Раді Вас бачити!

Сонце вже фарбувало небо в червоне, наближаючи нашу зупинку...

Їдучи на спині Оріона і скануючи простір перед собою, густі кущі і високі дерева вздовж об'їзної стежки, я замислився...

Хочу перевірити свою здогадку... 

Зупинки в популярних дворах і тавернах були не найкращою ідеєю, але краще вже напевно знати, що на тебе полюють, ніж отримати ножа в спину. 

Мені довірили життя цієї дівчини і я маю намір його зберегти...

А ці двоє... наречених... мені допомагають...

Інколи навпаки...

З принцом я змирився, ніби чолов'яга непоганий...

А от цей Блек...

Знаю я таких, мила морда, кілька тупих жартів і вони вважають, що дівчина вже їх...

Ну і ну...

Я був про нього іншої думки... 

Тихий, скромний, не розпусник...

Досить рівна персона.

Але після сьогоднішнього...

Не знаю, що і думати...

Те як він використовував магію, з насолодою...

Пиздець...

Має тривожні нахили...

Але що мені той Блек, є питання набагато важливіші...

Якщо вже на нас наслали таку сильну володарку магії вітрів... 

То що очікувати далі?!

Двох магів? 

Трьох? 

Якщо у планах переслідувачів, що йдуть за нами в надії на льомерайд, напад після кожного заїжджого двору, то я краще переночую в лісі... 

Так у них не буде часу підготуватися до нападу, зробити засідку і напасти зненацька, тому що ми майже не зупиняємось...

Шкода коней, та виходу не має...

Зупинка зараз на довгий строк, це шлях в петлю, а моя шия мені дорога...

Пиздець, а не останнє завдання...

Нарешті ми доїхали до невеликої галявини біля джерела, а далі за скелями, в гущі лісу – озеро. Гарне місце для ночівлі і досить віддалене, про нього знають лише досвідченні провідники...

Такі як я!

Я зупинився, та зліз з коня. Почав розпрягати його, щоб він відпочив. Поклажа, підстилка і бурдюк з водою впали на підлогу біля розлого дуба. Його великі крони і широкий обхват листя прикриють у випадку дощу.

Не повністю, але як є. 

Почув праворуч рух, кинув погляд, це була Місандея. Вона теж зістрибувала з коня, при цьому добряче поморщилась...

Треба щось робити...

— Нам що? Тут ночувати доведеться? – Еліас. Ну хто ж іще?! Голос він мав здивований, навіть шокований.

Так, це вам не палац...

Я тільки хмикнув.

Втрутилась Місандея.

— Так Еліасе, відпочинемо на свіжому повітрі...

При цьому вигляд її говорив про те, що вона в такому ж захваті як і принц.

Еліас вже відкривав рота для іншого, ну напевне, дуже нагального питання, та втрутився вже я...

Треба роздати команди цим романтикам!

Не відриваючись від свого заняття я випалив.

— В ночі вахту будемо нести по черзі. Я можу стати першим. Кожні дві години змінюємо одне одного. – Погляд пропалив Еліаса. — Дрова, обід, підготовка на нічліг, раджу не затягувати. – Потім я підняв очі на Місандею. — Розстеляйте свої підстилки вже майже перед сном, щоб не наповзли комахи. 

Потім глянув на принца.

— Ти все зрозумів? А ти Блеку?

— Дуже дивний вибір, ночувати в лісі. Поруч було ж місто! – Вставляє Блек свої зауваження, зістрибнувши з коня...

Почалося... 

Я вже починав закипати...

— Не хвилюйся герою. Місто я проїхав навмисне, щоб уникнути переслідування. — Потім підійшов у його бік на крок. Додаючи в голос трохи більше сарказму, ніж потрібно...

— А що? Тут тобі вже дівчину не підкорити приготованою стравою на кухні... Хочеш вразити? – Я окинув рукою периметр навкруги, ліс та джерело, і все. — Ходи спіймай свіжу здобич сам!

Блек стиснув щелепи, кинув погляд на Місандею, потім знову на мене...

Карі очі виглядали невдоволено, та мені плювати, я маю намір готуватися до вахти, а не носити шмарклі нездійсненним мріям цього хлопчиська...

Ну як залицятись тут, посеред лісу, хай думає...

За легендою у нас у всіх одна мета – її серце...

Серед дикої місцевості не така романтика...

Тут треба щось вміти робити руками...

Я сплюнув слину на землю, хай там що, а у мене перевага...

Настрій після ранку піднявся...

І не тільки в цьому, якщо подумати...

В мене хоч кишені повні, а він що?!

Щось там має по рубінах, та один дім, що батько купив, все...

Хоча, у порівнянні з принцом, то ми обоє відстаємо на прірву.

