Раді Вас бачити!

Ще до обіду Люда повернулися до лічниці. Здавалося, сьогодні ніщо не могло стерти усмішку з її уст. Вона безперестанку кудись бігала, а за кілька хвилин приносила різнобарвні стрічки, засушені букетики квітів та запашних трав і розвішувала їх на стінах трапезної. У кожному куті стояв дідух — великий, пишний. Дехто з братів з радістю допомагав їй.

Тривав піст і монахи збиралися у трапезній лише на обід, та й то не всі. Отець Митрофан увесь час проводив у своїй келії в молитві. Його приклад наслідували й старші по чину монахи. Іноки Ілля та Фома стежили за порядком у братстві. Тільки Федір не поступався мантійним монахам та своєму наставнику у силі духовності та побожності.

На перший погляд, у Люди було право вибору, проте це тільки так здавалося, бо насправді кожен вважав своїм святим обов’язком нагодувати обрану. Після кількох спроб відмовитися від вечері та два рази схитрувавши, коли вона взяла клунок з собою, обіцяючи з’їсти все в костелі, а насправді половину роздала вуличним собакам, брати змушували її сідати за загальний стіл у трапезній та під пильним наглядом з’їдати все до останньої крихти.

— Я вже погладшала! — одного вечора запротестувала Люда, дивлячись на тарілку каші та паляницю з медом.

— Не кажіть дурниць, пані! Вперше чую, аби молода дівчина скаржилась на своє тіло, — Федір стояв над нею, немов сторож, склавши руки на грудях, і похмуро хитав головою. — Якою ж ви хочете бути?

— Худою, — буркнула та, ліниво помішуючи кашу дерев’яною ложкою.

Ілля, який сьогодні відповідав за порядок на кухні, здивовано хмикнув.

— То у вас мода тепер така?

Люда мовчки повела плечами.

— Ладна тільки та дівчина, яка здорова, рум’яна та сильна! І немає значення, яка мода та в якому віці ти живеш. Аби мати силу працювати та родити здорових дітей, треба добре їсти.

— У нас он повно худих, — Федір кивнув убік, маючи на увазі хворих за стіною. — Мруть щодня. А чого, спитаєте ви? Бо де тій силі взятися, коли одні кості та шкіра?

Люда важко зітхнула: сперечатися не було бажання.

— Все змінюється. Я просто втомилася і хочу відпочити.

— Ми підемо лише тоді, коли ви бодай щось з’їсте, — наполягав на своєму Федір.

Люда глянула на нього і демонстративно вкинула до рота маленький шматочок паляниці. Послушник закотив очі. Люда переглянулася з Іллею, який ледь стримував усмішку.

— Гаразд, ви мене вмовили. Я відведу вас до кляштору.

Люда побажала доброї ночі Іллі й вийшла з трапезної. Федір поспішив за нею.

— Ви постійно тут живете? — спитала дівчина, проходячи повз низькі двері по обидва боки коридору.

— Коли як. У кожного своя келія.

— У кожного? — Люда трохи спинила хід.

Досі вона наївно думала, що брати не сплять, а в нічний час перебувають в ефірному стані між землею та небом.

— То ви спите?

— А як інакше, пані? — здивувався хлопець. — Нехай ми не зовсім такі, як ви, все ж тіло потребує відпочинку. Хоч кілька годин на два дні.

Люда минула останні двері і неохоче вийшла за поріг братства. Дівчині так кортіло запитати у Федора, котра з келій належить Йоану, проте така цікавість викликала б у послушника зайві підозри.

Через кілька хвилин вони вже піднімалися сходами до кімнати Люди. Брат заніс оберемок дров і почав підкидати їх до пічки. Дівчина, не знімаючи кожуха, впала на ліжко і заплющила очі.

— Яка ж я втомлена!

— Ви сьогодні багато працювали, пані. Не можна так утрудняти себе, — докірливо мовив Федір.

— Відчуваю, що буду спати, мов немовля.

Проте Люда помилилася. Незважаючи на втому, сон не приходив. У голові роїлися безліч думок. Її перше Різдво тут. Яким воно буде? Стільки часу пройшло, та Йоан досі робить вигляд, що не помічає її. Проходить повз, зачіпаючи краєм довгої ряси, іноді сам, але частіше — з Лукою, який лиш винувато всміхається та хитає головою, не в силах щось змінити. Решта братів ставилися до неї як не краще, то принаймні не гірше. А Федір і поготів. Люда постійно брала його з собою на базар, бо ніхто у цілому світі так не розумівся на всьому, що стосувалося готування та шиття, як він. Одного разу дівчина, не подумавши, сказала, що краще б воліла бути обраною для нього, аніж для Йоана. Брат почервонів, а Люда прикусила язика, подумки картаючи себе за ті слова.

Дівчина була впевнена, що Йоан викреслив її зі свого життя. Мабуть, він рахував дні до того часу, коли вона піде геть. Лука якось згадував, що випробування триває дванадцять місяців, рівно рік.

— Дванадцять — число завершеності, повноти циклу. Наступного дня обрана повертається додому.

— А якщо вона не захоче піти? — тихо спитала Люда.

— Нас тут не буде, якщо ти маєш це на увазі, — Лука розвів руками. — Фізично, звичайно.

— То ви все ж тут залишаєтеся? Просто вас не видно? Як привиди?

Хлопець засміявся, проте так і не відповів.

Люда відкинула покривало і глянула на стелю: полум’я від вогню в каміні створювало химерні тіні. Вони танцювали, кружляли, ніби хотіли підбадьорити. Створювали ілюзію затишку та безпеки. Дівчина дивилася на них, проте в душу закрадалися перші ноти розпачу. Вона вкотре відчувала себе ізольованою від решти світу, прокаженою. Все частіше відчуття самотності поглинало з головою, хоч Люда й запевняла себе, що ця самотність їй необхідна. У неї своя дорога і свій хрест.

Приховувати далі та брехати самій собі не було сенсу. Дівчина не чекала взаємності та давно перестала сподіватися. Але досі подумки простягала до нього руки у німому благанні, хоч він жодного разу навіть не озирнувся. Якби хто спитав, коли Йоан поселився в її серці, не знала б, що відповісти. Можливо, в один з вечорів, коли він стояв на молитві, заглиблений у власний світ, у той час, коли вона не відводила погляду від його нерухомої постаті. Може, коли сиділи за столом у трапезній, — завжди близько, проте так далеко. Люді здавалося, що послушник став ще похмурішим, аніж був досі. Його короткі скупі відповіді братам, відсторонений погляд відлякували всіх, але не її. Вона вже й не сподівалася, що коли-небудь зможе стати причиною для ще хоча б однієї усмішки на його обличчі.

