Раді Вас бачити!

Люда розплющила очі. Вона лежала на животі, щільно вкрита ковдрою. Вогонь у каміні давно погаснув і повітря пахнуло морозом. Давно був день, та снігові хмари щільно затягли небо, ніби прагнули повернути минулу ніч.

Дівчина тепліше закуталася в ковдру і всміхнулася. Вона пізнала щастя і тепер воно переповнювало її, не вміщаючись у тендітному тілі, змушувало сміятися та червоніти водночас.

Кілька разів за ті години любові вона непритомніла: першого разу — від раптового болю, який паралізував усе її тіло, всі наступні — від неймовірної насолоди, яку дарував їй коханий. Коханий… Чи не вперше вона наважилася так його назвати. Призналася самій собі у прихованому досі почутті.

Знайшовши за ліжком нову шаль, Люда швидко закуталася в неї і обережно вийшла на балкон, який за ніч майже по коліна замело снігом. Втоптавши босими ногами вузеньку стежку, вона сперлася долонями об поруччя і глянула вниз. Здавалось, що все подвір’я довкола храму було вкрите білим полотном, а чорні дерева створювали ілюзію вишивки.

Дівчина вже хотіла іти геть, бо ноги посиніли від холоду, як раптом помітила свіжі сліди, які вели з вулиці під костел. Вони простягалися до дверей, а далі різко повертали вліво й зникали за кутом.

Люда швидко спустилася вниз. Через підземний хід у підлозі та шпарини у дверях і вікнах снігу намело аж до середини храму. Побачивши, що нікого немає, дівчина полегшено зітхнула. Мало хто то міг бути, а вона вже навигадувала казна-що.

Люда проспала до полудня, аж поки її не розбудив Лука. Він приніс обід і заходився розпалювали у пічці. Дівчина сиділа на ліжку, підтягнувши ноги до грудей, і почувалася дуже незручно. Їй здавалося, що брату вже все відомо.

— Чому ти не сказала зранку, що дрова закінчилися?

Люда мовчки стенула плечами. Послушник сів на стілець поруч. Він мав зажурений та співчутливий вигляд.

— Як ти?

Дівчина спробувала вдати безтурботність, проте її усмішка перетворилася на гримасу: «Чому він питає? Невже справді все знає?»

— Він тобі розказав, що тепер буде? — спитав Лука після хвилинного мовчання.

— Ти про що?

— Вдягнися. Я чекатиму тебе внизу.

Брат підвівся і, не кажучи більше ні слова, вийшов. Люда, тремтячи, ніби осиковий листок, швидко одяглася і поспішила за ним.

Послушник стояв посеред головної зали храму. Дівчина поволі підійшла до нього, незважаючи на тривогу, яка посилювалася з кожним її кроком. Лука вказав на стіну над хорами.

— Янголи. Ти бачиш їх?

На фресці ліворуч від вітражу були зображені два маленькі ангела з круглими щічками та світлими кучерями.

— Серафим та Даниїл.

— Ви дали малюнкам імена?

— То не просто малюнки. То наші сини. Серафим — син Пилипа і Забави. Данилко — Нестора та Малґожати. На сороковий день після народження вони покидають цей світ. Щоразу на стіні з’являється нове янголя. Але то тільки хлопчики. Якщо ж народжується дівчинка, обрана може забрати її з собою. Так вчинила Ядвіґа.

— Про яких дітей ти говориш? — голос Люди тремтів, проте вона не відводила погляду від янголів.

— Йоану зараз дуже зле. Він винить себе.

— У чому?

— Ще не все втрачено. Ви такі не перші. Ти народиш ту дитину, але все одно залишається час для молитви. У тебе буде ще сорок днів.

— Та про що ти говориш?! — Люда закричала, обхопивши голову руками. — Яку дитину?

Лука був готовий до подібної реакції, проте докоряв собі та Йоану, що не попередив її про наслідки. Дівчина ж заходилася сльозами, міряючи храм дрібними кроками. Люда не розуміла як за лічені години все могло перевернутися з ніг на голову. Щойно вона була така щаслива! І враз опинилася в пеклі.

Послушник спробував її заспокоїти, схопивши за руки, та дівчина вирвалася і нова хвиля ридань накрила її.

— Ти хочеш сказати, що я вагітна? Але це неможливо!

Люда опустилася на підлогу.

— Неможливо…

— Це теж частина прокляття, — тихо мовив Лука. — Тільки одна ніч. І за неї послушник та обрана несуть тяжку розплату.

— Чому ви приховали це від мене?

— Вибач.

Люда торкнулася руками живота. Вона не могла повірити, що всередині неї може бути ще одне життя. Ще вчора їй таке не могло й приснитися. Лука помітив це і сумно всміхнувся.

— Від нині ти маєш берегти себе, бо відповідаєш за двох.

Споночіло. Надворі лютувала хуртовина, у каміні палахкотів вогонь. Люда лежала і дивилася на химерні тіні на стіні навпроти. Вона цілий день чекала Йоана. Саме його хотілося бачити після того, що сталося між ними. Та його не було і дівчина відчувала себе спустошеною та використаною. У двері постукали і Люда здригнулась.

— Заходьте.

— Ти ще не спиш? — на порозі з’явився отець Митрофан.

— Ні, — дівчина вказала йому на стілець. — Сідайте, отче!

Їй враз стало соромно: він теж знає, що трапилося минулої ночі.

— Спасибі, — священник важко зітхнув. — Старий я вже, кості болять, як скажені.

Дівчина намагалася не дивитися йому в очі. Рано чи пізно вона вийде з кімнати і всі будуть перешіптуватися поза її спиною, можливо навіть осуджувати, мовляв, спокусила, зіштовхнула послушника з вірного шляху.

