Раді Вас бачити!

Лука, перестрибуючи через сходинку, швидко опинився перед входом до кімнати і повернув розп’яття на стіні.

— Можна ввійти? — він обережно ступив крок уперед: келія була порожня. — Людо?

Брат стурбовано роззирнувся. Він поклав пакунок, який тримав у руках, на постіль і підійшов до арки, що виходила на лоджію. Там, за кутом, спершись до стіни, на підлозі сиділа Люда. Хлопець обережно зазирнув їй в обличчя: вона спала. Послушник усміхнувся і присів біля неї. Легенький вітерець розвівав каштанове волосся, яке хвилями спадало нижче пояса. Сонце сідало і його проміння змусило щоки обраної порожевіти. Кілька волосин прилипло до її губ і Лука ледь поборов бажання прибрати їх. Він пригадав, як Йоан підтримував його, коли тут жила Софія. Тепер допомога була потрібна і йому. Лука з власного досвіду знав, що то таке. Миті, коли він розривався між бажанням володіти нею та щодуху тікати, не озираючись, тоді здавалися пеклом. Проте зараз він б усе віддав, щоб відчути ще раз щось подібне. Для Софії він став найближчою людиною. Вона ж була для нього цілим всесвітом. Та вони не плекали ілюзій, не чекали дива. Окрім Йоана ніхто й не здогадувався, що відбувалося всередині Луки.

Послушник ковзнув поглядом по стану обраної, по оголеним до колін напівзігнутим ногам і закрив очі. Його спогади були такими яскравими та свіжими, ніби все було вчора, а не сімсот років тому. В його Софійки була така ж білосніжна шкіра. Гладка, як шовк… І пахла солодко, солодко…

Люда поворухнулася і розплющила очі.

— Не лякайся, то я, — Лука лагідно усміхнувся.

— Я заснула, — дівчина почувалася трохи незручно. — Хоч не хропла?

Хлопець заперечливо похитав головою.

— Ти так гарно спала. Не хотів тебе тривожити.

— Вже час на вечірню?

— Ні, ще рано. Я приніс тобі дещо. Стає холодніше, і тобі, либонь, зимно.

Вони увійшли до кімнати і Лука вказав на постіль.

— То мені? — зраділа дівчина, ще не знаючи, що всередині пакунка.

Вона розгорнула велике шерстяне покривало, в якому були загорнуті речі. Перше, що побачила, була пара чобіт. Вичинені з тонкої шкіри, з м’якою підошвою вони дуже сподобалися Люді.

— Ой, дякую! — втішилася вона, притискаючи взуття до грудей.

— Приміряєш? — Луці було приємно бачити таку щиру радість обраної.

Люда швидко зняла тапки, закинула їх під ліжко і взула чобітки.

— Такі зручні, — вона підійшла до дзеркала і, ледь піднявши поділ сорочки, глянула на своє відображення.

— То на осінь. А до зими справимо інші, теплі, — відповів брат, намагаючись не дивитися на її стрункі ноги.

Люді враз стало не по собі.

— Я вам стільки клопоту завдаю.

— Не кажи дурниць, — заперечив Лука. — Тебе потрібно берегти.

Дівчина вдячно глянула на нього. Святі небеса, який він гарний! Люда вкотре подумала, що ж могло змусити його відректися від світу і закритися в монастирі? Тонкі риси обличчя, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою, вигнуті брови та лукаві бісики в світло-карих очах притягували погляд. Те, як невимушено він себе поводив, по його розмові та поставі можна було припустити, що він походив із заможної сім’ї.

— І хто тебе пустив до монастиря?

Лука голосно засміявся, відкинувши назад голову.

— Ти не перша, хто мене таке запитує.

Люда трохи знітилася.

— Вибач, я не мала таке питати.

— Ну що ти! Питай все, що хочеш.

— Ви щось приховуєте від мене?

— Ти про що?

— Прокляття.

Усмішка вмить щезла з обличчя послушника.

— Тобі краще поговорити з Йоаном…

— Та він не дивиться на мене! Часом мені здається, що він мене ненавидить!

Лука стиснув зуби.

— Є інший бік прокляття, про який ти не знаєш, — він підійшов до дівчини і взяв за руки. — Того дня, коли все сталося, я був там. Я бачив Дем’яна. Я чув ті слова. Думаю, його найбільшим бажанням було бачити страждання Йоана.

— До чого тут Йоан?

— Саме його Дем’ян звинуватив у смерті дочки.

Люда похитнулася, але Лука встиг її підхопити і допоміг сісти на постіль.