Але сам принц конкретно відстає, ніби вона йому не цікава, один букет і той спалили...

Хм, не густо...

А я що, теж нічого...

Ну майже...

********** Місандея **********

Я скинула зі спини коня свої пожитки, знімаючи посох ніжно провела по ньому рукою, торкаючись камінь, передаючи частину магії в мінерал...

Відстебнула свої пожитки і вклала на землю, Георг тихо заржав від полегшення. Сандор відчепив сідло, вклав його на повалену колоду і разом з Оріоном повів до водопою.

Сонця вже майже не було видно, лише червоне мариво на все небо і тиша що спускалася на ліс, денні звірі ховалися по своїх домівках, птахи не співали пісні, і атмосфера відстороненості накривала галявину.

Кожен був зайнятий своїм...

Еліас перебирав свої речі, звичайно ніякої підстилки в нього не було, він у Вінсі купив лише одяг і той клятий букет...

Але якщо хтось один з них не спатиме, то і трьох вистачить...

Тому аби що робити, Еліас, поки ще хоть щось можна розгледіти, пішов шукати дрова для вогнища...

— Далеко не розбрідатися! — Крикнув Сандор йому в слід.

— Ти набрид вже своїми командами! Хто призначив тебе головним?! – Це сказав Вік, який напував уже Лайма і Персифону, і поза його була досить загрозлива...

Вони стояли зовсім поруч один біля одного...

Ні!

Ще однієї бійки я не витримаю.

Сандор поглянув на нього, як на щось нецікаве, і продовжив займатися кіньми...

— Ти прекрасно знаєш, що король! Ще дурні питання будуть?

— Так! Не питання, а попередження! Ти постійно її ображаєш...

Чорт!

Вік продовжив: 

— Я попереджаю, що терпіти твої образи більше не буду! Образиш її і отримаєш відповідь від мене!

На це вже Сандор кинув коней і підійшов до Віка в притул.

— Слухай сюди, мені плювати, що там вас зв'язує ясно тобі! Зараз у мене заняття по важливіше за ваші обійми посеред коридорів! Готуйся до сну в комфорті, а щодо образ, то хай думає перед тим щоб щось зробити! – Сандор кинув погляд на мене. — Второпала нарешті, що мчати одній в чоловіку бійку не слід? Чи ще пояснити?!

Ну і довго ще згадувати буде...

Утнула дурість з ким не буває...

І потім моя потріпана гордість згадала...

— То тиж обіцяв мене повчити великий воїне! Ну і коли як не зараз?

Вираз обличчя в нього змінився майже миттєво, сірі очі, що секунду тому кидали блискавки на Віка і на мене потеплішали, в них з'явився якийсь зацікавлений блиск...

Він раптом став задоволений, навіть дуже...

Мені це не сподобалось...

Я що роблю все так, як він хотів, чи що?!

Трясця!

Я і битися...

Хто мене за язик тягнув...

Я ковтнула слину.

Ну от напросилась...

— Так мала, я й забув. Повчу тебе сьогодні будь певна...

Його очі пройшлися моїм тілом ніби ненароком, та я все відчула. Погляд ніби обпалив обличчя, шию...

Потім страшенним жаром вкрив груди і живіт...

Далі я заплющила очі, але все рівно відчувала той жар...

Груди самі хапали повітря в легені, і від того привертали до себе ще більше уваги...

Я відчуваю, що щоки стали червоні від сорому... 

От гад!

Знає як вивести з рівноваги...

Вік який весь час спостерігав за нами, зі злості повів коней до трави біля берега. 

Еліас приніс дрова, тому я з радістю втекла від Сандора до безпечнішого співрозмовника. Дрова являли собою повалені гілки і сухі деревця що не пережили зиму...

— Я можу чимось допомогти? 

Мені хотілось теж взяти участь хоч в чомусь.

Вони хоча б будуть охороняти наш сон по черзі, а я то що? Прекрасна квітка до доповнення?

Це вже ні!

Теж хочу взяти участь у буденних справах...

Тому оглянувши дрова, які було різної довжини...

Хм...

Треба щось вигадати...

Поклала руку на груди, доторкаючись до кулона з корцієм і створила... 

Сокиру...

Сама собі посміхнулась...

Геніально...

Еліас здивувався такому льодяному подарунку і теж посміхнувся...

Його блакитні очі ще тримали мій погляд, а руки вже брали сокиру...

Я почервоніла...

— Дуже корисно мати мага, що володіє такою магією як у тебе. — Він зважував сокиру в руці, вправно її перекидаючи з правої в ліву і назад... 

Це виглядало дуже вправно, і навіть жахаюче...

Я відійшла подалі... 

— Цікаво... А що ще ти можеш створити? 