Щоночі дівчина будувала в голові різні можливі сцени, проживала спільні вигадані моменти, адже тільки так могла відчути його поруч. Іноді вони починали здаватися реальністю і на деякий час заспокоювали бідолашне зранене серце.

Та зараз, посеред ночі, емоції хвилями знову накочувалися на неї. Нещасна заливалася сльозами, кричала, ридала, не боячись, що хтось почує, та не затуляючи рота руками. Всі, хто міг її почути, були надто далеко. Вона губилася у своїй самотності, впадала в безпам’ятство. Марення змінювалися тривожними снами, в яких дівчина то наздоганяла Йоана, то щодуху тікала від когось. Страх змінювався злістю, а та, в свою чергу, переходила у розпач.

Врешті Люда змусила себе сісти. Схлипуючи, вона підібгала ноги під себе, і склала руки в молитві: «Діво Маріє, рятівнице стражденних та надіє для зневірених! Прошу, вислухай грішну рабу твою Людмилу… Благаю у Тебе допомоги та сили. Не полишай у моєму болю, не дай вірі покинути мене! Зміцни мій дух та наверни на праведний шлях. Прости душу раба твого Іоанна, бо не винен він у чужому гріху. Дай сили, благаю Тебе! Не покидай…Умоли Сина свого єдинородного Господа нашого Ісуса Христа відпустити гріхи наші. На Тебе, Матінко Божа, уповаю…»

Плач стихнув, проте дівчина продовжувала нерухомо сидіти. Розкуйовджене волосся прилипло до щік, плечі опустилися. Проте їй стало легше. Чи то молитва допомогла, чи сльози, та зморена душа на деякий час заспокоїлася. Насправді вона не була сама. Святий отець завжди був готовий вислухати та порадити. Він замінив їй матір, батька, вчителя. Тут вона знайшла друзів. Окрім Федора був Пилип, хай і небагатослівний, та завжди готовий прийти на допомогу, варто їй було попросити. Лука, який поділився з нею своєю таємницею. Прийняв, довірився. Люда не до кінця була впевнена у правильності його вчинку, досі думаючи, що його життя могло бути зовсім іншим, та відчувала, що не мала права йому вказувати. Тієї ночі він розповів їй, що саме змусило його вчинити так, а не інакше, і дівчині залишалося просто прийняти це.

Вона не помилилася: Лука справді не був простим хлопцем. Він був молодим князем із Перемишля, походив зі славетного роду, мав владу, ім’я та світле майбутнє. На відміну від Йоана, Лука не завдавав клопоту батькам. Маючи у своєму підпорядкуванні багато людей, ніколи не вважав себе вищим за них. Однаково ставився як до брата, так і до слуги, через що здобув повагу та прихильність. Проте один нещасний випадок змінив усе.

За любов до простого життя його порівнювали з київським князем Святославом Ігоровичем. Лука вважав кожного зі своїх воїв рівним собі. Розділяв з ними останнє у довгих походах, спав під одним небом.

Його ім’я пасувало йому. Лисячий погляд з-під довгих темних вій, хитра усмішка — все це разом із веселим характером та доброю вдачею робило його несхожим на інших, притягувало людей. Та була у нього одна слабкість: молодий княжич любив сперечатися, битися об заклад. Це й стало для нього фатальним.

Окрім княжої дружини, сім’ї Луки належало кілька десятків холопів, більшість з яких жило на княжому дворі від народження і до смерті. Попри різні соціальні статуси, князенко ні разу за свої двадцять два роки, які прожив удома, не принизив жодного зі своїх людей, не дав причини для того, щоб хтось із них почував себе гіршим або нижчим.

Як і решта дітей із заможних родин, у Луки була холопка-годувальниця. Хлопець вважав її своєю другою матір’ю, а її сина Василька — старшим братом. Вони росли та виховувалися разом, не зважаючи на хворобливість останнього. При народженні той одержав травму, через що ціле життя шкутильгав. Худорлявий, миршавий хлопець з копною солом’яного волосся на голові — таким його зробили постійні простуди, головні болі та інші дрібні болячки. Василько тільки поглядом проводжав Луку в черговий похід і тільки в мріях міг уявити себе поруч з ним у бою.

Князенко ж не помічав або не хотів помічати недоліків свого названого брата. Він із радістю брав його на полювання, де більше треба було пильнувати за самим Васильком, аніж за здобиччю. Вчив його битися на мечах, але оскільки у того не було сил втримати справжню зброю, вони користувалися дерев’яною.

Потім Лука не раз прокручував у пам’яті всі події того дня, щоразу примножуючи свою вину. Якби не його завзятість і не впертість Василька, можливо хлопець прожив би ще багато років.

Завдяки фізичним вправам, якими займався Василько під наглядом Луки, він щодень ставав сильнішим та вправнішим. Звичайно, про повне одужання не могло бути й мови, та у дворі від нього стало більше користі: юнак міг принести води, нарубати на цілий день дров та випасти худобу. Василько не приховував, що його мрії були зовсім іншими, проте йому було приємно відчувати себе корисним.

Лука навчив його їздити верхи. Василько обрав із хазяйської стайні для себе міцного молодого коня і зрадів, коли молодий княжич оцінив його вибір. Через деякий час трапилася нагода, коли Лука був удома, відвести коней до водопою. Чи то молодеча безпечність, чи бажання показати себе, та Василько раптом заявив, що обжене Луку на коні. Той, у свою чергу, заради забави запропонував побитися об заклад, мовляв, якщо Василько й справді здобуде перемогу, то молодий господар візьме його з собою у похід. Якщо ж виграє Лука, то Василько ожениться на глухій кухарці Маринці.

Маринка гірко плакала, коли з двору виносили труну з мертвим тілом Василька. Бідна дівка до останнього сподівалася, що хлопець поправиться. Вона давно й усім серцем любила його, як ніхто розуміючи, що коїться в душі коханого. Та всі її сподівання зазнали краху, коли ополудні молодий княжич на коні вихором пронісся у відчинені ворота, притримуючи Василька. Очі останнього були заплющені, з носа юшила кров. Тієї ж ночі його не стало.