— То він вбив людину?! Це і є той страшний гріх, через який ви всі страждаєте?

— Не смій так думати! Вона сама вкоротила собі віку, — таким суворим голос послушника ще не був. — Я не знаю подробиць, проте вірю, що Йоан ні в чому не винен. І не дозволю комусь звинувачувати його. Яким би не був його гріх, за стільки часу він вже давно його відмолив. Та й молитви восьми обраних не могли залишитися непочутими.

— То це за його душу треба молитися? Його треба простити?

Лука зітхнув.

— Я певен, тут є ще щось. Не може чиєсь самогубство бути гріхом іншого, за який не можна вимолити прощення.

— То та дівчина самогубця? Хто вона?

— Це не моя історія.

— Але чому прокляття досі діє?

— Дем'ян хоче кинути Йоана у чистилище. Я в цьому певен.

— Але як він може це зробити?

— Якщо Йоан зречеться покликання, зізнавшись у коханні.

Люда остовпіла.

— З якої радості він має… ну…

— У цьому й сенс випробування для кожного з нас. Послушника тягне до обраної з неймовірною силою. Вона заполоняє всі думки. Ніщо не в змозі вирвати її з його голови. Піст, а то й повна відмова від води та їжі, цілодобові молитви, та навіть самокатування — ніщо не допомагає позбавитися гріховних помислів. Як би він не тікав, усі дороги ведуть до неї. Для кожного з нас — це останнє випробування на шляху до монашого сану. Й, бачить Господь, воно найважче! Постійно відчувати її, чути голос, тихий сміх… Спостерігати за нею на вечірні. Це особисте чистилище для послушника. Не знаю навіть, чи в справжньому може бути гірше.

Лука збуджено ходив вздовж кімнати. Люда ніколи ще його таким не бачила. Вона боялася поворухнутися.

— Так і сталося з Нестором.

Лука замовк. Він стояв спиною до Люди, проте відчував її тремтіння та страх.

— Хто це?

— Дев’ятий послушник.

— Де він зараз?

— У чистилищі.

— Тоді хай не підходить до мене! — крикнула Люда, зірвавшись з місця. — Я не хочу його бачити!

Лука повернувся до неї і сумно мовив:

— Не жени його. Дозволь пройти це випробування. Можеш не розмовляти з ним, але не проганяй. Він надто довго страждає.

Не відповівши, Люда продовжила роздивлятися інші речі. Вона майже нічого не бачила, очі застилали сльози, руки тремтіли, та більше говорити не хотілось.

Дівчина глибоко зітхнула, намагаючись перевести дихання, і схилилася над речами, які приніс брат. Серед них була ще одна спідня сорочка, виткана з білого полотна, але з коротшими рукавами з вишивкою по краях. Далі Люда побачила навершник — коротку сорочку коричневого кольору, розшиту червоними та чорними квітами.

— Тоді дуже личитиме це вбрання. Саме Йоан спам’ятав нас усіх, сказавши, що в тебе немає підходящого взуття.

Чорна тінь промайнула в очах дівчини. Вона кинула одяг на постіль.

— Послухай, — Лука намагався підібрати слова, — я знаю, як тобі важко.

— Ти не можеш цього знати.

— Гаразд, — одразу погодився хлопець. — Ти інакша, але до тебе було вісім дівчат. Я бачив, що з ними відбувалося. Твоє завдання у цьому всьому — молитися. Ніхто не буде тебе винити у чомусь.

Люда не відповіла, натомість заходилася складати обновки.

— Тобі б скриню, бо ніде одяг класти.

— Не переймайся!

— Перестань, — Лука взяв її за руку. — Тобі ніхто лиха не бажає. Ти завжди знайдеш допомогу. Можеш просити кожного з нас.

Якусь долю хвилини дівчина просто стояла, а потім сльози бризнули з очей і вона дала волю почуттям.

— Мені страшно! — ридала вона, притулившись до грудей молодого послушника. — Я відчуваю себе загнаним звіром!

— Не треба сліз, — Лука глибоко видихнув і витер рукою її мокрі щоки. — Вір у краще.

***

Через кілька днів Люда помітила, що між Лукою та Йоаном ніби чорна кішка пробігла: вони приходили і покидали храм нарізно, майже не спілкувалися, а коли й перекидалися кількома словами, то в голосі Луки було чутно ноти в стократ сильнішої іронії, аніж то було зазвичай. Йоан ж відповідав надто стримано й тихо.