— Гожа зима цього року видалася, сніжна, морозяна. Пригадую, у році 1705 були такі морози, що наша Липа замерзла. І літо тепер буде дощове.

— Ну й нехай. Мені байдуже.

— Не кажи так, дитино, — отець Митрофан стиснув хреста в руці, що висів у нього на шиї. — Ти вибрала свій путь. Те дитя, що зараз у тобі, боже дитя, що б хто не казав. Повір мені, дочко, якби я міг позбавити вас від того тяжкого року, я б це зробив.

Люда продовжувала мовчати. Її роздирали відчуття провини, сором перед священником, бажання побачити Йоана та жах від усвідомлення свого становища.

— Тобі лишалося бути з нами менше половини року, та тепер ти будеш тут довше завдяки дитині, яку носиш під серцем. У тебе ще є час, аби здолати прокляття.

Його слова стали громом серед ясного неба. Дівчина справді забула, що могла бути з ними лише рік, та тепер все змінилося. Вона пригадала слова Пилипа, коли той казав, що є спосіб викроїти більше часу. Дивний трепет десь всередині змусив її обличчя проясніти. Це дитя дозволить їй довше побути з Йоаном.

Тієї ночі священник розповів їй історії перших обраних. Спочатку була Забава. Її ім’я пасувало їй. Вона була веселою та життєрадісною. Із широко розплющеними очима, здавалося, дівчина хотіла побачити більше, ніж могла. Хоч насправді життя її було вкрай складним. Усе містечко, у тому числі й сім’ю Забави винищили татари. Справитися з болем їй допомогли довгі щоденні молитви та весела вдача. Вона була обраною Пилипа. Обоє були на диво схожі з ясними барвінковими очима та білявим волоссям. Проте, як радість майже ніколи не покидала погляду Забави, так само й смуток навічно поселився в очах Пилипа. Єдина ніч стала для них фатальною і поклала початок кінця в їхній спільній історії. Після народження сина Серафима, на сороковий день Забава покинула кляштор. Пилип назавжди затаїв у серці до своєї обраної найніжніші почуття, та вголос не зізнався й не відрікся від монашого сану. Він вибрав Господа, любов до нього допомогла пройти випробування та не зійти з обраного шляху. Після того, як дівчина покинула костел, вона постригалася у черниці. Забава прийняла ім’я Катерина та ціле життя допомагала дітям-сиротам у рідному містечку. 

Другою обраною стала дочка угорського воєводи з Трансільванії Софія. Волею долі, гостюючи у сестри, юна дівчина опинилася у маленькому містечку поблизу Галича. Скромна, вихована, проте статна й величава, — саме такою запам’ятав її Лука. Вона була його, належала тільки йому. Проте тільки в думках та на відстані. Вони домовилися зустрітися у Раю і вже ніколи не розлучатися. Після року в костелі, вона повернулася додому. Життя її було довгим та щасливим. Софія вийшла заміж за барона з Пешта, який був прибічником Карла І Роберта[1], та народила шестеро дітей. До кінця життя жінка молилася за душі Луки та інших братів.

Минуло ще одне століття — і в храмі з’явилася Єфимія. Бідна, але дуже добра, тиха, покірна та богобоязлива дівчина. Ніхто ні разу не чув від неї поганого слова чи невдоволення. Вона стала випробуванням для Павла. Послушник пройшов його з гідністю і через рік обрана повернулася додому, де через певний час, як і Забава, постриглася в монахині.

***

Наступного дня Лука прийшов знову. Люда сподівалася, що то Йоан, коли почула кроки за стіною. Послушник одразу помітив її розчарування.

— Вибач.

— За що?

— За те, що я не він.

— Він до останнього буде мене уникати?

Лука не знав, що відповісти. Його брат ходив чорніше ночі. Ні з ким не розмовляв, не їв, не спав, не приходив на вечірню.

Минуло кілька днів від тоді, коли посеред ночі Лука зустрів Йоана на порозі своєї келії.

— Що сталося?

Той швидко пройшов повз нього і зупинився посеред кімнати. Лука підійшов ближче, проте задавалося, що Йоан його не бачив. Погляд послушника був спрямований в нікуди і тільки йому одному було відомо, які картини пробігали перед його очима в ту мить.

— Де ти був?

Йоан ледь здригнувся і вхопився обома руками за голову:

— Що я накоїв… Що я наробив?!

Лука одразу зрозумів, що трапилося.

— Ти не перший.

— Але я мав то витримати! Як витерпів ти, Павло чи інші! Вона ще мала шанс змінити свою участь у цьому всьому, а тепер… То початок кінця.

Йоан важко опустився на лежанку.

— Вона б мала піти на початку літа, та тепер залишиться до осені, — тихо мовив Лука.

— Мені має стати легше від цих слів?

— Просто в такому випадку вона ще побуде тут.

— А хіба це не вияв егоїзму? Лиш би втримати її якомога довше біля себе.

— Ти знаєш, як це називається, — Лука присів біля Йоана. — Тепер і ти знаєш.

— Я більше ніколи не гляну на неї і не скажу ні слова.

Лука хмикнув:

— Думаєш, вона тобі за це подякує?

— Так буде краще для всіх.

Йоан виконав свою обіцянку. Коли наступного дня на Різдво Лука застав його в келії, він стояв на колінах перед іконою та молився. Руки послушника міцно стискали вервицю і здавалося, що він не чув та не бачив нічого довкола себе. Більше вони не розмовляли.

***

Богдан сидів перед телевізором і байдуже клацав на кнопки пульта. Зимові канікули тільки почалися, тому хлопець увесь час проводив удома в бабусі і байдикував. Раптом у двері постукали і до кімнати ввійшов Юрко.

