Раді Вас бачити!

— Він явно радий бачити твої муки, — Лука похухав на руки, які посиліли від холоду, і сховав їх в складках ряси.

Отець Митрофан попросив купити трохи ромашки, звіробою та деяких інших трав. Лука взяв з собою Йоана, аби не йти самому.

— Ти про Пилипа? — здогадався Йоан.

— З першої спроби, — хмикнув Лука.

Купивши все необхідне, вони вже пробиралися крізь натовп назад, як раптом Йоан почув, що хтось його кличе.

— Святий брате, постривай! А йди-но сюди.

Йоан здивовано переглянувся з Лукою і підійшов до купця, що продавав всілякі дрібниці: верхній одяг, хустки, гребінці та ще багато чого іншого.

— Добрий день, брате! Гарна нині днина, погожа.

— Пан щось хтіли? — запитав Йоан.

Лука підійшов до них і зупинився позаду.

— Я запримітив цей гарний кулон, який висить у тебе на грудях…

Йоан рвучко схопився рукою за прикрасу — він забув сховати її під рясу.

— Так, цей. Звідки він у тебе?

— То дарунок, — тихо відповів послушник.

Никифор нахилився, аби краще роздивитися.

— Брате, а від кого?..

— А чи не забагато питань, добродію? — втрутився Лука.

Купець замахав руками.

— Та що ти, братику! Просто то був один такий — крило янгола.

— Сестра подарувала, — не піднімаючи очей, мовив Йоан.

Никифор заметушився.

— Сестра? А де вона зараз?

— Ну, все, досить. Ми не маємо часу на пусті теревені, — Лука вже хотів йти геть, як раптом слова купця змусили його зупинитися.

— Ти не знаєш, де твоя сестра, чи не так?

Йоан різко глянув на нього. Торговець задоволено похитав головою.

— Твоя сестра — вродлива, струнка, з довгим темним волоссям та з великими світло-зеленими очима? Схожа на наяду, що випливла з глибин моря? — побачивши по очах послушника, що вгадав, чоловік хитро засміявся. — Я знаю, де вона.

***

Злата м’яла в руках поділ плахти і не знала, що робити. Вона була впевнена, що дочка не здогадувалася про свій стан.

— Вона вже пішла?

Люда стояла на порозі й дивилася на порожнє місце на лаві, де ще недавно сиділа Лабуня.

— Пішла, — Злата зітхнула. — Де ти була?

— Яке вам діло? — огризнулася дівчина, не дивлячись на жінку.

Та мовчки проковтнула образливі слова і лагідно усміхнулася:

— Сідай, поговоримо.

Після хвилини сумнівів Люда все ж сіла і поклала руки на стіл.

— Ти не голодна?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Нічого не пригадала нового?

— Ні.

Погляд Злати впав на її руки: білі, тонкі, з довгими пальцями, вони не належали людині, яка звикла до роботи. Хто ж вона? Бояриня? Князівна? Але чому її ніхто не шукає?

— Як ти себе почуваєш? Нічого не болить?

Люда на мить задумалася:

— Не знаю. Спершу ніби трохи нудило, але то від того, що я сильно вдарилася, так? А голова вже так не болить.

Злата намагалася не опускати очей, та всередині все похололо: а якщо дівчина й справді при надії? Купчиха не боялася осуду людей, бо таке досі часто траплялося, коли дочка приносила у подолі. Надто живим був відголосок язичництва.

Злата накрила своєю рукою руки Люди.

— Ти не злися на Лабуню. Вона трохи колюча, але має добре серце.

— Он як? — хмикнула дівчина. — А я думала, що у неї серця взагалі нема.

— Вам би помиритися.

— А інакше що? Вона порчу на мене наведе? — Люда забрала руки і знову зайняла войовничу позицію.

— Не наведе. Але може щось порадить.

— А чому ти не порадиш?

— Я не бачу того, що бачить вона.

Деякий час Люда сиділа мовчки і Злата терпляче чекала. Емоції мінялися на обличчі дівчини блискавично: в одну мить гнів спалахував на її щоках, а в іншу — вина і сором.

— Ну, добре. Я спробую.

Увечері була ще одна спроба знайомства. Лабуня, лише ступивши на подвір’я, вже була готова до сварки, проте за хвилину приємно здивувалася: Люда зустріла її широкою усмішкою і провела до світлиці.

— Прошу сідати, — чемно запросила дівчина і скромно стала в кутку.

Знахарці так і свербіло щось сказати, проте вона змовчала.

— Ну, сяду, коли так просять. А Златка де?

— Вона на стайні, зараз підійде. Вип’єте чого? — Люда махнула рукою у бік столу, який був заставлений стравами.

— Ну, я б випила квасу, а там — вечір покаже.

Лабуня мовчки спостерігала за дівчиною, яка проворно взяла глечика і налила в горня квасу по вінця. «Не скупа», — підмітила про себе баба.

— Прошу вас пригощатися. Нині готували разом зі Златою.

Лабуня ледь кивнула і обвела поглядом стіл. «Добре потрудилися, нічого сказати», — промайнуло в голові. — «Коли лиш встигли?»

Тут тобі й каша пшенична зі шкварками, і вареники з сиром, квашені огірки та помідори, качка печена, і пиріжки з капустою! Добре, що Златка не тримає піст, як взяли собі за моду багато. «Тоді у мене б діло не йшло! Якби всі півроку їли лише голу воду і жменьку проса!» — казала вона не раз.

— Так і ти сідай. Змучилася ж певно? — враз подобрішала жінка.

Люда сіла і одразу вхопила огірок. Знахарка похитала головою, підтверджуючи свої здогади.

— І давно тебе тягне на солене?

Дівчина стенула плечами:

— Не знаю. Я тільки й пам’ятаю себе лише ці кілька тижнів, що живу у Златки. Ніби заново народилася.

У ту мить ввійшла купчиха і здивовано стала в дверях:

— Смачного, мої любі! Як бачу, без крові?

Люда хмикнула, зате Лабуня лагідно глянула на дівчину і чи не вперше всміхнулася:

— Та чого ж нам? Гарна в тебе дочка. Вибачай, що не признала спочатку.

Злата сіла біля них і зітхнула. Подруга зрозуміла, що було за тим зітханням: жінка боялася втратити своє щастя. Звичайно, Лабуня могла б зварити зілля, яке б відтягувало повернення пам’яті Люди, проте не могла так жорстоко вчинити.

Дівчина з’їла майже всі огірки, як Злата перехилила чарку з п’янкою медовухою і голосно стукнула нею об стіл.

— Кажи.

Лабуня, що якраз несла до рота ложку з вареником, завмерла, а Люда здивовано глянула на названу матір.

— Ну, що казати? — задумано мовила знахарка, відсунувши вбік миску. — Треба колиску замовляти.

— Яку колиску? Кому? — Люда звела брови догори і перевела погляд з однієї жінки на іншу.

— Нам, — обережно відповіла купчиха, зрозумівши, що мала рацію.

Люда широко всміхнулася:

— То ти?..

— Не я.

— А хто?

Злата глянула на Лабуню, шукаючи підтримки.

— У тебе дитина буде, — нарешті сказала та.

Люда пополотніла і вхопилася руками за стіл. Названа мати перелякано підскочила до неї.

— Донечко! Тобі зле?

Схоже, тій і справді було зле: дівчина зблідла і здавалося, що зараз знепритомніє. Лабуня встала з-за столу і допомогла Златі пересадити її на широку лаву коло печі.

— Малушо! Іди сюди! — крикнула купчиха.

Челядинка вмить влетіла до кімнати і злякано глянула на непритомну панночку.

— Загрій води! — кинула Лабуня. — Добре, що я взяла з собою зілля, ніби знала. Дивись, яка вона в тебе біла, як молоко!

Злата відчула себе винною і провела рукою по холодному чолі дівчини, яка, здавалося, просто заснула.

А вона й справді ніби спала і бачила дивний сон. Спочатку не було нічого, тільки в’язка густа темрява. Та вже за мить морок почав розсіюватися і дівчина почула попереду голос. Він кликав її, спочатку тихо, а потім все гучніше, проте до неї долітали тільки обривки слів, яких вона не розуміла. Враз їй здалося, що темрява попереду колихнулася, ніби відокремилася від частини себе.

— Хто тут?

— Вернися…

— Що?