Пізно ввечері, коли всі розійшлися, дівчина вийшла до озера. Була пора бабиного літа і після сонячного дня вода ще була теплою. Люда роззулася, зняла сорочку і повільно зайшла у воду. Дрібні камінці приємно лоскотали ноги. Місяць світив на гладке водяне плесо. Вона увійшла по пояс у воду й зупинилася. Довкола панувала тиша. Спали всі: люди, звірі, птахи, лиш де-не-де було чутно ухкання сови.

Білосніжна шкіра Люди світилася у сяйві місяця. Дівчина почала тихо наспівувати під ніс пісню, з якої пам’ятала лиш кілька слів, і легко проводила по поверхні води долонями. Ще кілька теплих днів — і осінь візьме своє. Як тоді митися? І як про це сказати… Для неї завжди було проблемою розказати комусь, що їй потрібно. Люда не любила просити, не хотіла нав’язуватися. Та самотужки впоратися у певних ситуаціях не могла. «Ну чому того страшного дня в храмі не було жодної жінки? Зараз вона була б тут, зі мною. Дала б пораду, як краще вчинити. Проте, якщо б так сталося, то нещасною була б ще одна душа. Замкнена навіки, мовчки волаюча про допомогу». Люда спохмурніла: такі думки не варті обраної. Дівчина затиснула носа пальцями й присіла. Вода повністю сховала її, залишивши плавати на поверхні довге волосся. Воно здавалося диковинним лататтям, ледь коливаючись на воді.

***

То був один з останніх теплих вечорів перед холодами. Богдан знову приїхав додому. Пройшло кілька тижнів від того дня, як він почав зустрічатися з Мартою, подружкою Юлі. Ще того вечора вони разом пішли гуляти, а вже до кінця побачення розділилися на пари. Юрко повів додому Юлю, а Богдан залишився з Мартою. Він знав її зі школи, та ніколи не думав, що ніж ними можуть бути якісь стосунки. Тоді юнак цікавився тільки однією дівчиною і вона була повною протилежністю цієї.

Вони стояли біля бару. Юрко обіймався з Юлею, а Марта стояла трохи осторонь і кокетливо поглядала на Богдана. На неї постійно звертали увагу. Час від часу хтось вітався і дівчина трохи гордовито кивала у відповідь.

— Може досить? — насмішкувато спитав Богдан в Юрка.

— Все тільки починається! — той випустив кохану з обіймів і глянув на друга. — Ми не бачилися цілий тиждень!

— Так, і я дуже сумувала, — жалібно мовила Юля.

— Ти не проти залишити їх і прогулятися лише удвох? — Богдан глянув на Марту.

Дівчина радісно всміхнулася.

Вони йшли темною алеєю вздовж набережної, тримаючись за руки. Марта щебетала без упину, а юнак мовчки кивав, думаючи про своє.

— Вона тоді так переживала! Весь урок проплакала, уявляєш? — дівчина зупинилася і глянула на Богдана, який думками був далеко.

— З тобою все гаразд?

— Так, вибач.

— Про що ти задумався?

Хлопець вказав на лавку і вони сіли.

— Дурниці. Не зважай.

— Я не можу не зважати, бо ти мене не слухаєш. Я ніби зі стіною розмовляю, — у голосі Марти з’явився холод.

Богдан всміхнувся і поклав руку на її коліно.

— Вибач, крихітко. Я весь твій.

— Про що ти думав? У тебе в місті хтось є? — Марта підозріло примружилася.

— Ні, що ти! Тільки ти. Лиш ти одна, — юнак потягнувся до неї, маючи намір поцілувати, проте дівчина відхилися назад.

— Ти така гарна.

Марта й справді була гарненькою, навіть ефектною. Серцеподібне обличчя, великі карі очі та пухкі губи. Вона здавалася старшою, аніж була насправді. Можливо таке враження створював вечірній макіяж, татуйовані брови та зверхній погляд, з яким вона майже не розлучалася, проте Богдана вабило до неї. Він глянув на свою руку, яка все ще покоїлася на її коліні, і легко провів долонею по нозі вверх. Марта поспішила відсунутися вбік.

— Тільки після весілля, любий!

Той вдав, що засмутився, і зітхнув.

— Тоді чекай сватів.

Дівчина не змогла стримати сміху.

— Спочатку потрібно школу закінчити.

— Невже ти така безжалісна? Я не зможу так довго чекати, — погляд юнака ковзнув вниз, по тонкій шиї Марти, виступаючих ключицях, і зупинився на глибокому декольте.

— Тоді між нами не має бути таємниць, — дівчина помітила, куди спрямований його погляд.