— Салют, старий! — він з розгону всадився біля друга. — Що дивимося?

Богдан поморщився, нічого не відповівши.

— На зимові свята крутять одну фігню. Тобі ще не набридло? — Юрко відібрав пульт в друга і виключив телевізор. — Скільки можна нидіти? Іди, провітрися! Може, помиришся зі своєю малою!

— Не хочу я з нею миритися.

— Ого, лише не впадай в сентименти! Що за настрій?

— Та відстань від мене! — Богдан відштовхнув його й скочив на ноги. — Заладив з тою Мартою. Нецікава вона мені.

— То чого ти гуляв з нею?

Богдан оперся руками на поруччя дивана й опустив голову.

— Щоб заповнити порожнечу.

Юрко збентежено глянув на друга.

— Ти про що?

— Про Люду.

— Яку ще Люду?

— Литовченко, — Богдан повернувся до вікна.

Юрко почухав потилицю.

— Вибач, я ніколи б не подумав, що ти відчував до неї щось, — він винувато всміхнувся. — Коли ви встигли?

— Якраз перед її зникненням. Ми сходили на кілька побачень.

Юрко хмикнув.

— Ти жартуєш? Я ніколи не помічав нічого подібного.

— Вона подобалась мені давно. Просто я не мав можливості поговорити з нею. Її подружки, вони постійно крутилися біля неї. Особливо твоя Юля, яка зараз її навіть не згадує. А коли я нарешті добився свого… — Богдан щосили вдарив кулаком по підвіконню.

Юрко спробував його заспокоїти.

— Та не переймайся ти так. Я чув, що говорять люди.

— І що ж вони говорять?

Друг знітився.

— Ну… Їх не варто слухати, бо то так, плітки.

— Та кажи вже, — обірвав його Богдан.

— Ну, одні кажуть, що її й справді викрали і тепер хочуть викуп, як казав Петро. Та я думаю, що це неправда. Бо викрадачі мали б знати, що вона жила лише з мамою і великих грошей в них не було і не могло бути. Інші кажуть, що вона сама втекла, бо з дитинства була дивною і що їй передалось від мами…

Богдан різко повернувся до друга.

— Що передалось?

— Ну… Кажуть, що її мама «шиза».

Богдан зціпив зуби.

— Хоч так мало хто думає. Принаймні ті, хто її добре знав, кажуть, що вона була нормальна і навіть прикольна. І ти помиляєшся щодо Юлі. Вона дуже переймалася її зникненням. Ще я чув, що та мала в якусь релігійну секту потрапила, типу кашкетників. Ну, знаєш, оті старовіри з Тернопільщини? 

Богдан завмер.

— Секту?

— Егеж. Мовляв, у нашому костелі проводяться якісь оргії і так далі. Хтось казав, що навіть її бачив там.

Богдан раптом кинувся до Юрка і, міцно схопивши його за комір сорочки, затрусив.

— Хто говорить таке?!

Той злякано обхопив своїми руками його руки, намагаючись відчепити від себе.

— Та не знаю я, не знаю! — вирвавшись, він спіткнувся й мало не впав. Богдан встиг його затримати.

— Вибач, я погарячкував. Моя тобі порада: не вір усіляким чуткам. То все брехня.

Юрко стенув плечима.

— Та я й не вірю.

***

— Я молюся за нього день і ніч. Проте не розумію його провини, — Люда розпачливо розвела руками.

Надворі цілий день сніжило. У кімнаті було майже темно. Дівчина сиділа в куті ліжка, підібгавши ноги під себе і дивилася на Луку. Той у свою чергу сидів просто на підлозі біля каміну, не відводячи погляду від вогню.

— Слада вчинила найбільший гріх, — мовив замислено послушник. — І сталося це через Йоана. Можливо тисячі років мало для того, аби відмолити його.

— Але ж це її гріх, а не його! У чому він винен? — роздратовано кинула Люда. — Вони ж не були одружені. Ще кожен з них міг передумати.

Лука похитав головою:

— То були зовсім інші часи. Життя молодої знатної дівчини минало в чотирьох стінах її кліті. Вона змалку знала, хто її наречений. Син боярина Мудролюба Іван та єдина донька двірського священника Дем’яна Сладислава — то мав бути ідеальний союз. Дівчина плекала мрії на щасливе майбутнє. До найдрібнішої деталі вимальовувала в своїй уяві їхнє спільне життя. Вона марила Іваном. Для неї він був променем світла. А потім її мрії розбилися вщент. Тому дівчина покінчила з життям.

— Але що Йоан міг вдіяти? Вона сама винна в тому, що зробила.

— Так. Через це її душа ніколи не знатиме спокою. Слада застрягла між світами, як і ми. Проте в нас ще є надія на спасіння, а вона не достойна жодної молитви.

— Але ж і її можна зрозуміти…

— Ні! — кинув різко Лука і в його погляді з’явилася зневага. — Ніхто не має права вкорочувати собі віку! Лише Господь може забрати життя, бо він його й дає.

Люда дивилася на брата. Вона не погоджувалася з ним, проте розуміла, що їхня розмова не приведе ні до чого хорошого.

— Отець Митрофан розповів мені про перших трьох обраних. Хто був наступною після Єфимії?

Дівчина помітила, як Лука полегшено зітхнув. Він не хотів продовжувати розмову про Сладиславу.

— А далі була Ядвіґа, — похитав головою послушник. — Вона чимось була схожа на тебе. Така ж непокірна та свавільна. Сильна, горда рудоволоса дівчина була дочкою місцевого старости. Справжня войовниця, вона могла позмагатися з будь-яким воєм у повіті. Дівчина прийшла до нас якраз тоді, коли її дім зрівняли із землею під час повстання місцевих селян.