— Нися… ися… ися… — лунало звідкільсь попереду.

— Хто тут? Ви лякаєте мене!

— Мило… мило…

— Я вас не розумію, — розпачливо крикнула дівчина. — Ви мене знаєте? Знаєте, хто я?

— Моя…

— Твоя? Ти мій чоловік? Де ти?

Люда кинулася на голос, проте темрява знову стала однорідною.

— Нарешті! — почула вона над собою і розплющила очі.

— Будеш давати їй відвар чотири рази в день. Я нині заварю ще і завтра принесу.

— Що зі мною було? — дівчина спробувала підвестися, проте не змогла.

— Лежи, — Лабуня змусила її лягти і вкрила ковдрою. — Ось прийде тепло, будеш себе краще почувати. Крім того, бачу, що нудота в тебе пройшла. Значить, менше, ніж півроку лишилося.

— До чого? — злякано спитала Люда.

— До пологів.

Злата голосно видихнула.

— Не видно ще нічого.

— У мене буде дитина? Але звідки?

Лабуня засміялася:

— А то вже ти нам скажи, звідки? Я ж думала, що ти ще дівка. Без плахти та з одною косою, без хустки.

— Так, може, ще не побралися? — висловила здогад купчиха.

— Може. А може й взагалі не збиралися.

— Та що ти кажеш! — Злата перехрестилася і докірливо глянула на подругу.

— Ну, жигнатися треба було скорше. — Лабуня вирішила не розпалювати суперечку. — Темно вже. Піду я. Завтра зайду.

Злата провела гостю і повернулася до світлиці. Люда сиділа на лаві, опершись спиною до печі, і дивилася собі під ноги.

— Як же так? Я ж нічого не пам’ятаю, — мовила ледь чутно.

— Головне, що ти здорова. А дитятко ми вибавимо і без батька.

— Але я так не хочу! Я хочу знати, хто я! Хто він! — розпачливо крикнула Люда.

Злата тільки сумно усміхнулася.

***

— Я не знаю, що робити.

Йоан стояв посеред тісної келії і дивився на Луку. Той сидів на твердій лежанці і перебирав в руках дерев’яну вервицю, подаровану Людою.

— Я не можу мовчати далі. То неправильно.

— Не переймайся іншими. Лиш з отцем негарно виходить.

— Спершу я хотів одразу кинутись за нею. Та потім…

— Та потім подумав, що їй краще там, де вона зараз? — закінчив замість нього Лука. — Тобі легше, коли вона далеко?

Йоан не знайшов слів, аби відповісти, і відвернувся.

— Ти не знаєш, чи їй там добре. Може, вона б воліла бути тут?

— Але я волів би, аби вона була подалі! Ти ж чув, що казав той торговець: вона нічого не пам’ятає. Уяви, я прийду і скажу: «Вітаю, ти носиш мою дитину! Але я ніколи не візьму тебе за дружину, бо я без кроку монах! І на мені прокляття ось вже майже тисячу років!» Це я маю сказати?

Йоан щосили вдарив кулаком по дверях і Лука підвівся.

— Тихо, бо тут і стіни мають вуха. Думаю, завтра варто поговорити з тим чоловіком.

***

Люда простягнула кобилі яблуко й погладила її.

 — Хороша моя, — рука легко ковзала по гладкій, блискучій спині.

Кобила була молода, здорова. Дівчина любила цю тварину. Довгими днями, поки Злата займалася своїми справами, Люда сиділа біля тварини й розмовляла з нею. Не раз їй здавалось, що та її розуміє. Морква (так звали панську улюбленицю через те, що її шерсть була рудого, «морквяного» окрасу) дивилася на дівчину добрими великими очима й час від часу кивала. Раптом на подвір’ї почулися крики і молода пані вийшла глянути, що трапилося. За нею пішли й кілька холопів.

Злата, побачивши дочку, швидко злізла з воза і побігла до неї. Позаду жінки дівчина побачила двох черчиків і здивовано поспішила їй назустріч.

— Дитино!.. Віринеє, — Злата схопила її руки і міцно стиснула, ледь переводячи дихання. — Там прийшли по тебе… твій брат!

Люда сиділа за столом зі стиснутими кулаками й мовчала, не насмілюючись заговорити з незнайомцями. Злата поклала на стіл шмат м’яса, хліб та барильце меду й сіла поруч. Руки її тремтіли.

— Так хто ж із вас є ріднею моїй Віринеї? — запинаючись, спитала жінка.

«Віринеї…», — про себе повторив Лука.

— Я, — відповів Йоан, не відриваючи погляду від дівчини. — Людо…

Дівчина стрепенулась, широко розплющивши очі.

— Як ти назвав мене? То моє ім’я? — її серце скажено закалатало.

— Людмила. Так тебе звати.

— Ти мій брат? А де мій чоловік?

— Він чекає тебе вдома, — збрехав Лука, навіть не кліпнувши. — Нам треба їхати…

Злата зірвалася з місця.

— Не забирайте її від мене, благаю вас! — вона впала на коліна перед Лукою, — він сидів ближче до неї, — і вхопилася руками за поділ його ряси.

— Не лишайте мене єдиного, що тримає мене на цьому світі, благаю вас!

Йоан поміг Луці підняти Злату і посадити на лаву, але та знову зірвалася з місця і міцно притиснула дочку до себе.

— Не чіпайте, прошу вас… Ви ж не станете брати гріх на душу й лишати бідну жінку останнього…

Люда обняла Злату.

— Я не можу лишити її тут одну, братику, — вона глянула на Йоана очима повними сліз. — Чи можна забрати її з собою, у нас велика хата?

Той важко ковтнув і подивився на Луку, просячи допомоги.

— Ми прийдемо завтра і ти зможеш провідати свою названу матір, — ці слова викликали нову хвилю ридань з боку Злати.

— Нехай мій чоловік прийде сюди і ми з ним поговоримо. А до того часу я звідси не піду.

Лука відійшов до самих дверей і тихо, проте твердо, мовив:

— У тебе нема чоловіка.

Йоан завмер, а Люда насупилася.

— Чорноряснику, ти збрехав мені?

— Так, я збрехав, — тихо відповів послушник. — Для твого ж блага.

— Що стало з моїм чоловіком? — крижаним голосом спитала дівчина.

— Його в тебе не було ніколи.

Йоан зблід сильніше, ніж зазвичай.

— Як не було?

— Тобі треба піти з нами. Тоді про все й довідаєшся.

— Нікуди я з вами не збираюся іти! — крикнула дівчина, вивільняючись з обіймів Злати. — Може ви звичайні пройдисвіти, а не святі брати?! Забирайтеся геть з моєї хати!

Вона відчинила двері навстіж і виштовхала Луку за поріг, а тоді повернулася до Йоана.

 — Тебе також викинути чи сам справишся?

Той мовчки вийшов.

— Ти маєш нам повірити. Тобі ж буде ліпше, якщо підеш з нами, — сказав він, спинившись за порогом.

— То погроза?

— Це прохання.

Люда закрила двері перед його носом і повернулася до Злати. Та стояла і мовчки дивилася на дочку.

— Так недобре робити, Ві… Людмило. Ти найшла свою рідню. Ти маєш бути з ними.

— Не хочу я з ними бути, — огризнулася дівчина. — Хто його знає, що то за люди.

— Не кажи так, дитино. Піди хоч глянь, може що згадаєш. Може там ліпше.

— Ніде не може бути ліпше, ніж тут! — Люда підійшла до Злати і обняла її.

Після обіду дівчина зустріла Захара. Вона якраз йшла додому з базару. Був кінець квітня, проте погода була сира, а це могло, за словами Злати, нашкодити дитині. Здавалося, що вона більше переживає за здоров’я майбутнього малюка, аніж сама Люда.

— Що ти тут забув? — здивувавшись, спитала хлопця, який сидів на пеньку під купецькими ворітьми.

Той радісно всміхнувся.

— Просто побачив тебе здалеку і вирішив почекати.

— Хороший в тебе зір. То що ти тут робив?

— Так, проходив…

Люда недовірливо глянула на Захара. Хлопець опустив очі і почухав потилицю.

— Ходи до хати, бо тут зимно.

Той слухняно пішов за нею. Дівчина скинула з голови теплу хустку, зняла кожуха й кинула на лавку.

— Ти так й не пригадала нічого?