Вона знала, що це означає, бо звикла привертати увагу та користуватися популярністю у протилежної статі. На неї звертали увагу не лише її ровесники, а й значно старші чоловіки. Марта вміла поводитись з ними, фліртувати, доводити до божевілля, проте ніколи не заходила надто далеко, зберігаючи дистанцію. Богдан здався їй інакшим, хоч він теж звернув спочатку увагу на її зовнішність. Проте і Марту в ньому з першого погляду зачепив не розум, а розкута поведінка й хрипуватий сміх.

Вперше вона побачила його у шкільній столовій. На новенького задивлялося багато дівчат, та Марта була впевнена: варто їй поманити пальцем і він піде за нею на край світу. Вона вважала, що просто дозволяє іншим дівчатам загравати з ним. Симпатичний, стильний хлопець з великого міста повинен належати тільки її.

— Я повністю відкритий перед тобою, — Богдан вкотре спробував поцілувати дівчину, але вона приклала тоненького пальця йому до губ і спокійно мовила:

— На все свій час.

Хлопець розчаровано зітхнув. Юрко запевняв, що з нею не буде проблем, проте він помилився. Ця дівка не корчила з себе святу невинність, а справді такою була, хоч і старанно це приховувала. Репутація зарозумілого стерва та шльондри зазнала краху.

— Можемо просто поговорити.

— Гаразд, — Марта помітно пожвавилася і зраділа. — Про що саме?

— Про тебе. Розкажи щось, — Богдан підпер голову рукою і байдуже глянув на неї.

Дівчина заправила неслухняне пасмо білявого волосся за вухо і на мить задумалася.

— Ой, що може бути цікавого у мене тут? Краще ти мені скажи, як тобі студентське життя?

Богдан стенув плечами.

— Та ніяк. Нічим не відрізняється від шкільного.

— Та не кажи! — звела брови Марта. — Я тільки й чекаю, як би швидше забратися звідси!

Хлопець здивувався.

— Чому? Думаєш, щось зміниться?

— Так, звичайно!

— Ти помиляєшся.

Марта розгубилася.

— Чого ти очікуєш від життя? — спитав Богдан.

Дівчина не одразу знайшла, що відповісти. А справді, чого вона чекає? У неї є все, про що більшість може тільки мріяти. Її мати, власниця мережі салонів краси, ніколи нічого їй не забороняє. Навіть пообіцяла автівку купити після вдалої здачі ЗНО. Модний одяг, гаджети та курорти — все це стало буденністю і не викликало особливих емоцій. То на що вона сподівається? Мама точно не дозволить їй жити у гуртожитку, як Богдан. І швидше за все буде щодня відвозити на пари і потім забирати доньку додому.

Марта відчула, як в ній закипає злість. Вона поправила коротку сукню і тріпнула волоссям. Треба щось міняти, самій взяти ситуацію в руки. Вона не може дозволити матері далі впливати на її життя.

— Я хочу додому.

Вона різко підвелася і, не чекаючи Богдана, пішла геть. Хлопець спробував стримати її, проте Марта його відштовхнула.

— Стривай! Я тебе чимось образив?

— Відчепися! — роздратовано огризнулася дівчина.

— Та зупинися!

Богдан схопив її за руки і повернув до себе.

— Глянь на мене!

Марта підняла голову і подивилася на нього. В її очах стояли сльози, проте вони виражали не жаль, а гнів. Вона стояла перед ним, стиснувши губи і насупивши брови, і здавалося, що могла спопелити одним поглядом. «Така гарна, — подумав Богдан, — не така як всі…» Біляве пасмо волосся знову вибилося з-за вуха і хлопець легенько поправив його.

— Тобі личить ця стрижка. Тобі все личить. Ти ідеальна, — Богдан взяв дівчину за підборіддя і змусив глянути йому в очі. — Ти моя.

Він нахилився і поцілував Марту. Цього разу вона не пручалася.

***

Йоан тихо увійшов до костелу. Він дуже сподівався, що Люда спить. Лука майже місяць діставав його розмовами про неї. Розповідав, як вона раділа новим речам та як плакала в його обіймах. Слухаючи це, Йоан то дужче бліднув, то боровся з бажанням закрити рота Луці, а то й взагалі — вдарити його.

Після ночі, коли вони удвох збирали зілля, послушник врешті усвідомив як сильно його тягне до обраної. Під час їхньої першої зустрічі Люда не справила на нього сильного враження, принаймні так йому здалося. Дикувата та безкультурна дівка не хотіла слухати пояснень отця Митрофана. Досі жодна обрана не дозволяла собі такого, навіть Ядвіґа.