— Чия вона була обрана?

— Федора.

Люда вражено глянула на брата.

— То у них була дочка?

Лука мовчки кивнув. Дівчині здавалося, що вона силою витягує кожне слово з послушника.

— Я ніколи б не подумала, що Федик… Ну, просто він…

— Федір — найдостойніший з нас. Ніхто не вартий навіть поли його ряси.

Люді було дивно чути подібне, адже вона завжди вважала, що до Федора брати ставилися поблажливо, як до наймолодшого в родині. 

— Що з нею стало?

— Ядвіґа народила доньку і, покинувши кляштор, відомстила своїм ворогам, спаливши все село. Проте була вбита ватажком повстання.

Здавалося, Луці було неприємно говорити про неї. І коли Люда запитала, хто був наступною обраною, він полегшено видихнув.

— Наступною була Малґожата або Ґося, як її кликав Нестор. То був кінець літа 1608 року. Хороша була дівчина, ніжна, свіжа як квітка. Нестор оберігав її, здував з неї пилинки. Від кожного погляду її щоки спалахували як ружі. А її коси! Як твої, але біляві. Вони переливалися сріблом і важко колихалися, коли вона йшла.

Люда раптом пригадала дивну незнайомку, яку бачила в госпіталі.

— У неї було мармурове обличчя й глибокі, неймовірні сині очі?

— Тобі хтось вже розповідав про неї?

— Я її бачила, — мовила збуджено дівчина. — Бачила її в лічниці і навіть говорила з нею. А ще я бачила Сладу. Вона сама приходила до мене.

Брат розгублено дивився на Люду якусь мить, а потім заходився збирати її речі:

— Вдягайся, нам треба йти.

Дівчина хотіла заперечити, але послушник кинувся до неї і майже силоміць стягнув з ліжка.

— Швидше!

— Куди ми йдемо? Що трапилось?

Люда заходилася натягати на ноги черевики.

— До братства.

— Нащо?

— Дорогою розповім, — Лука поміг їй надягти кожуха й за хвилину вони бігли засніженими вулицями в бік старого монастиря.

— То що трапилося? — дівчина стояла, вперши руки в боки, і дивилася на Луку.

Він привів її у вузьку кімнату з кам’яною лежанкою, столом, стільцем та розп’яттям на стіні.

— То келія Йоана. Тепер вона твоя.

Люда похолола: скільки часу вона мріяла тут опинитися, проте чомусь тепер легше не стало.

— Чому я тут?

— То не є добре, що ти їх бачила. Хтозна, що вони хотіли, особливо Слада.

— Я тепер житиму тут?

— Певний час так. Мені треба поговорити зі святим отцем. Нікуди не йди.

Послушник вийшов, залишивши її наодинці. Люда обійшла тісну кімнату, більше схожу на печеру, і зупинилася біля старої ікони, яка висіла над столом. Значить, саме тут Йоан проводить свої дні та ночі. Дівчина сіла на тверду лежанку та притулила до грудей шерстяне покривало. Воно зберігало його запах, який Люда ні з чим би не переплутала. Від тієї ночі вони так ні разу й не бачилися. Дівчина вкотре залишилася на самоті зі своєю любов’ю, зі своїм болем.

— Мій рідний, мій коханий, де ти? — шепотіла вона крізь сльози, заховавши лице у покривало.

Двері скрипнули і на порозі з’явився Йоан. Він зовсім не сподівався побачити тут когось, тим паче Люду. Першим бажанням було одразу вийти геть, але та встигла його побачити. Вона швидко підвелася і зробила крок вперед.

— Ти тут…

— Що ти тут робиш? — послушник зачинив за собою двері, проте залишився стояти на місці.

— Я не знаю. То все Лука. Він думає, що я в небезпеці, — пролепетала Люда, досі не в змозі повірити, що бачить його.

— Про яку небезпеку ти кажеш? — очі послушника спалахнули.

Дівчина похитала головою і підійшла ближче.

— Лука пішов до отця Митрофана. Більше мені нічого невідомо.

Вони стояли і мовчки дивилися одне на одного. Останній тиждень був ніби у тумані. Йоан згубив лік дням, які провів у безперервному каятті. Він знову не стримався. П’ять століть загартування власної волі пішли коту під хвіст. Проте цього разу все було інакше. Він боявся за неї. Був ладен віддати все до останку за одну її усмішку. Новина, що дівчині може щось загрожувати, змусила серце послушника битися частіше. Він вмить забув про те, що клявся більше ніколи не підпускати її до себе, не думати й не говорити з нею. Різдвяна ніч одразу виплила перед очима. Йоан пригадав кожну деталь, кожну мить, проведену разом. Аромат її волосся та шовковиста шкіра зводили з розуму і чоловік відчув як бажання володіти нею знову росте подібно сніговій лавині.

Він тікав від неї увесь цей час. Втікав від тієї, яка стала для нього усім, яка подарувала йому цілий світ. Почуття такою мірою захопили Йоана, що він забув про те, якими будуть наслідки. Люда мала рацію — він боягуз! Нехай таким і залишається в її очах. Ще трохи — і вона піде. Ще трохи — і стане вільною від нього.

Врешті дівчина підійшла ближче і обняла його.

— Я не можу без тебе. Не жени мене.

Послушник важко ковтнув, та все ж обвив руками її стан. Тепле дівоче тіло обпекло своїм жаром.

— Я так скучила… Мені страшно. Я боюся того, що буде, — шепотіла Люда, — бо не знаю, чи буде завтра новий день і ти у ньому.

— Вір.