Люда повернулася до нього. За місяць вона поправилася, рана на голові зажила, зникли кола під очима, заграв рум’янець на щічках. Ледь виднілась округлість під вільною сорочкою, проте ще ніхто не міг здогадатися про її стан, якщо не знав напевне. Злата не дозволяла їй носити пояс, аби не перетягувати живота.

— Ні. Та взнала, що в мене нема чоловіка. Зате є брат-чернець.

Захар пожвавішав.

— Як то нема мужа?

— Не знаю, — просто відповіла Люда. — Нема та й все.

— А брат?

— Він навідувався недавно.

Рипнули двері і до хати ввійшла Малуша. Побачивши Захара, радісно усміхнулася:

— Що ти тут робиш?

— На гостину прийшов.

— А я думала, до завтра спати будеш після вчорашнього, — загадково усміхнулася дівка.

— Ого! І що таке було вчора? — здивувалася Люда.

Хлопець не зрадів такій розмові і про себе пообіцяв відкусити язика балакучій дівці.

— Та нічого.

— Кажи вже! — засміялася Люда, підморгуючи Малуші.

— Пані, певно, нову віру чтять, а тут ти зі своїми казками!

— Нову, не нову, а багато хто не проти побігати лісом, — пускаючи лукаві бісики на Захара, відповіла дівка. — І скільки упіймав за ніч? Хоч трохи зігрівся?

— Про що ви? — зовсім розгубилася Люда.

— Минулої ночі наш Захар з побратимами на влови подався. Ось і питаю, чи багатим був улов?

— А на кого полювали?

— На мавок, — Малуша не відводила погляду від зніченого хлопця.

— Ти ліпше скажи, хто тебе зловив? Та й на цілу ніч?

Тут Люда здогадалася, яким насправді було це «полювання», і рум’янець залив ї щоки.

— Ой, а тобі скажи!

Челядинка ще раз усміхнулася і вибігла геть. Захар залишився сидіти, низько опустивши голову. Люда теж не наважувалася заговорити і тільки спробувала уявити, чим він міг займатися з Малушею уночі в лісі.

— І чого ти не пішла з ним?

— З ким?

— Зі своїм братом, — хлопець врешті випрямився і глянув на дівчину.

«У тебе гарні очі», — подумки мовила Люда. Гарні, але чужі. Чомусь здалося, що вона звикла бачити інші очі, не такі, як у Захара, сіро-блакитні.

— Не хотіла, то й не пішла.

Враз дівчина відчула роздратування через його надмірну допитливість.

— Краще йди додому. У тебе ж нічка була безсонна.

— Я…

— Захаре, йди! Як тобі ще пояснити? — різко кинула Люда і одразу пожаліла. — Вибач, просто я втомилася.

Вона підвелася і помітила, як Захар кинув погляд на її живіт.

— На що дивишся? Ще ворони не донесли?

Хлопець ніяково відвів очі.

— Не розказали, що Златка не лише дочку знайшла, а ще й внучку скоро матиме?

— Вибач, — хлопець ще мить повагався, а тоді вийшов з хати.

Люда провела його поглядом через вікно і задумалася. Нещодавній візит черчиків, один з яких, за його словами, був її братом, зворушив щось в серці дівчини. Сумніви прокралися в думки і вона з кожною годиною сильніше сумнівалася у правильності свого вчинку: чи не гріхом було прогнати рідного брата, та ще й служителя Бога, з двору? Чи не відречуться від неї батьки, дізнавшись про її вчинок?

Люда ходила від печі до вікна туди-сюди, заламуючи руки і намагаючись заспокоїти власну совість: «А як бути зі Златою? Скільки вона зробила доброго для мене, чужої дівчини! Я не можу покинути її, не тепер. Але ж є ще моя рідна мати. Як вона живе, знаючи, що власна дитина не хоче її знати?»

— Ви чого крутитеся, як білка? — здивувалася Малуша, заносячи до кімнати відра з водою. — Захар вже пішов?

Люда зупинилася й різко глянула на служницю. Щось недобре промайнуло в її погляді, від чого дівка аж відсахнулася назад.

— Мені потрібна твоя допомога.

***

Вона його забула. Вирвала зі свого серця та життя. Він сам винен, бо своїм ставленням змусив її шукати кращої долі.

Йоан стояв на колінах із заплющеними очами, опершись ліктями на ліжко. Молодий послушник був вражений власному відкриттю: невже їй було так само важко? Невже вона теж носила з собою тягар непотрібності, самотності та печалі? Почуття накочувалися на нього метровими хвилями, відкриваючи нові глибини незнаного досі. Що він відчував: образу, гнів, розпач? Чи все одразу? Скільки ще гріхів ховаються в його душі? Чи достойний він тепер тієї стежини, яку вибрав для себе понад дев’ятсот років назад?

Чи достойний він тепер Люди? Йоан ще ніколи не був відторгнутим. Це через нього жінки страждали, лили сльози і навіть проклинали. І ось тепер прийшов час і йому приміряти цю шкуру.

Він стежив за нею на ринку кілька днів поспіль. Ніби злодій, крався у натовпі, ховав обличчя під каптуром і обминав її, низько опустивши голову. Люда ж сміялася, жартувала і нікого не шукала в юрбі. Її влаштовувало те життя, яке вона мала тепер, і Йоан все більше схилявся до думки, що то на краще. Та високою була вірогідність того, що хтось з братів, а то й сам отець побачать обрану. Вона часто допомагала Златі на базарі, а та раділа кожній миті, проведеній разом із дочкою.

Послушник важко зітхнув: варто спробувати ще раз поговорити з Людою. Але про що саме, він не знав. Раптом почувся ледь чутний стукіт й у напіввідчинених дверях з’явився Лука.

— Маємо проблему.

Він швидко увійшов до келії і зачинив за собою двері.

— Хтось розпатякав, що бачив Люду на базарі.

Йоан різко підвівся і зціпив зуби.

— Я ще не говорив з панотцем, але, думаю, далі приховувати нема сенсу.

— Ти правий, — погодився Йоан.

— Що будеш робити?

— Не знаю.

Лука з-під лоба глянув на брата, розуміючи, що зараз той відчуває:

— Ти не хочеш її повертати?

— Я не можу сказати їй правду. Не можу так вчинити з нею.

— Краще ти, аніж хтось інший.

***

Малуша зосереджено щось шукала у своїй торбині, прикусивши язика. Люда сиділа навпроти неї і нетерпляче совалася на лаві.

— Злата сварити не буде?

— Думаєш, вона сама не робила цього, коли була дівкою? — хмикнула Малуша. — Вони знали ще більше, ніж ми тепер.

Вона поклала на стіл дві свічки, шкіряний капшук і кілька перстнів.

— Що ти збираєшся з цим всім робити? — усміхнулася Люда, звівши брови вверх.

Челядинка весело підморгнула:

— Побачиш! А тепер треба привести себе в порядок. Розв’яжи косу та всі вузли, познімай прикраси.

Малуша теж почала розплітатися. Руде пишне волосся золотом розлилося по плечах, осяваючи кругле привабливе обличчя.

— Ти така гарна, — не стрималася Люда.

Дівчина зашарілася і махнула рукою:

— Та ну, не кажи дурниць! Вся у веснянках! Я б хотіла бути такою, як ти, — зітхнула вона, дивлячись на рівну білосніжну шкіру Люди та темне блискуче волосся.

Служниця поламала одну зі свічок на маленькі шматочки і розтопила в залізній мисочці, тримаючи над іншою свічкою. Потім швидко вилила розтоплений гарячий віск у миску з водою.

— Дивись!

Дівчата зацікавлено схилилися над посудиною.

— Ось тут дорога, — Малуша вказала пальцем на довгу нитку воску, яка проходила через всю поверхню води. — Значить, буду кудись їхати. А тут два парубки: один високий, інший трохи нижчий…

— Але як взнати, хто саме? — спитала Люда, зацікавлено вдивляючись в дивний малюнок на воді. — І чому саме хлопці? Може, то просто якісь пеньки…

— Скажеш таке! — трохи ображено мовила Малуша. — Я ж не вперше ворожу!

— Нехай, — повела плечами Люда. — А що там? — вона вказала на невеличкий кружечок вкінці «стежки».

Дівка враз охнула і плеснула руками:

— То ж віночок! Скоро мене посватають!