Луки не було на похороні названого брата. Він так ніколи й не побачив його могили. Того ж дня, коли він зі сльозами на очах стояв на колінах перед своїми батьками, караючи себе через те, що сталося, було прийнято рішення вислати його подалі. «Заради твого ж блага. Коли повернеш спокій своїй душі, тоді повернешся», — казали вони. Так Лука й опинився у монастирі. Спершу він не мав наміру залишатись тут назавжди. Рік чи два цілком вистачило б для покаяння, як запевняв його батько-князь. Та з часом юнаку дедалі більше подобалося розмірене та відлюдькувате життя монахів. Тут він познайомився з Йоаном, який тим часом вже більше трьох років служив послушником при монастирі. Невдовзі Лука зрозумів, що насправді є його покликанням. Дізнавшись, що єдиний син хоче стати ченцем, батько не зміг пробачити йому і відрікся від нього. Більше вони не бачились.

Люда врешті змогла глибоко зітхнути, лягла і повернулася до стіни: «Нема чого нарікати на своє життя. Могло бути й гірше. У тебе свій шлях». Вкотре саме цими словами дівчина заспокоювала саму себе, повторюючи їх, ніби мантру, десятки разів на день.

***

Марта зачинила за собою двері й роззирнулася: Богдан чекав за їхнім столиком.

— Привіт! Маєш чудовий вигляд! — хлопець рвучко підвівся і відсунув стілець, запрошуючи її сідати.

— Ти вже б мав звикнути, — усміхнулася дівчина.

— Я хотів з тобою поговорити, — Богдан щосили намагався приховати знервованість, проте тремтячі руки мало його не видали.

— Добре, але спочатку я б хотіла зігрітися, — погодилася Марта, знімаючи рукавички.

— Так, звичайно, — юнак знаком покликав до себе офіціанта — клаповухого хлопця, який підробляв тут після уроків. — Два еспресо, будь ласка!

Почекавши, поки дівчина зробить кілька ковтків, він випалив:

— Я вирішив перевестися на інший факультет.

— Що? — Марта мало не вдавилася від несподіванки. — Як це?

— Ну, я ніколи не хотів бути юристом. То батьки наполягли, мовляв, продовжиш сімейну традицію, — слова злітали з вуст Богдана, проте в думках було розуміння, що він знову виправдовується. — «Якого біса?»

— Ким ж ти хотів бути? — дівчина поклала чашку на блюдце і перелякано глянула на нього.

— Істориком. Мене завжди цікавило минуле.

— Яке минуле, Бодю? — перебила Марта. — Що ти мелеш? Ти знаєш, яка зарплата в істориків? Тобі не те, що на відпочинок, тобі на їжу не вистачить! Чи ти передивився документалки про єгипетські мумії?

— Тобі лиш одне в голові, — розчаровано відповів Богдан.

 — А як інакше? — крикнула дівчина, вискакуючи з-за столика. — Ти хочеш зганьбити свою сім’ю? І мене?

— А ти тут до чого? — врешті не витримав хлопець.

Здавалося, що Марта зараз зомліє: її маленьке обличчя перекосила гримаса люті та відчаю, вмить стерши нещодавню радість від зустрічі.

— Не хочу тебе більше бачити! — крикнула вона і швидко вибігла геть.

— Щасливої дороги! — Богдан полегшено зітхнув і відкинувся на спинку стільця. — Принесіть пива! Або чого міцнішого…

Останній тиждень для нього видався неспокійним. Ще до зимової сесії Богдан зрозумів, що вибрав не ту спеціальність. Всю старшу школу він слухняно виконував волю батьків і не пропускав жодного заняття з репетитором. Після вдалого вступу на бюджет вони, як і обіцяли, подарували йому новий ноутбук. Проте юнак не відчував радості від навчання. Його улюбленим предметом й надалі залишалася історія. Тож, зібравши усі сили в кулак, одного зимового ранку Богдан наважився повідомити батькам про своє рішення. Звичайно, у них не знайшлося часу приїхати до нього на вихідні, та для хлопця це було навіть на краще. Якою б не була їхня реакція, батьки залишались по той бік екрану на відстані ста кілометрів.

— Ти з глузду з’їхав! — кричала мама-нотаріус, заламуючи руки.

— На кого я лишу фірму? — грізно дивився на нього тато-адвокат. — Ти підводиш свою сім’ю. 

— Нікого я не підводжу! — втомлено відповідав Богдан. — Просто я нарешті знаю, чого хочу.

— Ти хочеш моєї смерті! — не вгавала мама.

Тато поспішив принести їй склянку води.

— Бачиш, до чого приводять твої забаганки? — суворо запитав він, просвердлюючи поглядом сина через екран нового ноутбука. — Для кого ми ціле життя старалися? Кому це все залишиться?

Хлопець промовчав. Він чудово розумів, що його слова тільки розпалять суперечку.

— Ми ще про це поговоримо. Не гарячкуй.

— Я вже все вирішив.

— То ти вирішив? — мама відкинулася на спинку крісла, закотивши очі. — Авжеж, ти дорослий і можеш вирішувати сам, як нищити своє життя. Тільки одне питання: навіщо ми з татом вкладали в тебе всі свої сили? Єдиний син, єдина надія! Все було для тебе!

«Все було для вас, а не для мене», — подумав Богдан. — «Я був для вас зручною дитиною. Слухняною, покірною. Тому ви вважали, що мені все подобалося. Бо я мовчав і ніколи не висловлював власної думки, яка насправді часто відрізнялася від вашої».

— Ти дуже мене розчарував, сину! — підсумував тато і вийшов з кімнати.

Мама почекала, поки за ним зачиняться двері, і нахилилася ближче до екрану:

— Подумай, Богданчику! Ти хочеш свідомо знищити своє майбутнє. Ким ти будеш після закінчення? Вчителем історії в якісь державній школі? Ти будеш отримувати копійки, подачки! А через кілька років звільнишся і поїдеш на поляки хати їм будувати? — мама заридала, уявивши таку сумну перспективу для сина.

Богдан мовчки слухав. Сперечатися не було сенсу, але й продовжувати йти не в той бік — теж не вихід.

— Мамо, все буде гаразд. Я тебе люблю. Поговоримо, коли ви заспокоєтеся.

***

Від самого ранку Люда, мов навіжена, бігала по усіх можливих лавках у пошуках подарунків. Отець виділив трохи грошей, аби вона могла щось прикупити собі до свят. Дівчина вирішила зберегти їх і, як виявилося, недарма.

