Раді Вас бачити!

Зрозуміло, що після такої бійки нікому з нас лягати спати вже не було сенсу.

Тому ранок застав нас зненацька, набагато раніше, ніж ми розраховували.

Сандор пішов до себе з цеглиною льоду, принц залишився в кімнаті, а я пішла до вбиральні, перевдяглась і вирішила, що час збирати свої речі та продовжувати подорож.

Намагаючись не шуміти ви вийшли з таверни до своїх коней. 

Коли я побачила Віка, на душі стало якось несолодко. Він виглядав пригніченим, і, можливо, вчора я справді зайшла надто далеко.

Та він сам винен!

Чи не так ?!

Він мене спровокував своїм залицянням на межі, хотів бути спокусником?

Прекрасно розуміючи, що я буду не в захваті...

Нехай тепер знає як це!

І та маленька перемога над ним принесла мені стільки задоволення, що я не могла стримати посмішку, щоразу ловлячи на собі його погляд. 

Він не мав жодного уявлення про мій конфуз із принцом та дивний, бентежний, непристойний сон, тому я продовжувала грати свою звичну роль, як це доводилось робити у палаці. 

І це спрацювало: принаймні поки що він тримався на відстані. Хоча десь глибоко всередині, я все ж відчувала смуток — я зовсім не розуміла, що зараз коїться в його голові.

Ми швидко зібрали коней, прив'язали поклажі.

Я вже підняла посох, коли ззаду підійшов принц і допоміг з ним і з соколом. Я подякувала, він лишень кивнув, і тріснуті губи розійшлися в м'якій посмішці.

Він більше не був ідеально красивим, але виглядав досить мужньо.

Потім я відвернулась.

Оглянула порожнє ранкове подвір’я.

Нікого!

Тільки ми.

Принц у плащі Віка, я в плащі Сандора.

Треба буде десь купити свій! 

Якщо піде дощ вони будуть мокнути...

У моєму невидимому записнику знову поповнення — купити плащ!

Коли Сандор знову з'явився по серед подвір'я, вийшовши з кухні, схоже кухарка працювала всю ніч, гостей було багато.В руках він ніс ранець повністю набитий, схоже там була їжа.

Ми не бачили більше коней тільки наші і ті що стояли до того як ми приїхали.

А де ж інші?!

Схоже що Сандор подумав про те саме, коли наші погляди зустрілися він лише нахмурився.

Йому це не подобається, мені теж!

Вигляд він мав не кращий ніж годину тому —із розбитою губою та червоною плямою на обличчі. Сподіваюся, конфлікт між ним і принцом нарешті вичерпано.

Невже справді треба було доводити справу до бійки, щоб владнати свої непорозуміння?

Якась маячня!

Ці чоловіки геть не зрозумілі!

Але схоже, що це допомогло — Сандор більше не чіпав Еліаса своїми зауваженнями.

У мене було всього лише чотирнадцять днів, і цей — уже четвертий. Час невблаганно спливає, і я починаю хвилюватися, хочеться швиденько дістатися до місця, взяти вантаж, повернутися і завершити це завдання.

Я погладила круп свого коня. 

Що б там не сталося з вчорашніми мандрівниками, нам час їхати.

Георг виглядав бадьорим і відпочилим, готовим до шляху. Я вправно застрибнула в сідло. Кинула саркастичний погляд на Віка, ніби кажучи : Бачиш і без тебе впоралась!

Він лише поглянув порожнім поглядом, і вскочив на свого коня!

Досить дивно, я вже починаю сумувати за його грайливим настроєм...

Це я що, серйозно про таке подумала?!

Збожеволіла не інакше!

Попереду нас чекала переправа через річку. Мої думки знову повернулися до принца. 

Його несподівана турбота...

Хвилювання у ночі...

Щож зі мною сталося? 

Що мені снилося?

Чому я закричала коли прокинулась?