Люда всміхнулася:

— Так цікаво! А можна мені?

За кілька хвилин вона збентежено вглядалася у восковий малюнок на воді і нічого не могла розібрати.

— Невже не вийшло?

— Чому ж не вийшло? — здивувалася Малуша. — Ось тут крило… і голова…

Люда уважно глянула туди, куди вказувала подруга, і їй і справді здалося, що вона починає щось бачити.

— Довге вбрання… То янгол! — сплеснула руками служниця.

— Що він означає? — злякалася Люда.

— Хтось тебе охороняє. Можливо, запропонує допомогу. А ще, — дівка лукаво усміхнулася, — тебе хтось любить.

— Ой, ну скажеш таке!

— Так чому? Дитинка ж буде? То як не любить зараз, любив колись.

Люда опустила голову. А й справді, хтось же таки був у її житті. Вона знову пошкодувала про те, що тоді так негарно повелася з рідним братом.

— А ось тут ще з’явилися двері… Щось нове тебе чекає, люба! — Зробила висновок Малуша, проте радість в її погляді кудись зникла.

Люда теж більше не всміхалася: щось незнане вихором увірвалося в її розмірене життя. Вона вже змирилася з втратою пам’яті, звикла до Злати, до нової домівки. До рудої Малуші. Навіть до Захара. Хоча, може то якраз він — щось нове у її житті?

— А тепер, — служниця кинулась до печі і за мить повернулася з мискою пшона, — спробуємо ще один раз. Це мене Лабуня навчила.

— Лабуня? — звела брови вверх Люда. — Невже вона займається подібними дурницями?

— Це не дурниці, — ображено відповіла Малуша. — Щоб ти знала, вона багато відає. Про минуле, майбутнє. Я так не вмію.

Вона кинула в миску перстні. За ними висипала вміст капшука: намисто, шматок дубової кори й срібну монету. Потім зняла з плечей хустку і накрила нею миску.

— Потряси, аби все перемішалося, — наказала вона Люді.

Дівчина послухалася і зробила як вчила Малуша.

— Заплющ очі і візьми перше, що попаде в руку.

Люда обережно просунула руку під хустину і затиснула щось в кулаці.

— Ну, що там? — нетерпляче спитала подруга.

Люда розтиснула кулак і побачила кору.

— І що це значить? — в голосі люди почулося розчарування. — Це значить, що я дерево? Чи тупа, як дерево?

Рум’янець зник зі щік Малуші і переляк на долю секунди промайнув в її очах, проте через мить вона опанувала себе і силувано всміхнулася:

— Ну, певно будеш жити триста років, як дуб! Мені пора йти, я й так засиділася, — враз заметушилася дівка.

— Стривай! А ти хіба не хочеш поворожити й собі?

Малуша закусила губу і швидко щось витягла з миски.

— Ну, от, — вона простягнула долоню з перстнем.

— Все-таки скоро будемо гуляти весілля! — щиро зраділа за неї Люда. — Це ж добрий знак, правда?

— Так, добрий. Буде багатий наречений, — скупо кинула челядинка і заходилася збирати свої пожитки. — Скоро пані повернуться, треба води загріти і вечерю готувати.

З цими словами вона швидко вийшла зі світлиці. Люда сиділа за столом і тримала в руці шматок дерева. Малуша на коротку мить затрималася в сінях і з жалем глянула на подругу. Хіба могла вона їй сказати, що насправді значить цей предмет у ворожінні? Чи могла признатися, що в найближчому майбутньому на неї чекає домовина? Сльози покотилися по обличчю і служниця поспішила вийти з хати.

***

Через кілька днів у ворота двору Злати постукав чернець. Обличчя його було сховане під каптуром, а чорна ряса волочилася по землі.

— Хто там? — крикнув Ждан.

— Слава Йсу! — почувся глибокий сильний голос з-під каптура. — Я би хотів бачити Людмилу.

— Кого? — не зрозумів ключник, з недовірою дивлячись на незнайомця.

— Віринею. Я її брат.

— О! — Ждан відчинив хвіртку. — Прошу, заходьте!

Йоан, а то був саме він, швидко зайшов на подвір’я і його погляд одразу впав на вікно господарського будинку.

— Молода пані лиш приїхали додому. Як вас представити?

— Хай з вікна подивиться.

Ждан кивнув і поспішив до хати. Та Люда вже давно побачила незваного гостя, ще коли той підходив до двору. Важко дихаючи, вона сперлась до стіни біля вікна й намагалася стримати тремтіння. Раптом захотілось, аби він дав їй спокій, забув, викинув зі свого життя! Хоча ще вчора сама була ладна кинутись на його пошуки.

— Пані, до вас прийшли, — ключник став на порозі.

— Проси, — наперекір власним думкам сказала Люда і відійшла до печі. — І скажи Малуші, хай принесе квасу і щось поїсти.

Той вийшов. Дівчина ледь трималася на ногах, не знаючи, куди себе подіти. Як з ним говорити? Про що? Вона ж нічого не пам’ятає!

— Доброго здоров’я!

Люда різко повернулася й завмерла: присутність цього черчика дивним чином її бентежила.

— І вам доброго здоров’я! — тихо відповіла вона і вказала на лаву, — сідайте, будь ласка!

У ту мить до кімнати увійшла Малуша, несучи глечик з квасом. Побачивши Йоана, вона спіткнулася за поріг і мало не впала, та брат вчасно встиг її підхопити. Дівка зойкнула й перелякано глянула на нього.

— Будь обережнішою наступного разу! — прикрикнула на неї Люда, яку чомусь розізлило падіння Малуші.

Челядинка почервоніла, поклала на стіл глечика й заходилася біля печі.

— Сідайте! — ще раз припросила гостя Люда і сама сіла навпроти.

Йоан сів і відкинув каптур назад. Малуша впустила глиняну миску і та розбилася вщент.

— Та що з тобою нині?! — крикнула Люда.

— Вибачте, пані, — служниця почала руками збирати уламки миски.

— Іди краще!

Малуша швидко вибігла геть і на мить Люді здалося, що вона почула здавлений плач.

Дівчина взяла віника й заходилася змітати на купу дрібні черепки. Вона відчувала на собі погляд гостя, проте не знала, що йому казати, про що говорити. Прибравши, Люда витягла з печі макітру з пирогами і поклала на стіл.

— Не метушися, сядь, — Йоан хотів взяти її за руку, проте вона вчасно відійшла і сіла на лаву коло печі.

— Як ти? — чоловік і сам не знав, як почати розмову. — Нічого не пригадала?

Дівчина заперечно помахала головою, не наважуючись підвести очей. «Вона змінилася», — подумав Йоан. Люді завжди було не по собі в костелі. Проте тут була своєю. На ній був інший одяг, який носили міщанки цього часу: червона шерстяна сукня вільного крою з широким вишитим поясом більше не могла приховувати округлого стану дівчини; нижня сорочка ледь виднілася з-під плаття і сягала п’ят. На зап’ястях красувалися металеві браслети.

— Ти марно прийшов. Я нікуди не піду, — невпевнено мовила Люда.

Не отримавши відповіді, вона перевела подих і встала.

— Може, коли я щось пригадаю, моє рішення зміниться. Але не зараз…

Послушник мовчки встав і підійшов до неї. Серце Люди скажено калатало, у вухах шуміло і вона ледь втрималася, аби не втекти слідом за Малушею.

— Я хочу, аби ти була в безпеці, — Йоан ледь подавив у собі бажання торкнутися її.

— Я в безпеці, — швидко відповіла та, дивлячись на поділ його ряси.

— Бачу.

Люді здалося, що повітря довкола них стало густим та в’язким. Дівчина судорожно вхопила ротом повітря і захиталася. Йоан миттєво підхопив її і їхні погляди зустрілися. Як давно він не бачив цих світлих очей! Як нуждався в них…

Люда першою відвела погляд і вивільнилася з його обіймів.

— Я не можу ось так зараз все покинути, розумієш?

Її запитання знову залишилося без відповіді, проте дівчина була вдячна за це. Подумки дякувала, що він не вчиняє скандалів, не тягне за руку.

— Я обіцяю подумати, як тільки пам'ять повернеться до мене.

— Домовилися, — Люда відчула гаряче дихання над вухом і завмерла.