Спершу вона придбала для Федора золоті та срібні нитки для гаптування, про які той давно мріяв. Луці — нову вервицю, бо стара на днях порвалася.

Дівчина довго гадала, що подарувати Йоану. Спершу навіть думала, чи взагалі варто. За останні два місяці він не удостоїв її навіть поглядом.

Цього дня на майдані було дуже багато людей. З розповідей Федора Люда дізналася, що це свято для них було новим. Не всі його приймали, віддаючи перевагу давнім традиціям. Люди продовжували поклонятися язичницьким богам, яким молилися ще їхні предки. Вони не могли раптово прийняти нову віру в свої серця, це здавалося неправильним, навіть прирівнювалося до зради. Хоча були й такі, які з радістю йшли за тими, хто називав себе послідовниками Христа, добровільно зрікалися всіх мирських благ і поселялися в печерах для відмолювання гріхів усього людства.

— Пані, не проходьте повз! Гляньте, чи не знайдете для себе чого цікавого? — невисокий огрядний торговець, весело усміхаючись, махнув рукою, запрошуючи Люду глянути на його товар.

Дівчина несміливо підійшла до прилавка.

— Що пані цікавить? — люб'язно глянув на неї чоловік.

— Я не знаю, — призналася Люда.

Різноманіття прикрас вражало. То не були однотипні бездушні брязкальця, які вона звикла бачити в ювелірних магазинах вдома. На прилавку лежали срібні нашийні гривні та ґердани, підвіски, широкі та вузькі браслети, сережки та скроневі кільця. Останні були особливо популярні серед дівчат, як вже встигла помітити Люда. Їй самій кортіло носити таке, та порядок і строгі правила в монастирі не позволяли. Ніхто відкрито не забороняв їй, але поряд зі скромними монахами дівчина відчувала б себе не в своїй тарілці.

— То має бути для вас?

— Ні, — тихо відповіла Люда.

— Тоді для кого? Матінки, сестриці чи для пана?

Дівчина почервоніла.

— Бачу, я вгадав! — задоволено потер долоні крамар. — Для пана є чудові фібули[1]. Прикрасять його плащ.

Люда заперечливо похитала головою.

— Він таке не носить…

Торговець здивувався.

— Не носить? А в чому ж тоді ходить вбраний? Уж не черчик який він? — чоловік засміявся.

— Никифоре, чого ти вчепився до дівиці? Не видиш, вона соромиться, — крикнула до нього висока статна жінка, чия лавка була поряд.

— Златко, сидиш зі своїми ковбасами, і сиди! А од мене людей не відганяй! — чоловік вдав, що розізлився.

Люда засміялася, за нею — й Никифор зі Златкою.

— А чия ти будеш, дівчино? — спитала жінка.

Та розгубилася.

— Я… не звідси.

— Я-то думаю, що не виділа тебе ніколи.

— А ти всіх знаєш, Златко?

— Знати не знаю, але знайомитися люблю!

— Я ж думаю, чого коло твого двору щовечора треться ціла зграя мужиків — вони знайомитися приходять! — ущипнув її Никифор за пишний бік.

Люда пирхнула зі сміху і поспішно прикрила рота долонею.

— Ой, не кажи, Никифоре, ти сам частенько почав заходити. З тямою стає зле?

Не маючи сили більше сміятися, дівчина вирішила нагадати торговцю, за чим прийшла.

— Вибачте, та чи не могли би ви підшукати щось для мене?

— Так-так, я й зовсім забув! — спохопився чоловік.

— Я ж кажу, що в тебе з тямою зле! — поправляючи волосся, що від сміху вибилося з-під очіпка, сказала жінка.

— Хороша ти дівка, — лагідно глянув на Люду чоловік. — І боярин твій, певно, ладний. Є в мене для тебе дещо, — він порився в мішку і витяг звідти медальйон у вигляді крила. — Срібний. Ще й написано незрозуміло. Якби то ще, правда, знати, що саме… Ну, як тобі таке? — він простягнув його дівчині.

— Amor non quaerit verba… Я не знаю, що це означає, — та піднесла ближче до очей. — Гарний, та мені не по кишені.

— Та що ти таке кажеш, дитино! Які гроші? Бери, бери, то мій дарунок тобі. За те, що розвеселила, і за то, що ще є такі ладні путящі дівчата.

— Та що ви, дядьку. Не можу я взяти, то ж дороге…

— Бери і не думай! — знову встряла Златка. — У нього тих цяцьок ціла комора!

Подякувавши, Люда пішла, залишивши їх двох сперечатися, хто кращий. Купивши ще пригоршню горіхів, поспішила до братства. Попереду був цілий день і купа роботи.

Дівчина звернула зі шляху до лічниці. Спочатку Люду лякав один її вигляд, проте тепер старе братство здавалося їй другим домом, де було майже так добре, як у костелі. Занурившись у власні думки, вона посковзнулася на порозі і мало не впала, та останньої миті її підхопили чиїсь сильні руки. Дівчина подякувала, не підводячи голови, і вже хотіла зайти всередину, як раптом серце пронизав гострий біль. Люда різко зупинилась, широко розплющивши очі.

— Будь уважна наступного разу.

Вона повільно повернулася, притискаючи до грудей торбину з покупками.

— Добре, — ледь чутно відповіла дівчина, не відриваючи погляду від Йоана.

Він теж дивився на неї. Спокійно і холодно, та однієї короткої миті Люді здалося, що в його чорних очах промайнув вогонь. Послушник мить постояв, а потім швидко зник за рогом будинку.

***

— Хай буде з нами Бог і Христос рождається! — мовив отець Митрофан і сів.

Він щойно закінчив казати молитву. Люда сиділа тихо й уважно ловила кожне слово старого священника. Такого Різдва у неї ще не було і більше не буде.

Сьогодні трапезна як ніколи була затишною та теплою. Довге приміщення освічували кілька мідних свічників на стінах. Люда глянула на мерехтливі свічки й подумала, що вони схожі на новорічні гірлянди. Тільки тепло від них йде інше — справжнє. Дівчина, ледь пригубивши легкого вина, відставила чарку вбік. Під час вечері їй не раз здавалося, що Йоан спостерігає за нею. Вона щосили намагалася здаватися безтурботною, весело перемовляючись з Федором.

— Дякую ще раз, пані, за такий дарунок! Тепер я зможу почати вишивати хоругву для храму! — здавалося, хлопець ледь сидить на лаві, з останніх сил змушуючи себе витримати до кінця вечері, щоб нарешті зайнятись улюбленою справою.