— У що вірити?! — дівчина підвела голову і Йоан побачив в її очах сльози. — Мене ніхто ніколи не питає, чого я хочу! За мене завжди все вирішують! Але ж я не лялька, якою можна побавитись і викинути! А ти теж просто грався!

— Людо, прошу тебе, — послушник силоміць посадив її на тверду лежанку. — Не роби зле собі й дитині.

— То ти тепер згадав про дитину? Чому ти не попередив мене?

Тут почувся стукіт у двері і на порозі з’явився отець Митрофан. Йоан рвучко відсахнувся від дівчини.

— Добраніч.

Отець почекав поки за ним закриються двері і повернувся до Люди.

— Як ти?

— Все добре, — дівчина дивилася на зачинені двері. — Що трапилося, отче?

— Тут тобі буде ліпше.

Люда похитала головою.

— Ні, причина не тільки в тому, де мені буде краще.

— Щось діється довкола тебе, — неохоче погодився священник. — Я сам побоююсь своїх здогадок. Здається, Дем'ян щось затіває.

— Йоан нічого не казав! Він не винен! Як Сладин батько може про щось здогадуватися?

— Я волів, аби ти ліпше вже пішла від нас, аніж сидіти й загадувати твою долю наперед.

***

Минув ще один тиждень і Люда майже звикла до свого нового стану. Вона знову відчувала на собі зацікавлені погляди, як і тоді, коли тільки увійшла в їхнє життя. Дівчина намагалася якомога менше потрапляти на очі монахам. Вечеряла в себе, посилаючись на слабкість.

Від твердої лежанки боліло все тіло, хоча Федір і постелив на неї кілька ковдр та покривал.

— Так краще? — турботливо спитав хлопець, коли Люда в черговий раз присіла на своє нове ліжко.

— Краще, — не зовсім впевнено відповіла та.

Келія Федора була суміжною з кімнатою дівчини, тому саме його останнім часом вона бачила найчастіше. Хлопець сумлінно пильнував, аби обраній чогось не бракувало, підтримував тепло в маленькій печі, у якій зазвичай не палилося, коли тут жив Йоан. Приносив воду та їжу, проте не залишався, щоб порозмовляти чи просто посидіти, як це було колись. Люда сама не була готова для розмов, тому й не наполягала.

На відміну від Федора, Лука вже наступного ранку після прибуття дівчини до братства, зустрів її широкою усмішкою.

— Як почувається наша майбутня матуся?

Люда якраз закінчувала снідати і мало не вдавилася шматком паляниці від несподіванки.

— Ти чого?

— Бо не чекала гостей з самого ранку! — трохи грубо відповіла дівчина, намагаючись відкашлятися.

— Прошу вибачення, пані! Наступного разу буду просити аудієнції завчасу, — блиснув очима хлопець.

— Вибач, я не хотіла. Просто не знала, що сніданок так пізно. Не змогла чекати.

— Коли ми встаємо до заутрені, то й півні ще сплять. Як ти? Як наш малюк?

Люда мовчки стенула плечами. Лука окинув її поглядом: дівчина здавалася втомленою і явно чимось переймалася. Він здогадувався, що її турбувало. Йоан знову уникав її і цього разу все було значно складніше.

Люда тихо прослизнула до трапезної. Там якраз не було нікого, бо сніданок закінчився, а до обіду ще було багато часу. Дівчині захотілося пити. Вона підійшла до відра з водою і глянула на своє віддзеркалення. Рум’янець зовсім зник з її щік, синява попід очима робила їх ще більшими та прозорішими, а чорні зіниці здалися їй колючими. Люда насупилася і зачерпнула горнятком води.

Рипнули двері і до трапезної увійшов Пилип. Він на мить завмер, а потім кивнув.

— Слава Ісу!

— Слава навіки! — ледь чутно відповіла Люда.

— Тобі потрібна допомога? — спитав брат, водночас шукаючи щось поміж чисельними глеками та мисками.

— Ні, дякую! — поспішила відповісти дівчина, не дивлячись на нього.

— Може, ти голодна? — послушник нарешті знайшов, що шукав, і повернувся до Люди. — Просто зараз піст. Панотець та брати сідають до столу раз в день. Для інших — два рази. Тому готуємо менше, — почав виправдовуватися хлопець. — Якби не хворі і…

— Якби не я?

— Ні, я зовсім не це мав на увазі! — Пилип заперечливо помахав головою.

— Я все розумію, — Люда відвернулася, бо на очі навернулися сльози.

Брат вже подумки картав себе за нестриманість. Йому хотілося якось її розрадити, проте, у силу свого характеру, він не сказав ні слова і заходився шукати щось їстівне. Зранку готували кашу, та від неї не залишилося й сліду.

За хвилину послушник поклав на стіл паляницю і мисочку з варенням.

— Якраз вчора одна добра жінка занесла нам смачного малинового варення. Спробуєш?

Пилип обережно підійшов до Люди і торкнувся її плеча.

— Дякую, але я не голодна, — спробувала всміхнутися та, повертаючись до нього і витираючи долонею сльози. — Просто стала надто плаксива.

Вона сіла на лаву.

— То прекрасно: мати можливість дати комусь життя, — Пилип сів навпроти неї. Забава, коли носила Серафима, була ще радіснішою, аніж зазвичай. Ніколи не плакала.

Хлопець вперше завів з Людою розмову. Спочатку він не приймав її. Те, що вона з’явилася, означало продовження їхніх мук. Пилип вже не вірив, що хтось чи щось може звільнити їх. Було стільки шансів, аби скинути прокляття, проте жодна з них не довела справу до кінця.