Я не могла сказати, але така турбота, щире хвилювання залишило такий слід, що тепер я не можу дивитися на нього без того, щоб у пам’яті не спливав той сон...

Голодна, роздратована і все ще збуджена ранковими подіями, я їхала верхи, розмірковуючи про них обох.

Принц щиро вразив мене своїми бойовими навичками. Спочатку я хотіла втрутитися, але вчасно зупинилася: йому було необхідно довести, що він не просто «принцеса», а рівноправний партнер. 

Сандор же здивував своєю рішучістю...

Мабуть, кожна жінка мріє про такого захисника, готового стояти горою за неї та свою родину. Але який же він складний — безкомпромісний, мовчазний...

А цей шрам...

Який, мабуть, відлякує більшість жіночої половини королівства.

Про любов за рубіни я намагаюсь не думати.

Наврядчи зустрінеш зараз чоловіка його віку, який не пірнав у вир оплачуваного «кохання».

О чорт, та яке мені до цього діло взагалі!

Він ніби, того, усунув свою кандидатуру з моїх залицяльників.

Але їдучи в його плащі я мимовільно відчуваю його аромат— гроза...

Серце стискається від спогадів про те, що про нього говорили, як його називали при дворі — «Огидний спадкоємець».

Жахливе прізвисько!

Так, манери та зовнішність у нього специфічні, навіть відлякуючі, але називати його так — це вже перебільшення.

Не красень, алеж і не огидний, якщо звикнути...

Ніхто з вищої знаті не бажав його собі у родичі, хіба що його магію, а придворні нище становищем – навіть завзято бажали. Тепер зрозуміло чому він не з'являвся при дворі.

Особисто я його побачила вперше лише на балу. Та з Віком схоже він був знайомий.

Я знову поглянула на нього. Він не дивився на мене, зосередившись на шляху, але я помітила, як він мимоволі торкнувся пальцями розбитої губи. Його профіль, пошматований тим самим шрамом, виглядав у ранковому світлі майже героїчно і лякаюче, попри всю його грубість я починаю задумавить про те, що це може бути маска, щоб ніхто не ліз в його душу.

Вищий світ жорстокий, якщо ти не такий як всі. А особливо вони жорстокі , якщо ти багатий, маєш потужну магію, але маєш якусь ваду, просто як його шрам через праву частину обличчя. Я знову задумалась про те, як він його отримав.

Вони не знали його.

Я не знала його...

Та хотілось дізнатися, можливо ми станемо друзями...

Люди, які ніколи не бачили, як він захищає своє судили його, не знають ціни справжньої сили.

За цими роздумами я не помітила, як ми дісталися до переправи.

Річка зустріла нас шумом швидкої води та прохолодою, що пробиралася під плащ. 

Переправа виглядала не надто надійною: старий дерев’яний настил, побитий часом і весняними паводками, хитався під копитами коней.

Я зупинила свого коня, вдивляючись у темну течію. Вода була каламутною, непередбачуваною — зовсім як мої стосунки з цими чоловіками, як мої думки про них..

Вік тримався осторонь, його мовчання тиснуло на плечі сильніше, ніж будь-які слова. Я бачила, як він напружено стискає повіддя, і в мені знову прокинулося те дивне бажання — не те щоб просити вибачення, а просто змусити його знову дивитися на мене так, як раніше. Без цього холоду.

Тепер щей Сандор виглядав так, наче його прожували, через мене йому додалося синців і можливо шрамів.

Так, зранку я була іншої думки про його витівку з дверима, та тут на свіжому повітрі мої думки потекли в зовсім інше русло...

З ким би хотілося більше проводити час у дорозі, з людиною що полишить тебе за першої нагоди, чи з тим хто виб'є двері зачиненої кімнати, навіть не запитавши що сталось, просто почувши твій крик чи побачивши сльози?

Гадаю друге...

І він мені нагадав щось рідне, щось таке, що я маю вдома...