Люда кивала і всміхалась йому, та думками була далеко. Хоча ні, не так вже й далеко, а вкінці столу навпроти. Там сидів Йоан. Здавалося, він також був не тут, неохоче відповідаючи Луці та Петру, які були у хорошому настрої. Проте всі давно звикли до такої його поведінки, тому приймали як належне.

— То що таке Різдво? — раптом запитав отець Митрофан і глянув на Люду.

Дівчина від несподіванки почервоніла: вона не очікувала, що священник заговорить з нею. Вмить вся увага була прикута до неї і Люда несміливо відповіла:

— Ну… Різдво — це свято народження Ісуса Христа. Вдома… коли я святкувала це свято зі своєю мамою, ми готували дванадцять страв, зокрема, кутю, вареники…

— Я не питаю про традиції, а про релігійну значимість цього свята, історію, — м’яко виправив її отець.

Люді вкрай засоромилася і опустила голову. Священник поклав свою руку на руку дівчини і лагідно всміхнувся.

— Твої слова правдиві, та я розповім про інше. То піде на користь і твоїй науці. Господь Бог наш, Ісус Христос, родився за часів правління імператора Октавіана Августа у місті Віфлеємі від пресвятої Богородиці Діви Марії. Одного разу Август звелів вчинити перепис усієї людности в своїй імперії, до якої входила і Палестина. В юдеїв було прийнято робити перепис по колінам, племенам та родам. І всяке коліно і рід мали свої міста, тому Пресвята Діва та муж її Йосиф вимушені були іти до Віфлеєму, бо походили вони з роду Давидового, аби вписати свої імена до того списку. Місця для них там не знайшлося. Неторканим лишився лиш один темний, призначений для скотини, хлів. І там, помежи соломи та сіна, розкиданого для корму і підстилки скотині, породила Пресвята Марія Сина, Спасителя світу, Ісуса Христа. Тієї ж ночі перед пастухами з’явився агнець Божий і сповістив їм про чудо — народження Божого Сина. Пастухи першими прийшли вклонитися Йому. Наступними були мудреці, волхви-звіздословці, яким зоря вказала шлях. Вони прийшли поклонитися Господу і принесли в дарунок золото, ладан та смирну, — отець закінчив свою розповідь і відпив з кубка, щоб змочити висохлі уста.

— Я насмілюся сказати одну річ на захист обраної, — раптом мовив Йоан і Люда вдруге за день відчула дивний трепіт всередині тіла. — Свята вечеря дуже важлива у святкуванні Різдва. Для кожної родини воно безумовно має велике значення. Це благословенний Господом час для того, аби забути старі образи та непорозуміння. Час для примирення. Для народження нової надії. Тому святкова вечеря має таке велике значення для людей. Вона збирає разом усю родину.

Люда глянула на Йоана — і їхні погляди зустрілися. Дві протилежності, світло й тінь, зараз їх, як ніколи, тягнуло одне до одного. Дівчина була вдячна йому за підтримку. Щось таке вистраждане та давно приспане знову заворушилося в грудях. То була надія. Проте за мить послушник відвів очі і магія зникла.

 — Для приготування вечері береться дванадцять полін і готується дванадцять страв, — підхопив Ілля, який сидів навпроти Люди. — Які у вас тепер страви? Певно щось змінилося у двадцять першому столітті?

— Завжди однакові, — невпевнено відповіла дівчина. Вона вже боялася щось казати, аби не здатися вкрай безмозкою. — Та в католиків, певно, інакші.

— Віра не має національності, — похитав головою старий священник. — Бог один, як би де його не називали. Ми — Його слуги. Так, я присягав у православній церкві. Проте вона згоріла і на її місці збудували новий дім Господній. Ніколи в нас не було суперечок щодо віри нашої і увесь цей час, всі дев’ять століть місцеві ченці приймали нас. Болить душа, коли вперше за всю історію ми повернулися у порожній храм. Та з Божим благословенням невдовзі він знову наповниться молитвами. Католицькі чи православні, аби несли слово Боже в люд.

— Амінь.

— За поганських богів вечеря була символом жертовної трапези на честь Коляди, — продовжив Ілля після короткої паузи.

— Чого ж за поганських? Багато і зараз в них вірує, хоч і намагається це приховати, — холодно сказав Пилип, не відводячи примружених очей від Йоана.

Лука різко поставив на стіл чашу з вином, від чого частина його виплескалася на стіл.

— І моляться ідолам, ніби Христу.

— Але хіба ікона — то не той самий ідол? — ледь чутно спитала Люда, невпевнено глянувши на священника.

— Ні. Через ікону звертаються до Бога, у той час як язичницький божок вважається божественним втіленням.

Ніхто не наважувався порушувати тишу. Люда крадькома знову глянула на Йоана. Він дивився на червону пляму від вина біля Луки і думками був далеко.

— Людмило, дитино моя, тобі пора відпочивати. Ти, либонь, стомилася нині, — врешті спокійно мовив отець і дівчина ледь здригнулася. — Федір тебе проведе.

***

Дівчина лежала на ліжку і прислухалася до кожного звуку. Минула година, за нею — друга. Федір пішов одразу, як лиш привів обрану до костелу і впевнився, що з нею все гаразд. Поспішав оглянути свій подарунок.

Останні кілька тижнів Люда намагалася весь час бути зайнятою: напрошувалася до братства, навіть якщо колись соромилася просто заговорити з кимось із монахів, допомагала з хворими, ходила на базар. Робила все лише для того, щоб не згадувати Йоана. І тільки довгими зимовими вечорами, як от зараз, ніякі молитви не рятували від думок про нього.

«Що трапилося сьогодні? Чому після такого тривалого часу він заговорив зі мною? Нащо зворушив стару рану?» Вона вже звикла до того життя, в якому Йоан був чимось недосяжним, майже нереальним. Давно змирилася з тим, що могла торкатися його тільки у своїх снах та іноді — у надто сміливих фантазіях. Для неї ніби існувало два Йоани. Один — байдужий та холодний, інший — жив у її мріях та був значно приязніший. Саме до нього вона звикла і навіть заспокоїлася. Та нині ті кілька слів, кинуті ним, можливо й ненароком, змусив серце калатати в дівочих грудях, підступаючи каменем до горла.