 Її щоки запалали вогнем і дівчина мимоволі торкнулася їх долонями. Раптом їй захотілося, аби він обійняв її. Вона повернулася, проте в кімнаті вже не було нікого, окрім неї. Глянувши у вікно, побачила тінь, яка швидко зникла за хвірткою.

***

— Ти надовго? — спитала Люда, спостерігаючи за Златою, яка пакувала речі у невелику скриню.

— Не бійся, ти навіть не встигнеш за мною скучити! — всміхнулася жінка.

— Але я вже скучила, — сумно відповіла дівчина і на очі виступили сльози.

Злата помітила, що дочка не розділяє її радості. За увесь час, який Люда жила в неї, вони дуже зблизилися.

— Я давно не відвідувала їх. Але обіцяла, як лиш потепліє, то обов’язково приїду в гості.

Дівчина зітхнула. Вона змушувала себе зрозуміти названу матір. Жінка свідомо вибрала шлях, з якого не звертала вже багато років. Її сім’єю були люди, які на неї працювали: челядь та слуги. Частиною її життя була Лабуня, Никифор. А тепер і Люда. Що стало б з нею, якби не доброта цієї жінки? Молода дівчина, при надії, ще й без жодного уявлення, хто вона! Де б вона була зараз, якби не Злата?

— Ти знаєш, що кровної родини в мене вже нема. Чоловікова сестра та її сім’я — все, що лишилося з минулого життя, — тихо мовила Злата. — Може, ти ще передумаєш і поїдеш зі мною?

— Ні, краще я побуду вдома, — заперечливо помахала головою Люда. — Буду тебе виглядати.

— Ну, нічого. Як розродишся, запросимо і їх до нас! В Ярини, сестри мого покійного чоловіка, є дочка Люба. Вона десь твого віку. Я певна, ви подружитеся! А Василинка з Микольцем… Великі вже певно повиростали! Я бачила їх дві зими назад.

У дворі заіржали коні і Златка підхопилася:

— То певно Ждан воза приготував. Ну, будемо прощатися!

Люда шморгнула носом і підвелася. Злата обійняла її і поцілувала в чоло.

— Бережи себе, дитино! Привезу гостинців тобі, не сумуй!

Жінка глянула в мокрі від сліз очі Люди і в серці защеміло: вона не хотіла залишати дівчину, та Ждан з Малушею запевнили, що будуть за нею наглядати.

— Коли тебе чекати? — спитала Люда, коли купчиха вже сиділа на возі, а слуги обережно складали позаду неї речі, які та зготувала в дорогу.

— День туди, день назад. Там погостюю дні три. Отже, п’ятого дня під вечір можеш стрічати, — Злата лагідно всміхнулася і міцно стиснула її руку, — ти не встигнеш оком змигнути, як я буду вдома!

Люда кивнула і глянула на купу речей на возі:

— Нічого не забула?

Жінка трохи схвильовано оглянулася:

— Та ніби все є. Головне — гостинці! А то як я приїду з пустими руками?

Гостинців Злата везла й справді чимало: і тканину шовкову, і рушники, намисто, дерев’яні іграшки, кільця ковбаси та шматки м’яса, залиті смальцем у дубових бочках та медовуху, яку робив Никифор.

— Бережи себе! Тепло вдягайся. Сонце ще брехливе: світить, та не гріє!

Люда кілька хвилин постояла, проводжаючи поглядом воза і запряжених у нього двійко коней, а потім зайшла у двір. На подвір’ї, як завжди, було метушливо. Торгівля Злати була досить вдалою та прибутковою, тому зупиняти роботу не можна було й на годину. Починаючи з раннього ранку, коли ще й півні не співали, кілька холопів вже поспішали годувати худобу. Інші — чистили, доїли. Збиралися на ринок. Під обід ніс починав лоскотати аромат копченостей. На першому поверсі у підклітях жила челядь, там же знаходилася кухня, де служниці готували обід для господарів і окремо для холопів. Злата завжди намагалася нікого не образити, не обділити, і годувати своїх людей свіжою їжею. Вона не розуміла тих ґаздів, які годували слуг об’їдками з власного столу.

Люда зайшла до хати і сумно оглянула світлицю: без Злати все здавалося пустим і холодним. Дівчина сіла біля вікна і схилила голову до стіни. Чому пам'ять так довго не повертається до неї? Що буде, якщо вона так нічого й не пригадає? Вона погладила живота рукою. Люда навіть не знає, скільки часу вже вагітна. Злата казала, що близько п’яти місяців. Дівчині залишалося тільки довіритись більш досвідченій жінці.

Цілий день Малуша намагалася по-своєму розважити молоду пані: ділилася тонкощами прядіння, розповідала різні небилиці, особливо охоче зупинялася на описі молодечих ігрищ. Якщо де затівалася гулянка, у всіх хлопців та дівчат за кілька днів до того тільки й мови було, що про майбутню забаву. Так само після ігрищ ще тиждень всі перешіптувалися та пересміювалися. Часто через місяць-другий засилали сватів через наслідки гулянки.

— Може, і в тебе так сталося? — добродушно спитала челядинка, ніби то було звичною справою — вагітніти після ночі, проведеної (чи то пак пробіганої) десь у полі чи лісі. — То таке діло, — дівка стенула плечами і продовжила місити тісто, з якого потім мала ліпити пиріжки з капустою. — Захар за тебе випитував. Мовляв, хто така, чи нічого не згадала…

— А ти що?

— Сказала, що то не моя справа. Захочеш, сама розкажеш. Але ти йому сподобалася, — Малуша хитро усміхнулася.

— Ага, ще я від нього не бігала, — хмикнула Люда.

Дівка зареготала.

До нині Люда не думала про Захара. Він був веселим простим хлопцем, ласим до дівчат, як вона вже встигла помітити. Малуша не соромилася розказувати, що не раз ночувала з ним на сіновалі. Вона могла би поділитися й деталями, та Люда вчасно зупиняла її, бо вважала, що то справи тільки подруги та Захара. Часом відкритість Малуші вражала: дівчина ділилася всіма секретами. Вона була, ніби відкрита книга. Люда не раз намагалася пояснити, що тій слід бути більш обачною, але подруга тільки добродушно всміхалася.

Останнім часом Захар зачастив до їхнього двору. Робив вигляд, що прийшов у справах, та часто поглядав у вікно купецького дому, у надії побачити там молоду пані. Спочатку Люда віднікувалася, мовляв, то так здається, та згодом змушена була визнати: хлопець до неї небайдужий.

— То він ніби тобі подобається? Як я можу в ліпшої подруги забрати коханого? — спробувала віджартуватися вона.

— Я не маю права таке йому чинити, — враз посмутніла Малуша.

— Що ти маєш на увазі?

Дівка поклала на стіл пиріжок і витерла рушником руки.

— Він вільний. А я — ні.

Люда розгублено глянула на дівчину — вона нічого не розуміла. Челядинка вловила її погляд і зітхнула:

— Я ж холопка. І тато мій холоп. Ми належимо пані.

— Як таке може бути? — Люда відчула, як у ній піднімається хвиля обурення.

— Просто, — тихо відказала Малуша, не дивлячись в очі подрузі. — Ти ніби з неба впала!

Люда й справді не могла нічого сказати. Тільки розуміла, що то не є правильно. І незвично для неї. Де ж вона жила до цього часу, якщо не чула про рабство?

— То чому ти не можеш бути з Захаром? — вирішила ще раз уточнити Люда.

— Бо тоді і він стане залежним. Стане холопом, без жодних прав, — незвично тихо відповіла служниця.

Її світлі брови зійшлися на переніссі і Люда побачила як дві сльозини впали на коліна дівчини.

— Ти чого? Не плач! — Люда сіла біля Малуші і обійняла за плечі: дівчина розридалася, не в силі більше стримувати почуття.

— Але хіба не можна нічого зробити? — Люда заспокійливо гладила подругу по спині. — Так ж не може бути…

— Може, — схлипуючи, відповіла дівка, не відпускаючи Люду з обіймів. — Якби не моя мама… Я була б вільною!

Люда поглянула на Малушу: обличчя дівчини опухло від сліз. Та вона все одно залишалася гарною. Її хотілося заспокоїти, розрадити, аби знову побачити на цьому милому личку усмішку.

— Чому ти так кажеш? У чому винна твоя мама?