Татка...

Ох...Як він там без мене?

— Не відставай, — голос Сандора пролунав десь по переду, вириваючи мене з роздумів.

Він раптом зупинився посеред переправи. Підняв руку, даючи знак усім зупинитися. Його постава змінилася — з розслабленої на напружену, як у хижака, що відчув невидиму небезпеку.

— Щось не так? — запитала я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

— Річка занадто тиха, — тихо промовив він, і цей шепіт пролунав гучніше за гуркіт води. — Тут не чути птахів, не квакають жаби, так не повинно бути!

Я озирнулася.

Справді, берег був тихим. Тільки вітер гойдав верхівки прибережних верб. 

Я думала, що це через те, що ми надто рано виїхали.

Моє серце пропустило удар.

Чотирнадцять днів — це був мій термін, я боялась навіть думати, що вже четвертий день подорожі може стати останнім для когось із нас...

В моє нутро закрадався страх, невимовний жах перед невідомістю...

Боги...

Нехай це буде хибна тривога!

Вік під’їхав ближче, його рука лягла на руків’я кинджала. Тепер, коли перед нами постала спільна загроза, його образа на мене відійшла на другий план. Це було те, що я починаю цінувати : вміння відкидати особисте, коли на кону стоїть життя.

— Ми переходимо, — скомандував Сандор, і в його голосі не було сумнівів. — Якщо хтось чекає на нас у засідці, краще зустріти їх на відкритій місцевості, ніж дати їм оточити нас на березі.

Я міцніше стиснула поводи. Подорож раптом перетворилася на гру на виживання. І я зрозуміла: незалежно від того, що я відчуваю до кожного з них, зараз ми — одне ціле. Або ми перетнемо цю річку разом, або залишимося тут, у її холодних обіймах, назавжди.

І мій сон про воду стане віщим.

Тільки вже жоден русал не врятує мене...

Кінь піді мною нервово переступив з ноги на ногу, відчуваючи мою напругу. Я відчувала, як повітря навколо стає важчим, наче перед грозою, хоча небо залишалося безхмарно-блакитним. Кожне слово Сандора відлунювало в моїй голові, змушуючи прислухатися до тиші, яка раптом стала загрозливою.

Ми рушили, намагаючись пройти по переправі якомога швидше.

Дерев’яний настил під копитами видавав глухий, тривожний звук, що розносився над водою, наче сигнал для тих, хто міг ховатися в густих прибережних заростях. Я трималася трохи позаду, пильно вдивляючись у темні плями тіней під вербами на протилежному березі.

Вік нагнав мене і вручив у руки кинджал, я розгублено подивилась в його карі очі, та він лише махнув головою, ніби сказав — бери! Моя рука мимоволі лягла на руків’я кинджала, я сховала його в чобіт. Це був не той час, щоб грати роль тендітної придворної дами, і я була вдячна долі, що мої супутники — якими б складними вони не були — могли мене захистити.

Раптом вода біля самої опори переправи збурилася. Це не було схоже на гру риби чи течію. Щось велике і важке розсікло поверхню. Потім я побачила, що це був канат, майстерно схований у жабуринні, його сильно смикнули й переправа почала гойдатися, коні заржали, і в ту ж мить з боку лісу почувся свист — короткий, різкий, такий, що змушує кров холонути в жилах.

— Швидше, як тільки ступите на берег шукайте укриття! — крикнув Сандор, і його голос, зазвичай грубий і різкий, зараз прозвучав як наказ командира.

Скачучи на коні він обвів нас поглядом, найближчим був Еліас, він кинув йому свій кинджал, що дістав з-за поясу.

Принц перехопив його в повітрі, і майстерно вивернув по зручніше в руці, ніби мав з ним діло постійно...

Та що там в тому Гріндленді за майстри, що він такий вправний?!

А Сандор?

Скільки в нього тієї зброї?!