Люда підвелася з ліжка і підійшла до каміна, щоб підкинути дров. За мить вогонь знову запалахкотів, освітивши її неспокійне обличчя. Спати не хотілося, тому вона накинула на плечі хустку, взула чобітки і лише хотіла торкнутися розп’яття, аби відкрити прохід, як стіна від’їхала вбік сама й перед її очима з’явився Йоан.

— Ой! — від несподіванки дівчина втратила рівновагу і мало не впала, та послушник встиг схопити її за руку.

— Вина перепила?

— Просто не очікувала, — Люда рвучко відвернулася і швидко відійшла до каміну, ніби боялася бути надто близько.

Йоан увійшов і двері за ним безшумно зачинилися.

— Ти змерзла?

— Ні, з чого ти взяв?

— Ти стоїш біля вогню.

Люда не відповіла. Вона відчувала на собі пронизуючий погляд, від чого їй аж спина затерпла.

— З празником тебе, — Йоан вирішив порушити тишу.

— І тебе…

Полум’я осявало її тендітну постать. Через сяйво вогню довге волосся здавалося охопленим золотою аурою. Йоан давно не спостерігав за нею. Не міг дозволити собі підвести погляд, хоч знав, що вона поруч. Усі довкола були впевнені, що йому вдалося приборкати власні почуття та бажання. Брати захоплювалися міцністю його духу та відданістю покликанню. Підбадьорювали і брали за приклад. Проте жоден з них, у тому числі й Лука, не здогадувалися, що відбувалося всередині нього. Послушник відчував себе живим вперше за останні кілька століть. Кожен нерв та кожна клітина його тіла стали у стократ чутливішими, аніж у будь-коли. У холодній кам’яній келії, стоячи на колінах, він звертався до Господа, благаючи послати йому більше сил для боротьби з гріховними помислами. Протистояння в душі молодого послушника стискало його нутрощі, перехоплювало подих, по спині стікали краплі поту. Ще ніколи його молитви не були такими ревними та щирими. Проте перед очима продовжували виринати обриси тіла обраної, такого юного та звабливого. Він відчував запах її волосся всюди — у трапезній, на службі, посеред вулиці, у своїй тісній кімнаті. Її тонкий голос, який він чув на вечірні, пускав глибоке коріння у його серці. Проте ззовні Йоан далі залишався похмурим та спокійним.

— У мене є для тебе подарунок.

Після кілька хвилин мовчання Люда не втрималася і тепер шкодувала, що бовкнула зайве. «Хай би він так і залишився неподарованим», — промайнуло в її голові. Проте у неї не залишилося вибору, як підійти до ліжка і дістати з-під подушки кулон.

— Це тобі, — вона простягнула дарунок на відстані витягнутої руки, ніби не наважувалася підійти ближче.

— Я не можу його взяти, — Йоан подивився на її тонкі пальці, — не можна.

— Чому?

— Кожен монах дає обітницю бідности. Ми не можемо володіти матеріальними благами, що б то не було.

— Але це подарунок, — тихо сказала Люда. — Він тебе ні до чого не зобов’язує. Це не багатство. Це просто так.

Послушник врешті підставив долоню і кулон легко опустився на неї. Слова, викарбувані на ньому, громом прокотилися у голові Йоана, а срібло здалося гарячим. Чоловік повільно зав’язав його на вузлик довкола шиї і сховав за комір.

— Я теж маю щось для тебе.

Йоан витягнув щось зі складок ряси і поклав на стіл.

— Що це? — дівчина швидко розгорнула пакунок і побачила м’яку в’язану хустину. — Яка краса!

— Це — шаль. Її допомагала вибирати для тебе Янка.

— Хто це?

— Обрана Якова.

— Але як це можливо? Вона ж була до мене.

— Якраз на початку зими 1912 року вона запропонувала підшукати для тебе подарунок.

— Я не розумію, — розгублено мовила Люда, розглядаючи візерунки на шалі. — Звідки їй було відомо про мене?

— Янка вже розуміла, що не може нічого вдіяти, прокляття залишається, а вона от-от покине кляштор і повернеться додому. Тоді ж святому отцю було видіння про наступну обрану.

— Про мене? — Люда широко розплющила очі.

Йоан ледь кивнув.

— Ти знав про те, що я буду твоєю обраною задовго до мого народження?

— Я чекав тебе.

Дівчина вражено дивилася на послушника, притискаючи шаль до грудей. Виявляється, її доля була вирішена давно, а їхня зустріч була просто питанням часу.

Час минав, була глуха ніч, та дві постаті посеред кімнати продовжували стояли в кількох кроках одне від одного, не наважуючись поворухнутися. Люда дивилася на Йоана. Той, у свою чергу, не підводив очей, але його спокійне обличчя вкотре збурило хвилю емоцій в її душі. Вона пригадала дивний терпкий аромат його тіла. М’ята? Ні, то було щось інше. Справжній чоловічий запах, він вабив до себе, від нього паморочилося в голові і хотілося сміятися. Люда мало не розсміялася вголос, та встигла подавити в собі це бажання, тому лише дивний звук, схожий на гикавку, зірвався з губ. Рум’янець залив її щоки і дівчина завмерла, благаючи вищі сили, щоб Йоан його не почув. Мабуть, він мав рацію, коли казав, що вона трохи перепила.

Послушник ж не чув нічого, окрім гулу у власній голові. Він більше не молився. Зрештою підняв голову — і їхні погляди зустрілися. Йоан усвідомив, що раніше ніколи не розглядав її обличчя. Його дивували її очі — ніби два крижаних озера, прозорі та безмежні. Уста дівчини були розслаблені та ледь вологі. Йому так кортіло ще раз відчути їхній смак, всього один раз.

Йоан не міг забути тієї миті, коли побачив свою обрану в обіймах того паскудника. Беззахисна, напівпритомна дівчина мало не стала жертвою його брудної похоті! Послушник навіть не хотів думати про те, що могло трапитись, якби він спізнився хоча б на кілька хвилин.

Мабуть, щось промайнуло в його очах, бо Люда враз здригнулася.

— Тобі холодно?

Чоловік хотів підкинути дров до пічки, та дівчина зупинила його, торкнувшись плеча. Йоан, ніби тільки того й чекаючи, взяв її руку в свою, підніс до губ і легенько поцілував у розкриту долоню. Порожнеча десь на тому місці, де повинен бути шлунок, потягнула вниз і Люді здалося, що вона зараз впаде: ноги закам’яніли й зовсім перестали слухатися.