З такими думками він провів свою вічність і з ними зустрів нову обрану. Достойною для нього була тільки Забава, проте й вона виявилася занадто слабкою, а може то Дем’ян був надміру безпощадним?

— Як мало потрібно людині для щастя! — продовжував послушник, не відводячи погляду від Люди. — Я стільки разів обдумував те, як провів би своє життя, якби вибрав іншу стежку. Завів би сім’ю. Працював би в полі. А вдома мене б чекали… Та я був би щасливий у будь-якому випадку.

Люда не розуміла, чому раптом цей мовчазний брат завів з нею таку інтимну розмову, адже вони не були друзями і до нині їхній найдовший діалог складався не більше, ніж з двох-трьох коротких речень.

— Ти про таке не думала?

Дівчина стрепенулася від несподіванки і вперше глянула йому в очі:

— Я?

— Ти не думала, що все могло бути б інакше? — блакить Пилипових очей притягувала і відштовхувала водночас.

Люда враз відчула нудоту і затулила рота рукою. Брат злякано підвівся.

— Тобі зле?

Дівчина повільно розвернулася на лаві і сіла спиною до столу. Послушник підскочив до неї:

— Може, води?

Люда заперечно похитала головою, продовжуючи затуляти долонею рота. Здавалося, ще трохи — і її вирве просто на Пилипа. Хлопець зрозумів це і швидко підсунув їй перше-ліпше відро.

Дівчина вчепилася в нього обома руками і черговий приступ нудоти випустив назовні вміст її шлунку. Тієї ж миті відчинилися двері і до трапезної увійшли кілька братів. Серед них був Йоан.

— Пилипе, що трапилося?

Петро зробив кілька кроків у напрямку до них, проте різко зупинився. Він подумав, що Йоан волів би сам у всьому розібратися. Проте той не поспішав. Здавалося, що єдиним його бажанням було вийти геть. Петро перезирнувся з Яковом і повернувся до Пилипа.

— Знайди панотця, гаразд?

Той ледь кивнув і попрямував до дверей. Уже на порозі здалося, що він не зміг розминутися з Йоаном: проходячи повз, боляче штовхнув того в плече, від чого останній зробив крок назад, проте не відповів нічого.

Петро підійшов до Люди. Вона не знала, що Йоан тут, проте усвідомлення того, що хтось бачить її у такому ганебному, на думку дівчини, стані, не давало підвести голови. Петро турботливо присів біля неї і спробував зазирнути в обличчя, але вона відвернулася.

— Не дивись на мене, — попросила тихо.

— Тебе щось болить?

Люда похитала головою, проте її знову вирвало. Від сорому вона закрилася рукою і заплакала. Петро підвівся і кивнув Якову:

— Брате, загрій води!

Погляд Петра впав на місце, де ще мить тому стояв Йоан. Там було порожньо.

До трапезної вихором влетів Лука і одразу підбіг до дівчини.

— Що з тобою?

Та не відповіла. Вона вже заспокоїлася і перестала плакати, проте й далі закривала обличчя.

Лука жестом спитав Петра, що трапилося. Той лише розвів руками.

— Ми вже це проходили. Глянь на мене, — Лука сів біля Люди і забрав з її чола мокре від поту волосся. — Тобі треба вмитися, чуєш? Стане легше.

Дівчина тільки похитала головою. Лука знаком попросив всіх вийти. Коли за ними зачинилися двері, він лагідно погладив її по голові і всміхнувся.

— Люба моя, то дитина викликає в тебе такі відчуття. Так було і в інших.

Люда продовжувала сидіти, не насмілюючись поворухнутися. Їй було соромно глянути на нього.

— Тут нікого окрім нас нема, все гаразд, — послушник продовжував заспокоювати її, як малу дитину.

Люда врешті насмілилася підняти голову: її обличчя було червоним та блискучим від поту і сліз. Лука забрав геть відро і приготував миску з теплою водою та шмат полотна. Дівчина сиділа, обіпершись спиною до столу, і важко переривчасто дихала. Горло знову душили сльози. Сльози сорому, відчаю, самотності та образи. Брат поклав миску на стіл і сів на лаву. Потім намочив кусень тканини у воді, склав учетверо і заходився обтирати її обличчя. Люда не рухалась, дивлячись кудись попереду себе, проте Лука розумів, що всередині неї коїться справжнє пекло: груди здіймалися у німому риданні, губи тремтіли, а в русалкових очах стояли сльози. Хлопець і сам відчував, як у ньому здіймається злість, бо не він мав зараз сидіти поруч з нею, а той, хто чорним вихором промчав повз нього в коридорі кілька хвилин назад.

— Тобі треба відпочити, — послушник марно намагався достукатися до дівчини: та не реагувала ні на що, блукаючи далеко у своїй свідомості.

Лука обережно обтер її шию та ту частину грудей, яку позволяв побачити високий виріз сорочки, руки і на мить затримався: як давно не відчував він людського тепла, а її маленька тонка ручка так довірливо покоїлася в його руці. Тоненька жилка із внутрішнього боку зап’ястя ледь помітно пульсувала і послушник торкнувся її великим пальцем. Йому враз захотілося притиснути її руку до свого обличчя і відчути запах живого тіла. Запах молодої жінки. Та тут Люда глибоко зітхнула і хлопець здригнувся.

— Дякую, ти як завжди вчасно.

Гіркота, з якою це було сказано, передалася послушнику і він подумав, що вбити Йоана було б надто просто.

— Тобі краще?

Дівчина кивнула.

— Вибач, що тобі довелося стати свідком моєї ганьби.

— Не кажи дурниць, — заперечив Лука. — То мій обов’язок: надавати допомогу тим, хто її потребує.

Двері вкотре відчинилися і вони побачили отця Митрофана.