Проте все швидко змінилося. Дивне бажання бодай що побачити її взяло гору і Йоан, придумавши привід, піднявся до покоїв Люди. Те, як вона забилася в кут ліжка, і те, як перелякано дивилася на нього, перевернуло його світ. Всепоглинаюче бажання володіти нею тут і зараз затьмарило розум. Чоловік перелякався. Він давно не відчував подібних емоцій. Здивування у купі зі страхом повернули його до життя. Йоан враз пригадав, що то значить — відчувати. Послушник давно готувався до того, аби гідно пройти випробування. Кілька останніх століть був певен, що вже ніхто і ніщо не змусить його зійти з вибраного шляху. Він не розумів братів, які були за крок до того, аби здатися. Не розумів Нестора, але не мав права засуджувати. Та настала мить, коли він сам був ладен забути всі обітниці, дані Господу, заради цієї дівчини.

Він щосили намагався придушувати у собі паростки дивного почуття, всіляко уникаючи обрану, ігноруючи всі розмови, які її стосувалися. Йому постійно здавалося, що всі, включаючи святого отця, ніби навмисне згадували Люду при кожній розмові.

Молодий послушник запевняв себе, що то лише через прокляття, що всі почуття несправжні, тому весь час проводив у молитві та покаянні. Проте між словами молитви перед очима з’являвся її образ, який чоловік був не в силі прогнати.

Йоан рішуче зупинився на останній сходині, яка вела до кімнати Люди, і розвернувся. «З Божою поміччю, я витримаю. Я не побачу її сьогодні». Він вийшов через крипти у двір костелу. Нічна прохолода трохи остудила його запал і послушник подумки подякував Господу. Враз його увагу привернув тихий плескіт. Йоан зупинився біля старої верби. На траві під деревом лежала сорочка, трохи поодаль — черевички. Він одразу впізнав їх, бо сам замовляв у чоботаря. «А бодай його! Дурень! Ти думав, що зможеш втекти від дії прокляття?!», — чоловік роздратовано вдарив рукою по стовбуру. У ньому боролися дві істоти: перша кричала, що він повинен сховатися, заплющити очі й тікати геть з цього місця не озираючись; інша ж муркотіла, ластилася й шепотіла, змушуючи підійти ближче. Йоан зробив крок назад, та тут пригадав, заради чого власне прийшов, і витягнув з кишені ряси невелике глиняне горнятко, щільно закрите шматком полотна і перев’язане шкіряним паском.

Стискаючи його в руках, послушник вийшов з-за дерева і підійшов до води. Люда стояла спиною до нього. У сяйві місяця вона здавалася казковою русалкою, мавкою, що вийшла з лісу. Дівчина скрутила мокре волосся в джгут і забрала зі спини, повністю її оголивши. Йоан відчув як напружилася кожна клітина його тіла, кожен м’яз і важко ковтнув. У думках він торкався її, проводив рукою по спині, відчував вигини тонкої талії. Перед ним стоїть його обрана. Він має її захистити, має зробити так, щоб вона, якщо не вдасться здолати прокляття, повернулася додому, у своє звичне життя. А він стерпить, він повинен.

Люда востаннє із шумом випірнула. Перевівши подих, відчула, як втома поволі зникає. Прохолодна вода змила її разом з невтішними думками. Дівчина лягла на воду і глянула в небо. Мільярди зірок дивилися на неї зі своєї недосяжної висоти. Враз захотілося стати такою зіркою, однією з них. Дивитися вниз, на метушливих людей-мурах. З холодною зверхністю та німою байдужістю. Люда дістала ногами дна і випрямилася. Вода стікала з її волосся і дівчина забрала його наперед. Враз сторонній звук змусив її озирнутися: хтось стояв, ховаючись за довгим гіллям старої верби.

— Хто там?

Йоан швидко вийшов з тіні, проте голос його звучав спокійно:

— Я приніс тобі мазь, яку обіцяв.

Люда, побачивши його, на мить забула, що стоїть перед ним до пояса гола. Послушник скористався цим моментом, щоб запам’ятати всю красу дівочого тіла. Одна з її грудей була схована за густим волоссям, а інша високо здіймалась в такт глибокому диханню. Плаский живіт з ледь помітною округлістю викликав в уяві чоловіка найсміливіші бажання.

— Чого дивишся? — Люда схрестила руки на грудях. — Відвернися!

Шок минув, поступаючись злості. Яке право має він підкрадатися до неї й так нагло витріщатися? Йоан відвернувся.