Я зніяковіла, ще не було такої людини, крім Віка, з якою б я свою магію обговорювала...

А принц в цей час підтягнув одну гілку поклав на іншу, притримав ногою і почав рубати...

Він працював і уважно мене слухав... 

Тож я поділилась декількома історіями...

А він розповідав про себе...

А купа дров росла...

Здається він навіть не докладав зусиль...

Сухі стовбури гілок і дерев легко перерубувалися навпіл, а потім ставилися прямо і після змаху крижаної сокири, ставали половинками.

Його ж магія була проста і складна водночас. Її потрібно контролювати, тому, що можна перестаратися і знести чиєсь житло, якщо використовувати в місті, а за межами міста проблем не менше...

Вітер – це стихія, що може бути приємним подихом, а може викорчовувати дерева, кружляти смерчі і відносити навіть людей дуже далеко в гору і безжально кидати додолу...

Добре що Еліас зважений маг, ніколи не виходить з себе. Навіть коли Сандор на нього зненацька напав, він був холоднокровним...

За розмовами я не помітила як пройшло, мабуть з пів години. Сандор розклав речі, та коли він приніс мені шмат м'яса для сокола... 

Я про себе вилаялася...

От дурепа, за розмовами я геть про нього забула...

Треба написати листа таткові...

І не заморити при цьому сокола до смерті...

Нічого ж складного... правда?!

Та де там! 

Щоб не чоловіки, я сама... вже вмерла б з голоду...

Я подякувала і погодувала птаха...

Сандор підійшов до центру поляни, Вік стояв біля дуба, а коні були прив'язані один до одного за вожі...

Оріон – Сандора, Георг – мій, Лайм – Еліаса і Персифона – Віка. Тому він мене і не наздогнав, у нього не має рубінів на дорогого коня, а жодна кобила не обжене породистого скакуна...

Еліас поглянув на Сандора, зрозумівши, що той планує мене вчити захищатися, похитав головою з права вліво, увігнав сокиру в дерево відійшов у бік.

Боги...

Та я вистава виходить?! 

Трясця.

Сандор скинув свій плащ і кинув його в бік Еліаса. Я теж почала свій знімати, та Вік прийшов і забрав його.

Ми стали один напроти одного...

Ліс дихав прохолодою, пари з рота ще не було, але без плаща стало відчутно холодніше. Серед цієї природної тиші лунали лише наші кроки один до одного – чоловічі впевнені, та мої, трішки невпевнені, але сповнений рішучості.

Він зупинився...

— Показуй як ти будеш захищатися. Я маю бачити що ти вмієш... – В голосі не було сарказму, лише цікавість, а сірі очі все сканували моє обличчя, волосся, і далі... 

Як в таких умовах можна боротися?

Я стала прямо, виставила кулаки і вдала, що готова до бою... 

Помахала ними в повітрі, тупнула ногою піднявши коліно, ніби б'ю по чутливому чоловічому місці, так як вчив татко...

У відповідь на мої старання почула лише сміх...

Голосний і досить неприємний...

Грубіян...

— О боги... і це все?! – Він протер долонями очі, повні сліз і глузування...

Хотілось підійти і вмазати йому, якщо вже не коліном, так тією льодяною сокирою...

Та проти такого суперника, я комашка...

Чорт, мене розмажуть...

Слава богам у мене є магія...

Він заспокоївся і почав всеж вчити...

Показував, як правильно тримати руки, як реагувати на раптовий напад. Його рухи були точними, а пояснення – чіткими.

Його масивне тіло було досить гнучким, і вражаючим. Я уважно слухала, намагаючись запам'ятати кожен нюанс...

Моє волосся хоча і було заплетене, але окремі пасма припали до чола...

Він підійшов ззаду перевіряючи мою стійку...

— Пам'ятай, головне – це швидкість реакції та правильна постава тіла... – говорив він, обережно виправляючи мою руку. Його тіло було позаду, а пальці на мить торкнулися зап'ястя, і в цей момент щось невловиме пробігло моїм тілом. Ніби це не випадковий дотик, надто ніжно, щось більше, щось, що змусило моє серце пропустити удар...

Він відступив в бік і покликав мене в атаку...

Що я могла йому зробити?

Я не уявляла, але дещо таки було...

Я підійшла, а він кружляв, я повторила, він посміхнувся.

Потім підпустив до себе і я відбиваючи його руку, в якій зовсім не було сили, мала намір вмазати йому між ніг...

Я пройшлась по його статурі поглядом і намітила ціль...

Його рух, стрімкий випад і захват мене через шиюза плече, а іншу руку він повів донизу поклавши її мені прямісінько на живіт... 

Я виривалась, виляючи стегнами...