— То вона була холопкою! Ще в покійного пана. А тато мій був вільним. У нього була своя хата, своя земля. Та, коли вони одружилися, він теж став рабом! А потім мама наказала довго жити… коли народжувала мене. Якби не мама…

— Не кажи так! — прикрикнула на Малушу Люда. — То була твоя мама! І я думаю, що то твій тато зробив такий вибір, бо дуже її любив.

Челядинка витерла рукавом сльози і зітхнула:

— І він так каже.

— Ну, бачиш… А хіба нічого не можна вдіяти?

— Та хто мене схоче? За Захара я би може й пішла.

— А ти його любиш? — ніяково спитала Люда.

— Не знаю. Мені багато хто подобається.

— Але ж ти не можеш вийти за них усіх.

Малуша хмикнула:

— Не можу. Але якби хто сватав, то може би й пішла. А потім і любов прийшла б.

— А якщо б не прийшла?

— Ну, то й так жили б, — байдуже відповіла дівка і взялася доліплювати пиріжки.

— Але так неправильно, — нахмурилася Люда. — Має бути любов!

Малуша вкотре зітхнула і глянула на подругу:

— Ну, а що таке любов, ти хоч знаєш?

Люда замешкалася.

— Я не впевнена… Та думаю, що любиш когось тоді, коли з нетерпінням чекаєш зустрічі. Коли тобі перехоплює подих від однієї лише думки про нього. Коли ти бачиш його у снах, тремтиш від одного його дотику.

Малуша всміхнулася:

— Ти справді чудна! Так дивно говориш. Може, ти взагалі яка бояриня? А чи може князівна?

— Та ну, скажеш таке! Я відчуваю, що не звикла до багатого життя.

— Але й до бідного — теж! Глянь на свої руки: білі, тонкі, пещені! В якої холопки, чи навіть простої дівки вільної ти такі бачила?

Люда глянула на свої руки: вони й справді відрізняли від засмаглих, трохи грубих рук Малуші, не були звичними до важкої роботи. Їй навіть не вдавалося тісто замісити, бо не вистачало сил.

— Нічого, я теж колись навчуся так гарно ліпити пиріжки! — дівчина усміхнулася й закотила рукави. — Давай, я спробую!

Вже за годину аромат свіжоспеченої випічки розносився по усьому двору. Люда вийшла на ґанок: усміхнена, вся в муці з голови до п’ят, з червоними щоками, але її очі світилися радістю, а в руках вона тримала велику миску з пиріжками.

— Вам допомогти? — спитала Малуша, стоячи позаду.

— Ні, я сама!

Дівчина спустилася вниз і увійшла в темні сіни. Тут було зовсім не так, як у верхніх хоромах: по обидва боки вузького коридору дівчина побачила кілька дверей, в яких жила челядь; з правого боку знаходився льох, як пояснила Малуша, а навпроти вхідних дверей була кухня. Відчинивши низькі двері, Люда обережно ступила на поріг. За довгим столом якраз обідали. Всі одразу звернули на неї увагу, більшість різко підскочила зі своїх місць.

— Пані! — червонощока кухарка Мотря злякано глянула на неї, не в силах мовити слово.

— Сідайте до нас, — не розгубився Ждан.

— Та куди ти панночку зібрався садити? — нахмурилася Мотря, проте страх не зник з її обличчя. — Куди пані до холопів?

— Ну, що ви таке кажете! — образилася Люда і, рішуче підійшовши до них, поклала миску на стіл. — Прошу, пригощайтеся!

Ждан поступився їй своїм місцем за столом, а сам пересів до свого тестя Данила. Мотря теж невпевнено сіла і нишком глянула на Люду: дівка ладна, пещена, справжня паня. Навіть подібна на Злату…

Люда відчувала на собі погляди. Хтось дивився з-під лоба, як от Мотря. Хтось — більш відкрито.

— То… може, спробуєте? Я пекла вперше, — дівчина враз знітилася і вже почала думати, що не варто було приходити.

— Та як не спробувати! — Ждан забрав з миски рушник і почав роздавати всім пиріжки. — Так пахне!

— Ви, пані, певно вдалися у вашу матір! Бачте, вона теж сама собі пече, мене не підпускає, — трохи ображено мовила жінка, надкусивши пиріжка.

— Просто вона така є. Ви не приймайте це на свій рахунок, прошу вас! — Люда спробувала всміхнутися.

— А можна ще? — худий кирпатий хлопець не відводив очей від смаколиків.

— Так, будь ласка! — усміхнулася дівчина.

— Та скільки можна їсти? — присоромила хлопчака Мотря. — І де воно все дівається? Таке худе, аж світиться!

Хлопчисько опустив голову, роблячи вигляд, що йому соромно.

— Як тебе звати? — усміхнулася Люда, спостерігаючи за дитиною.

— Степан, пані! — жваво відповів хлопчик, але тут зустрівся з суворим поглядом Мотрі і знову опустив голову.

— А де твої батьки?

— Немає у нас батьків, — тихо озвався раптом трохи старший з вигляду хлопець, який сидів ліворуч від Степана.

— Вони сироти, — пояснив Ждан.

Люда відчувала, що атмосфера за столом досить напружена. Мабуть, то було незвичною справою, аби пані сиділа за одним столом із челяддю.

— Я вже піду. А ви їжте. Смачного вам! — з цими словами вона підвелася.

За нею знову всі повставали. Ждан навіть провів Люду за поріг.

— Вибачте, якщо я щось зробила не так, — дівчина повернулася до чоловіка, коли вони вийшли надвір.

— Пані, то ви їм вибачте! Просто такого ніколи не було. Пані Злата дуже добре до нас ставиться, хай бог пошле їй довгих років життя! Але то вельми незвично, коли за одним столом…

— Я все розумію, — Люда поклала руку на плече ключника, намагаючись таким чином його заспокоїти, проте їй здалося, що той почав ще більше нервувати. — Ну, ще побачимося!

Вона не знайшла інших слів і пішла до своїх покоїв. Ждан ще мить постояв, провівши її поглядом, а тоді зайшов назад у сіни.

Весь наступний день Люді здавалося, що її всі уникають. Зазвичай у дворі від ранку до пізньої ночі стояв шум: то тут, то там перегукувалися люди, старші підганяли молодших, робота кипіла й це було чути на чужих подвір’ях. Проте нині дівчині здалося, що все раптом зупинилося.

— Сьогодні якесь свято? — спитала Люда Малушу, яка зібралася йти на річку прати.

— Та ні.

— Але нині якось не так! Мені вже здається, що то через мене.

Челядинка взяла в руки велику плетену корзину з одягом і всміхнулася:

— Вони налякані.

— Але чому? — здивувалася Люда.

Дівка озирнулася, немов остерігалася, що її можуть почути.

— Я зібралась прати. Можемо дорогою поговорити.

Вони вийшли за ворота і Малуша враз ожила:

— Вони всі перелякані через те, що трапилося вчора.

— А що трапилося вчора? — не зрозуміла Люда.

— Як ви до них ходили, то потім тато сварив Мотрю, що не гостинно зустріла, не припросила…

Люда ще більше здивувалася:

— Але ж все було добре! Правда, я помітила, що їм було трохи незручно…

— Трохи? — Малуша різко спинилася і зареготала, — та Мотря спати не могла цілу ніч, так переживала, чи ви не гніваєтеся на неї?

— Не розумію я вас, — Люда обійшла її і пішла вузькою стежкою в бік річки, яка вже виднілася попереду. — Що я такого зробила?

— Ти справді дивна.

Мовчки вони дійшли до ріки і Малуша заходилася замочувати в холодній воді великі шматки полотна. Люда сіла на траву й зацікавлено почала спостерігати за нею.

— Що ти робиш?

— Прати буду. Ось тільки закінчила ткати минулої ночі, тепер потрібно вибілити. Я його трохи пополощу, а потім постелю на траві. Сонечко буде світити й вибілювати. А потім сорочки пошию.

Люда замислено подивилася на швидку течію ріки. Що день, то все сильніше дівчина відчувала свою неприналежність до світу подруги. Вже ніби й мала б звикнути, та постійно відкривала для себе щось нове. Їй вже здавалося, що повернення до неї пам’яті мало чим би й допомогло: все було надто чужим.

— Ти стільки всього вмієш.

— Та скільки там! — махнула рукою Малуша. — До Мотрі мені ще далеко. А у вас придане є?

— Придане? — не зрозуміла Люда.