— Тобі не варто купатися вночі.

— Це ще чому? — дівчина обережно вийшла з води і заходилася одягатися.

— Нечисть особливо люта в темну пору. Ти повинна берегти себе…

«Для мене», — про себе договорив Йоан.

Дівчина мовчки взулася і обійшла його.

— Дякую, — вона вихопила з його рук горнятко. — Можеш йти.

— Я ще з тобою не поговорив, — рівно відповів той.

«Ніби кам’яний», — промайнуло в голові Люди.

— Нам є про що говорити?

— Так. Але тобі варто піднятись наверх, аби не простудитися.

Дівчина, намагаючись робити вигляд, що не помічає Йоана, увійшла до кімнати. Той ішов позаду, тримаючи свічник. Люда витерла рушником волосся й прийнялася розчісуватися, стоячи перед дзеркалом. Послушник зупинився поза її спиною.

— Про що ти хотів поговорити? — байдуже спитала дівчина, намагаючись не дивитися на його відображення.

— Я хотів розкласти все по місцях, — твердо та холодно мовив той. — У кожного з нас є обов’язок. І ми його виконаємо. Не розраховуй на більше. Я буду вдячний, якщо ти зможеш вимолити прощення. Якщо ж ні — подякую за спробу. Для мене ти — лише чергове нерозумне дівча, яке в силу своєї дурості не розуміє до кінця своєї ролі у цій історії. Тобі вже відомо, що винен у всьому я. Протягом всього цього часу я картав себе більше, аніж хто інший. І я визнаю свою вину. Та не приймаю того, що вона покінчила з життям. Ніщо, а тим паче якесь примітивне почуття, не повинно ставати причиною самогубства. Не потрапляй мені на очі, тоді все буде гаразд. Повір, знаходитися поруч з тобою — це найгірше, що може бути.

Кожне слово Йоана впивалося в серце дівчини, немов кинджал. Вона механічно вела по волоссю гребенем, а очі вже не бачили нічого, наповнюючись сльозами.

— Думаю, це випробування не буде складним для мене. Аби хотіти когось до божевілля і бути готовим відректися від всього, треба, щоб предмет бажання хоч щось являв із себе.

— Досить! — Люда різко повернулася до нього і сльози бризнули з її очей. — Замовкни! Я не хочу цього слухати! Ти бездушний монстр! — Вона кинула гребінь на постіль і розлючено підійшла до Йоана. — Ти нелюд, тварюка! — Люда закрила сама собі рот руками, впала на коліна і заридала. Її плач роздирав слух послушника. Він з останніх сил тримав себе в руках, та потім, відчуваючи, що вже не витримує, швидко вийшов геть, залишивши дівчину одну. Збігаючи сходами і проклинаючи все та всіх на світі, а особливо Луку і себе, Йоан щодуху тікав, та голосіння дівчини наздоганяло його, пропікало спину, дістаючись до нервів. Він ненавидів себе за страждання, яких їй завдавав. Ненавидів за те, що йому бракує сил впустити її і прийняти. Він просто боявся болю, з яким залишиться далі, коли настане час прощатися. Хай вже краще вона вважатиме його виродком, аніж плекатиме марні надії.

***

Надворі сірів ранок. Люда лежала на холодній підлозі, ледь здригаючись від німих ридань. Вона більше не плакала. Сльози висохли, а затиснутий зубами кулак допомагав не розридатися знову. Наївна. Вона думала, що зможе розтопити кригу в його чорних очах. Що зможе стати йому хоча б другом. Хотіла його підтримати, допомогти, обійняти… Та минула ніч вщент розбила всі сподівання на краще. Він виявися чудовиськом, демоном, самим дияволом! А вона — мов та загнана ягничка, слабка та безпомічна, змушена покірно терпіти. Слова Луки набули зовсім іншого значення. «Йому ненависна одна моя присутність! Я настільки йому огидна, що він ледь стримується! Мабуть, у кожного послушника своє випробування: когось тягне до обраної, а іншого — відштовхує».

Люда то засинала, то прокидалась. Їй вчувалися голоси, ввижалися розмиті тіні. Вона не знала, скільки часу перебувала між сном та реальністю. Їй снився Богдан. Уві сні він тягнув до неї руки, та враз позаду нього з’являвся Йоан і Люда вибирала його, відштовхуючи Богдана. Сон змінювався — і ось вже вона летить у прірву, чіпляючись руками за коріння на стінах ущелини…

Дівчина різко розплющила очі і почала хапати повітря ротом. Їй здалося, що вона ось-ось задихнеться.