Та від цього, лише дужче притискалась до його пружної, сталевої ноги...

Я бачила перед собою лише Віка і Еліаса, які вже хотіли йти на допомогу, та Сандор послабив захват і прошепотів у вухо:

— Дивись на ціль, якщо тебе атакують дивись лише на свого ворога. – Його рука з моєю разом, що була притиснута до живота, зробила ніжний рух який не залишився мою не помічений...

Я перестара вириватись...

А затремтіла...

Великі пальці, шо перекривали мою долоню повністю, окреслили край моєї руки притискаючи дужче...

А подих лоскотав шкіру шиї, і голос шепотів просто у вухо...

— А ти помилилась, подивилась вниз, на моє тіло, а маєш бачити всю картину...

Під час його роз'яснень я відчула його груди і вібрацію своєю спиною, він притис мене до себе міцно, але не боляче. Зафіксував і говорив своїм дивним голосом... Від нього повзли тілом мурахи...

Щоки заливає легкий рум'янець... 

Руку з долоні він прибрав...

Вона перемістилась на талію...

Обпалюючи своєю присутністю...

Це було дивне – тренування, яке мало б бути суто практичним...

Та раптом набуло зовсім іншого відтінку... 

Кожен його дотик...

Навіть найменший...

Відкликався в мені...

Коли він показував, що потрібно вільною рукою підлізти під руку, що тримає плече або шию, і вивернути її до гори...

Я думала лише про його жар...

Про його запах...

Гроза...

І щось, суто його...

Звабливе...

О боги...

Я намагалась зосередитись...

Декілька способів уникнути захвату і як звільнитися від обіймів, викликав у мені хвилю незвичних відчуттів...

Ми постійно то стикалися ногами, то торсом, то незрозуміло як іще, але я відчувала...

Відчувала його...

Взявши всю свою силу в кулак...

Я звільнилась, та тіло все ще пам'ятало жар його рук, як вони не нароком, а може і навмисно торкалися грудей...

Крізь сорочку під час захвату...

Як жар з його тіла переходив у мій...

Мій погляд на мить зупинився на його обличчі, і я побачила в його очах не лише вчителя, а й щось інше, щось, що змусило мене зніяковіти ще більше... 

Це був незнайомий мені погляд...

Надто зосереджений...

Не витримавши я відвела очі, намагаючись зосередитися на словах, але думки плуталися...

— Ти чуєш мене? – запитав він, помітивши мою розгубленість.

— Так, так, чую... – прошепотіла я намагаючись повернути собі безтурботність...

Цілковита брехня...

В моєму голосі звучала нова нотка – суміш сором'язливості та несподіваної цікавості...

Так міцно мене ще ніхто не притискав до себе...

Він посміхнувся, ніби знав кожну мою думку...

Невже мене так легко прочитати?

Трясця!

Його погляд став м'якшим, коли він знову взяв мене за руку, цього разу, щоб показати, як правильно зробити блок. Його долоня була теплою, а пальці міцно, але ніжно обхопили мій кулак...

Який потонув в його долоні...

Я знову відчула, як по венах розливається гаряча хвиля...

Повітря було замало...

— Не бійся мого дотику, – тихо сказав він, його голос був низьким і заспокійливим. – Це лише для того, щоб ти відчула правильний рух. Тіло має запам'ятати...

Кожне його слово...

Музика...

Кожен його жест...

Мука...

Кожен його дотик...

Це полон...

Все це перепліталося в моїй свідомості, створюючи дивні, нові відчуття...

Відчуття, де небезпека лісу перетворювалася на щось інше, більш особисте, більш зворушливе...

Інтимне...

Я перетворилась на живий оголений нерв... 

Відчувала, як тіло реагує на його близькість, як шкіра стає чутливішою, а дихання – частішим...

О боги...

Що зі мною...

Його долоня притримала мою талію, точнісінько так, як тоді, на балу...

Невагомо...

Але безапеляційно...

А моє тіло пашіло і жило...

Ніби прагнучи цього контакту...

Я зовсім збилась з думки...

І вирішила припинити це все...

Доки не зганьбилась остаточно...

— Я гадаю на сьогодні досить... – Я ледве вимовила ці слова без зупинки дихання...

Рівно...

Ніби щойно нічого не сталося...

— Ти добре справляєшся, як на таку крихітку... – похвалив він, відпускаючи моє тіло з полону свого жару...

Але навіть після того, як його дотик зник, я все ще відчувала його тепло...

Його присутність... 

Я кивнула, не в змозі вимовити більше жодного слова...

Відчуваючи...

Так багато...

О чорт, я щось відчуваю і це не добре...

Чоловіки це небезпека... волає мозок...

Але тіло ніби зачароване...

Бажає...