— Ну, одяг, рушники, посуд, прикраси різні. Для весілля.

— Ой, яке весілля? Я ж не пам’ятаю нічого, — Люда поклала руку на живота і враз їй стало гірко. — Поки не згадаю, не можу думати про майбутнє.

— Але ж воно, оте майбутнє, від вашої пам’яті й не залежить. Все одно дитинка скоро буде. Звичайно, вам нічого хвилюватися, — пані Злата не дасть образити. Але хіба не хочеться, аби хтось обійняв? Поцілував, добре слово сказав?

Люда не відповіла. Вона ще вірила, що з дня на день пригадає своє старе життя.

— А хто всі ті люди? Я й не помічала, що їх так багато.

— Великий двір повинен мати багато слуг, — відповіла дівка, вправно викручуючи білизну. — То в нас ще мало! Он в бояр скільки люду… І тіуни, й ключники. А кухарів у них скільки! Не те, що в нас: одна Мотря і я в придачу. Ну, і Настуська…

— Хто це?

Малуша підвелася й почала розстеляти полотно на траві. Хвилину вона мовчала, а потім нехотячи відповіла:

— Сестра моя названа.

— О, то в тебе є сестра? — зраділа Люда.

Дівчина стримано кивнула і заходилась полоскати другий шмат полотна.

— А батьки її?..

— Мами в нас різні. Батько один.

Раптом Люда зрозуміла, що подрузі неприємно говорити про це.

— Якщо не хочеш казати, я не змушую…

— Та що там приховувати! — Малуша щосили скрутила в джут тканину, що та аж заскрипіла, і кинула на траву. — Я вам казала, що мати моя померла при пологах. Так ми з батьком і дідом жили. Благо, пані мене не викинула на вулицю. Кому потрібен голодний рот, який ще не може працювати? Мотря мене вибавила. А потім з’явилася вона. Не знаю, звідки її привезли, але батько мій її вподобав. Приворожила, певно! Бачила б ти її очі: чорні, як ніч! І сама така вся… Отепер Настунька викапана мамка!

— То де її мати зараз? — тихо спитала Люда, десь в душі чомусь співчуваючи більше Насті, аніж Малуші.

— Померла, як було малій два роки. Зараз їй вже тринадцять, майже на виданні! Хай не сподівається, що я їй придане буду збирати! Та й хто її візьме, німу…

— То вона…

— Еге… — перебила Люду дівка. — Як матері не стало, так і замовкла.

— Я її ніби не бачила вчора, — спробувала пригадати обличчя всіх, хто вчора сидів за столом, Люда.

— Ховалася десь, певно. Вона ж дикунка! У неї й ім’я нелюдське якесь.

— Чому?

— То ми її кличемо Настею. А мамка дала їй інше ім’я. Дай-но згадаю… — Малуша на мить задумалася. — О, Фархонде! Язика зламати можна.

 — Ого! — звела брови вверх Люда. — Східна красуня!

— Яка? — не зрозуміла Малуша.

— Східна… Сама не розумію, чому так сказала, — Люда здивовано на подругу, ніби злякавшись сама себе.

— Може, ти починаєш згадувати? — служниця всміхнулася.

— Може, — Люда боялася виявляти свою радість, ніби би це могло відкинути повернення її спогадів на крок назад. — Знаєш, мені вже страшно згадувати.

— Чому?

— Раптом мені не сподобається те, що я згадаю? Якщо в моєму старому житті було щось дуже погане?

— Не думай про таке зараз. Потім будеш думати. — Малуша кивнула на округлий живіт Люди. — Не штовхається ще?

— Та ніби ні. А повинно? — трохи занепокоєно спитала та.

— Не знаю, — стенула плечами служниця. — Треба когось спитати. Хочеш, я Лабуню покличу?

Люда задумалася: з одного боку, вона переживала, а з іншого — не дуже любила кращу подругу Злати. Якби ще остання була вдома, то можна було б покликати, проте дівчина сумнівалася, що зможе сама витерпіти таку гостю бодай півгодини.

— Тоді я повитуху покличу. Її всі кличуть за подібних оказій. Кажуть, навіть у бояр пологи приймала.

Коли сонце майже сховалося за горизонтом, дівчата поверталися додому. Малуша призналася, що батько не зовсім схвалює такі дружні стосунки між нею та Людою, як і Мотря.

— Але що тут такого? — Люда обійняла подругу за плечі. — Ти ж така сама як я!

— Така, але не така! — та сумно всміхнулася. — Де ж то таке видано, аби холопка з панею дружбу вела?

— Я поговорю з ним. Не хочу, аби в тебе були через мене проблеми.

Вони вже підходили до воріт, як раптом, ніби з-під землі, перед ними з’явився Захар.

— Ой, ти звідки? — різко спинилася Малуша і ледь не випустила кошик з білизною. — Мало до смерті не перелякав!

— Сидів на дубі, виглядав вас, — весело відповів Захар, дивлячись тільки на Люду.

— А тобі б тільки байдики бити! — блиснула очима челядинка.

— Можна на гостину? — хлопець враз став серйознішим.

— Та на яку гостину проти ночі? — намагалася привернути його увагу Малуша. — Завтра прийдеш!

— Ні, не треба завтра, — раптом відповіла Люда, теж не відводячи очей від Захара. — Заходь!

Подруга лише засміялася і пішла вперед.

— Я вечерю сама приготую, — попередила її Люда. — Можеш нині вже відпочивати!

Служниця ще раз озирнулася і на мить в її очах промайнула тривога, та потім вона знову всміхнулася і зникла за дверима. Люда піднялася до світлиці і одразу підійшла до печі: вона дозволила Мотрі приготувати обід, чим невимовно потішила останню.

— Поки нема Злати, можеш мене побалувати, — пожартувала дівчина.

Вона мала рацію, коли думала таким чином завоювати довіру цієї жінки, яка спершу, як здалося Люді, не прийняла «дочку» пані. Мотря ніяк не могла збагнути, чому Златка готує собі сама. Часом навіть ображалася, та з роками звикла. Злата ж просто пам’ятала своє старе життя, значно простіше, ніж теперішнє, коли тільки на ній були всі домашні справи, включаючи куховарство.

— Сідай, чого стоїш на порозі? — озирнулася Люда, витягаючи з печі горщик з гречаною кашею та грибами. — Будеш їсти?

Захар трохи ніяково підступив до столу:

— Буду.

Дівчина вправно накрила стіл і сіла навпроти.

— Ну, смачного тобі!

— Навзаєм! — відповів хлопець, не відводячи від неї погляду.

Люда на кілька хвилин забула про те, що в кімнаті окрім неї є ще хтось, повністю зосередившись на вечері. День, проведений біля річки, хоч і пішов їй на користь, та кілька ягід, зірваних з куща, голод не втамували. Коли ложка стукнула по глиняному дну миски, дівчина підняла голову і побачила, що Захар ще навіть не торкався вечері.

— Що трапилося? Не смачно?

Хлопець ледь здригнувся і засувався на лаві:

— Смачно. Просто я задивився.

— На мене? — тут Люда усвідомила, що, мабуть, мала не надто привабливий вигляд, наминаючи за обидві щоки. — Знайшов собі забавку! Їж, бо охолоне!

Той послухався і взявся їсти кашу. Дівчина спочатку думала взяти собі добавки, та потім уявила себе збоку і апетит зник. Як вона поводиться? Ніби якась холопка! Люда стиснула зуби: ще недавно вона говорила про схожість між собою та Малушею, а зараз вже ставить себе вище. Їй повинно бути соромно за такі думки.

— Дуже смачно! То ти готувала?

— Ні, не я, — гостинний настрій Люди враз кудись зник. — Темніє. Тобі не час додому?

Захар відсунув вбік пусту миску і глянув на руки дівчини, які лежали на столі: йому так хотілося торкнутися їх!

— Я можу гуляти цілу ніч! Вже виріс.

— Он як! — іронічно мовила Люда, звівши брови вверх. — А чому ти вирішив, що я буду з тобою гуляти?

— Ну, так ми можемо й не гуляти. Можемо тут посидіти.

— Ну, гаразд! — погодилася дівчина. — Посидимо трохи. Розкажи щось про себе. Бо я нічого й не знаю, окрім того, що ти любиш ночами гуляти.

— Та що там розказувати! Краще ти скажи, чи нічого не згадала?