— Пані моя люба, заспокойтеся, прошу вас!

Чиясь рука торкнулася її плеча і Люда побачила перед собою переляканого Федора.

— Де я? Що трапилося? — вона озирнулася і зрозуміла, що лежить у своєму ліжку.

— Вас лихоманило. Ви всіх страшенно налякали, — хлопець сумно похитав головою.

— Скільки я спала? — Люда спробувала підвестися, проте їй не вистачило сил навіть відірвати голову від подушки.

— Три дні та три ночі.

— Що?..

— Так, моя пані. Я знайшов вас на підлозі, холодну як сніг. І так перелякався, — тихо мовив послушник. — Підняв усіх на ноги. Панотець наказали не відходити від вас.

— Допоможи мені сісти.

Федір обережно допоміг дівчині піднятися і поправив подушку.

— Тепер ви швидше одужаєте, — закивав він. — Але вам треба добре їсти і виконувати все, що я казатиму.

Люда скривилася.

— Я стільки клопоту завдаю…

— Не кажіть так. Добре, що ви отямились. Це головне.

Дівчина мимоволі торкнулася голови і здивувалася: волосся її було гладко зачесане і заплетене в косу.

— Хто мене причесав?

— Йоан. Він майже весь час був біля вас. Тільки-но почув, що трапилося, прибіг сам не свій, взяв вас на руки і переніс на ліжко.

— Хто йому позволив? — крикнула Люда і одразу відчула сильне запаморочення в голові. — Нащо його пустили?

Федір ніяково опустив очі.

— Він сам хотів.

Дівчина відкинулася назад на подушку. Злість розросталася в ній, немов отрута, по всьому тілу: «Авжеж хотів! Совість замучила?»

— Йоан приніс дрова і розпалив у печі. Він стежив, аби вам було тепло… Не підпускав нікого, навіть панотця. Він омивав вас…

— Що робив? — дівчина злякано зойкнула.

— Вас трясло постійно. Вся постіль була мокра від поту. Йоан змінив усю постільну білизну і перевдягав вас.

Люда натягнула ковдру до носа і відчула, що лице її заливається густим рум’янцем.

— Я маю повідомити панотця, що ви прокинулись.

— Не лишай мене одну! — дівчина благально глянула на Федора.

Хлопець розгубився, та потім винувато похитав головою.

— Пані, святий отець сильно переживають. Я мушу їм сказати.

Послушник вийшов. Люда чула як він спускається вниз. Вона перевела погляд на вогонь, що палахкотів у невеличкому каміні. Думки плуталися в голові. Дівчина не знала як пояснити поведінку Йоана. Вже була певна, що він ненавидить її, що гидка йому. Що волів би мати іншу обрану, а не її… І тут раптом такий вияв уваги. Чи може його просто загризло сумління? «Хіба воно може бути в нього? Це просто випробування, не більше й не менше». Люда спробувала підвестися, проте сили зовсім покинули її. Вона почула голоси внизу і завмерла. Через мить до кімнати ввійшов старий священник, а за ним — Федір.

— Доброго вечора, Людмило! — отець Митрофан лагідно глянув на дівчину. — Я радий, що ти прийшла до тями. Федоре, принеси юшки, що з вечері лишилася. Та швиденько, аби не захолола, — звернувся старий до брата, який невпевнено тупцявся на порозі.

Хлопець кивнув і зник.

— Мені так незручно, — Люда докоряла сама собі. — Я мала бути уважнішою.

— Мала бути, та не була. Ти досі не усвідомлюєш, наскільки важлива для нас.

Дівчина дивилася на свої руки, що з силою стискали покривало, не наважуючись глянути на священника.

— Я не можу тебе в цьому винити, — отець Митрофан зітхнув. — Моє завдання полягає в тому, щоб прийняти обрану такою, якою вона є. І не просто прийняти, а навчити її, берегти та наставляти. У тому, що сталося, є значна моя вина.

Люда вже хотіла було заперечити, та старий знаком наказав їй мовчати.

— Може, я не встигаю за життям. Щоразу нова обрана приносила щось своє, час мінявся. Та не змінюється одне: дівочі думки, бажання та мрії. Чи сто років тому, чи тисячу… Чи нині. Слухай серце, та не забувай свого обов’язку. Пам’ятай, яким може бути кінець цієї історії.

Почулися швидкі кроки і на порозі з’явився Йоан. Серце Люди тьохнуло і опустилося вниз.

— Добрий вечір! Я приніс вечерю, бо у Федора виникли справи.