Я взагалі нічого не помічала, вчора меча, сьогодні кинджала!

Потрібно щось з цим робити, бути уважнішую!

Діставшись берега він пришпорив Оріона , і рвонув прямо в ліс на зустріч звуку. Еліас рушив за ним, а я і Вік лишилися біля берега, бо ледве встигли вгамувати коней, щоб вони змогли перетнули переправу.

Почувся звук сутички, лязг металу і крики.

Мої руки затрусилися...

Серце гупало від страху, за них, за себе...

Рука Віка смикнула мій повідець, пришпоривши коней ми галопом помчали в інший бік...

Дідько!

Що, якщо вони не повернуться? 

Що, як мені доведеться розповісти Віку про наказ короля?

І що я скажу таткові, якщо провалю завдання і з ганьбою повернусь до дому...

Якщо повернусь...

***********************************

Старий маєток дихав пліснявою та чужими спогадами.

Тут, серед облуплених стін і високих стель.

Колись лунала музика.

Та тепер панувала лише тиша.

Яку порушувало лише один звук.

Моє дихання.

Важке і надривисте...

Але я живий...

Мене витягли з карети, занесли в дім і поклали на ліжко, вимили, змінили одяг...

Ліжко просіло від часу.

Тіло, понівечене цим виродком!

Здавалося чужим...

Неслухняним...

Не моїм...

Приходив брат. 

Він приносив »живу воду« — прозору, як сльоза.

Що виблискувала в напівтемряві кімнати дивним, майже магічним світлом.

Від кожного ковтка ставало легше...

Шкіра починала ледь помітно пульсувати.

Це було боляче — відчувати, як м’язи зростаються...

В пальці повертається сила, кістки стають на місце...

Пекельний біль...

Ніби він катує мене знову...

Ніби я не вибрався, а ще досі там...

Я боявся спати...

Боявся, що це сон...

І коли я прокинусь, то знову опинюсь там...

В тій камері...

З ним!

Я стискаю зуби...

Те що він зробив зі мною не виправиш.

Якби я не хотів: у роті була лише порожнеча там, де колись був язик.

Та найгірше жити без неї...

Без моєї магії...

Земля...

Я більше не можу нічого створити...

Більше ніяких садів неймовірної краси...

Не можу дати квітці розквітнути...

Я став звичайним...

Це пекло...

Бути живим і бути порожнім...

Брат завжди був поруч. 

Він сидів в кріслі біля ліжка.

Вже старший ніж я його пам'ятаю...

Ніж я його бачив в останнє...

Вдивляюсь у бліде обличчя рідної людини.

— Сьогодні краще?— тихо казав він, хоча в його очах все ще читався страх і огида...

Від того, яким він мене побачив...

Від того, що на моєму місці міг бути він!

Я підняв руку, на тумбочці лежав зім’ятий аркуш паперу та гусяче перо. 

Вивів літери повільно, з великим зусиллям.

Пальці ще не слухалися до кінця.

~Вода пече. Але я відчуваю, як повертається життя, ~— вивів я нерівним почерком.

~Скільки мене тримали?~ — я хотів знати скільки в мене вкрадено! 

Брат взяв папірець, прочитав і ледь помітно посміхнувся, ховаючи втому.

— П'ять років!

Я заплющив очі...

П'ять років...

П'ять...

Цілих п'ять років мого життя вкрадено...

Знищено...

Зпаплюжено...

І через що??

Через цю хтиву дівку?!

Я відчував як лють і жага помсти прокидається в мені...

Я моє серце захоплює ненависть...

Бажання вбити...

Зробити боляче...

Довести справу до кінця...

Чортова відьма забрала у мене все...

За це вона заплатить!!

Треба було йому вбити мене...

Коли він мав таку можливість...

Я повертаюсь і виводжу знову літери на папері...

М'язи печуть, пальці крутить, та я не звертаю уваги.

Все що я хочу — це знати:

~Який у нас план?~