— Боїшся, що втечу?

Захар мимоволі глянув на живіт дівчини, чим одразу себе видав.

— Що втечу до батька моєї дитини? — Люда уважно глянула на хлопця, намагаючись зрозуміти, що коїться в його голові.

— Може, ти його ненавидиш?

— Чому це раптом? — від здивування дівчина аж усміхнулася: їй подобалося гратися з ним. — А раптом я його люблю?

— Ні! — обличчя Захара враз перекосилося від гніву та страху.

Люда вже пошкодувала про те, що взагалі запросила його. Краще бігав би по лісі й далі.

— Заспокойся, — якомога рівніше мовила вона. — Я нічого не пам’ятаю.

Хлопець помітно розслабився і усміхнувся:

— Добре. Пані Злата надовго поїхала?

— Через три дні повинна повернутися.

Люда дивилася на свою пусту миску і відчувала, як поволі наростає роздратування. Та з'явилося ще одне відчуття, яке хвилею накочувалося десь всередині.

— У тебе є дівчина, Захаре? Є хтось, хто не просто так? Кого ти б хотів бачити постійно?

Той важко ковтнув.

— Я ще не знаю.

Люда здивувалася:

— Як це?

— Вона для мене найліпша. Така єдина, славна, — ледь чутно мовив хлопець.

— То в чому ж проблема? — так само тихо спитала Люда, глянувши у вікно позаду нього.

Захар зітхнув.

— Я не знаю, чи подобаюсь їй.

— То спитай в неї. 

Хлопець ще мить повагався, а тоді накрив своїми руками руки дівчини. Люда перевела на нього байдужий погляд, який так відрізнявся від його: пристрасть заполонила сірі очі Захара, від чого вони стали темнішими, ніж зазвичай.

— Я її знаю не так давно. Та люблю до безтями і хочу, аби вона належала лише мені.

Кілька секунд Люда дивилася в нікуди, а потім сказала:

— У мене буде дитина…

— Я любитиму її, як рідну, — хриплим від хвилювання голосом відповів Захар.

Люда повільно підвелася, підійшла до дверей і зачинила їх на замок. На мить завмерла, тримаючись за ручку дверей, хоча насправді давно все вирішила. Раптом відчула дотик ззаду: Захар провів по спині рукою і взяв дівчину за руку.

— Іди до мене…

У вечірньому небі засяяла зоря. Вона не була першою сьогодні, та світила яскравіше за інших і здавалася такою близькою.

***

Богдан постукав у двері. Почулися кроки й за секунду на порозі з’явилася жінка. У простенькій прямій сукні нижче колін, старенькій кофтині, защепленій на один ґудзик, вона мала досить втомлений та хворобливий вигляд. Худе сірувате обличчя обрамляли пасма каштанового, проте з густою сивиною волосся. Спочатку Богдану здалось, що перед ним стоїть літня, років сімдесяти, жінка, та, придивившись, зрозумів, що помилився. То була мама Люди. Він бачив її кілька разів у бібліотеці.

— Хто ти?

— Добрий день! Олено Степанівно, ви мене не знаєте… Але мене знає ваша донька.

Жінка різко глянула на хлопця:

— Ти знаєш, де моя дівчинка?!

Богдан зазирнув через плече жінки.

— Можна ввійти?

Всередині панували тиша та морок: вікна були наглухо закриті шторами, меблі припали пилом, і тільки великий годинник у куті вітальні давав знати про те, що тут хтось живе.

Жінка нетерпляче дивилася на Богдана, нервово потираючи тонкі руки. Хлопець оглянувся і сів у найближче крісло.

— Вибачте, що так вдираюсь. Але мені необхідно було прийти.

Олена якось протяжно зітхнула й сіла навпроти нього.

— Нащо? Ти був її другом?

Богдан кивнув, міцно стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли.

— Я дуже сподіваюся, що є ним і досі.

Жінка раптом відвернулася, взяла з тумбочки маленьку зелену баночку, сипнула собі на долоню дві таблетки, схожі на горошини, і запила їх водою. Тоді повернулася до юнака.

— Я тебе слухаю.

Богдан невпевнено мовив:

— Ваша донька жива. Я знаю, де вона.

Він очікував від Олени якоїсь реакції, та отримав лише мовчазний пронизуючий погляд затуманених очей.

— Я знаю, у це тяжко повірити…

— Я ладна вірити кожному твоєму слову, аби лиш ти привів до мене мою донечку.

— Вона тут, у нашому містечку. Люда увесь цей час була тут, — продовжив Богдан, спостерігаючи за реакцією жінки.

Проте та лише схилила голову, дивлячись кудись в темний кут кімнати.

— Ви можете забрати її додому. Я відведу вас туди.

— Чому вона не прийде сама? — тихо спитала Олена.

— Її не пускають. Тільки це може бути причиною.

— Ти певен? Де вона?

— У… у костелі, — видихнув Богдан.

Олена звела брови, проте погляд її далі залишався відстороненим.

— Там зачинено. Роботу по реставрації мають почати восени. Чому вона там?

— Я не знаю, — Богдан підвівся.

Він не приховував свого розчарування. Якби подібне повідомили його мамі, та вже б давно без зайвих питань кинулася на пошуки своєї дитини. Глибоко в душі юнак сподівався, що Люда, побачивши матір, одразу забуде їхні минулі негаразди. Забуде те, що він не дотримав своїх обіцянок, і пробачить йому. Та він не знав одного — дівчина, можливо, навіть її не впізнає.

***

— Я прийду завтра. Нікуди не тікай, — Захар легенько поцілував Люду в чоло і швидко вийшов.

Дівчина оперлася спиною на стіну поволі з’їхала вниз. Незрозуміле затьмарення минуло і в душі назрівала істерика. Що ще вона не знає про себе, опріч того, що є вкрай імпульсивною та нерозважливою? Навіщо вона це зробила? Нащо дала надію Захару, якщо не відчуває до нього нічого, крім дружби? Люда торкнулася грудей — на прощання хлопець подарував їй срібну лунницю. «Оберіг від Мари», — сказав він. Коли за ним зачинилися двері, дівчина зірвала прикрасу з шиї і пошпурила у темний кут світлиці.

Люда витерла сльози й підвелася. Їй треба помитися, змити з себе цей бруд… Дівчина хаотично заметалася по світлиці в пошуках теплої води, та знайшла тільки холодну. Сама ж відпустила служницю, думаючи, що впорається самотужки. Хотіла було крикнути за Малушею, та одразу передумала. Подруга одразу помітить її стан, а найменше, що зараз хотілося, це ділитися з кимось останніми подіями.

Дівчина швидко скинула сорочку, яку не позволила Захару зняти з себе, роззулася і залізла у ще теплу піч, прихопивши з собою відро холодної води. Спочатку її шокував такий спосіб миття, коли його вперше продемонструвала Злата. Та ще дивувалася, як можна забути таке? «Ніби ти ніколи не милася», — сміялася жінка. Зараз Люда вже без страху сама проводила подібні процедури.

Дівчина сіла на спеціальний виступ у печі, взяла кухлика і зачерпнула води. Мить провагавшись, повільно вилила собі на голову і зойкнула: вода була досить холодною. Нова хвиля ридань стиснула горло і дівчина вголос заплакала. Вона продовжувала цю добровільну екзекуцію, як покарання за те, що накоїла. Раптом вона застигла з піднятим кухлем і злякано прислухалася: життя всередині неї ворухнулося! Спершу легенько, а потім відчутніше стукнуло десь під ребром. Люда усміхнулася крізь сльози й обхопила живота руками.

— Маленьке моє!

У відповідь вона відчула ще один поштовх зсередини. Дівчина швидко вилізла з печі, зуби стукотіли від холоду, проте на заплаканому здивованому обличчі з’явилася усмішка. Люда швидко обгорнулася ковдрою і залізла на піч.

— Зараз ми зігріємося, — лагідно промовляла вона, вкриваючись ще одним покривалом і поправляючи подушку.

Як вона могла подумати, що залишилась одна? Як могла бути такою егоїсткою? Хтось весь цей час був поруч з нею, ще незримо, але відтепер відчутно.

Люда всміхнулася і відчула, що їй стає тепліше. У світлиці було темно, лише за вікном лунали поодинокі голоси. Їй не самотньо — у неї є цілий світ.