Священник підвівся.

— Швидко видужуй. Хай Бог тебе оберігає!

Люда кивнула і благально глянула на старого, подумки просячи його залишитись. Проте той тихо вийшов геть, не сказавши більше ні слова.

— Я радий, що тобі краще, — послушник поклав горщичок з їжею на тумбочку і сів на стілець біля ліжка.

Йоан глянув на дівчину і нова хвиля вини накрила його. Послушник перелякався не на жарт, побачивши її, напівживу, на холодній підлозі кілька днів тому. Він скривдив її, хоч і клявся ніколи не причиняти болю. Принизив, довів до жахливого стану. Знову з його провини могло статися непоправне.

Чоловік намагався не дивитися на її голе тіло, коли змінював мокру від поту сорочку на чисту. Та навіть торкаючись шматком полотна, щоб обтерти вологу шкіру, він відчував її тепло. Воно пропікало його пальці, зачіпаючи всі нерви, і розтікалося хвилями жару по ньому, ніби лавина. «Господи Ісусе Христе наш, ізбав мене, стражденного раба твого Іоана, од гріха… Не позволь зійти зі шляху істинного… ібо слабкий дух мій, Создателю!»

— Я не хочу їсти, — Люда намагалася не дивитися на послушника, проте боковим зором все ж бачила непорушну чорну тінь біля себе.

— Ти мусиш. Так швидше одужаєш.

— Для чого?

— Для життя.

Дівчина промовчала. Вона подумала про те, як йому важко сидіти біля неї. «Мабуть, ледь стримується, аби не піти. Йому ненависна вся ця ситуація».

Йоан простягнув їй глечик і Люда, повагавшись, взяла його, проте одразу ж ледь не випустила — сил було недостатньо навіть для того, аби втримати невелику посудину. Послушник вчасно перехопив глечика.

— Я тобі допоможу, — він зачерпнув дерев’яною ложкою запашної юшки і наблизив до вуст дівчини.

Люда думала долю секунди, а тоді дала гордості відпочити й відкрила рота. Йоан відчув полегшення.

— Нині готував Лука. Тому можна їсти.

Дівчина здивовано звела брови і певно вперше за весь час глянула йому в очі.

— Ви готуєте?

— Так, звичайно. Треба жити, поки є можливість.

— Не знала, що він вміє куховарити.

— Так, у нього виходить непогано. Принаймні краще, ніж у Федора. Той завжди все пересолює.

Йоан намагався викликати в неї усмішку, проте дівчина залишалася сумною.

— Дякую, — вона опустила очі.

— Скажеш це Луці, йому буде приємно.

«Він значно ввічливіший, ніж ти», — подумала дівчина.

Послушник вдруге відчув щось до нині йому невідоме та дивне — ревнощі. Його уява знову малювала сюжети, в яких його обрана аж надто пристрасно дякувала Луці за смачну страву. Йоан стиснув кулаки і випрямив спину.

Люда намагалася триматися спокійно, щоб ніяк не виказати своїх справжніх почуттів, які в ту мить розривали її зсередини. Дівчина ладна була забути всі жахливі слова, які почула від Йоана. Та вона майже й забула… Зараз їй найбільше хотілося якомога довше відчувати його біля себе, хай і на відстані простягнутої руки, хай і такого байдужого та холодного. Торкнутися кінчиками пальців його обличчя, щоб повірити в те, що він реальний, з крові та плоті. Його шкіра здавалася Люді такою гладкою та ніжною. Чорне шовковисте волосся поблискувало при світлі вогню. Дівчина відчула жар всередині свого тіла, у грудях розливалося тепло. Серце повернулося на місце і ритмічно билося, хоча й трохи швидше, аніж зазвичай.

— Мені немає прощення за те, що сталося. Я обіцяв тебе оберігати, а сам злякався за власну шкуру. Ти маєш повне право зневажати мене.

Люда сиділа непорушно, не відводячи від нього своїх світлих очей. Йоан не розумів, про що вона зараз думає. Більше не знав, що казати, як вибачатися, як загладити свою провину. Йому хотілося пригорнути її, поцілувати ці неймовірні русалкові очі, запевнити, що їй немає чого боятися. Та може вона його ненавидить? Може бажає найжорстокіших мук, після яких йому і чистилище здаватиметься раєм?

— Ненавидіти — то гріх. Так мені сказав Федір, — Люда заплющила очі. — Я помолюся за тебе.

— Дякую, — Йоан ледь кивнув. — Це краще, чого я можу чекати.