— Хочеш, я повідаю тобі щось? — чоловік притиснув її руку до своїх грудей. — Ти знаєш, що там діється? Там все палає. Є лише одна душа, здатна притушити те страшне полум’я. І ти знаєш її…

Дівчина дивилася на їхні переплетені руки і не вірила власним вухам. Здавалося, що вона спить і їй сниться та інша версія Йоана, яка прихильна до неї та добра.

— Ти стільки часу уникав мене. Я думала, що огидна тобі…

— Огидна? — гірко перепитав молодий послушник.

— Ти ж сам це сказав. Ще тоді, коли приніс мазь для мене.

— Я хотів, аби ти зненавиділа мене. Мабуть, так було б легше нам обом.

— То що змінилося зараз? — по щоках Люди потекли сльози, а тілом прокотилася крижана хвиля.

Гул у голові посилювався. Йоан спробував подумки читати молитву, проте не зміг. Дівчина була надто близько.

— Я не можу того зробити. Якби в іншому житті, за інших обставин нам позволили…

Він хотів ще щось сказати, проте Люда торкнулася пальцями його губ, змусивши замовкнути.

— Дозволь мені просто бути поруч. Ти можеш далі робити вигляд, що не помічаєш мене, тільки не проганяй…

— Я ніколи тебе не скривджу. Тікай звідси, то твій єдиний рятунок, — Йоан рішуче схопив дівчину за руку і потягнув за собою.

Відкинувши гобелен, який закривав арку, він вивів її на лоджію і змусив стати поперед себе.

— Дивися!

Внизу панувала тиша. Навпроти, з коминів будинків йшов дим, а у вікнах було видно щасливих людей, які сиділи за святковими столами. Горіли гірлянди на вікнах, стояли яскраво прикрашені ялинки, працювали телевізори.

— Глянь, що ти можеш мати! То все твоє, треба лише того захотіти. Ти можеш піти прямо зараз!

— Хіба? — розгубилася Люда.

— Тебе тут ніхто не тримає, — твердо мовив чоловік. — Ти не прив’язана, не прикована. Знаєш, де вихід.

Дівчина здивовано завмерла: весь час, проведений тут, вона була впевнена у тому, що є бранкою.

— Але те зілля, яке ти дав мені випити… Коли ми вперше зустрілися. Хіба воно не прив’язало мене до цього місця?

— То був Іван-чай. Звичайне заспокійливе.

Йоан має рацію: вона вільна робити, що хоче. Біля дверей немає охорони, ніхто не буде за нею гнатися. Отже, вона тут тільки з власної волі.

— Але я не хочу нікуди йти, бо там нема тебе, — Люда повернулася до чоловіка і торкнулася рукою його щоки. — Тому й життя там бути не може.

— Ти не розумієш, — послушник болісно скривився. — Ти не знаєш нічого. Ти не розумієш, що тебе чекає потім…

Люда перелякано закрутила головою.

— Я не хочу знати, не хочу туди повертатись! Мені тут добре, дуже добре з тобою, — вона розпачливо вчепилася руками в його рясу, ніби він міг просто зараз скинути її з балкону вниз. — Не лишай мене, благаю! Ми переборемо все!

— Не роби ще гірше.

— Не лишай! Будь ласка… Будь ласочка! — дівчина впала, захлинаючись сльозами, і обхопила ноги Йоана.

Той силою підняв її і притиснув до себе. На його блідому обличчі не залишилось і краплі крові.

— Зоре моя, не плач! Добре, я зроблю все, що ти хочеш, тільки не лий своїх сліз. Вони для мене гірше леза!

— Залишися сьогодні зі мною, — тихо попросила Люда, не випускаючи чоловіка з обіймів.

 — Гаразд, я побуду з тобою, — Йоан поцілував її у чоло, а потім взяв на руки й відніс у ліжко.

Дівчина посунулася, звільняючи місце біля себе. Послушник обережно присів скраю.

— Ляж коло мене.

Йоан на мить застиг, борючись із самим собою: частина його далі несамовито кричала, аби він негайно йшов геть, не сміючи торкатися цієї дівчини, а іншу мов магнітом тягнуло до цього молодого звабливого тіла. Врешті він обережно приліг на самий край ліжка і повернувся на бік, обличчям до Люди, залишаючи між ними відстань шириною у дві долоні. Дівчина лежала обличчям до нього, підклавши руки під голову. Сльози висохли, проте очі були червоні й припухлі. Йоан хотів торкнутися їх губами, провести пальцем по контуру її обличчя, по темних вигнутих бровах, по розрум’янілих щоках, хотів відчути на дотик ніжну гладку шкіру, проте з останніх сил зупиняв себе.

— Про що ти думаєш? — раптом спитала Люда, не відводячи від нього погляду.

Голос її лунав тихо і спокійно: істерика минула.

— Про тебе, — зізнався Йоан.

— І що ти про мене думаєш?

«Що ти справжня», — подумав послушник, проте вголос сказав:

— Що твої очі, ніби в лісової мавки, здатні звести з розуму.

Дівоче серце закалатало в грудях. Ще ніколи не чула вона таких слів від нього. Ніколи досі не вони були такими близькими. Люда не відводила очей від Йоана, позволяючи йому глибше зазирнути в свою душу, намагаючись мовчки повідати йому всю свою тугу за ним. «Дивися, дивися… Почуй мене!» Дві пари очей — світлі, немов ранкова роса в саду, та чорні, як найтемніша ніч, — вивчали одне одного, читали думки і пестили, не торкаючись фізично.

Люда не вірила в те, що відбувалося з нею зараз. Скільки тужливих поглядів вона відпустила йому вслід, скільки безсонних ночей провела в тривожних думках! І ось він поруч. Дівчина обережно торкнулася його руки і завмерла. Вона вже була готова до того, що зараз Йоан зірветься і кинеться геть, проте він лише на коротку мить нахмурився, а тоді ледь всміхнувся. Люда непомітно зітхнула, відчувши полегшення, і навіть забула загнути палець, аби відмітити ще одну його усмішку.

Серцю в грудях ставало дедалі тісніше. Воно билося об ребра і збивало дихання. Дівчина не могла відігнати настирливих думок: раптове бажання дізнатися, що криє цей чоловік під довгою рясою, змусило її закусити губу, аби стогін не вирвався з її вуст.