— Дитино моя, як ти? Мені сказали, що тобі стало зле?

— Все гаразд. Просто я мало не обблювала всіх, — тихо відповіла дівчина і закрила обличчя руками.

— Я відправлю за повитухою. Відведи її до себе, — звернувся священник до Луки.

Знову опинившись одна, Люда сумно обвела поглядом бідну обстановку свого нового житла: кам’яні стіни, кам’яна стеля, кам’яна підлога — все віддавало прохолодою, незважаючи на вогонь, що палахкотів у каміні. Дівчина сумувала за такою рідною кімнатою в костелі. Там вона відчувала себе по-домашньому затишно, а тут була затворницею.

Люда обійшла кругом тісну келію і знову підійшла до дверей. У коридорі почулися кроки, проте вони дійшли до трапезної і стихнули. Мабуть, хтось збирався готувати обід. Дівчина обережно відчинила двері і визирнула назовні: у довгому напівтемному коридорі було безлюдно. Вона зробила кілька кроків у протилежному від трапезної напрямку і підійшла до ще одних дверей. Їй сяйнула думка, що було б добре повісити на кожні двері таблички з іменами всіх братів. «Це тобі не санаторій», — сама себе піддразнила Люда і відчинила двері.

Тут було все так само, як і в попередній келії. Вузька кімната була майже порожньою, якщо не брати до уваги тверду лежанку, прикриту тонким рядном. У цій келії не було вікна, тому вона здавалася ще меншою.

Дівчина підійшла до наступної кімнати. Тут було трохи ширше, бо келія призначалася для двох людей — вздовж стін Люда побачила дві лежанки, розміщені одна навпроти одної.

— Номер на двох, — хмикнула вона і тихо вийшла геть.

Раптом дівчина почула, як хтось іде, і швидко попрямувала до себе.

— Людмило! — почула вона голос Петра і неохоче зупинилася.

Монах ішов до неї, проте він був не сам: позаду нього Люда побачила немолоду повну жінку, яка чомусь здалася їй непривітною.

— Чому ти не відпочиваєш? — послушник взяв її під руку і змусив зайти до келії.

Жінка попрямувала за ними.

— Ти чого ходиш гола? — незнайомка стала перед дівчиною, яку Петро майже силоміць посадив на ліжко, і окинула суворим поглядом з ніг до голови.

— Я не гола, — Люді стало не по собі і вона глянула на брата, немов просячи у нього підтримки, проте той не помітив її німого прохання.

— Така худа. Ви її не годуєте? — баба почала обмацувати руки дівчини, ноги, навіть зазирнула до рота і в ту мить Люда подумки порівняла себе з кобилою, яку оглядають перед купівлею.

Повитуха закінчила огляд і випрямилася, вперши руки в боки.

— Скільки вже?

Дівчина почервоніла: який лікар спитає таке в присутності сторонньої людини?

— Місяць, — прошепотіла вона.

— Їй потрібен спокій. Менше нервів, більше сну і тиші. Трохи полежиш — і нудота пройде. Приймай щоранку по ложці меду перед їжею.

Жінка раптом схопила Люду за руку і глянула в очі. Погляд старої був неприємним і дівчина подумала, що вибрана професія вкрай не підходила їй.

— Я прийду через два тижні, перевірю твій стан.

Люда ледь кивнула і опустила очі. Повитуха підвелася і щось прошепотіла Петру. Вони разом вийшли геть.

Дівчина трохи почекала, а тоді швидко підвелася і знову вийшла до коридору. У трапезній було чути голоси: наближався обід і приємний аромат розносився по всьому братстві. Люда зупинилася перед дверима трапезної, проте ніяк не наважувалася увійти. Знову почулись кроки і дівчина завмерла. Сховатися було нікуди, бо її келія знаходилася у напрямку, звідки долинали кроки. Мить — і вона побачила Йоана. Той виринув із темряви за кілька кроків від неї і Люді вкотре здалося, що земля втікає з-під її ніг.

— Привіт! — тихо мовила вона.

Послушник різко зупинився: який раз її присутність стає несподіваною для нього!

— Я скучила.

Люда простягнула до нього руку, проте чоловік сіпнувся, мовчки пройшов повз неї до трапезної і зачинив двері прямо перед її носом. Дівчина на мить застигла, не розуміючи, що трапилося, а потім сльози градом покотилися з очей. Вона притулилася до дверей і її плечі затряслися в німих риданнях.

— Поговори зі мною, — шепотіла крізь сльози, гладячи двері рукою. — Ти потрібен мені, прошу…

— Заради Бога, що ти тут робиш? — тривожний голос Луки пронизав повітря.

Він вчасно підхопив напівпритомну Люду, яка вже сповзала вниз, і на руках відніс до келії.

— Тобі далі зле? — спитав брат, допомагаючи їй сісти на ліжко.

Та не відповіла, ще більше зайшовшись у плачі. Лука нахмурився: він здогадувався, у чому річ, бо хвилину тому розминувся з Йоаном.

— Красуне, досить лити сльози! Ніхто не вартий твоїх страждань.

Люда витерла мокре обличчя рукавом і глянула на послушника.

— Він знову мене уникає! Де він зараз живе? То ж була його келія. Я хочу поговорити з ним.

— Зробімо краще так: я з ним побалакаю, а ти заспокоїшся і пообіцяєш мені, що більше не будеш плакати.

Лука взяв руки дівчини в свої і підбадьорливо усміхнувся.

— Я спробую, — схлипнула Люда.

***

Келія Луки знаходилася у самому кінці коридору. Коли посеред ночі Йоан постукав у двері і попросився пожити деякий час з ним, хлопець здивувався, бо на початку той сам вибрав для себе одиночну кімнату. Ця ж келія була призначена для двох братів, проте в ній не було вікна. Вони три століття розділяли її, але з приходом Люди Йоан захотів жити сам.

