився.

— Ні. Монахи дають три обітниці. Одною з них є обітниця чистоти.

— То він не…

— Чорноризці несуть свій хрест. Обрані несуть свій. Більше нічого, — різко перебив її священник.

— То я помилилася? — в очах дівчини було розчарування, яке вона не змогла приховати.

Старий мовчки вийшов, залишивши її питання без відповіді. «Значить, нічого. А як же дитина під моїм серцем?.. Як таке могло трапитися?»

— Людо?

Дівчина здригнулася від несподіванки: вона так заглибилася у власні думки, що не помітила Йоана.

— Ти так тихо увійшов, — мовила вона, намагаючись здаватися байдужою.

— Ти злякалася? Прости, я не хотів.

Послушник зробив кілька кроків вперед і дівчина вчепилася руками за стіл позаду неї.

— Ти хочеш лишитися?

— Тільки на одну ніч. Лише до завтра.

Йоан змовчав, приховавши безмежне розчарування.

Повернення назад до костелу не викликало в дівчини сильних емоцій. Йоан до кінця сподівався, що це допоможе їй пригадати, проте дива не сталося.

— Ці люди інакші, — Люда стояла на балконі і дивилася вниз.

Послушник кинувся до неї і змусив відійти геть.

— Не можна, аби тебе побачили. Ніхто не знає, що ти тут.

Люда глянула на його руки, які лежали на її плечах. Чоловік швидко їх забрав.

— Але вони не такі, як ти. Отже, і я не така. Залишся нині зі мною.

Здавалося б, що Люда вкотре сказала, не подумавши. Проте цього разу вона чітко знала, чого хоче.

— Я не хочу бути одна тут.

Йоан сидів на ліжку, опершись спиною до стіни. Люда сиділа поруч. Сонце майже зайшло і кімната поволі занурювалась у темряву.

— Може свічку запалити? — спитав послушник.

— Ні, не треба. Мені давно не було так добре.

Дівчина й справді чи не вперше за увесь час відчувала спокій. Вона не знала, ким він був для неї колись, проте розуміла, що бодай одного разу змогла довіритись йому: «Ти не чужий мені. Ти — батько моєї дитини».

— Розкажи про себе. Ти ж не завжди був монахом? У тебе ж було звичайне життя?

— Я так ним і не став, — замислено відповів Йоан. — Всього кілька днів…

— Став. Нехай і не пройшов постригу, та ти живеш з цими обітницями стільки часу. То чи має у такому випадку значення якийсь ритуал?

Чоловік глянув на Люду. Він раптом зрозумів, що її присутність зараз не викликає у нього того неконтрольованого гріховного потягу, як колись. Він справляється. «Господи, Ти не покинув мене! Ти чуєш мої благання!» Послушник подумки подякував Богу і відчув, ніби з плечей спала кам’яна брила.

— Ти любив колись? Ким вона була? — сонно спитала дівчина.

Дрімота скувала її тіло і голова Люди повільно опустилася на плече Йоана. Він торкнувся пальцями її щоки, відкидаючи назад пасмо волосся. Тепла шкіра здавалася ніжнішою за оксамит.

— Вона була дуже гарна. Де вона з’являлась, сходило сонце… Вона несла з собою радість та надію. Теплими променями була осяяна її усмішка. Моя «мила людям» подарувала мені світ. Вона знайшла мене тоді, коли я вже згубив усіляку надію на порятунок. Коли ж вона зникла, я думав, що мене розірве на шматки з розпачу. Вона була ніжною, як пелюстки прегарної квітки, пробуджені ранковим сонячним промінням. Щиро раділа і соромилася, мов мала дитина. Чиста й невинна, моя мавка… Ще ніхто не переймався моєю долею так, як вона. Хіба лиш мій покійний тато. Ти не спитаєш, як її звали?

Йоан нахилився вперед і зазирнув в обличчя Люди. Дівчина спала.

— Вона повернулася, але стала такою недосяжною. Засинай, моя зоре… Хай твій блаженний сон буде міцним та спокійним. Я заберу від тебе увесь твій біль. Я не віддам тебе нікому. Ніякий демон не забере тебе в мене.