Люда поволі підвелася і сіла, не відводячи погляду від Йоана, ніби боялася, що той щосекунди може втекти. Вона скинула з плечей шаль. Чоловік став на коліна і обережно зняв черевички з її ніг. Він вів рукою по її стопі, гладив білосніжну шкіру, роздивлявся візерунок синьо-фіолетових ниток вен під нею.

Дівчина боялася поворухнутись, боялась зайвий раз зробити ковток повітря. Вона не відводила очей від Йоана і сама ж соромилася свого сміливого погляду. Враз чоловік нахилився й ледь чутно поцілував її ногу. Він повільно обціловував кожен пальчик, продовжуючи ніжно гладити її стопи. Люда продовжувала дивитися на нього, хоча вже майже нічого не бачила перед собою. Вона важко ковтнула і тихий стогін зірвався з її губ. Йоан підвівся і простягнув їй руку. Вона стала ногами на ліжко — тепер вони були на одному рівні. Чоловік забрав її волосся і помітив на шиї маленьку родимку.

— Скільки їх, ще невідомих для мене? — він обережно провів по ній пальцем, від чого Люда ледь здригнулася.

Його погляд ковзнув вниз, проте цупка тканина сорочки не давала можливості бодай щось розгледіти.

— Поцілуй мене, — хриплим голосом попросила дівчина.

Йоан, ніби тільки цього й чекаючи, припав губами до вологих вуст. Люда відповіла на поцілунок, вхопивши його за плечі. Руки молодого послушника міцно обвили її тонку талію, не даючи впасти.

Дівчина спробувала розщепити ґудзики на жорсткій рясі, але тремтячі пальці не слухалися. Йоан дивився на неї, на тінь від довгих вій на її розрум’янілих щоках. Ні, цієї ночі перемогу здобув другий голос, той, що вже стільки часу муркотів всередині нього, а тепер майже гарчав, скручував нутрощі у вузол, вимагав здерти сорочку з цього юного тіла і без зайвих церемоній заволодіти ним. Як Йоан звик, як робив завжди, ще за земного життя. Він вважав ніжності зайвими, не марнував час на прелюдії. Це подобалося більшості його коханок. Проте століття за століттям він змінювався, хоч ці зміни й не були швидкими. Не одразу він визнав свою вину, провівши кілька століть у мовчанні. Востаннє він позволив своєму внутрішньому звіру вирватися на волю п’ять століть назад. І лише тепер зрозумів, якого болю завдав близьким людям. Йоан не міг позволити собі образити цю дівчину. Один погляд на Люду пробуджував у ньому бажання захистити її, відгородити від усього світу і… відпустити. Тільки трохи пізніше.

Один ґудзик, другий, третій… Руки тремтіли, проте рішучість зростала. Мить — і ряса впала на підлогу.

— О! — тільки й мовила Люда, побачивши ще один ряд ґудзиків на підряснику.

— Ще одна перешкода? — ледь чутно мовив чоловік.

Дівчина почервоніла. Йоан сам почав розщіпати ґудзики, не відводячи від неї погляду. В якийсь момент Люда подумала, що знепритомніє від напруги. Тихий шелест тканини — і вже лише світло від полум’я в каміні огортало його тіло. Люда дивилася в одну точку на його грудях, не наважуючись поворухнутися і глянути хоча б на сантиметр вбік. Раптом вона відчула як послабився пояс на її талії, розв'язався шнурочок на грудях і тепла сорочка легко ковзнула вниз. Дівчина ледь здригнулася від холоду, проте в наступну мить теплі долоні обвили її стан.

 — Ти боїшся? — тихо спитав Йоан, пригорнувши її до себе.

— Ні, — ледь чутно відповіла Люда.

Вона врешті наважилася перевести погляд і обвила руками його широкі плечі. Тепер він мав значно міцніший вигляд, аніж у чорній рясі: сталеві м’язи напружилися під блідою шкірою, чорні завитки волосся, опускаючись на плечі, створювали ще більший контраст. Люда схилила голову до його грудей і заплющила очі. Стукіт серця Йоана луною відбивався в її власних грудях. Вона б воліла стояти так якомога довше, не випускаючи його з обіймів.

Враз дівчина заціпеніла і ще більше притислася до Йоана: ще ні перед ким вона не стояла голою. Ця думка змусила її вкотре почервоніти і, коли чоловік захотів випустити її з обіймів, Люда міцніше вчепилася руками за його плечі.

Йоан про себе всміхнувся і поцілував родимку на її шиї. Він розумів цей страх та був приємно здивований сором’язливістю, проте давно забуті відчуття хвилями накочувалися на нього і стримуватись ставало дедалі важче. Він спробував трохи відступити назад, аби вкрай не засоромити бідолашну, проте дівчина ще більше притислася до нього.

— Хочеш, я відвернуся? А ти вкриєшся ковдрою.

Люда ледь кивнула і послабила обійми. Йоан закрив очі і дівчина швидко, намагаючись не зачепити поглядом нічого зайвого, лягла в ліжко і вкрилася до самого підборіддя. І вже тоді відважилася глянути на нього.

Чоловік стояв із заплющеними очима та спокійним обличчям. Без одягу він здавався ще вищим. Струнка постава видавала його впевненість у собі. Люда мимоволі замилувалася ним. При світлі вогню шкіра здавалася блискучою та гладкою. Дівчині раптом захотілося провести рукою по його плечах, по рельєфному животі, відчути його силу, вдихнути аромат його тіла. На грудях Йоана не було волосся і тільки тонка доріжка вела від пупка вниз.

— Зігрілася?

Люда здригнулася і зрозуміла, що він уважно стежив за нею. Вона враз відчула себе маленькою дівчинкою, яку спіймали за підгляданням. Дівчина подавила у собі бажання сховатися з головою під ковдру і мовчки кивнула. Йоан обережно ліг на бік і оперся ліктем на подушку.

— Ти така невинна. Така щира у своїй чесності, — він заправив її неслухняне пасмо волосся за вухо.

Люда не відповіла, вона не бачила сенсу в словах. Дівчина несміливо висунула руку з-під ковдри і прихилила чоловіка за шию до себе. Він чекав надто довго, тому одразу прийняв цей безмовний дозвіл. Жар вогненною кулею промайнув від голови до кінчиків пальців ніг і Люді здалося, що вона зараз знепритомніє. Вона відчула, як покривало кудись зникає, проте їй більше не було холодно.

[1] Фібула – застібка, зроблена з металу, яка водночас виконувала роль прикраси. Часто використовувалась для защіпання плаща на одному плечі.