— Ти як блудний син, — жартував Лука, — походив і все ж повернувся.

— Ти знаєш, чому я тут. Чи вона мала поселитися разом з Пилипом?

— Думаю, він би не зрадів! — Лука засміявся і поплескав Йоана по плечі. — Ну, заходь, влаштовуйся. Згадаємо старі добрі часи.

І ось тепер Лука сумнівався в правильності свого вчинку: життя з Йоаном не приносило нічого, окрім гріховного відчуття роздратованості, яке він потім пів ночі замолював. Також незрозумілим було ставлення брата до обраної. Між ними панувала надзвичайно сильна напруга, яка, хоч і була невидимою, проте відчувалася фізично. Повітря довкола них вібрувало, заражаючи їхнім настроєм інших.

Йоан справді знову зробив так, як вважав за краще: він повністю виключив свої почуття і замкнувся в собі. Щовечора після молитви Лука намагався його розговорити, проте той відвертався до стіни і вдавав, що спить. Зранку ж намагався швидше покинути келію. Така поведінка виводила з себе навіть відкритого та привітного Луку, але змусити того відверто поговорити не вдавалося.

Проте сьогоднішні події стали останньою каплею в терпінні Луки. Він як міг заспокоїв Люду, але, тільки-но покинувши її келію, кинувся до трапезної, де якраз всі зібралися на обід.

— Сідай швидко, — сказав Федір, побачивши його. — Ми щойно привезли цілу сім’ю.

— Одна біда пішла, а друга — прийшла, — сумно похитав головою Ілля.

Лука знайшов очима Йоана і кинувся до нього.

— Скільки ти ще будеш знущатися з неї? — голосно спитав він, зупинившись біля послушника.

Той сидів за столом і дивився на порожню миску перед собою. Всі присутні різко замовкли і перевели на них погляди.

— Як ти можеш бути таким байдужим? — Лука нахмурився і стиснув кулаки. — Вона вже всі сльози виплакала через тебе!

Здавалося, що Йоан його не чув. Обличчя послушника залишалося незворушним, що ще більше дратувало Луку, всі емоції якого були написані на лиці.

— Чого ти домагаєшся? Хочеш, аби вона тебе зненавиділа? — голос брата мимоволі зірвався на крик і Петро кашлянув, застережливо кивнувши в бік дверей.

— Чи тобі байдуже до неї і ти вирішив просто погратися?

Тут Йоан різко підвівся і вхопив Луку за комір ряси.

— То може віддати її тобі? Ти ж будеш радий, правда? — він з силою відштовхнув брата назад, але Яків встиг втримати того від падіння.

Йоан швидко вийшов геть.

— На посиденьки нема часу, люди теж чекають на їжу, — спокійно сказав Яків і сів за стіл.

***

Кирпата дівчинка років восьми сиділа біля своєї хворої матері. Вона ніяк не наважувалася торкнутися її руки, ніби боялася потривожити мамин сон. Та давно не говорила з нею, не співала колисанки, не обіймала. Минув тиждень, відколи вони опинилися в лічниці.

Дівчинка глянула у вікно: сніг майже розтанув і небо було чистим та світлим. Їй так хотілося надвір! Але черчики не позволяють, кажуть, ще рано.

— Обрадо, про що задумалася? — Лука підійшов до малої й поклав руку на її чоло. — Гарячки вже нема. Скоро будеш здорова!

Обрада усміхнулася: їй подобався цей черчик. Вона подумала, що її майбутній чоловік буде схожий на нього, такий ж гарний та веселий.

— Скоро весна, — тихо мовила вона і знову глянула у вікно.

Лука став на коліна і почав оглядати жінку, матір Обради. Ту все ще лихоманило, хоч і не так сильно, як вчора.

— А де тато? — спитала дівчинка. — Чому він пішов?

— Твій тато чекає вас удома. Він вже здоровий, тому залишатися тут йому не можна, аби знову не захворіти.

Рипнули двері і обличчя дитини перекосило від жаху. Лука озирнувся, аби зрозуміти, що так її налякало, і побачив Йоана. Той мовчки пройшов повз них до печі, несучи оберемок дров під пазухою.

— Він страшний, — тихо прошепотіла Обрада, не відводячи погляду від похмурого монаха.

Лука сумно всміхнувся:

— Він не страшний. Просто дуже нещасний.

— Чому?

— Бо в нього болить серце…

— Він теж хворий? Як і моя мама?

Лука підвівся.

— Так, хворий. Проте, на жаль, вилікувати його майже неможливо. Не бійся його, а просто пожалій.

Дівчинка трохи впевненіше кивнула і знову поглянула в кут на самотнього брата, який задумано дивився на вогонь.

Після сварки з Лукою, Йоан перебрався жити до колишньої кімнати Люди у костелі, та йому не стало легше, бо тут все ще більше нагадувало про неї. Зім’ята постіль зберігала її запах, як і одяг, який залишився лежати на ліжку та у відкритій скрині.

Роботи в монастирі було не так багато, як минулої осені. Більше часу можна було присвятити молитві і думкам, які часто охоплювали з головою. Протиріччя та сумніви розривали зсередини і послушник з останніх сил боровся між бажанням увірватися до Люди й признатися в почуттях і тим, щоб надалі сумлінно продовжувати свою екзекуцію. Та ніч минала, приходив новий день і все починалося спочатку, тільки маска байдужості поволі приростала до обличчя Йоана.

[1] Карл I Роберт (1288-1342 рр.) – король Угорщини, титулярний король Галичини та Володимирії.